Українськомовне Запоріжжя
як (не)здійсненна мрія

Метастази “русскаґо міра” вже давно поширюються етнічним тереном України, буквально з'їдаючи й знищуючи Україну! І саме зараз чи не найактивніше ці метастази “русскаґо міра” поширюються. Особливо на Запорожжі…
Мовознавець, кандидат філологічних наук, викладачка кафедри української мови ЗНУ пані Оксана Меркулова розповідає про українськомовне Запорожжя як (не)здійсненну мрію…

Оксана Меркулова

Коли ми приїжджаємо до якогось міста і сходимо з потяга чи автобуса на перон вокзалу, то перше, що долинає до нашої свідомості, – мова цього міста. У Запоріжжі ця мова – російська. Як і ледь не в усіх обласних центрах Півдня та Сходу України.

Щоби зрозуміти, чому наше місто, маючи у свідомості решти українців чітко закріплений стереотип «колиски українського козацтва» (у нас же є Хортиця!), на позір виявляється досить міцним символом радянськості, маємо пригадати історичні контексти формування культурного й мовного портрету Запоріжжя.

Ще за російського царату Олександрівськ зі столиці імперії Петербурга розглядався як один із основних центрів важкої промисловості, де з кінця ХІХ століття розгорнулася масштабна кампанія з індустріалізації колишнього військового укріплення південного сходу Малоросії.

Радянська машина на початках свого існування дала молодим республікам ледь не десять років національних свобод: згадаймо плеяду наших письменників та науковців, названих у майбутньому "розстріляним відродженням". Згодом ці національні свободи, під акомпанемент розстрілів та судових вироків "націоналістично-буржуазним елементам", за одне десятиліття були винищені.

Абсолютно різні в ментальному й мовному плані республіки треба було об’єднувати як спільною ідеєю (створення надлюдини великої радянської країни), так і мовою, зрозумілою для всіх. І такою мовою, ясна річ, могла стати лише російська. Відповідь на питання про те, чому російська, досить проста: одна імперія розпалася, і на її уламках тут же витворювалася інша. Голодомор 1932-1933 років та Друга світова війна досить "успішно" нівелювали національне, а відтак і мовне самоусвідомлення представників республік. Далі не можна не згадати своєрідне "хобі" Сталіна до примусового переселення народів у межах СРСР, коли людей за тисячі кілометрів від їхніх домівок перевозили вантажними ешелонами (про це дуже добре свого часу писав американський історик Тімоті Снайдер). На змішування, а тому й етнічне послаблення національностей СРСР був спрямований і принцип розподілу солдатів-призовників: хлопця з Оріхова могли відправити служити кудись на Далекий Схід, а грузинського юнака привозили у військову частину на Львівщині. І мова спілкування за статутом – завжди російська.

Що ж на Запоріжжі? За часів радянської влади тут були побудовані найбільші металургійні підприємства не лише УРСР, а й усього Радянського Союзу. Основу "робочого класу" склали нащадки і вихідців із Росії (найпотужніша хвиля такого переселення припала на часи так званого другого етнічного міграційного потоку на широти Нижньої Наддніпрянщини в ХІХ столітті), і представників інших, часто неслов’янських етносів. Увесь цей етнічно строкатий люд не був аж надто вибагливим до видовищ та інтелектуальних розмов: від тодішніх власників підприємств він потребував передусім хліба.

Будівництво ДніпроГЕСу привело на Запоріжжя не лише сповнених романтикою "большой коммунистической стройки" добровольців, а й чималу кількість "декласованих елементів", які стали доступною робочою силою і згодом осіли по обидва береги Дніпра.

Культурна політика Радянського Союзу й після його розпаду дуже довго давала в Україні свої сумні плоди: як елітарне навіть за часів незалежності сприймалося все, що йшло з центру – Москви. Усе ж власне, національномовне, як і за радянської доби, викликало досить скептичну, але доброзичливу посмішку й не вважалося бодай трохи конкурентним продуктом. Саме в СРСР мови народів кожної з республік, особливо коли вони були споріднені з російською (українська та білоруська), спершу штучно спрощувалися (про сумні «пригоди» українського правопису в ХХ-ХХІ століттях поговоримо іншим разом), а далі виводилися з широкого освітнього та культурного вжитку.

