Чудське озеро і Русь крізь призму часу
Роздмухане москвинами "лєдовоє побоіщє" на Чудському озері безпосередньо стосується історії Київської Русі, щоправда, москвинська версія, звісно ж, далека від справжніх історичних реалій. Єдина вдала прикордонна сутичка, під час якої, не рахуючись з власними жертвами, ординський пасинок "алєксандр нєвскій" зміг полонити аж шість тевтонських лицарів, яких потім було повернуто назад, де взяли. Культ "алєксандра нєвскоґо" роздмухувався вже за часів пізньої Россійської Імперії, а особливо вже в "совєтской історіоґрафіі", вибачте.
Пан Гліб Лукінов з Естонії має чудову публіцистику на цю тему.
Lukinov Glib
“Чудське озеро, або озеро народу чудь”
Що добре в Естонії, так це локальна та всесвітня історія буквально під ногами. Можна обрати будь-яку місцевість, сісти зручно на шезлонзі, ввімкнути машину часу та уважно спостерігати за коловоротом подій. І навіть тоді, 800 років тому, дія мала відношення до Києва, це не було щось віддалене.
Початок квітня — то річниця битви на Чудському озері 5 квітня 1242 року за старим стилем. Льодове побоїще. В принципі, з цієї назви ви взнаєте все, що треба знати про наш гостинний клімат.
Яка ситуація склалася тоді, у тринадцятому сторіччі?
Київська Русь, величезна країна західної орієнтації, була знекровлена боротьбою братів-князів між собою та розпадалася на шматки.
Андрєй Боґолюбській вже пограбував Київ, вкрав ікону Божої Матері та вивіз її до свого міста Владіміра. Молодші князі повтікали на північ, за ліси та болота, будували там свою “Русь”, як погану копію-репліку Київської.
Навіть зневажлива назва “Залісся” — з того часу.
Є наше місто Переяслав, так? Так. Північні забігайли збудували там, на поганій холодній землі свій Пєрєяславль-Залєсскій (саме так самі й назвали), причому, місто, що ближче до Києва, називали “Переяслав-Руський”.
Добра відповідь на питання, де насправді “Русь”, а де “Залісся”.
Як старий лев, якого з усіх боків кусали шакали, величний Київ занепадав…
Галицько-Волинське Князівство орієнтувалося на Європу та вже мріяло про корону від Папи.
Багаті купці Новгороду чекали на слушну годину, щоб позбутися свого князя та жити своїм розумом, як якась Венеція, благо, місто віддалене, ніхто не дійде, а гроші є.
Найвіддаленіша колонія, названа на честь сина Ярослава Мудрого — місто Юр'їв — давно відбита Естами, а потім перезахоплена німецькими лицарями ордену мечоносців, та перейменована в Дорпат.
Дуже й дуже підсилилася Литва, амбіційно проводить зовнішню політику, приєднує дрібні руські князівства, захоплює “нічийні” землі, без страху протистоїть експансії суворих німецьких лицарів, датчан, шведів, руських князів.
Папа Римський благословляє всіх християн йти на північ, боротися з язичниками. Спроба насадити Слово Боже вогнем та мечем тоне в фінських болотах (там завжди все тоне), але змінює карту Півночі.
Зі Сходу насувається чорна хмара чинґізидів. Монголи захопили всю Азію, своїми передовими загонами Джеббе Нойона та Субудай Багатура перебили руських князів на Калці (права притока Кальміусу, бере витік з Лукоморської височини на Запорожжі [примітка — Дмитро Дзюба, «Порохівниця»]), за дванадцять років вже під головуванням Бату Хана — Батия — повернулися, смерчем пронеслися Руссю, знищили Київ 1240 року… Попереду перед монголами була Європа та шлях до Атлантики — до “останнього моря”, до мрії Чинґіз Хана — щоб дівчина могла пройти його імперією від Китайського до Європейського моря з золотим блюдом, та не втратити ані блюда, ані честі. Така собі мрія ідеаліста, через яку було вбито сотні тисяч людей.
Повернемося до Олександра Невського, князя Новгородського та Пєрєяславль-Залєсского. Праправнук Мономаха, правнук Юрія Долґорукоґо, онук Всєволода “Вєлікоє Ґнєздо”, син Ярослава. Шлях однієї родини від могутності до коллаборантства, від Європи до Азії, від монарха-філософа до садистської азіатської деспотії.
