Оксана Забужко
“Шевченків міф”

 
Пані письменниця Оксана Забужко розвінчує популярний москвинський міф про те, що Шевченко "пісал па-русцкі, ґаваріл па русцкі і ваабщє он руссцкій пісатєль і художнік".
Так, дійсно, у Тараса Шевченка є публіцистика москвинською говіркою, та й друковані книги писалися хоч і українською мовою, але через алфавіт штучної москвинської говірки, позаяк в ті часи Емський указ забороняв Українську мову взагалі, відтак, і Шевченко, і Гоголь, і решта їх сучасників мусили друкуватись на "вєлікаросском язикє".
Проте, бодай хтось може назвати хоча б один відомий твір Кобзаря, написаний штучною москвинською говіркою?

Оксана Забужко

Позаяк мене зранку вже кілька "журналістів" устигли спитати про Шевченка, який "писав по-російськи" (за третім разом я вже огризнулась, що теж в СССР диплом і дисертацію писала по-російськи, а тепер "по роботі" раз у раз по-англійськи доводиться, ну і?…), то нагадаю, із просвітницькою метою, уривок з мого свіженького інтерв'ю журналові «Локальна Історія» — і більше такого не питайте, будь ласка! (повне інтерв'ю читайте в березневому числі).

фраґмент з інтерв'ю «Локальна Історія»
Оксана Забужко про Шевченка: „В Європі тоді ніхто ще так не писав“
Оксана Забужко:

…Непомітний, "повзучий" відкат до совєтсько-імперської рецепції Шевченка відбувся якраз у наступне десятиліття після того, як я в 1990-ті я написала “Шевченків міф України”. Йшло якесь таке постійне навіювання — і так довго форсувалося в медіях, у соцмережах — що Шевченко ж от "і щоденник писав по-російськи", що він насправді "був же, виходить, нормальний пєтєрбурзкій інтєліґєнт", і взагалі, як казала Ганна Герман, "в першу чергу був художник, а не поет": мовляв, те, що він там якимсь діалектом віршики писав, це так собі, хобі, а от художник "пєтєрбурґской школи" — це, виходить, ніби доказ, що ми з росіянами "адіннарод"…
Таке тонке пропаґандистське зміщення фокусу: бо ж справді, не заперечиш — Шевченко став після заслання першим в Російській Імперії академіком ґравюри, це дійсно частина його біографії, і Пєтєрбурґ — це його художня освіта, його професія: він художник, учень Брюллова, вивчений в Петербурзькій академії мистецтв…

А потім, уже після Майдану, випливає на яв уся ця історія — що, виявляється, 200-ліття збирались святкувати "совмєстно", Україна з РФ, і в Каневі навіть готували спеціальний вертолітний майданчик, і всі там знали про цей новий Дім культури, який будувався "для путіна", бо там мали путін з януковичем підписувати 9 березня 2014 року оцей самий договір про Таможенний союз — новий "Переяслав". Таке враження, ніби Шевченко повстав, не потерпів цього плану, і в результаті ми отримали Майдан — і 200-ліття Шевченка на Майдані.

Бо всі ті роки ніхто ж не згадував у ЗМІ, що, мовляв, рєбята, що ж ви верзете, який у біса щоденник російською, це ж ніякий не щоденник, на ньому ж чітко написано — "Журнал"!!!
Щоденник — ми всі знаємо зі школи — це те, що людина пише для себе, що дівчатка ховають від мами і від подружок, бо там є якісь сердечні звіряння і т.д. і т.п. — і от всім цим дівчаткам і вішалась на вуха локшина, ніби "Шевченко вів щоденник по-російськи", так само, як вони! Бо що таке "журнал" у салоновій культурі ХІХ-го століття, вони, ці дівчатка, які постять котиків у соцмережах, уже не знають, і дурити їх можна цілком безкарно. Тоді як у перекладі на наші сьогоднішні реалії Шевченків "Журнал" мав би називатися не щоденник, а блоґ.

«Локальна Історія»: — Написаний, щоб його читали?

