✠ “Акт Злуки” ✠
(Спомин Віктора Солов’я)

Легкою сніжною імлою окритий, зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Вздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх, пухнатим снігом вкритих, вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці — поспішає до Св. Софії на велике свято…

Унікальний спомин прямо із Свята Соборності в Києві 22.І.1919 від учасника Перших Визвольних Змагань Віктора Солов’я — добровольця, офіцера-артилериста Армії УНР, в подальшому — юридичний радник Головного Отáмана УНР Симона Петлюри вже в екзилі, в Польщі. Згодом Віктор Соловій еміґрує у Австралію де створить і очолить Об'єднання Українців у Австралії та навіть стане Архієпископом УАПЦ в Австралії й Новій Зеландії.

Цей текст публікується вперше. Написав його офіцер-артилерист, секретар Генерального Суду УНР, який прямо із Свята Соборності в Києві 22.І.1919 пішов добровольцем в Армію УНР. Воював із большевиками і, в складі Галицької Армії — з поляками.

Автор спомину — Віктор Соловій — уродженець Чернігівщини, випускник юридичного факультету Варшавського університету.

Соловій Віктор Сильвестрович (архієпископ Варлаам (Соловій), світське ім'я Віктор) (✵ 29.ХІ.1891 — ✞ 31.І.1966) — український громадсько-політичний і церковний діяч, архієпископ УАПЦ в Австралії й Новій Зеландії.

У Першу Світову війну Віктор Соловій закінчив артшколу в Одесі й служив у запасному полку Царського Села. У 1917 році очолював Українську військову громаду Москви.

На службі Україні Віктор Соловій з 1918-го був секретарем Генерального Суду УНР, а 22.І.1919 прямо із Свята Соборності пішов добровольцем в Армію УНР сотником артилерійського корпусу Січових Стрільців. Згодом був командиром батареї в УГА.
1920 року Соловій став керівником правничого відділу канцелярії Головного Отáмана УНР Симона Петлюри, його правним дорадником на еміґрації у Польщі.

На еміґрації Віктор Соловій сім років розвивав у Берéсті український бізнес (кооперацію) та українську церкву. У 1930-х працював суддею в Польщі, водночас підтримував українську науку та церкву у Варшаві.

Під час Другої Світової війни — юридичний радник митрополита Ілларіона (Огієнка), працював на Холмщині і Підляшші, викладав у духовній семінарії в місті Холм. Після вбивства дружини (Валентини з Танашевичів) польською боївкою у Варшаві в 1944 році залишається із двома неповнолітніми синами на руках — Богдан (нар. 1931) та Ярослав (нар. 1936).

1950 року Віктор Соловій з дітьми еміґрує до Австралії, де створює і очолює Об'єднання Українців у Австралії. Хіротонізований у 1958 році в Чикаґо митрополитом Іоаном Теодоровичем та архієпископами Мстиславом (Скрипником), Генадієм (Шиприкевичем). Cтає Архієпископом Австралійським і Новозеландським УАПЦ. Обидвох синів виховав активними пластунами «Пласту». Старший син – став майором австралійської армії.

Текст спомину та світлини із родинного архіву надав син архієпископа Варлаама, похресник Андрія Лівицького пан Ярослав Соловій, а підготував для публікації — історик «Пласту», пластовий сеньйор Юрій Юзич, який дякує за допомогу у появі цієї публікації панам Володимиру Морозу та Дмитру Бабюку і сину Віктора Солов’я — Ярославу Солов’ю.

Свято Соборності в Києві, 22.І.1919.
Малюнок бойового офіцера Січових Стрільців Івана Іванця, 1936 р.

“Акт Злуки”
(Спомин Віктора Солов’я)

Віктор Соловій

Початок січня 1919 року застав мене в Києві, куди я повернувся по кількох тижнях відсутности, проведених на рідній Чернігівщині в повстанчій акції Директорії (проти Гетьмана Скоропадського).

Віктор Соловій із своєю мамою Параскевією та сестрою Надією
— нащадками козацької шляхти Cосницької сотні Чернігівського полку

Київ я побачив уже звільнений від московських офіцерських відділів Келлера. Які окупувавши місто після проголошення грамоти гетьмана про федерацію з Росією, вчинили погром українських організацій. Повстання Директорії спалахнуло по всій Україні і протягом місяця повалило гетьманський уряд, німців і московських реалізаторів "федерації".

Січові Стрільці, що формувалися за Гетьмана в Білій Церкві під командою полк. Євгена Коновальця, перші підняли зброю в обороні зневаженої ідеї самостійности України. І силою заледви кількох сотень сточили бій з московськими дружинниками під Мотивилівкою, на шляху до Києва. Вони вийшли переможно з того бою, але перемогу цю оплатили геройською смертю сотників Федя Черника, Вол. Загаєвича й інших, що кров'ю змили капітулянську пляму федерації (з Росією).

