❃ Леся Українка ❃

 
До 150-ліття народин Лесі Українки
25 лютого 1871 року в місті Звягель на межі Волині й Полісся народилась Лариса Косач — Леся Українка (Лариса Косач-Квітка у шлюбі) — українська письменниця, поетеса, перекладачка, фольклористка, культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда».
Входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Леся Українка писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів українського національного відродження.

Серед мистецької спадщини — збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).

Батьки Лесі Українки — Олена Пчілка і Петро Косач

Батько і мати Лесі походять зі шляхти.
Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства.
Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

Лариса Петрівна Косач народилась 25 лютого 1871 року в місті Звягель (нині — Новоград-Волинський Житомирської області) в інтеліґентній, "літературній" родині. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, вида­вала альманах “Перший вінок”. Батько — високоосвічений шляхтич, який дуже любив літературу і живопис.
Дитячі роки Лесі минули на Волині: у Звягелі (1871 — весна 1879), Лу­цьку, в селі Колодяжне, що під Ковелем.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, це домашнє ім’я стало літератур­ним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ро­лей у формуванні племінниці згідно зі своїми переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла. Він допомагав їй як літературний критик і фольклорист.

Дитячі роки Лесі минали на Волині, у краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою. Серед ровесників виділялась здібністю і пра­цьовитістю. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню із селянськими дітьми, засво­єнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку.

Леся Українка у волинському однострої. 1878—1879.

Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. Болісно прощалася дівчинка з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі (“До мого фортепіано”). Проте музики зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: “Сім струн”, “Мелодії”, “Ритми”, “Пісні про волю”, “Лісова пісня”…

Хвороба спричинила те, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному навчальному закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі й різносторонні знання. Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, у якій зростала дівчинка, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Значний вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань.

Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю, і вона написала вірш “Надія” — перший відомий нам твір письменниці. Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 році у львівському журналі “Зо­ря”, де було надруковано вірші 13-літньої поетеси “Конвалія” і “Сафó”. З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 року у Львові вийшла перша поетична збірка “На крилах пісень”.

Леся Українка. 1888.

З кінця 80-х років XIX століття Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єд­нання творчої молоді «Плеяда», часто буває також на потаємних сходках, де читались і обговорю­вались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії.

Із «Плеядою» пов’язаний початок роботи Лесі Українки-прозаїка. Вона пише оповідання “Та­ка її доля”, “Святий вечір” та ін., які публікуються в журналах “Зоря”, “Дзвінок”. Одночасно мо­лода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу й енергії. Найбільше уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. В 1892 році у Львові з’явилась українською мовою “Книга пісень” німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки.

Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої "була весна, та тільки за вікном". Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у "добровільне вигнання". Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі “Подорож до моря”. А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його пое­тичний резонанс “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”. Пізніше — Італія, Єгипет.

Леся Українка. 1896.

У Криму в 1897 році Леся Українка познайомилась із Сергієм Мержинським.
Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтеліґентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі.
Велике горе спіткало Лесю Українку…
У березні 1901 року помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона "почала нову мрію життя, вмерла і воскресла":

Уста говорять: "він навіки згинув!"
А серце каже: "ні, він не покинув!"

— так починається одна з поезій, присвячених Сергію Мержинському…
Його образ оживає у віршах “Завжди терновий вінець”, “Порвалася нескінчена розмова”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів…” та в багатьох інших…

Тим часом слава поетеси ширилась Україною.
У статті “Леся Українка” Іван Франко ставить її тво­рчість поряд з Кобзаревою:
“Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Укра­їна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хорої дівчини…”

У 1899 році у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки “Думи і мрії”; письменниця активно друкується в журналах “Народ”, “Житє і слово”, “Літературно-науковий вісник”, готує нову збірку “Відгуки”, яка вийшла у Чернівцях в 1902 році.

У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу: вона написала багато поем, серед яких виділяються “Давня казка”, “Роберт Брюс, король шотландський”, “Ізольда Білорука”. І хоча пере­важають тут запозичені сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного ґрунту. Не­зважаючи на "чужі" образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства.

Леся Українка, 1901 рік.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки посідає фольклор. Вона збирала і записува­ла обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб урятувати від забуття. Із цих зацікавлень у спад­щині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка “Дитячі гри, пісні й казки” (1903), упо­рядкований збірник “Народні пісні до танцю” (54 тексти). ЗО записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку упорядкував і видав 1917 року її чоловік Климент Квітка.

Леся Українка, 1913.

В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела "тридцятилітню війну". Поетеса вимушена залишити Україну: холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні, і вона оселяється на півдні. Влітку жила на Кавказі, в Грузії (Сакартвело) — в містах Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет.
“Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції…” — скаржилась Леся Українка у листі до Бориса Грінченка
В одну з мандрівок до Єгипту в січні 1911 року в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою вона записала:

Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі…

Леся Українка — остання світлина — 1913 рік…

Боротьба і праця…
Такий був сенс усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення…
1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відійшла у Зáсвіти Леся Українка — видатна поетеса України і жінка з трагічною долею…
Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі…
За заповітом Лесі похорон відбувся без духовенства, а труну несли жінки…

Похорон Лесі Українки, 1913 рік.

Джерела матеріялу:
© «Українська Література»
© Центральний державний історичний архів України