Я — ті 25%…

 
Захисник України пан Олесь Гаращук (59 ВМГ) розповів про 25%…
То хто ж такі ці «25%»?

 

Олесь Гаращук

Я — ті 25%…

Отже про «25%»…
Хтось почав обурюватись, що 25% уявили себе сіллю землі і совістю нації, задаючи при цьому риторичне питання "А хто ж тоді 73%?".
Хтось заперечив, як на мене достатньо аргументовано, самоназвавшись "недобитками" після століть знищення нашої Нації і країни.
То хто ж такі ці «25%»?

Що ж, може для когось це буде лонґрід, але спробую пояснити на своїй шкурі…

Так от, я — ті 25%, чиї пра- і прапрадіди воювали 104 роки тому. Часто один з одним… Один за Царя-батюшку, інший за Цісаря-Імператора. А 100 років тому побачили, що вони таки одного народу тільки з різними кокардами на кашкетах. Правда тривало це недовго. Вернувшись з воєн на свої поля, продовжували гарувати. І то так, що першими в своїх селах покупували парові молотарки і добре платили найманим робітникам.

Я — ті 25%, чиїх дідів і прадідів розкуркулювали у 1920-х комсодрали з комнезамами і пацифікували в 1930-х улани з жовнірами. І то так, що вижили далеко не всі… І там, і там…

Я — ті 25%, чиї діди і баби всіма правдами і неправдами, підробляючи чужі паспорти, тікали в міста із сіл, на які насувався Голодомор. Або переходили грудневими лісами через кордон, рятуючись від "перших совітів". Покинувши створювану роками мануфактуру.

Я — ті 25%, чиїх дідів відправляли в Сибір за те, що були священниками вже знищеної Української Автокефальної Церкви. Або пресувало НКВД, за те, що в паспорті закреслив "русскій" і сам написав "Українець"…

Я — ті 25%, чиї діди і баби віддавали своїх первістків до українських шкіл в Харкові. Які ще існували… І які збирались в «Сокіл» і відроджували розгромлену «Просвіту» наперекір польській владі…

Я — ті 25%, чиїх батьків народжували в кімнатках, поділених фанерними перегородками на 3 родини. В тому ж Харкові, в 1937-му… Або в орендованій квартирі в уже піднімецькій Польщі… В 1940-му… А в 1941-му і ті і інші тікали від війни назад в села. Або хоронили дітей по довгій дорозі в евакуацію…

Я — ті 25%, чиї діди лягали греблями чорносвитних штрафбатів у 1943-му. Пропалими без вісти. Через місяць після повторної мобілізації. Або підривали себе в криївках в 1946-му. Або отримували кулю в скроню від "стрибків" у 1947-му. А їхні дружини сивіли за одну ніч, але наполегливо навчали дітей. Розуму, життю, але, найперше — Гідності!…

Я — ті 25%, чиї батьки, взувши безрозмірні материні чоботи, загрузали у весняній багнюці. Поки сусід не витягував і не приносив в оберемку додому. «Бо який же Великдень без хрону. А з усіх чоловіків у хаті лишився тільки я. Хрін — то чоловіча справа». І так до останнього Великодня свого життя…

Я — ті 25%, чиї матері нишком ковтали гіркі сльози, "бо у колежанок був тато, а у мене — ні", і зі ще більшим завзяттям вчились і вчились. Бо за них просити було нікому…

Я — ті 25%, чиї батьки їхали до Києва 200 км на підводі вступати до Університету в 1954-му. Або до Чернівців на біологію, бо до Львова на медицину — не було грошей. Або летіли кукурузником з Чернівців до Києва вступати в аспірантуру в 1962-му.

Я — ті 25%, чиї батьки гуртувались в «Клуби творчої молоді» і вставали на «Тінях забутих передків» в кінотеатрі «Україна» в 1965-му. Для яких "шістдесятники" — не щось потойбічне, а люди, які жили і творили поруч. Які до ранку могли читати свої вірші, прогулюючись Дніпровськими схилами. Живі люди з плоті і крові. Але, найголовніше — Духу.

Я — ті 25%, чиї батьки переховували самвидав у 1970-х. І кого невсипуще вів КҐБ, і не раз перетрушував квартиру обшуками. І забирав «Неопалиму купину». Але вони продовжували говорити українською. В зросійщеному Києві. Пропускаючи повз вуха вигуки у спину "бандєровка" за свою вишиванку і українську. І не збирались вступати до компартії. Хоча так можна було б жити легше і краще.

Я — ті 25%, які пам’ятають, як "цитькала" бабуся, коли намагався спитати про жовто-синій прапор. І як цей Прапор піднімали над Київрадою кілька років по тому. І які говорили українською, гордо почуваючись "білою вороною" серед однолітків. І які носили теплі речі й термоси з чаєм студентам на площу Жовтневої Революції. І які не вірили, що таке можливо, коли Революція на Граніті перемогла.

Я — ті 25%, які пам’ятають ҐКЧП, 24 серпня і 1-е грудня 1991-го, першу «Червону руту» і виступи «Не журись».

