Чи потрібно Державі виховувати український патріотизм?

Чи потрібно Державі виховувати український патріотизм?

 
Чи потрібно зусилля державних, насамперед, освітніх інституцій, спрямовувати на виховання любові до своєї Батьківщини? Здавалося б, такі "банальні" запитання не потребують додаткових аргументів на користь певної позиції...
Адже 27 років відновленої Незалежності України з активною втратою населення через тимчасову або ж постійну еміґрацію з України, наростання масового незадоволення власною країною проживання, що виливається у всім відому розхожу "максиму": "каждый умный естественно стремится покинуть ЭТУ страну" (саме "ЭТУ" і саме російською); протистояння у гібридній війні з РФ, тощо, нарешті переконали, що патріотичне виховання, насамперед дітей та молоді у школах та вишах, — то таки необхідний напрямок роботи, на який мають бути спрямовані зусилля як громадянського суспільства, так і Держави...

 

Ірина Грабовська

Чи потрібно зусилля державних, насамперед, освітніх інституцій, спрямовувати на виховання любові до своєї Батьківщини? Здавалося б, такі "банальні" запитання не потребують додаткових аргументів на користь певної позиції.
Хоча постколоніальний період в пост-совєтській Україні можна охарактеризувати ще й тим, що гуманітарії й освітяни довго остерігались навіть вживати поняття „національно-патріотичне виховання“.

Сьогодні ситуація докорінно змінюється.

Зрештою, Міністерство освіти і науки України впродовж існування Незалежної Української Держави розробляло і пропонувало спільноті низку концепцій патріотичного виховання молоді. А саме:
— «Концепція національної системи виховання» (1996);
— «Концепція національно-патріотичного виховання» (2009);
— «Концепція Загальнодержавної цільової програми патріотичного виховання громадян на 2013-2017 роки»;
— «Концепція громадянської освіти та виховання в Україні» (2012).

Але, як зазначається у нині діючій «Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді», прийнятій у 2015 році, жодна з вище вказаних програм не була ефективною й не досягала поставленої у них мети; "жодна з них не була розгорнута і не втілилася в конкретні кроки з реалізації через зміну векторів розвитку держави і, відповідно, освітньої політики, через різні уявлення правлячих еліт на ідеологію і напрями розвитку освіти".

Та й самі реалії українського життя спонукають зробити процес формування українського громадянина-патріота усвідомленим.
Адже 27 років відновленої Незалежності України з активною втратою населення через тимчасову або ж постійну еміґрацію з України, наростання масового незадоволення власною країною проживання, що виливається у всім відому розхожу "максиму": "каждый умный естественно стремится покинуть ЭТУ страну" (саме "ЭТУ" і саме російською); протистояння у гібридній війні з РФ, тощо, нарешті переконали, що патріотичне виховання, насамперед дітей та молоді у школах та вишах, — то таки необхідний напрямок роботи, на який мають бути спрямовані зусилля як громадянського суспільства, так і Держави...
При цьому під національно-патріотичним вихованням дітей та молоді державою слід розуміти комплексну системну і цілеспрямовану "діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, освітніх закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави. Найважливішим пріоритетом національно-патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації" (Додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.06.2015 № 641).

І хоча, наприклад, серед викладачів вузів і до цього часу виникають дискусії про свободу вибору батьківщини як місця проживання сучасної мобільної людини у глобалізованому світі, а від вчителів шкіл можна почути, що любов до Вітчизни така ж природна, як любов до матері, отже, не вимагає додаткових зусиль для власного виховання, життєві українські реалії сьогодення все ж змушують думати, що над вихованням справжнього почуття любові до власної країни потрібно цілеспрямовано та грамотно працювати. Особливо, якщо Українці таки хочуть стати повноцінною незалежною самостійною Нацією. Зрештою, як довели події гібридної війни РФ проти України, насправді лише масовий патріотизм населення країни здатен зупинити агресора та вберегти країну від ворожої окупації.

Для Держави у стані війни питання патріотичного виховання власного населення впирається ще і в проблему часу, відпущеного їй долею чи історією для вирішення питання „Бути чи не бути?“ Це дуже добре починаєш розуміти, наприклад, коли почуєш від десятилітньої дівчинки-кримчанки, яка приїхала на літній відпочинок на незалежні українські терени, що вона "конєчно же нє украінка! Развє Вы нє знаєтє, что Крым – это нє Украіна?" На запитання, "а що ж воно таке?", чуєш: "Это часть русскоґо міра і терріторія вєлікой Россіі!". Отакої! Згодьтеся, десятилітню дитину важко запідозрити у свідомому "ватництві" та путінізмі. Її знання про власну батьківщину Крим, якими вона так по-дитячому відверто й наївно хоче поділитись із "неграмотними" місцевими, отримані від близьких людей з оточення — батьків і вчителів. Саме їм вірить дитина і від них, зрештою, набуває своїх життєвих переконань.

До речі, було дуже цікаво спостерігати за реакцією цієї дитини, коли її ровесники — місцеві діти, почали доводити маленькій кримчанці, що Крим — то таки Україна, але відібрана Росією у нас. Переконати дівчинку так і не вдалося. Максимум, на що вона погодилась — це повторити формулу своєї матері про те, що "Крым – это Крым". Але ж не Україна! Отож бо, з того боку Чонгару мізки дітей та молодих людей (і не тільки молодих) активно обробляються "русскім міром". І скоріше за все, ця дівчинка десь років у 16 буде вже абсолютно переконана, що Крим – "это терріторія вєлікой Россіі і являєтся частью русскоґо міра".

Не заглиблюючись окремо у проблему майбутнього Криму, слід сказати, що здатність Української Держави цілеспрямовано й ефективно працювати над тим, щоб молоді покоління неокупованих українських земель з такою ж наполегливістю відстоювали українську Україну, як дитина з окупованого Криму його "неукраїнськість", викликає сумнів і тривогу. Адже ж не лише прикро, але й небезпечно, коли громадяни, в тому числі й деякі імениті, зневажливо називають власну Батьківщину "эта страна" (дехто, правда, українською – "ця країна", проте чи існує тут істотна різниця?).

Час вимагає рішучих кроків, бо український патріотизм анітрохи не менш важлива річ, ніж обсяги ВВП, високі технології та кількість танків.

© Ірина Грабовська
© «Націоналістичний Портал» — Організація Українських Націоналістів (бандерівці) — „Скільки "народів" живе в Україні“ 2018.VІІ.30