Ще в 1970 роки лише за заявою батьків дитину звільняли від вивчення української (так було з одним із моїх далеких родичів наприкінці 70-х), а вчителям російської мови та літератури (радянський кінематограф та письменство найбільше вивищували саме словесників-русистів як носіїв найкращих культурних традицій та людей найвищих чеснот) виплачували надбавки до зарплати – «за престижність».

І Запоріжжя в плані схильності до російськості перебувало в авангарді тих територій, які русифікувалися без проблем, надто ж коли і довкілля, і ЗМІ, і розважальний контент, і кінематограф до 2015 року відсотків на 80 (а в Запоріжжі – ледь не увесь) був російськомовним. Чому так? Мовні закони стояли на сторожі мов національних меншин, мов міноритарних (тих, яким загрожує зникнення), до яких у 2012 році влада керованих Москвою міцних господарників радо записала й російську. Російська телепродукція була для українців таким собі «швидким харчуванням» – уже готовим, дешевим (для власників телеканалів та книжкових крамниць) та зрозумілим, тоді як український культурний продукт фінансувався за залишковим принципом, а тому й був або недорогим і малоцікавим для пересічної людини, або ж надто інтелектуально складним.

Вдалі ж українськомовні проекти кінця ХХ - початку ХХІ століття можна порахувати на пальцях. Запоріжжя, ледь викашлюючи дим металургійних гігантів, ніколи не було у фарватері культурного життя України й споживало те, що видавалося звичним і легким, те, до чого місто привчилося – російськомовний, з нотками ностальгії за Радянським Союзом (металургія – одна із найприбутковіших галузей часів СРСР, а професія металурга оспівувалася в літературі й кінематографі гучно й регулярно), культурний контент. Спроби створити українськомовний медіапродукт у нашому місті зазвичай швидко пригасали: згадаймо досить непогану газету «Просто», що її видавали в нашому місті в середині 2000-х і яка зуміла протриматися близько двох років, аж поки власники не змушені були закрити її через нерентабельність. Українська запоріжанам «не заходила».

Статистика переписів населення (див. статтю «Запоріжжя» у «Вікіпедії») видає нам промовисті цифри:

Як бачимо, найкращим часом (гірко посміхаюся) у плані мовної картини для Запоріжжя був кінець ХІХ століття, коли вагому частку складали носії навіть єврейської мови, натомість частка українськомовних мешканців нашого міста за понад 100 років не перевищувала 43 відсотків… І здобута незалежність 1991 року за одне десятиліття до кількості українськомовних запоріжан не додала навіть пів відсотка.

Причин – маса: недосконалість законодавства (мовна какофонія в документації різних сфер, повсюдно – російська мова в назвах фірм та заголовках, російськомовні ЗМІ), майже відсутність національно спрямованої культурної політики в Україні, орієнтованість економіки південно-східних регіонів на Росію, слабка (якщо не сказати відсутня) мовна політика… Зрештою, в людей, у відповідь на несміливі заклики переходити на українську, виникало логічне і спантеличене запитання: «А зачем?» І відповіді на це ні центральна, ні місцева влада не давали 23 роки. Аж поки 2014-го ми всі не отримали криваве пояснення. Для багатьох запоріжан українська стала своєрідним захистом: люди почали з того, що в банкоматах обирали для діалогу з системою українську, все частіше зі смартфонів лунали рінгтони українськомовних пісень, дехто з відомих журналістів Запоріжжя поступово збільшує кількість українськомовних дописів на власних сторінках у соцмережах і зізнається, що це їх свідомий вибір після 2014…