Тож, недивно, було бачити з якою гордістю й любов'ю дивились патріоти українські на січовиків. Тисячі української молоді з усіх українських земель влилися в їх карні ряди.

Фраґмент листівки з текстом Четвертого Універсалу, який Віктор Соловій зберіг у своєму архіві

Київ жив у піднесному напруженні. Відновлені українські організації інституції, школи, все, що було сповнене справжнього національного духа гарячково працювало над відбудовою свого життя, над очищенням від бутафорської малоросійщини попереднього режиму.

Мені йшов тоді 28-ий рік, мав я за собою вже скінчені правничі студії та дворічну судову практику. Мав теж дворічну військову службу із скінченою гарматною школою. В Києві, від часів Центральної Ради, довелось мені першому, разом з кількома молодими українцями – правниками, працювати над організацією Секретаріяту Генерального Суду УНР.

На чолі цього найвищого Суду України стояв Порядкуючий Генеральний Суддя Микола Іванович Радченко, людина з високим розумінням свого обов'язку, правничою ерудицією і кришталево чесною вдачею. За гетьманської влади наш Суд, як і інші державні установи, заповнив чужий або малоросійський елемент. З упадком гетьманату цей елемент зник і нам довелося майже від початків відновлювати і Найвищий Суд, і його Секретаріят.

Чинність суддів планується на спокійні часи стабільного державного життя. Не такий час переживали ми в Києві у січні 1919 року. Вигнавши зі столиці одного ворога нашої державности – чорну московську зграю, ми побачили перед собою другого, не менш запеклого, червоного ворога.

Московські большовицькі орди сунули на Вкраїну з Півночі, а їхні агенти вилазили з підпілля і руйнували наші тили. Розбурхані [протигетьманським] повстанням пристрасті, жадоба помсти за соціяльні кривди села, творили вдячний грунт для розкладової роботи большовиків. Розагітовані маси покидали повстанське військо Директорії, а фактичний стан походу Москви на Україну наказав Директорії проголосити війну Сов.[єтській] Росії.

Чи ж можна було думати в той час про спокійну працю в суді чи в іншій державі інституції в Києві? Всі напружено чекали якихось рішень Державного Проводу. В Києві мав зібратись Всеукраїнський Трудовий Конгрес і ось, світлим променем в цих чеканнях, показалася вістка про близьку злуку в одній Державі всіх українських земель, поділених досі між Росією і Австро-Угорщиною.

Галицька листівка про обєднання України, січень 1919.

Десь в десятих днях січня наспіла вістка з Станиславова про рішення Української Національної Ради Галичини, Буковини й Карпатської Руси (парламенту ЗУНР) злучити ці землі з Великою Наддніпрянською Україною в одну Соборну Українську Народню Республіку.

В середині січня ми вже знали про приїзд до Києва делегації Зах.-Укр. Нац. Ради, що привезла ухвалу про злуку і мала взяти участь у Всеукраїнському [Трудовому] Конгресі. Відкриття Конгресу було призначено на 23-го січня, а на неділю 22-го січня, в першу річницю проголошення Державної Незалежности України, було визначено урочисте проголошення Соборности на Софійському Майдані, коло пам'ятника Богдана.

В радісному піднесенні чекав я того дня, щоб побачити свято і дорогих гостей із Західної України. Та пощастило мені побачити їх на два дні раніш. Відбувалася тоді величава сумна урочистість похорону Січових Стрільців, що впали в мотивилівському бою. Кільканадцять трун з їхніми тлінними останками перевезли до Києва. У всіх на устах було ім'я Федя Черника, що перший повів стрільців у бій і власною відвагою і кров'ю пірвав до жертви інших… (повів за собою інших)

Вихованець «Пласту» в Перемишлі — Федір Черник

Заквітчані червоною калиною, на гарматних ложиськах (лафетах), тихо посувалися труни поляглих героїв. Їх оточувала почесна варта стрілецька, а за ними йшов головний Отаман [Симон] Петлюра, Полковники [Євген] Коновалець та [Андрій] Мельник, Уряд і делегація Зах. Укр. Нац. Ради.
Тут я вперше побачив повний склад Делегації. Це був гурт коло 40, старших і середнього віку людей, і інлелігентів, у дещо відмінного вигляду одягах. У більшости на грудях видніли широкі жовто-блакитні ленти.

Повагом пройшла процесія з духовенством від Михайлівського монастиря, де містилися весною [1918 р.] касарні Січових Стільців, у Києві, до царського саду (тепер це Маріїнський парк). Там на високій дніпровій горі було викопано велику братську могилу, що в ній мали спочити стрільці, сини Галицької Землі, кров яких зросила визвольний соборний шлях до Золотоверхого Києва (місце поховання більшовики знищили, жодного пам'ятника цим героям української революції у парку досі немає).

