“Характери гідності”
Герої Небесної Сотні

 
“Характери гідності” — Спільний проєкт Національного музею Революції Гідності та ГО “Родина Героїв Небесної Сотні” — серія роликів про те, якими Герої Майдану були в житті…
Проект приурочено до п’ятих роковин початку масових розстрілів у центрі столиці…
“Характери гідності” — серія відеороликів, де про загиблих учасників Революції Гідності розповідають їхні рідні і близькі. Це короткі історії про їхнє дитинство, вчинки, стосунки з близькими, мрії та прагнення… Оповіді, розказані найближчими родичами, покликані нагадати нам про ціну свободи та відповідальність за її збереження…

 
„— Я сама родичка загиблого, мій свекор Володимир Станіславович Кульчицький — один із Героїв Небесної Сотні. Мені дуже важливо, щоб пам’ять про них жила, щоб їх знали справжніми, бо час іде, щось стирається з пам’яті, з’являються домисли. Мені дуже хочеться, щоб про них знали так, як про них можуть розповісти найближчі“, — говорить автор ідеї, режисерка проекту Дарина Кульчицька.

Проект „Характери гідності“ тільки започатковано й наразі плейлист містить лише 19 роликів.
Вочевидь, триває робота над створенням повної серії інтерв'ю з близькими всіх Героїв Небесної Сотні.

„— За ці п’ять років ми вже поховали 17 батьків Героїв Небесної Сотні. Лише в цьому році — трьох матерів. Вони йдуть, і з ними йдуть їхні спогади. А я хочу якомога більше їх зберегти. Я не можу обіцяти, що зроблю ролики про всіх героїв. Але постараюся зробити якомога більше“, — говорить Дарина Кульчицька.

Всі відео серії “Характери гідності”

Відеоролики можна побачити за посиланням. Також їх демонструють окремі телеканали України, а також використовуватимуть на заходах закордонні дипломатичні місії України. Весь матеріал, зібраний в процесі підготовки роликів, зберігатиметься в Національному музеї Революції Гідності.

Автор ідеї: Дарина Кульчицька
Музика: Роман Коляда

II► „Характери гідності“ — Назарій Войтович

Назарій Войтович народився 2 червня 1996 року в селі Травневе під Збаражем на Тернопольщині.
Назарчик захоплювався історією, багато малював, мріяв стати художником. Навчався на факультеті дизайну в тернопільському коледжі й планував вступити до Львівської національної академії мистецтв.
Закінчив Травненську ЗОШ І-ІІ ступенів. Навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу, був єдиною дитиною в сім'ї…

Назар поїхав до Києва вночі 19 лютого 2014 року, а вже наступного дня під час протистоянь на Майдані хлопця вбили з вогнепальної зброї…
З друзями до Києва прибув пів восьмої ранку, а за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла волонтер Юлія Вотчер із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом у голову. Снайперська куля влучила дитині в обличчя й вийшла через хребет. Зі слів одногрупників ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного майдану. В останню хвилину чомусь вирішив, що й сам поїде. Це рішення коштувало йому життя…

Назар Войтович і Устим Голоднюк — наймолодші з Героїв Небесної Сотні, обоє зі Збаражчини на Тернопольщині…

II► „Характери гідності“ — Устим Голоднюк

“Хлопчика не можна в дитинстві сильно карати, щоб він не мав страху. Він повинен бути воїном! Ім’я Устим перекладається як справедливий. Він робив вчинки, не притаманні дорослим людям. Кажуть, час лікує… Час не лікує! Просто людина вчиться жити з горем, болем… Мені досі здається, що зараз відчиняться двері й зайде він…”, — розповідає Володимир Голоднюк…

II► „Характери гідності“ — Роман Сеник

“Коли Україна ставала Незалежною, він першим у селі підняв Прапор України. Тоді його дуже довго тягали по міліції. Але для нього це не було важливо. Він гордився тим, що має можливість підняти Прапор України високо. Коли на Майдані співали гімн України, він завжди мені телефонував і казав: слухай, як ми співаємо. Хотів, щоб гімн України почув цілий світ. А потім було безліч дзвінків, на які він не відповідав…”, — розповідає сестра Романа Сеника.