Так, його батько їздив на поклон в Золоту Орду (пізніше там, в далекому Каракорумі, Ярослава було вбито). Так, сам Олександр зростав у Орді та пройшов обряд братання з сином Батия, тобто, став тому сином. Але ж коли ти сидиш князем у далекому Новгороді, до якого навіть монголо-татари з підвладними військами ніколи не доходили, невже хоча б раз не приходила до бритої голови думка чинити спротив? Ґонорове Литовське Князівство боролося, князь Данило Галицький самотужки, без обіцяної підтримки, боровся, скільки міг, навіть мадяри боролися. (хоча й сама угорська орда прийшла в Європу як загарбники [примітка — «Порохівниця»]).
Олександр обрав сторону темної сили, співробітництва з окупантами. Загрозами привів навіть вільний Новгород під монгольську владу. Наказав Хан — Олександр йшов каральною експедицією на рідного брата — Андрія, наказав Хан — й Олександр йшов топити в крові протимонгольські виступи на рідних руських землях. Син Олександра Василь у майбутньому став першим московьким Князем, тобто монгольським гауляйтером улуса Джучі Золотої Орди, майбутньої Московщини, що зростала на заліських болотах навкруги вкраденої ікони “владімірской” Божої Матері.
Як це все бачили Естонці, або народ чудь? Вони були язичники, мали свої великі міста, городища та фортеці, своїх князів, своїх піратів та вікінгів на морі, селян по віддалених хуторах, бортників, збирачів, шаманів та рибалок. Місто напівміфічного велетня — Калева, Старий Калев князівства Рявала, естонською — “Калев вана” з фортецею “сосок груди королеви Линди” — Лінданіссе росло та розвивалося на торгівлі між Європою та заліським Новгородом. Росіяни називали місто на свій лад — Коливань, німці — Реваль, бо не могли вимовити Рявала. Датчани 1219 завоювали місто та навколишні землі, оселилися, тож естонці переназвали місто як “датське”, тобто “Таан лінн”, або Таллінн. З півдня три чверті естонських земель завоював ордене меченосців, потім прийшов Лівонський орден як підрозділ Дойче, або Теутоніше (тевтонського) ордену. Столицю південно-естонського князівства Таррто, переназвану київськими росіянами як Юр'їв, а німцями — як Дорпат, Дерпт, обійняв один з єпіскопів, між якими розділили лівонські землі.
Естонські маарахвусед, “люди землі”, числом біля мільйону, почали свій шлях у 700 років до відновлення Незалежності. Це було важко. Мова та традиції зберігалися у піснях, на хуторах та зимівниках, у простому спілкуванні. Десь сто років то тут, то там виникали збройні повстання проти хрестоносців, але успіху не мали.
Руська назва озера “чудське” говорить про те, хто саме тут жив. І живе досі. Народ “чудь”, Аести, Ести. Чаклуни та чаклунки, що чимось вразили дикуватих приземлених заліщанців. Взагалі, місця тут дикі, хоча є оброблені поля, поодинокі поселення, рибальські поселення. Таке враження, що за вісімсот років мало що тут змінилося. Мальовничої забудови, як на Бодензеє, не склалося. Чому? Може, через прохолодний клімат, може, місцевість тими чудернацькими чаклунами проклята, хто зна. Може, тільки вони самі хочуть тут жити, та всі окупанти не витримують та гинуть.
Озеро велике, четверте за площею в Європі, вище за рівень моря. За формою — пісочний годинник. В квітні, зазвичай, ще вкрито кригою. Південна частина — “Пейпсі”, скоріш за все “бабцине озеро”. Південне озеро — естонською “озеро Піхви” (пробачте, Псков також так само називається). У вузький перешийок — “Тепле озерце” — впадає свята для Естонців ріка Матері (або Матка-річка) Емайигі. На цій річці стоїть Тарту, саме тут 1234 року батько Олександра Невського вперше воював з хрестоносцями. На схід від озера — Залісся, де-не-де місто, як Новгород. Південніше — Псков, на який мали свої плани Німці.
Олександр трохи раніше відзначився тим, що південніше цього великого озера вирізав шведський невеликий загін, що прийшов розвідати землі біля вустя Неви поблизу Ладозького озера, познущався над майбутнім героєм Швеції ярлом Бірґером, вдаривши того коп'єм у обличчя чи безпосередньо у око. Треба відзначити, що садистом Олександр був відомим, навіть літописи відзначають його методи залякування та розправи над власним народом “оним носи відрізаша, оним очі виймаша”. Коли досліджували череп Бірґера вже у ХХІ стріччі, слід від удару гострим предметом по надбровній дузі ще можна було побачити.
