Дмитро Авраменко — поезія

Дмитро Авраменко народився в Курахово, вчився в Києві, володіє кількома мовами, поет, художник, співак, танцюрист і актор, фотомодель зі світовим іменем, наразі мешкає в Токіо, двічі наодинці здійснив сходження на Фудзіяму з Прапором України 🇺🇦 і розповідає вишуканою українською мовою про Японію — це все Пан Авраменко!
Пан Авраменко: Японія очима Українця
Дмитро Авраменко — юний, симпатичний, всебічно талановитий і вельми цікавий Українець з Японії 🇯🇵
Втім, до Японії юний Дмитро у рідній Донеччині встиг застати початок війни "РФ" проти України… І лірична поезія юнака розбавилась смутком, біллю та відчаєм, вкладеним вже у зовсім не ліричні вірші…
Кілька поезій увазі Вельмишановнього Панства…

❃ ❃ ❃

“Очі”

І знову ці глибокі очі
Страждають й плачуть дні і ночі,
Налиті кожен день слізьми,
Сумують у кутку вони.
Чому гіркі вони? Чому?
Чому не бачу глибину?
В очах твоїх лиш пустота
То нежива, то мовчазна…
В очах твоїх горіли зорі,
Тепер ті очі вже прозорі.
А я сумую та чекаю,
Коли засяють. та й не знаю,
Коли це буде вже? Коли?
А я чекаю, а вони
Сумують у кутку самі
То неживі, то мовчазні.

“Менi подобалось порушувати тишу”

Мені подобалось порушувати тишу,
Я насолоджуюсь її чудною мовою.
Якщо ж набридне вам, її я не залишу,
А може… зачарований розмовою,
Сиджу навколішках, довкола лиш вона
Співає голосами всіх та кожного.
В думках твоїх прозора і легка
Мелодія із краплею тривожного.
Чи вслухувались ви у шепіт олівця?
Чи в тихі стони пензлика сухого?
Можливо, у пісні зухвалого співця,
Що в самоті бажає всім лихого?
Чи вслухувались в ритм осінніх крапель болю?
Можливо, в дихання своє важке?
То ж дай думкам своїм, самотній друже, волю,
Бо це буття, на жаль, без слів таке гірке!

“Не знищуйте мову!”

Я день зустрічаю з думками одними:
Чому заселили країну тварини?
З’явилися сили почати розмову.
Народе країни, не знищуй ти мову!

Мене наділила природа очима.
Дивитися страшно, як гине країна!
Хоч вічі червоні, повторюю знову:
Чи є у вас мозок? Не знищуйте мову!

Дивився на Раду — навідав знов сором.
Чи ми їх обрали? Кричали всі хором:
"Хоч ви надали нам так звану свободу,
Все ж, клоуни в Раді, не знищуйте мову!"

Та безлад, свавілля, гармидер довкола,
До раю ще стільки ж, як до виднокола.
Співатиме мати тобі колискову,
Коли чужоземці ґвалтують цю мову…

Проблем в нас багато, та все досить просто.
Хоч зараз одна постає дуже гостро!
Не треба шукати причину, умову —
Мій друже, шануй, бережи свою мову!

“Краплі кровi на бідному узбіччі…”

Краплі крові на бідному узбіччі,
Вільні очі блукають в забутті,
Нерухома скеля на обличчі,
Дивна мить у сяйві голубім.
Дивлячись в вікно, минулим стерте,
Зупиняєш погляд на порфірі,
Бо життя його розкішне і відверте,
А твої шляхи убогі й сірі.
Ти думками камені цнотливі
Раз у раз червоним заливаєш.
Душі їх утоплені й чутливі
О кути незчищені вбиваєш.
Що зупинить Вас, шановний друже?
Чи засяють інші, а чи ні?
Чи життя чужих таке байдуже?
Чи душа твоя горить в огні?

“Сон…”

Я так хочу, чтоб это был лишь сон,
Как ехал в молчаливом городе,
И дождь, что лил неспешно за окном,
Смыл мысли о страшнейшем голоде,
О муках и о страхах, что в подвалах,
Скрывались от безумных дикарей,
Про смерти на бульварах и вокзалах
И слезы одиноких матерей.
Как ночью просыпаешься от взрывов
Или вообще не спишь который день.
Забитый мозг от поисков мотивов…
И уничтоженный тобою бюллетень.
Как ненависть при виде триколора
Тебя съедает жадно изнутри.
Кто до сих пор не сытый от террора,
Тех муки ждут, уверен, впереди!
Когда ты чувствуешь себя немного странно
При виде, как дикарь вооружен…
А знаешь, я себя щипаю постоянно,
Надеясь, что всё это просто сон…