II► „Характери гідності“ — Сергій Байдовський

“Тричі був у мене закордоном. Казав, що не може бути тут. Хоче в Україну. “Там моє усе, а тут нічого не маю, то не моє. Любили його дівчата, любили друзі, всі його любили… Ми його любимо. Таким, як я його бачила, таким, як я його знаю. Він для мене живий. Просто не можу погладити, обняти, поцілувати, як кожна мати свою дитину. Але він для мене живий…”, — розповідає мама Сергія Байдовського Марія.

Сергій Байдовський працював інспектором із безпеки лінійної частини магістральних нафтопроводів “Дружба”. Рядовий Українського реєстрового козацтва. На Майдан їздив постійно, востаннє вирушив зі Львова у ніч проти 20 лютого 2014 року. Убитий снайпером на вулиці Інститутській у Києві.
Одна з останніх цитат на його сторінці в соцмережі — це слова Левка Лук’яненка: “Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе”. Йому було 23 роки…

II► „Характери гідності“ — Іван Тарасюк

Іван Тарасюк родом із Волині. Єдиний син у батьків. Навчався в Луцькому медичному коледжі “Монада”, потім служив в армії. Грав за футбольний клуб “Олика”.
Поїхав у Київ відстоювати волю України, навіть не сповістивши батьків, щоб не хвилювалися. Передзвонив потім татові, що все добре. І разом з друзями пліч-о-пліч — на барикади. У четвер вранці вирішив повісити державний прапор на одному з об’єктів Євромайдану, снайперські кулі влучили у голову, пробили легені. Помер на місці. Похований у смт. Олика.
Йому був 21 рік…

II► „Характери гідності“ — Роман Варениця

“Добре, коли діти перевершують батьків. У нас була величезна школа на 3000 учнів. Найбільша у Львівській області. Навіть був клас “Ї”. Одинадцять паралельних класів. Роман захворів, а в мене був вільний день. Поїхала замість нього на уроки. Було цікаво, чого він навчив дітей. Зробила висновок, що таки навчив. Але учні йому потім сказали, нехай ваша мама більше не приїжджає…”, – розповідає Ганна Варениця.

Роман Варениця працював вчителем математики. Жив у Новояворівську на Львівщині. Вирішив поїхати на Майдан, не попередивши батьків. Вони думали, що син на роботі у Львові. Вже в дорозі подзвонив батькам і пояснив, що мусить діяти саме так. Жителі Новояворівська розповіли, що Роман підсів до земляків у автобус після роботи у Львові та дуже радів, що для нього залишили місце.

Загинув на вулиці Інститутській від пострілу снайпера. Роману було 35 років…

II► „Характери гідності“ — Юрій Дяковський

“У 10 років всі наші дітки йдуть до сповіді. А наступного дня – до причастя. Це дуже святковий день, який символізує їхню дорослість і відповідальність не тільки перед батьками, але й перед богом. Мій Юра прийшов у суботу після сповіді й сказав: “Мамо, я завтра до причастя не йду. Тому що на листку записав 42 гріхи, священик вислухав тільки 40. Сповідь має бути дійсна, коли ти висповідав усі гріхи”. Я йому кажу: сину, наступну сповідь починаєш із того, що на попередній сповіді не висповідав усі гріхи… Навіть, коли був у маленькому віці, не можна було йому щось сказати і не виконати”, – розповідає мама Юрія Дяковського.

Юрій Дяковський народився і проживав в місті Стрий Львівської області. Навчався в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. У грудні 2013 року залишив навчання і поїхав до Києва, де упродовж кількох місяців брав участь у протестних акціях. 10 лютого долучився до київського осередку "Правого сектора". На Євромайдані дістав поранення в руку і шию. У квітні 2014 року разом із товаришами вирушив до міста Слов’янськ, Донецької області, з метою здійснити розвідку та зібрати інформацію про сепаратистів. У полон потрапив 17 квітня.
28 квітня тіло Юрія Дяковського знайшли в річці Казенний Торець поблизу Слов’янська з ознаками насильницької смерті.
Похований 8 травня 2014 року в рідному місті. Йому було 25 років…

II► „Характери гідності“ — Віктор Хомяк

“У школі дуже любив історію. Знав досконало. Казав, що було б добре, аби ми дійсно було незалежні. Тоді б мали зовсім інше життя… Страшно. Не знаю, як ми пережили це все. Коли везли його звідти, така завірюха була. Зима! Сніг! Всі підприємці чистили дорогу, трактори виїхали, щоб ми доїхали додому, до хати. Найстрашніше було сказати мамі… Це я повинна була зробити… Вона на кухні вечерю готує. А я заходжу і мушу це сказати. Було важко…” — розповідає Світлана Цейко, сестра Віктора Хомяка.

