“Вечеря під каганцем”…

Вечеряти доводилось під каганцем…
Каганець жеврів і відбивався у вікні Бабусиної Хати…
У світлі вогника тіні грайливо бігали по стінах з кута в кут та до вікна, немов воліючи вирватись подалі від світла крізь шибки у глупу ніч…
На темній вулиці подекуди у вікнах хат теж жевріли свічки чи каганці, і жодних ліхтарів навколо… До відключень світла вже звикли…
Темні Часи зі споминів Дитинства…

— Кошеня, їж, доки не застигло!
— Бабуся, а коли світло дадуть?
— Котóчок, звідки ж я знаю…
— А Дíдо знає?
— Дíдо теж не знає. Їж, шибеник.

На столі навколо каганця була нехитра вечеря.
Картопля в лушпиннях, кілька яєць, домашній Бабусин Хліб…

— Картоплю в лушпайках не хочу…
— Не вередуй, їж шо є, бо скоро й цього не буде! — зауважив Дідо.
— Не лякай дитину! Буде! Хліб є, яйця є — вже й є шо на вечерю! — заспокоює Бабуся, — Завтра натру зáтірки з курячого бульйону, шоб було шо дитині посьорбати. А ще борошно й пару яєйць є, то замісю тісто й наріжу лóкшини. На суботу хліба напечу, якогось борща наварю з кісточок. Щось та й будé…
— Зиму б оце якось пережити… — бідкається Дідо…
— Переживемо…

Каганець жеврів, шкварчав і пахнув олією.
Дідусь ледь нарізав маленький шматочок старого сала під світлом каганця. Мені ще ножа не довіряли. Бабуся тим часом чистила лушпиння з картоплі, доки я вередував, що не хочу "суху давучу картоплю". Сіли вечеряти…
— Нічорта ж не бачу! — знов бідкається Дідо й придивляється крізь окуляри.
— Осьо сіль… — дбайливо підсовує сіль Бабуся Дідусеві.
— Дíдо, а чого так нáдовго вимикають світло?
— Бо крадуть, кляті комуняки! Дідько лисий би їх вкрав!
— Світло крадуть? А як же його можна вкрасти? Хіба ж світло схопиш?
— Та комуняки що хоч схоплять і вкрадуть! Ніяк не нажеруться!
— Діду, він ше малий для таких розмов… — суворо поглядає Бабуся.
— Малий та не дурний! Він у нас розумний і задарма не патякає. Еге-ж? — підморгує Дідусь крізь товсте скло окулярів.
— Еге-ж! — підплигую я на лозóвому стільці.
— Сальця бери до картоплі. З сальцем не така давуча. Їж…
— А я сальцé з яйцéм!

Бабуся й Дідусь яєць і сала не брали — лишали мені…
— Одними яйцями ситий не будеш. Осьо-сьó, бери барабóлю і в олію вмочай та сіллю притрушуй — не така давуча буде, — повчає Дідо.
— Хліб бери, щоб наївся! — переймалась Бабуся.
Бабусин Хліб я й так наминав за обидви щоки, аж вуха лящали!
— Дíдо, так а як же ж ті кляті комуняки світло крадуть? За хвіст?
— За хвіст! За хвіст! — сміються Бабуся з Дідусем — Їж вже, Кошеня!
— Так світло ж не схопиш!
— От невгамовне…

Уява малювала, як ті кляті комуняки крадуть світло за хвіст і пхають у мішок. Ніби той Чорт що крав місяць над Диканькою! Запхав місяць у мішок і настала суцільна темрява! Так і ці чорти — ходять по вулицях і крадуть світло, гаспиди! А потім ховають десь у себе. І томиться те світло у тюремних казематах, і нема кому визволити світло на волю! А ненажерливі комуняки беруть від того нещасного світла собі досхочу, але їм все одно не вистачає, й тому вони йдуть красти знову й знову.

Длубаючи виделкою картоплину, я уявляв собі, як червонопикі чорти-комуняки лізуть з мішком до трансформатору на розі вулиці, щоб звідти вкрасти світло.
— Діду, а коли вони крадуть світло, чого комуняк током не б'є?
Дідусь з Бабусею знову тихо засміялись.
— А й справді, чого ж ото їх током не б'є?
Тим часом, я уявляв собі, що усе крадене світло комуняки збирають певно у отому своєму "крємльовском дворце", щоб там все сяяло, а тому нас лишають без світла. Своїми міркуваннями я поділився з Бабусею й Дідусем.
— Ой, Коточок, та мабуть так воно й є… У нас крадуть, щоб у них було…
— Чорти! — зауважив я з виглядом розумника.

— Чорти! — сміються Бабуся з Дідусем.
Пізня вечеря завершилась, але світло так і не увімнулось.
Бабуся почала готувати ліжка.
— Повечеряли, час укладатися, Коточок. Світла не буде до ранку.
— Ото чорти так багато накрали?! — у мене аж рот роззявився!
— Ой, Коточок, ти навіть не уявляєш, скільки всього ті чорти накрали… Людських душ і життів, щастя людського й світла…

Вночі мені снився дивний сон: немов по нашій вулиці ходять табунами червонопикі чорти-комуняки з червоними зірками замість п'ятаків і крадуть у свої чорні мішки світло, а я ніби коваль Вакула цю нечисть длубаю й штрикаю електричною виделкою і червонопикі чорти гучно лускають, як повітряні кульки та розлітаються на шмаття! Знищивши всю цю нечисть, я кинувся розв'язувати чорні мішки й випускати з них назовні крадене світло, і темрява почала танути перед світлом. Невдовзі стало світло, сонячно і тепло…
Це крізь вікно світило у обличчя вранішне сонце…

Навіть після Темних Часів завжди настане Світанок!

Дитяча пам'ять навік закарбувала ті відключення світла на добу й більше у останні роки совка… Електрострум тоді вимикали без пояснень, без причин, без війни — просто вимикали, щоби накрасти якомога більше статків і перетворитися з червонопиких чортів-комуняк, партработніков і камсамольцев на "нових русскіх" чи "олігархів".
І ось вже понад 30 років та сама червонопика нечисть продовжує грабувати нашу нещасну рідну Україну й мародерити під час війни.
Знову це "електрицтво", знову ці необґрунтовані тотальні блекаути, обліплені купою побрехеньок: то обстріли пошкодили електростанції, то "надмірне навантаження на енергосистему" взимку через холод, влітку через спеку, то "сонечко надто яскраво світить", то "на сонечко налетіли хмарки", то "на землю налетіла нєбєсная ось" — мільйон побрехеньок просто для того, аби красти світло і життя у людей…

Страшне зло вирвалось назовні…
Болотяна нечисть і zєльона пліснява почуваються безкарними…
Зараз людей змушують сидіти в темряві й під обстрілами…
Вбивають і крадуть… Крадуть і вбивають…
Темні Часи України…

“Вечеря під каганцем”…

«ПОРОХІВНИЦЯ» — схожі матеріяли