Чи гідні ми пам’яті Героїв?

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) ініціювала державне визнання Дня Героїв на честь поколінь минулих, сучасних та майбутніх Героїв України.
День Героїв в Українському Світі традиційно відзначається 23 травня вже понад 70 років.
Запорожський історик, керівник науково-дослідного центру «Спадщина» Юрій Щур розмірковує, чи гідні ми пам’яті Героїв?

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

· Юрій Щур
історик, керівник науково-дослідного центру «Спадщина»
місто Запорожжя

Оголошено збір підписів під петицією №22/190952-еп до Президента України “Про встановлення Дня Героїв” щодо встановлення в державі окремого пам’ятного дня — 23 травня як Дня Героїв.
І тут не варто навіть розмірковувати про необхідність такого Дня, або ж наводити історичні дані про відзначення в умовах підпільної боротьби та української політичної еміграції.
Варто поставити просте питання: чому День Героїв й досі не закріплений у переліку державних, важливих і офіційних?
Цікаво, чи зможе хтось з нинішніх можновладців, дивлячись в очі, сказати, що “не на часі”?

[ремарка — «Порохівниця»]:
Зможуть і вже змогли, пропихуючи “zєконопроект” про свої “зєльониє празднікі”, де совєтскіє празднікі замасковані квазі-українськими назвами і в цьому “zє-калєндарє” геть немає місця українським святам!
Бо Україна і все українське для zє-колаборантів — “не на часі”!
І День Героїв для антиукраїнських zє-колаборантів — “не на часі”!
Так само, як День Незалежності і Соборності України 22 січня — подвійне ключове державотворче свято, яке за 30 років відновленої Незалежності так і не стало державним офіційним святом і, зрештою, вихідним днем, на відміну від “пєрвамаєв-дєвятомаєв”! Бо все було “не на часі”…
Вороги України кажуть “у нас сваі праzднікі!”
Українські свята для них “не на часі”!

Загалом, цікава ця формула нічого-не-робіння — “не на часі”.
Змагати до справедливості, критикувати владу, обурюватися від зради й вимагати покарання — “не на часі”. А “на часі”, очевидно, добивати корупцією зранений виснажливою війною державний організм, не помічаючи ворогів у найближчому оточенні. Говорити про контрнаступ і цьогорічний “бархатний сезон” у Криму, переводячи проблему окупованих південних теренів до абсурдних афіш про заплановані на 2024 рік концерти українських виконавців на півострові…

Торочити про вихід до державних кордонів України 1991 року, як про явище ледь не під новорічну ялинку. Ніби це так, легенька прогулянка. Ніби забулися відео із сотнями прапорів на свіжих могилах, загиблих у війні проти рашизму.

Пригадую, один діяч вже розказував тим, хто втратив домівку, рідних, друзів про “2-3 тижні”. Діяч вже пішов у “вільне політичне плавання”, але подібне (аж ніяк не “святе”) місце пустим не буває. Нових казкарів, на превеликий жаль, вистачає. Симпатичних і не дуже, харизматичних і “так собі”.
От довіри лишень до них немає. Відверто, Діду Панасу я вірив більше у дитинстві, аніж цим діячам.
Війна — не прогулянка. Кров людська — не водиця.

Кордони 1991-го року — це, звичайно, добре.
Але що планує влада робити із деокупованими територіями? І тими, що в окупації з лютого 2022, й тими що ще від 2014-го. А це, більш ніж очевидно, не одне й те ж. І отруйна бацила “русскаґо міра” простими гуманістичними антибіотиками там подолана не буде.
Де програма деокупації українського простору? Тотального ментального вихолощення рашизму? Не просто чергових ялових перейменувань топонімів у “ні про що”. Приклад прифронтового (!) Запоріжжя тут більш ніж красномовний… Як і понад сотню років тому, “умовний” Київ може приймати купу потужних і важливих законів й постанов, але місцеві діячі мали на увазі той Київ. Усім нíколи, усі готуються до виборів. Щоби “десь посередині” поговорити про “какую разніцу”.

Коли я побачив зареєстровану на сайті Президента петицію щодо запровадження Дня Героїв, перше, що спало на думку — “Це потрібно не мертвим, це потрібно живим”. Однак, сам вислів “різав вухо”. Видавався надто “попсовим”, читаним десь, перечитаним. Півхвилини ґуґл-пошуку лише підтвердили здогад. Досить слушний вислів давно вже був “приватизований” комеморативними практиками про Другу Світову війну (але в українських реаліях — “вєлікую атєчєствєнную”). Особливо в цьому контексті привертало увагу Звернення Верховної Ради України до українського народу “Пам’ятаймо про тих, хто боровся за рідну землю!”, датоване 22 червня 2001 року. Зрозуміло, що в епоху розквіту кучмізму, до когорти борців могли зараховувати лише красноармєйцев та НКВДистів/КҐБістів. Однак слова, наведені наприкінці звернення, актуальними є саме зараз. Дозволю собі навести розлогу цитату: “Вічна пам’ять полеглим в роки воєнного лихоліття! Слава всім, хто дожив до сьогоднішнього дня, хто бореться і перемагає в ім’я побудови процвітаючої України! Нехай майбутнім поколінням ніколи не доведеться пережити те, що випало на долю їх попередників. Нехай і через віки наші нащадки говорять: “Ніхто не забутий, ніщо не забуте!”. Пам’ять про полеглих потрібна не мертвим, вона потрібна живим! Народ, осяяний Пам’яттю, — безсмертний!”. І якщо абстрагуватися від ідеологічного намулу, читаючи ці рядки розумієш, що вони не про минулу війну, коли дві імперії навіть і в думках не мали ідеї “процвітаючої України”. Вони — про сучасність. І про те, що ми ніколи не забудемо наших Героїв. Ми ніколи й нічого не пробачимо росіянам та їх керманичам. Рашизм — це не купка військових злочинців і терористів, це 140 мільйонів співучасників.

Петиція №22/190952-еп “Про встановлення Дня Героїв” стане лакмусовим папірцем того, чи гідні ми загиблих Героїв, які віддали життя за Україну. Чи дійсно ми гідні пам’яті Героїв і зможемо зібрати 25 тисяч підписів під петицією. Чи дійсно Президент є лідером воюючої країни, а чи лише грає роль у черговому сезоні всім відомого низькоякісного серіалу. Чи гідний він пам’яті тих, про кого постійно згадує. Кого нагороджує найвищими відзнаками. Часто — посмертно…