Віктор Хомяк жив у селі Голишів на Волині. Працював охоронцем у приватного підприємця та господарював. Любив природу, особливо рибалку. Побачивши, як у Києві 30 листопада 2013 року побили мирних беззахисних студентів, сказав: “Я мушу бути там. Я за весь наш Голишів стоятиму!”
Мав повстанське коріння. Вікторів дід і дядько були репресовані. Дід — за те, що в селі Голишів був гарним господарем (у справі записали — куркулем). Аби не постраждала вся родина, Вікторова баба офіційно розлучилася з дідом і взяла інше прізвище. Хоча й це не вберегло потім старшого сина. Коли подорослішав, його як неблагонадійного елемента вислали на шахти Донбасу.
Віктор Хомяк був активним учасником Євромайдану. Зранку 27 січня 2014 року його тіло знайшли повішеним на металевій конструкції “ялинки” на Майдані Незалежності у Києві. За свідченнями очевидців, на голові і руках було видно численні сліди катувань. Рідні, близькі, друзі й представники церкви переконані: чоловік – не самогубця. Похований у рідному селі.
Йому було 55 років…

II► „Характери гідності“ — Ігор Пехенько

“На свята квіточку, хоч і маленьку, але приносив мені. Це приємно…
На Майдан пішов у п’ятницю. Там мітинг був, силовики з кийками. Його дуже побили. В руці була тріщина. Каже, якби не довгі ноги, не врятувався б. Хто впав, того добивали… Вмирати ніхто не хотів. Вмирати не легко. Мабуть, вмерли за свободу. Вмерли за Україну. Мабуть, вмерли за волю українського народу. За цю мову українську…”, — розповідає Надія Пехенько.

Ігор Пехенько народився в Києві. З 2000 року разом із батьками жив у Вишгороді. Закінчив музичну школу. Служив на Уралі у внутрішніх військах. Рано втратив батька. Мати Ігоря — заслужений працівник освіти, працює в дошкільному закладі.
Ігор захоплювався книгами, спортом, археологією, часто їздив з інститутом археології НАН України в експедиції. Працював у театрі, зоопарку та цирку в Києві. 30 листопада стояв на Майдані, був сильно побитий, після чого тривалий час лікувався. 17 лютого Ігор знову перебував в епіцентрі подій. Востаннє спілкувався з матір'ю 18 лютого, у цей же день телефон вимкнув. Стріляли в Ігоря тричі. Матері про загибель сина повідомили телефоном 22 лютого…
Ігорю було 43 роки…

II► „Характери гідності“ — Юрій Сидорчук

Юрій Сидорчук родом із Волині. З родиною жив у Києві й займався підприємницькою діяльністю. Любив співати, особливо дуетом із дружиною. Мріяв про день, коли віддаватиме доньку заміж. 18 лютого, почувши про страшні події на майдані Незалежності, залишив роботу й поїхав у центр столиці. Не маючи ні шолома, ні щита для захисту, Юрій допомагав виносити травмованих із передової. Там він отримав важке поранення – куля, випущена з гвинтівки снайпера, влучила в голову. 27 лютого разом із групою інших поранених учасників Майдану був перевезений на лікування до Чехії. Перебував у комі 130 днів. Серце Юрія Сидорчука зупинилося на 53-році життя у військовому шпиталі в місті Оломоуц.

II► „Характери гідності“ — Василь Мойсей

“Одного разу кажу: Васю, а що то за червоно-чорний прапор? Що він означає? Знав, що він є. На нього кажуть бандерівський. А він відповідає, що то земля і кров, яку пролили патріоти… Дуже гарний був… Дівчата ніколи не оминали… Троє дітей хотів мати… Одне за маму, одне за тата, а третя дитина для України… Так само як і він… Віддав себе Україні…” — розповідає про Василя Мойсея його брат Роман.