Цього, 1242-го, року, Олександр прозваний пізніше “Нєвскім” вирішив повторити успіх батька, та пішов у похід на Дорпат. Його передовий загін був знищений, й Олександр почав відступати. Йому наздогін відправилося естонське військо дорпатського єпископа, підсилене ливонськими лицарями тевтонського ордену. Треба відзначити, що сторони знали один одного, бо роком раніш велик посольство хрестоносців відвідало Олександра у Новгороді з мирним візитом. Невський відступив до озера, поставив частину свого війська як приманку відкритим фронтом до переслідуючих їх німців (залісці завжди воювали в режимі “баби єщё нарожают” ), а коли організоване “свинею” німецько-естонське військо вгризлося в новгородських лучників, з флангів вдарили приховані резерви Олександра.
Як пишуть самі Німці у Старшій римованій ливонській хроніці, новгородців було втричі більше, загинуло двадцять німецьких лицарів та шість було взято в полон. Дорпатців загинуло приблизно чотириста (по заліському літопису — “чюді нєщісла”), залишки відступили. Достеменно невідомо, чи провалювалися лицарі під лід, чи ні. В принципі, в квітні тут це можливо, до того ж, у озері є підводні теплі джерела. Про втрати новгородців заліський літопис не пише, навіщо. Військо Олександра повернулося до Новгорода.
Німці дипломатичним шляхом ініціювали перемовини та підписали мирний договір з Олександром. Той повернув з полону всіх шістьох лицарів, навзаєм повернув під свою владу Псков (та першим чином жорстоко винищив там “чудь”, естонців).
Більш жодних бойових дії на Європейському напрямку Невський не проводив, зосередився на каральних промонгольських акціях всередині свого улусу.
Псков Німці згодом повернули.
Минули віки.
Чудське озеро та єдина ріка, що з нього витікає й несе свої води на північ до Балтики — Нарова — лишилися східним кордоном цивілізованої Європи, за яким живуть здичавілі з їхньою азіатською деспотією. З естонського боку є чудові, хоча й пусті, асфальтовані дороги, з російського, як пишуть у публікаціях 2019 року — “по вєсєннєй распутіце автобус нє проезжаєт”. Росіянці досі шукають точне місце “на Ізмені, біля Вороньєго каменю”, Естонці дослідження не проводять. Залісці досі живуть у державі, яка народилася від братовбивчого колаборантства Олександра, а Європа живе своїм життям. Мрія Чинґіз Хана про шлях до останнього моря розбилася на Півночі об це озеро, а на Півдні — об наші Карпатські гори.
Вода в озері за століття піднялася, бо втікають десь дві сотні річок, а витікає одна, да плюс підводні джерела, та плюс ймовірні розломи, як в Байкалі. Після Другої Світової один совєтський генерал у складі історичної експедиції проводив тут пошуки місця битви, однак, скоріш, відтворював ймовірну битву відповідно своєму досвіду на ґрунті аналізу наявної топографії. На дні, у мулі, немов знайшли фундамент давньої церкви. Більш жодної знахідки тут не було. Сучасні росіяни хизуються, що бюджети нових історичних експедицій витрачають на “часовні святого Трифона” на озері, бо отой Трифон, чи Тихон — покровителі тих, хто шукає. Тон їхніх публікацій — “можем повторіть” у різних варіаціях. Без коментарів, як то кажуть. Як і 800 років тому, залісці так само гавкають та намагаються вкусити культурних та працьовитих, ситих та чистих європейців з-за чужого озера.
Ми проїхали-пройшли всі цікаві місця — від гори Медвежої голови Отепяа та Тарту-Дорпата, вздовж ріки-Матері Емайие, де Ярослав Всеволодович 1232 року загнав під лід мечоносців, та шляхом дружини Олександра Озеро-Дорпат-Озеро, до самого місця битви, що розпочалася на льоду Чудського озера та продовжувалася 7 верст від озера на захід, коли новгородці добивали відступаючих дорпатців.
В Таллінні на готичне Старе Місто нахлобучений “собор Нєвскоґо”, як кольоровий торт. На вході — інсталляція з битви людей під Хрестом з людьми під Хрестом.
Передати відчуття, коли ти йдеш ногами по історичній місцевості, бачиш той самий збіднілий плаский пейзаж, відчуваєш обличчям крижаний квітневий вітер, вдивляєшся в синій небокрай Чудського озера — неможливо. Якщо стояти на високому місті над озером та слухати уважно музику вітру, то можна розрізнити окремі слова естонською, німецькою та російською, можна почути звуки ударів металу о метал, іржання бойових коней, стогін та прокляття.
Уява, фантазія, аналіз ситуації на основі фактів та точні знання.
Друзі та вороги історика.
Добре, коли локальна та всесвітня історія буквально під ногами.
Головне — почути.
Та робити висновки.
© Lukinov Glib
· Lohusuu, Йиґевамаа, Естонія
#LiterLG