“Мне так страшно…”

Мне так страшно, Мама, действительно страшно…
Я боюсь оставаться один и читать…
Если б смог, я пошел бы в бой рукопашный,
Но боюсь, расстреляет меня недознать!
Мне так страшно поверить, что в мои восемнадцать
Я застал этот ужас, сгубивший Донбасс.
А зимою мы все будем зубками клацать…
Но не стоит намеков про нефть и про газ!
Мои мысли типичны сорока миллионам:
Как они, я не знаю вообще ничего…
Говорили ли правду всем тем батальонам,
Что воюют? Что в планы сторон включено?!
Мама, знаешь, мне действительно страшно…
Я так глуп или все мы настолько глупы?
Сколько раз говорили, что это неважно,
Как сейчас неважны результаты войны.
Миллионы не знают имён пострадавших,
Миллионы не знают, как бомбили Донецк…
Знают сотню имён за Европу восставших,
Но не знают, когда же настанет конец!
Моя правда другая, без гипербол красивых,
Что вселяют надежду в победу и мир.
Нету смысла во фразах красноречивых.
Я сошедший когда-то в степи пассажир.
Я хотел бы как раньше купаться в пшенице
И в подсолнухах скрыться от мира сего.
А теперь вдоль полей проходит граница…
А вокруг теперь дико, пустынно, мертво…
Восемьсот километров. Три месяца. Мама…
Я скучаю безумно, как боюсь засыпать.
Неужели верхушке боёв ещё мало?!
Неужели оставили вас подыхать?!
Я теряю друзей, знакомых и близких.
Все теряют людей. Это вовсе не сказки…
За водою сходить — ты находишься в риске.
Нарисую Донбасс. Дайте листик и краски!
Почему этот листик закрасил я чёрным?
И зачем я забрызгал его ярко-красным?
Ты мне скажешь, что я немного повёрнут…
Кто сказал вообще, что со мной безопасно?
Я устал, как и ты, как и все на Востоке.
Не нужна нам война! Хватит мучить Донбасс!
Почему все вокруг к нам настолько жестоки?!
Кто и кому наши земли продаст?!
Мама, знаешь, мне страшно за вас днём и ночью…
Мне так хочется, Мама, чтобы ты улыбалась!
Не хочу, чтоб страну разорвали на клочья!
Я хочу в Украине прожить свою старость…

*******

Моя Мати — герой, а мій Батько — рушій божевільного світу!
Не знайомся з війной, не шукай у степах України одвіту!
Ти помовч, друже мій, та вночі перед сном прочитай-но молитву.
До кінця, зрозумій, йтимуть хлопці через кров на Донбасі пролиту!

Я пишаюся Вами! Я пишаюся тими, хто не здався та діє.
Умивались сльозами… та настане той час, коли кожний зрадіє!
Я пишаюся тими, хто ще здатний боротись зі світом утопій.
Покінчимо із ними, щоб в країні нарешті із сонцем зустріли ми й спокій!

“Святе”

Давайте візьмемося за руки!
Обіймемося, мої друзі!
Ми не діти з тобою, ми парубки,
Не стоїмо, а завжди у русі.
Я навчився тебе цінувати,
Я з тобою, мій друже, з тобою.
Так, ми сильні, ми справжні, мій брате.
Сестро, візьмемо ми і цю Трою!
У вогні ми палаємо. Вірмо
У будуще разом, у єднання.
Я пірнаю у глиб, непокірно,
Перли дружби дістану. Старання
І одвічну повагу залишу
Я до вас, натхненні поразками
І стражданням. Порушую тишу.
І сховавши всю правду за масками,
Ми крокуєм повільно в безмежжя.
Я ліниво дивлюсь в далечінь,
Проковтнувши страхи узбережжя,
Проковтнули вони мою тінь.
Чи цінуєш ці очі блакитні
І смарагдовий погляд? Чи ні?
Ми такі молоді ще, не літні,
Хоча голови вже в сивині.
В мілині ми пірнаємо, б’ємось
О піщані і мертві ґрунти.
І з потвор та химер не сміємось.
[Хоча правди в мені не знайти]
І чому ми вмикаємо дурнів?
І чому люди вірять брехні?
І хоча я не впевнений. Сумнів
Інтелект ваш хоронить на дні.
Я навчився лайно впізнавати.
Я пишаюся друзями вкрай.
Як ті салом мастили нам п’яти,
Так від сорому краще вмирай!
І сидять вони тихі, в напрузі,
І за місце твоє, певно, з’їли б.
Тож обіймемось крилами, друзі,
І у вирій утрьох полетіли!