II► „Характери гідності“ — Богдан Ільків

“У 2014 році, це якраз перший рік, коли я була без коханого чоловіка… Зазвучала гарна мелодія, і на моєму телефоні висвітлилося велике червоне серце з написом “Я тебе кохаю. Богдан”. Я була дуже стривожена. Це і радість, і сльози, і спогади. Наче з того потойбічного світу сам Богдан мене привітав, бо розумів, що мені одиноко й самотньо…” — пригадує дружина Богдана Ільківа, — “Цінуйте, любіть одне одного, бо завтра може не настати…”

Богдан Ільків працював машиністом автодрезини, виховував двох доньок, брав активну участь у житті церковної громади. Належав до Стрийської сотні Самооборони. Вперше поїхав на Майдан 11 грудня. Потому був у Києві ще тричі. Щоразу їхав до столиці на п’ять днів, у вільний від роботи час. Ніч на четвер, 20 лютого, Богдан Ільків чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати. О восьмій представників Самооборони, які вночі чергували, розбудили і сказали, що потрібна допомога на передовій. Там Богдан отримав два кульові поранення в живіт. Його доправили до лікарні, звідти він зателефонував дружині. Медики пояснили, що поранення несумісні з життям. Натомість він дивом прожив ще два дні. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі. Богдану Ільківу був 51 рік…

II► „Характери гідності“ — Сергій Дідич

“Тато вірив у еко-туризм. Якщо йти цим шляхом, можна гарно розвинути нашу місцевість. Є куди приїжджати, що подивитися і що показати. Як можна не любити походи!? З наметами, рюкзаками… Виходиш на вершину і бачиш увесь світ…”, — розповідає Ірина, донька Сергія Дідича.

Сергій Дідич народився і жив на Івано-Франківщині. В дитинстві мріяв стати моряком. Заснував громадську організація “Клуб мандрівників “Золоте руно”. Першим почав розробляти маршрути туристичних сплавів по Дністру, мріяв перетворити його на центр туристичного розвитку Прикарпаття. Створив регіональний центр розвитку сільського туризму “Дністровський каньйон”. Планував зняти ще багато туристичних телепрограм про відпочинок на Дністрі. Жив у селі Стрільче, де власноруч відбудовував батьківську хату.

Разом із дружиною перебував на Майдані з початку грудня. Був сотником Івано-Франківської сотні. Додому у Городенки подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані. Сергію Дідичу було 44 роки…

II► „Характери гідності“ — Володимир Жеребний

“Я був дуже спокійний. О 8-й ранку зателефонував. Він навіть розізлився на мене. Каже: “Тату! Я після ночі хочу спати. Кожен дзвонить… Якщо цікаво, що тут робиться, треба їхати сюди”. Я взагалі заспокоївся. Він після ночі пішов відпочивати. Буквально за дві-три години під’їхала машина, вийшли його друзі й повідомили, що Володя загинув… Вуха почули, а розум не може сприйняти…”, — розповідає батько Володимира Жеребного.

Володимир Жеребний жив у місті Рудки Самбірського району Львівської області. Працював у Вишнянському коледжі Львівського національного аграрного університету. На Майдані від перших днів протесту. Загинув на вулиці Інститутській, кулі снайпера влучили в сонну артерію та голову. Похований у рідному місті Рудки.
Йому було 28 років…

II► „Характери гідності“ — Володимир Чаплинський

"Володя сам собі пошив костюм Діда Мороза, а мені Снігуроньки. Напевно, років п’ятнадцять тому. Кожного року Володя ще в машині одягав костюм Діда Мороза. З подарунками нас чекали не тільки родичі, а й куми, сусіди. Був навіть момент, коли втомлений, дивиться на список, а там вже 40 наших знайомих. Іде по дорозі, його зупиняє незнайомець і каже: привітай мою донечку, вона там хвора лежить… Володя зайшов привітати ту дитину. А в неї такі очі: справжній Дід Мороз прийшов!

