„І жизні будущого віку…“

 
До 80-річчя Народин Івана Миколайчука
15 червня 1941 року в селі Чортория на Буковині народився геніяльний український кіномитець Іван Миколайчук.
Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком…
До уваги Вельмишановнього Панства, сумні есеї українських митців, присвячені Івану Миколайчуку…

Ада РОГОВЦЕВА
…Ми з Катею, моєю дочкою прийшли до Івана і це була його остання ніч…
Він вже був непритомний…

Я не впевнена, що він знає про те, що ми були… Ну, тепер вже знає, а тоді він нас може і не впізнав… Він лежав як Бог, вже по той бік, відсторонений, надзвичайно гарний… І от тоді, може, я і подумала, що Іван не молодий…

Це мій Іван. Іван, який називав мене Пекельце, тому що я Ада, а зменшене Адочка, а якщо Ада — це ад, то Адочка — це буде Пекельце. І дуже це йому подобалося. Я поки він був живий, якось на це не дуже звертала увагу. Звикла, Пекельце та й Пекельце. Так він звертався до мене. А коли його не стало, то це може найніжніше звертання, яке було у моєму житті.
Нас з Іваном з’єднувало… Ми обоє понад усе на світі, якось кров’ю, нирками відчували сім’ю, своїх рідних. І він всіх своїх братів, маму, тата не тільки поважав, любив, ні, а якось по звірячому, хороший якщо звір, був відданий своїй сім’ї. Ну і я ж так само. Ну, а якщо про родину, то, звичайно, і про Україну…

Оксана ЗАБУЖКО

Вгледіла пафосні нарізки про "80-летие советского актера", з кадрами з ненавиджених Миколайчуком соцреалістичних агіток…
(Сучий, куревський, проклятий час — у якому чоловіки переважно вмирали рано: якось вони ту мертвецьку епоху непорівнянно тяжче витримували од жінок. Причому, не витримували якраз ті найкращі — найяскравіші, найпасіонарніші, найталановитіші…)

А цей був – без перебільшення — геніальний: щоб пересвідчитися, досить «Пропалу грамоту» передивитись, де він не тільки в кадрі, а й чи не півфільму, кажуть, — від нього: ним придумано, ним підказано, ним на знімальному майданчику натхненно зімпровізовано…

„Я тепер знаю, як фільми знімати…“ — сказав Іван Миколайчук дружині в передостанній день перед смертю, розплющивши зі сну вже-нетутешні очі. Як же це мусить бути нестерпно боляче, роками, коли тебе ось так пре — а тебе зв'язали по руках і ногах, і навіть те, що встиг зробити — ту ж «Пропалу грамоту»! — на 15 років поклали на полицю, — він її в кінотеатрі так і не подивився…

Я його лиш раз у житті бачила — більш-менш таким, як на цьому фото. Воно "з історією" — зроблено в Золотоворітському сквері того осіннього дня гнилого "щербицького" 1972-го року, коли (зліва направо) сценарист Микола Шудря, режисер Ролан Сергієнко, Іван Миколайчук і оператор Олександр Коваль (присів) саме вийшли з Мінкульту, де їм ЗАБОРОНИЛИ щойно зданий докфільм про Сковороду «Відкрий себе» (ще 15, чи скільки там, років на полиці…). Просто, вдивіться в ці обличчя — так виглядають талановиті молоді люди "на зльоті", перед якими щойно опустився шлаґбаум…

Насправді я хотіла цього дня щось життєрадісне про Миколайчука запостити, але вгледіла пафосні нарізки про "80-летие советского актера", з кадрами з ненавиджених ним соцреалістичних агіток — а він навіть «Білого птаха з чорною ознакою», в якому хотів зіграти брата-"бандерівця", а йому не дозволили, звав у дружньому колі не інакше як “Білий птах з чорною с…кою”! — і якось мені за небіжчика боляче стало: мало йому за життя гебістської сваволі було, то ще й по смерті з його мук глумляться!…

Не пригадую, в якій із тих агіток і з якої нагоди його герой говорить фразу, яку, проте, я запам'ятала — звідтоді й на ціле життя:
— Еге ж… Стриножили погоничі коня – та й сміються, що він бігать не вміє…

І от же цікаво: фільму — не пам'ятаю. А фразу — пам'ятаю: по тому, ЯК він її вимовив. Доніс…)

Будьмо вирозуміліші до своїх геніїв.
І будьмо вдячні долі за все, що вони встигли до нас донести.

З 80-літтям, пане Іване!

Саундтреком — “Запорожський марш”, і через кадр зліва направо, переможним чвалом — козак Василь на коні, у білому жупані, з розмаяним на вітрі шликом…

„І жизні будущого віку…“

P.S. Хто не зрозумів, до чого тут остання фраза, – зазирніть у есей Антона Санченка…

© Оксана Забужко

Антон САНЧЕНКО

…згадав про цей епізод в «Пропалій грамоті» Гоголя/Драча/Івченка/Миколайчука.
Там, де Іван Миколайчук і Федір Стригун читають “Символ віри”. Апокрифічний просторічний текст, яким його мабуть і знали козаки.

„Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя і в Єдиного Господа Ісуса Христа. Розп'ятого Понтієм Пілатом, і страдавша, і погребенна. І воскресшего в третій день по писанію. І вошедшего на небеса. Ісповєдую єдинохрещеніє, во оставлєніє гріхов. Чаю воскресіння мертвих і жизні будущого віку. Амінь.“

Мабуть, найпотужніший епізод всього українського кіно ХХ століття. Знятий в щербицьке безчасся, здавалось би, повної безнадії (мені зустрічалися підрахунки, що за весь свій совєтський період студія Довженка зняла всього 22 (!) фільми українською мовою). За двісті років по тому, як розігнали Січ, і двадцять п'ять років по тому, як дєди "бубочок" постріляли або вивезли в Сибір всіх наших попів, й діти росли войовничими безбожниками. І покладений на полицю. І переживший режисера. Фільм вперше показали більше ніж через 15 років, вже у 1980-ті.
Мені здається, це якнайкраще демонструє, що таке культура. Коли вже нема в живих ні попів, ні козаків, молитву в кадрі читають актори.
Бо культура — то бекап людства.
І вже, здавалось би, остаточно втрачена Україна — воскресла…
„Для жизні будущого віку…“
Амінь…

© Антон Санченко