“Світ ловив мене, та не впіймав…”

9 листопада 1794 в селі Пан-Іванівка, в садибі Андрея Ковалівського помер Григорій Сковорода. Не просто помер, а як справжній мудрець та артист — у перформансі.

Про смерть Сковороди записав Срезневський таке:
“…Був прегарний день. До дідича з’їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез…
Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку.
Надвечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму…
— “Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?” — спитав господар, підійшовши до старого.
— “Пора, друже, закінчити мандрівку!” — відповів Сковорода — “і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!”
— “І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!”
— “Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила”.
І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці й сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки…
Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з’явився…
Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий…”