Коли спустили труни в могилу і пролунали сальви почесного салюту, над могилою став високий огрядний галицький делегат у селянській сукмані, як пізніш я довідався, це був член Нац. Ради Тимотéй Стáрух (до цього – депутат Австро-Угорського парламенту, батько визначного лідера ОУН Ярослава Стáруха). Повагом зняв він з шиї невеличку торбинку і висипаючи з неї до стрілецької могили землю, промовив. Не пригадую цілости його промови, але перші її слова [досі] стоять у моїй пам'яті:

"Я галицький мужик, говорив Старух, привіз Вам, славні соколята, жменьку галицької землі, нехай пухом ляже вона на Ваші благородні кости. Нехай росте з неї і з цих гір київських скеля нашої соборної сили, щоб розбилися о ню всі напади ворогів, що чигають на нашу волю. Їхнім нападам відповімо так, як відповіли Ви за всю Соборну Україну…"

Тимотéй Стáрух – член президії першого Військового з'їзду у травні 1917, де першим публічно виступив за проголошення Самостійності. А в січні 1919 року, як член президії Трудового Конгресу, саме він доповідав про ратифікацію актів Злуки українських земель і поставив це питання на голосування (майже всі делегати на знак згоди тоді встали)

Чи були які інші промови – не пригадую. В глибокому зворушенні виходив тисячний натовп з царського саду, а висока, дубовим хрестом увінчана, височіла могила стрілецька, мов орлине гніздо над царським (Маріїнським) палацом у нашому Києві.

Минуло у радісному й заразом трівожному чеканні два дні, і ось прийшов той очікуваний 22-й день січня.

Парад військ на честь проголошення Акту Злуки.
Фраґмент ілюстрації баталіста Петра Андрусіва до пластового видання, 1967.

Легкою сніжною імлою окритий, зранку прокинувся Київ, але піднялося вгору сонце й розвіяло імлу. Вздовж вулиць і бульварів стоять, мов дівчата в шлюбних сукнях, вкриті інеєм дерева. По всіх, пухнатим снігом вкритих, вулицях незвичайний рух. Організації, школи, діти, молодь і старше громадянство, все святочно вдягнене, гуртками й поодинці — поспішає до Св. Софії на велике свято.

Зібравшись на Володимирівській вулиці, коло будинку Найвищого Суду, з півкілометра від Софійського Майдану, вирушаємо й ми невеликим гуртом, кількох Генеральних Суддів та Секретарів, вздовж Володимирівської до Софії. Перетинаючи Фундуклеївську вулицю (Богдана Хмельницького) коло оперового театру, помічаємо, як від Хрещатика, вгору по Фундуклеївській чвалом несеться гурт вершників у мальовничих козацьких строях.

Затримуємося і пізнаємо на чолі цієї корогви корифея українського театру Миколу Карповича Садовського у пишному гетьманському строї, з булавою в руках. За ним гетьманський почот в історичних строях. Завернувши на Володимирську стишеною ходою попрямував відділ вершників до Софійського Майдану. Перед нашими очима пройшла жива картина Богданового в'їзду до Києва…

Микола Садовський — організатор мистецького оформлення свята соборності в Києві 22.І.1919

За пару хвилин і ми вже в ограді Київської Катедри св. Софії. Богослуження зближається до кінця. Бачимо, як з катедри виходить кілька дияконів, які тримаючи в руках сувої якогось паперу чи паргаменту, швидкою ходою розходяться по кутах Софійського майдану. "Будуть читати Універсал" – говорить хтось коло нас.

Протискуємося через браму на майдан і затримуємося між дзвіницею і пам'ятником Богдана. Коло пам'ятника трибуна на підвищенні, а по рогах майдану чотирі вежі. Все прибрано ялинками. Розпорядчики, пізнавши Генеральних Суддів, пропускають наш гурт близче до урядового помосту. Тут бачимо Директорію, Уряд, Булаву Січових Стрільців і Делегатів Ради Зах. України. Пізнаю між ними [Тимотея] Старуха, [Льонґіна] Цегельського якого бачив перед кількома місяцями на відкритті Укр. Університету в Києві. Хтось показує М.[иколі] І.[вановичу] Радченкові галицького правника др. [Степана] Витвицького. Вперше бачу того, хто сьогодні, як Президент УНР на чужині (Андрій Лівицький, хресний сина Ярослава автора цього спомину), хоронить клейноди нашої державности і соборности…

Сталевим чотирикутником по боках Майдану, в шоломах з крісами (гвинтівками) за плечима, стоять полки Січових Стрільців, справжня Гвардія соборного війська України.
Майдан вкриває море голів.