Володимир Чаплинський жив у місті Обухові на Київщині. Працював на заводі. На Майдані був від перших днів. Інколи днями не повертався додому. 18 лютого дружина дзвонила що дві години. Запитувала, коли він повернеться, на що чоловік відповідав: “На Майдані мало людей. Якщо не я, то хто?”. Загинув на вулиці Інститутській від кулі снайпера. Куля влучила в шию. Йому було 44 роки…

II► „Характери гідності“ — Микола Дзявульський

“На будь-який поклик моєї донечки, він приїздив до нас у Львів. Вона телефонує: “Дідусю, мені потрібно плакат намалювати, а мама не вміє…” Я навіть не знала, що вони вже домовилися. Зранку дзвінок у двері, а там стоїть тато з посмішкою, з сумкою з домашніми маминими продуктами…” — розповідає донька Оксана.

"Лікар сказав, що такої щасливої смерті ще не бачив…" – згадує донька Миколи Дзявульського

Микола Дзявульський загинув під час Революції Гідності на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила прямо у серце 20 лютого 2014 року. Був громадським активістом, вчителем географії та біології. Народився у родині репресованих у селі Чагерне Красноярського краю. На початку 1960-х років століття разом із батьками, які поверталися із заслання, переїхав на Рівненщину. З перших днів Євромайдану брав активну участь в акціях протесту проти влади. Був координатором Шепетівської міської громадської організації ВГО "Майдан". Йому було 55 років…

II► „Характери гідності“ — Анатолій Жаловага

“Він із самого дитинства, з трьох років, був лідером. Коли переїхали жити в Дубляни — 12 квадратних метрів. У нас на коридорі п’ять родин, десятеро дітей. Вони всі були в нашій кімнатці на підлозі й всі рвалися до нього. Він із ними бавився. Коли отримали квартиру, він велосипедом їздив із кухні у вітальню, з вітальні на кухню. І каже: тату, навіщо нам така велика квартира. Давай із Остапом поділимося, в них троє дітей і їм дуже важко там.
… Розчаровуватися ні я, ні моя родина, ні взагалі родина Небесної Сотні, не має права. Ми мусимо стояти до кінця. Мусимо відстоювати ті ідеали, за які загинули наші діти!”, — розповідає Григорій Жаловага, батько Анатолія Жаловаги.

Анатолій Жаловага жив у місті Дубляни Львівської області. З дитячого віку захоплювався спортом і після 8-го класу вступив до Львівського училища фізичної культури, хотів присвятити своє життя професійному спорту. В 1997 році вступив в Львівський університет фізичної культури за фахом гандбол. Об’їздив всю Європу в складі гандбольної команди, два роки грав за СКА — “Львів”. Кандидат в майстри спорту. Деякий час викладав на кафедрі фізкультури Львівського аграрного університету. Та після отриманої травми хребта, всі мрії про великий спорт залишились у минулому. Анатолій походить із волинського козацького роду. Під час Другої світової війни прадіди боролися за свободу і незалежність своєї держави, були у загонах української повстанської армії і воювали проти окупантів. У 2004 році Анатолій декілька тижнів виборював нову Україну на Майдані.
Працював будівельником, зокрема за кордоном. Додому із заробітків повернувся за тиждень до загибелі. Після того як побачив новини з Майдану, вирішив їхати до столиці. 18 лютого автобуси з активістами виїжджали до Києва, але в першому для Анатолія не вистачило місця. Потім виявилося, що він забув паспорт. Лише з третьої спроби о дев’ятій вечора хлопець виїхав із міста. Встиг попрощатися тільки з мамою, батько і брат затрималися у справах.
“Тут справжня війна”, — сказав братові телефоном 19 лютого з київського Майдану.
20 лютого рідні не змогли додзвонитися до Анатолія, а ввечері побачили його ім’я в списках загиблих. До останнього сподівалися, що це помилка. Вже потім дізналися — Анатолія вбили на вулиці Інститутській. А хтось із протестувальників відніс тіло до Михайлівського собору.
Похований в Дублянах.
Анатолію було 33 роки…

Джерела матеріялу:
© Національний музей Революції Гідності та ГО “Родина Героїв Небесної Сотні”
© Український Інстиут Національної Пам’яті