Іван Миколайчук

 
15 червня 1941 року в селі Чортория на Буковині народився геніяльний український кіномитець Іван Миколайчук.
Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи.
Іван Миколайчук був кінозіркою 1960—1970-х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі.
Миколайчук був особливий, народний, справжній, найкращий.
„Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко“ — казав про Миколайчука великий Параджанов.

В його особі Українська Нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух Українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку за життя так і не присвоїли, бо тодішні окупаційні совєтські ідеологи винесли акторові вирок — “націоналіст”.
Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно…

Іван Васильович Миколайчук народився у багатодітній селянській родині одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в селі Чортория. Нині в селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу.

З 12 років Іван грав у сільському самодіяльному театрі. Завершив середню школу в селі Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей Івана Миколайчука).

1957 року Іван Миколайчук завершив Чернівецьке музичне училище, 1961-го — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської.

29 серпня 1962 року Іван Миколайчук одружився з Марією Карп'юк — акторкою Чернівецького музично-драматичного театру.

У 1963—1965 роках навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого (майстерня Віктора Івченка).

У кіно Іван Миколайчук дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики “Двоє”. В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь таємниці, недомовленості, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки в основу феномена особистості великого актора.

Іван Миколайчук прийшов у велике кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину «Тіні забутих предків». За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку, щоб той не заряджав плівку. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився…

„Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: "Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!"
Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.“
— Зі спогадів С. Параджанова про кінопробу Івана Миколайчука

„Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в “Тінях забутих предків”, я б відповіла б: “Ні-ні! Тільки Миколайчук!” Інакше то був би інший фільм, і було б все інше…“ — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з “Тіней…”.

Після свого кінодебюту у стрічці Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» 23-річний студент Іван Миколайчук, який зіграв роль Івана Палійчука, миттєво став знаменитим! Кінострічка Параджанова тріумфально пройшлася по всьому Світу — 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Ґран-прі) у 21 країні й увійшла до Книги рекордів Гіннеса. Кінострічку визнано однією з 20 найкращих картин Світу. А нині кінострічка «Тіні забутих предків» вважається клясикою світового кіно та вивчається у провідних світових кіношколах, кіноакадеміях і університетах як зразок унікального кіномистецтва та етнокультурний спадок, в якому показано побут Гуцулів з високогір'я Карпат. В міжнародному прокаті кінострічка має назву «Wild Horses of Fire» — «Диќі ко́ні вогню́».
Гарвардський університет додав стрічку «Тіні забутих предків» («Wild Horses of Fire») до списку обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві.
Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців.
Не останню роль в цьому зіграв і акторський талант Івана Миколайчука.

Ролі молодого Тараса Шевченка у стрічці «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання.

Після блискучого дебюту в кіно, Івана Миколайчука знімали в кіно часто, й він запам’ятовувався в більшості картинах. Запам’ятовувався навіть тоді, коли йому, по суті, й не було чого грати, але Іван Миколайчук "витягував" роль завдяки своїй особистості та вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Івана Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий.

Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати й вірити.
Іван Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Іван Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору!

Зі стрічки «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

«Пропала грамота» — кіно про Україну та славних козаків запорожських!
Фільм-легенда, який варто переглянути кожному Українцю!
Фільм, де зібрана плеяда акторів того часу, не кажучи вже про неперевершену гру акторів, в першу чергу, Івана Миколайчука.
Фільм, який розійшовся на цитати!

У яскравій кінострічці Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван Миколайчук не тільки виконавець кольоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму.
Український кінорежиссер Борис Івченко наголосив акторам на зйомках стрічки «Пропала грамота» влітку 1972 року:
— Шануйтеся, хлопці, бо це, мабуть, останній фільм, який ми знімаємо про козаків…

І актори не грали, а жили ці ролі!
Саме тому фільм живий!