Оксана Забужко:
— Так, він і починає його вести аж ніяк не для себе. Для себе — це «Захалявна книжечка», коли він, як у ҐУЛаґу, на тому Манґишлаку солдатом сидить і не знає, чи колись вибереться з тої пустелі. А коли приходить вістка про те, що випускають, і далі він чекає, як на дембелі, пароплава, — ура, попереду свобода, але!… Позаду ж — 10 років поза соціумом, у який тепер йому належить вернутись, а там тим часом життя йшло! І це дуже важлива, недооцінена тема, на яку наша культура тільки тепер, з війною взагалі почала звертати увагу: що людина, повертаючись "у мирне життя" з екстремального — з фронту, з табору, з тюрми, з полону, — потребує соціальної й психологічної реабілітації! Якось ніхто з тих, хто писав про Шевченків "Журнал", не думав про те, що цей журнал веде людина, яка понад 10 років відрізана інформаційно, в пустелі, куди два рази на рік пошта приносить листи — або не приносить, і він у розпачі молить прислати хоч "томик Шекспіра, ради Розп’ятого за нас", — як цій людині повертатися в суспільство, з якого її було викинута на десять років. З професії, з життя, з соціальних зв’язків.

Сьогодні ми, нівроку, порозумнішали, і хлопцям після одної ротації, після року в окопах на Донбасі, психологів наймаємо — бо ПТСР, бо проблема адаптації, ресоціалізації тощо. А ще з совєтськими нашими дисидентами ніхто цієї теми й близько не досліджував: як, відсидівши строк у мордовському таборі, люди повертались потім у професію, з якої випали, скільки там ненаписаних драм! І от вам, приклад Шевченка, — він починає "Журнал" саме для реадаптації! Це, можна сказати, "щоденник соціальної реабілітації", писаний для друзів: тут він, рядовий солдат після десяти років відлюдництва, обмірковує і покроково аналізує своє повернення у великий світ, у столицю, в мистецьке середовище, в професію, про яку пише: „о живописи мне теперь и думать нечего“… А куди повертатися? Як починати відбудовувати життя, чим, зрештою, заробляти на хліб? Гравюра! — придумує він, — нове діло, нова техніка, щойно тоді відкрита, — і, повернувшись до Пєтєрбурґа, робить фактично нову кар’єру, і в цьому жанрі домагається успіху…

Де не вийшла реабілітація — це в особистому житті. На час арешту він був молодим перспективним художником, із численними світськими зв’язками, професійними контактами тощо. І це був якраз той вік, 32-33, — згадайте, його ж жандарми беруть мало не з церкви, де він мав бути боярином на весіллі у Костомарова, — коли чоловіки, вже устаткувавшись в кар’єрі й суспільному становищі, обзаводилися родинами, брали шлюби з набагато за себе молодшими жінками, — отут він випав з процесу, і цієї травми так і не подолав. Коли він повертається, в його друзів, з якими він парубкував, уже діти бігають. А в нього фіксація залишається на тому самому матримоніальному статусі: йому — 33, а їй має бути 18. І це окрема тема і окрема драма — що в плані сім’ї йому не вийшло реінтеґруватися. Проте в усьому іншому йому це вдалось блискуче!

І оцей "Журнал", оцей блог, який він потім, завершивши через 13 місяців своє "довге повернення", дарує Михайлові Лазаревському, вівся насамперед для тої аудиторії, на чию допомогу він розраховував. Це така "перша соціалізація", "в умі" — писати "звіт" про своє повернення з думкою про бета-рідерів, про яких він точно знає, що вони його чекають. А вони ж його дійсно там чекають, у тому Петербурзі, вони його зразу ж там хапають в обійми! В Богдана Рубчака є класна стаття про "Журнал", де він досить уїдливо пише, що, "повернувшись до Петербурга, Шевченко безупинно бігає по обідах та вечерях" — що, до речі, є теж частиною тієї самої ресоціалізації, повернення в соціум, а тоді це була салонова культура, це так, як сьогодні на каву сходив… Шевченко пише "Журнал" для середовища, в яке повертається — не для себе. І оця версія, яку нам перед війною пробували підсунути, цей штучно склепаний образ "рускоязичного інтєліґєнта", у якого все, що по-українському, то "селянське", і не таке вже й важливе, — це відкат назад, в совєтські часи, порівняно з 1990-ми, коли я писала «Шевченків міф»…

Оксана Забужко
© Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
© «Локальна Історія» — Оксана Забужко про Шевченка: „В Європі тоді ніхто ще так не писав“