Коротко вдарили дзвони Софії, сповіщаючи кінець Служби Божої і на майдані залягла тиша. З урядової трибуни доносяться голоси промов. Голова Зах. Укр. Делегації читає ухвалу Нац. Ради про злуку, йому відповідає Голова Директорії Винниченко.

Директорія УНР і керівництво ЗУНР приймають парад військ на честь проголошення Акту злуки. Київ, 22.І.1919

Ще хвилина тиші і разом з усіх чотирьох веж по кутах майдану залунали, мов труби архангельські, громові діяконські голоси. Вони повністю відчитали Універсал Директорії про довершену злуку всіх Земель України. Кожне слово цього історичного акту було чути на цілому майдані:

"Віднині воєдино зливаються століттями віддалені одна від одної частини України – З.У.Н.Р[еспублік]-ка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.
Віднині є Єдина Незалежна Українська Народня Республіка".

Змовкли герольди-диякони і могутнє "Слава" вихорем понеслося по Майдані. (за спогадами Л.Цегельського та священнослужителя Київського собору Cв. Софії о. Павла Корсуновського присутні вигукували: "Слава Україні!")

IV Універсал Директорії УНР Акту Злуки 22.І.1919

Залунали звуки гимну. Вдарили софійські дзвони, гримнули військові оркестри і під їх звуки в цереморіальному марші пройшли полки соборного війська перед своїм Урядом, Парламентом і Булавою… Окликам ентузіязму учасників свята не було кінця…

"Море закипить і розіллється", пригадалося мені з шевченкових Гайдамаків. Річками розлилося військо з майдану. За ним рушили тисячі народу. Вийшли і ми з Майдану і посувалися Володимирською, повертаючи до будинку Ген.Суду, але пройшовши один квартал, затрималися у великому натовпі, що зібрався коло високого будинку Всеукраїнського Союзу Земств.

На балькон цього будинку вийшов недавній Голова Союзу, а на той час Головний Отáман Петлюра. Оваційно стрінутий натовпом Отáман почав промовляти, спочатку тихо, а щодалі голосніше. Він говорив про сьогоднішнє свято, про радість, яку ми щойно пережили, але Святочні хвилини скороминучі…

"Завтра чекає вас тверда сувора дійсність, грізна й небезпечна. Чи готові ви стрінути цю дійсність, — питав Отáман? — Чи бачите куди булавою вказує нам Великий Богдан на майдані, з якого ми щойно зійшли? Гляньте на ту північ, куди скеровує ваш зір Богдан і побачите чорну грозову хмару, яка суне з Московщини на нашу Вкраїну. Будьте готові кинути всі ваші справи й турботи щоденні, щоб схопити зброю і розбити цю хмару-навалу…"

Акт Злуки на Софійському Майдані в Києві 22.І.1919

Я слухав цю промову і кожне слово її глибоко падало мені в душу.
"Це ж до тебе говорить Вождь збройної сили української, казав мені внутрішній голос. Кинь свої, малі на сьогодні судові справи. Твоє місце при зброї, коло тих гармат, що з них ти навчився стріляти… Спрямуй їх на ворога там, де вкаже тобі Вождь і його булава…".

Доходимо до рогу Фундуклеївської. Прощаюся з моїми Генеральними Судями і звертаючись до М. І. Радченка кажу: "Миколо Івановичу, я вже не Ваш… Я йду до гарматчиків-січовиків". Бачу як вологість затягає добрячі очі мого Шефа і стискаючи мою руку він відповідає: "Що ж, йдіть, голубе, туди куди кличе Вас вищий обов'язок. Нехай Бог охоронить Вас і нам поверне…" (Микола Радченко не дочекався повернення, помер у 1922 році в окупованому більшовиками Києві.)

Так скінчився для мене день 22 січня 1919 року. За два тижні я був уже 200 кілометрів від Києва на формуванні в Гарматній Бригаді Січ.[ових] Стрільців у полк. [Романа] Дашкевич, формуючи батарею 6-го важкого гарматного полку (сьогодні ім'я ген. Р.Дашкевича носить 26 артбригаза ЗСУ в Бердичеві.)

Перед Великоднем я був з нею вже під мурами Львова, щоб сплатити борг моєї вужчої батьківщини тим синам Галицької Землі, що лежали в братській могилі в Києві…

Віктор Соловій
Мельборн, 22 січня 1962

Діячі Берестейської "Просвіти" коло Брацької церкви, 1928 рік. Більшість — ветерани Армії УНР.
Стоять: Платон Артемюк (згодом єпископ УАПЦ), Віктор Соловій (згодом архієпископ), Микола Крижанівський, Никифор Горщарук, Йосип Голод, актор Олександр Корольчук, Іван Паренюк. Сидять: голова українського товариства Берестя Василь Пантелевич (похований у Бресті, могила збережена), Василь Дмитрочук, Ольга Левицька, адвокат Володимир Криницький, Денис Щербицький, Гнат Олесіюк