Я — ті 25%, які пам’ятають програш Чорновола у 1991-му і тихий жах в 1999-му. І багатотисячну ходу за його тілом. І шок від вбивства Ґії.

Я — ті 25%, які розбивали палатки на Лютеранській під час «України без Кучми», і вдало увернувшись від "Беркуту", наступного ранку вже їхали доповідати на медичній конференції в Житомирі.

Я — ті 25%, які за свої гроші їхали спостерігачами на найвіддаленіші дільниці Донбасу і Слобожанщини восени 2004-го. І вернувшись після другого туру, йшли на Майдан навіть не заходячи додому. І пишались своєю Нацією і країною під час інавгурації Віктора Ющенка. І впадали в розпач в наступні кілька років…

Я — ті 25%, які приймали побитих студентів 30 листопада 2013-го і вийшли на "Марш Мільйона" через кілька днів. Які почувши в морозному нічному небі "Київ, вставай!" не всиділи вдома. І зібравши ще кількох таких же намаханих, встали біля Профспілок в ніч на 11-е грудня. Поруч стояв рудий здоровенний норвежець в тоненькому пальті, і ошелешено дивився довкола. А вистоявши, зранку поїхали знову в лікарню, на роботу.

Я — ті 25%, у яких перевернувся світ після смерті Нігояна і Жизневського. Які закривали очі Романові Сенику. І приймали козака Михайла, випущеного посеред ночі з Голосіївського РУВС. І обводили навколо пальця "космонавтів", яким був потрібен підірваний в Профспілках правосек, і посеред ночі відправляли його на Львів. А поки мєнти спохопились, той вже був по дорозі на Краків.

Я — ті 25%, які з 18 по 20 лютого жили в операційній. І неймовірно пишались своїми співгромадянами, які умудрились влаштувати в лікарні волонтерський мурашник за лічені години. І колегами, інтернами і навіть студентами, які примчались з різних кінців і лікарень міста, накидавши в ординаторській гору речей і сумок висотою з людський зріст. І Мамою, яка на 8-му десятку човником їздила між лікарнею і Профспілками з шовним і перев’язувальним матеріалом. І умудрялась це робити поки Профспілки не підпалили.

Я — ті 25%, у кого на очах помирали Сашко Плеханов і Василь Мойсей. І руки тремтіли від безсилої люті… Так само тремтіли через день, коли втік овоч і ми виходили вночі на патрулювання спорожнілого міста.

Я — ті 25%, які не могли повірити у захоплення Ради Криму. І пішли у військкомати, ще тоді, в березні. Принаймні, оновити персональні дані. Спантеличено дивились на "русскую вєсну", і видзвонювали рідних в Сімферополі, Донецьку, Макіївці, Харкові і Луганську… Назбирали, чого могли і погнали свої машини на Схід. В частини, у яких не було нічого, або майже нічого. Але які розуміли як і могли воювати. І в лікарні, які ніколи не бачили бойової травми. І не знали, що робити з масовими надходженнями.

Я — ті 25%, які дивились на парад у 2014-му і одночасно гортали повідомлення про Іловайськ. Для яких слово "Кіборги" набуло сакрального значення, і не зменшилось після падіння ДАПа. Які таки потрапили в 4-у хвилю, але в учебці дивились, як наші виходили з Дебальцевого. І якого біса я тут, якщо я потрібен зараз ТАМ! Там, де Саня Данилюк оперує в оточенні в бліндажі…

Я — ті 25%, які, одягнувши погони, трошки бортонули армійщину і ефективно позакривали пробоїни в медслужбі ЗСУ, допоки підтягувались нові кадри. Сіли у вертушки і бехи, таблетки і мотолиги, зайшли на медпункти, приймальні, в реанімації і в операційні вздовж всього передка. І лікували, оперували, перев’язували, евакуювали, завантажували борти, періодично криючи матом старий совок. І познайомились з тим же Сашком Данилюком, евакуюючи чергового 300-го, тільки вже зі Станиці. І чесно вийшли на дембель. Або підписали контракт. І пам’ятають всіх своїх 200-х… Назавжди…
Я — ті 25%, хто пам’ятають всіх своїх 200-х… Назавжди…

Я — ті 25%, які придавлюючи по ночах чортів ПТСР, щоранку знаходять нові завдання на свою голову. Або дупу. Бо їх до фіга і трошки більше. В МОУ і МОЗі, в Радах і Комісіях, в ГО і ОСББ.

Я — ті 25%, які розуміють для чого нам Україна. І щоранку задають собі питання "Що я можу зробити ще?" І ми знаємо свій шлях. І якщо тобі зрозумілі наші цінності і Держава для тебе більше, ніж шмат ковбаси, — ставай пліч-о-пліч. Просто нам не по дорозі з тими, кому "POHUY". Бо нам не "POHUY". І ніколи не було!
Споконвіків і навіки вічні.
Амінь.

Першоджерело публікації:
© Oles Garashchuk