А на вулицях я таки чую українську – не ту бездоганну літературну мову, якою можуть похвалитися кілька сотень фахівців в Україні, а наш, нижньонаддніпрянський її різновид, із аканням, росіянізмами, але він – це одна з говірок південно-східного діалектного простору української мови. Як на мене, люди перестали боятися говорити так, як їм зручно. Їх уже не називають "колхозом" чи "бандеровцами", не спиняють на вулиці, як це було зі мною та з моєю старшою колегою в 2007 році на Вознесенівському ринку, не перепитують зверхньо в супермаркеті чи деінде "А по-нормальному вы можете сказать?". Саме після 2014 року держава нарешті взялася за мовну політику країни, на яку, зросійщену за ледь не 100 років, напали ті, чию мову аж ніяк не можна назвати такою, котрій загрожує зникнення.

Розпочалося те в культурній політиці України, що мало розпочатися одразу після проголошення незалежності: мова освіти за новим Законом України «Про освіту» – українська, на радіо та телебаченні встановлені квоти на українськомовний продукт. Навіть нинішній міністр культури Володимир Бородянський у жовтневому інтерв’ю журналістам «LB.ua» зізнався: квоти, проти яких він виступав на початку їх запровадження, таки працюють. Зелене світло українським видавцям та авторам спричинило бум українськомовної книги й розвиток ледь не з нуля так званої «сублітератури», прийнятної для пересічного українця.

А російськомовне Запоріжжя, гучно проголосивши себе п’ять років тому Україною, нарешті почало толерувати українськомовних містян. Хоча й досі ті, хто говорить українською, перебувають у критичній меншості, постійно виборюючи своє право говорити українською скрізь: кілька років тому був створений український дитячий мовний клуб «Солов’ята» (організували мами українськомовної малечі, яку в дитсадках та молодших класах школи російськомовне оточення намагалося ламати – спадок совєччини, коли того, хто не говорив російською, спільнота виносила на марґінес і змушувала переходити з «сельской мовы» на «общепонятный и великий язык»), почали діяти безкоштовні курси української мови... У супермаркетах від продавців я все частіше чую: «Пакет потрібен? Розплачуватиметеся гривнями чи карткою? З Вас сімдесят гривень». І стараюся завжди дякувати касирам і всім представникам сфери обслуговування за українську, бо розумію, що для них перейти на хоч і зрозумілу та звичну, але все-таки не повсякденну мову – психологічно складно. Зачувши «Спасибі Вам за Вашу українську, у Вас класно виходить», геть усі, трохи червоніючи, дякують навзаєм. І говорять, що їм (на диво!) таки подобається українськомовне спілкування.

Коли мої випадкові співрозмовники чують українську, то все частіше відповідають нею ж. Можуть вибачатися й трохи комплексувати, але таки переходять на українську! Головне тут – самим українськомовним містянам не вживати на догоду співрозмовникам російської: ми ж у себе вдома, і врешті-решт ми мусимо перестати боятися бути приниженими за свою мову. Саме цей страх, якому більше століття, треба долати. І хтось уже робить перші кроки до цієї свободи – говорити в Запоріжжі українською. І Запоріжжя спроквола звикає до того, що воно – не совєцький город, а таки українське місто не лише географічно, а й ментально.

Я не вірю, що наше місто років так за десять усе заговорить українською. Бо надто тяжкий у нього історичний бекграунд. Головне сьогодні – не втратити те, що лише почало (страшно звучить!) приживатися в одному з найпотужніших індустріальних центрів України. І зробити так, щоби українськомовні запоріжани, гуртуючись за мовним принципом, не почували себе в цих невеликих групах наче у своєрідному українськомовному гетто; щоби сільські родини, опинившись у місті, не русифікували, боячись булінгу в дитячих колективах, власних дітей (непоганий пост у «Facebook» із цього приводу написала наша землячка, а нині киянка Яніна Соколова), щоби вони виявляли мовну резистентність до іномовних впливів. І тоді, можливо, за два-три покоління Запоріжжя до кінця згадає та усвідомить, що воно – абсолютно українське, а не радянське, як сьогодні, місто.