Слід згадати, що Іван Миколайчук зіграв не останню роль у створенні відомого на той час тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська і Марічка Миколайчук — дружина Івана Миколайчука).
Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку «Пропала грамота».
У «Пропалій грамоті» Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Іван Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

«Пропала грамота» створювалась у період, коли в Україні окупаційним совєтським режимом проводилася відверта руссифікаційна політика. Кінострічка фактично була приречена…

— Дуже покалічили фільм, — говорить Федір Стригун, який грав роль козака Андрія. — Зрізали Ґолґофу, де ми хреста вирубали й тягнемо на гору. ­Ляпаса в палаці Василь спочатку імпєратріце Єкатєрінє давав, а не ґрафу Потьомкіну — це змусили переробити. Ніяк не могли вирішити, якою мовою Єкатєріна говорить. Пробували озвучувати німецькою — страшно, ­москальскою — ще страшніше.
Врешті-решт, за порадою худради, переозвучили репліки цариці та її оточення просто з німецьким акцентом. ­Попереду залишався перегляд у Москві.
— Миколайчук поїхав із нами, бо повинен був одразу ж летіти у Швейцарію на запрошення ЮНЕСКО, — згадував Борис Івченко. — Сидимо в залі. Кіно іде. Великий сміх, аж до епізоду "У цариці". Сміх як обірвало… Так і пропала наша «Пропала грамота»! А Іван, дізнавшись про закриття картини, поклав на стіл закордонний паспорт та валюту й повернувся з нами до Києва.
Фільм розкритикували за "умілєніє казацкой бывальщіной" та за "іскаженіє характєров дєйствующіх ліц".
Совєтська влада розуміючи, що кінофільм має велике значення для піднесення національного духу Українців, заборонила картину до показу…
Фільм пролежав "на полкє" 12 років…

«Пропала грамота» — „Ґолґофа“
Вирізана сцена із хрестом

З початку 1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіно, а потім заарештували Сергія Параджанова…
Зі звинуваченням "у націоналізмі" зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між "націоналізмом" і "патріотизмом". Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як "людину ворожої ідеології". Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу… «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років…
Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз "За найкращу режисуру" на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але на заваді став головний редактор кіностудії Довженка Володимир Сосюра (син письменника Володиимира Сосюри) і постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг… Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко…

ФІЛЬМОҐРАФІЯ

1964 — «Сон» (Тарас Шевченко)
1964 — «Тіні забутих предків» (Іван Палійчук)
1965 — «Гадюка», актор
1966 — «Бур'ян», актор
1967 — «Дві смерті», актор
1967 — «Київські мелодії», актор
1968 — «Помилка Оноре де Бальзака», актор
1968 — «Анничка», актор
1968 — «Камінний хрест», актор
1968 — «Розвідники», актор
1968 — «Визволення» (кіноепопея), частина 1-«Вогняна дуга», (Савчук)
1969 — «Визволення» (кіноепопея), частина 2-«Прорив», (Савчук)
1970 — «Білий птах з чорною ознакою», сценарист, актор
1970 — «Комісари», актор
1971 — «Іду до тебе», актор
1971 — «Лада з країни Берендеїв», актор
1971 — «Захар Беркут», (Захар Беркут)
1972 — «Наперекір усьому», актор
1972 — «Пропала грамота» (Козак Василь)
1973 — «Повість про жінку», актор
1973 — «Коли людина посміхнулась», актор
1974 — «Марина», актор
1974 — «Мріяти і жити», сценарист
1975 — «Канал», актор
1976 — «Тривожний місяць вересень», актор
1977 — «Відлюдько», сценарист
1978 — «Море», актор
1978 — «Під сузір'ям Близнюків», сценарист
1979 — «Вавілон ХХ», актор, композитор, режисер, сценарист
1980 — «Лісова пісня. Мавка», актор
1981 — «Така пізня, така тепла осінь», актор, режисер, сценарист
1982 — «Повернення Баттерфляй», актор
1983 — «Легенда про княгиню Ольгу», актор
1983 — «Миргород та його мешканці», актор
1986 — «І в звуках пам'ять відгукнеться...», сценарист
1989 — «Небилиці про Івана», сценарист