«З країни Дитинства»

«З країни Дитинства»

 

Щодоби я повертаюсь додому...
Це може бути повернення або в батьківську квартиру, або до біленької хати Бабусі, чи до квартири іншої Бабусі
Але щодоби...

 

Інколи мене зустрічає Батько на нашому блакитному "Москалику" — "Москвич-407" — цей "динозавр" на рік старший за Батька — 1957 року! Але моцний! І красивий! Він у нас як новенький, блищить хромом та блимає фарами, о так!
 

...Я йду по вокзальній алеї серед квітучих весняних садків і в кінці алеї бачу дахи наших будинків... Або ж завертаю в тиху вуличку, де одразу, з-за рогу, виділяється серед інших біленька охайна хатка з синьо-жовтими вуглами й віконцями, обплетеними квітучою трояндою.
Бабуся Марія та Дідусь Михайло...
Біля хвіртки пишно квітнуть півонії, виноград вже вкрив всю арку, сховавши в затишній тіні ґанок веранди й вхід до хати. Вздовж двору квітнуть вишні та морелі, глибше у садку квітне черешня і рожевий персик. Бабуся просто кинула три кістки й забула, а потім виросло деревце. Торік з молодого деревця аж три відра персиків зняли! Ох і смачнючі! А ось яблуня прихворіла в тіні горіху...

Підходжу до хвіртки — старенька, дерев'яна, трішки покосилась. Відкриваю щеколду і вже радісним гавкітом вітає Тобік, бабусин улюбленець. Він би й прибіг, та вдень на цепу на задньому дворі, проте стратегічно розташований так, щоби бачив хвіртку! Ох і гавкучій!..

На ґанку сидять Бабуся й Дідусь.
Бабуся саме перебирає сушку — отже, на вечір будуть свіжі пиріжечки, а Дідусь уважно вивчає "свіжу" сторінку з настінного "каландаря" — щоранку Дідусь обережно, під самий верх, відривав сторінку "вчорашню" та читав "про шо там брешуть". Не вірили вони ні газетам, ні навіть "каландарям"!

Почувши радісний гавкіт Тобіка, Бабуся й Дідусь водночас піднімають очі та відриваються від своїх справ. Першою широко всміхається Бабуся, а ось Дідусеві ще треба розгледіти крізь товсту рогову оправу окулярів, хто ж це зайшов у двір...

— Як ти вчасно, якраз свіженької зáтірки відварила, ми щойно поснідали. І пампушки з часником твої улюблені, як знала, що прийдéш! — радіє Бабуся.
— Що там в Світі коїться? Бо по радіво одні побрехеньки! — заклопотано питає Дідусь.
— Та воно тобі треба!? — невдоволено перериває Бабуся, — Хлопець щойно зайшов, а ти вже й чіпляєшся казна з чим! Йди-но у рукомийник свіжої води налий!
— Та я сам, Бабусю. Сиди, Діду, я швидко.
Беру цинкову цеберку — таку знайому з раннього дитинства, вже пожовтілу за десятиліття, йду до колонки.
— Осьо диви там краник обережно крути, щоби голову йому не зкрутив, бо я там новенький поставив! — бідкається Дідусь, намагаючись швидко підвестись, щоби особисто контролювати. Він щодня щось таки робить там, майструє якісь "краники", чи розбирає та збирає свій старовинний "лісопет".
— Та не скрутю!

Так, під колонкою руки не миють, бо "нащо там бовтатись і розводити багнище, щоби жаби квакали вночі?"
Тре' набрати пів-цеберки води й налити у старий алюмінієвий рукомийник, з цюцюркою, який стоїть в сінях. Посмикавши теї цюцюрки та помивши з прóстим милом руки, витираєш руки об рушник — завжди свіженький білий рушник з "простою" вишивкою.
Витираю руки і відчуваю на дотик цей рушник — трішки грубенький, як самотканний, відчуваю свіжий запах білизни. Це вже Бабуся встигла щойно, доки я набирав воду, повісити свіженький!

А з хати вже відчувається смачний запах моєї улюбленої бабусиної затірки і пампушок з часником! Свіжі!

— Котику, там у твоїй хатці від дощу стеля над плиткою затекла. Ти б може поїв та здерся нагору, поглянув, мо' де шиферину підлагодити? — бідкається Бабуся, — бо Дід зі спиною з того тижня, як впав зі свого лісапєта, бодай чорти той лісапєт забрали...
— Так я зараз і гляну!
— Та поїж, шибенику!

Втім, я вже заходжу на задній двір.
Собака від радості плигає, бо вважає, що це я йду до нього особисто гратись. Чухаю за вухом, воно щасливе!

Моя "хатка" — це бунгало на задньому дворі, ймовірно, будувалось як літня кухня.
Коли Бабуся й Дідусь тільки-но придбали цю хату, ближче до нас, то одразу віддали у моє володіння це бунгало на задньому дворі: "віддаємо тобі цю хатку" — це так вони мене привчали до того, щоби бути господарем — щоби і грався там собі, не заважав, а пізніше вже й привчали пофарбувати вікно, двері чи долівку, тощо. Більшість часу я все одно проводив у них, тож, батьки не турбувались, а у мене була своя "хатка".
Звісно, у ранньому дитинстві там можна було гратися, але лише влітку, бо взимку все ж було холодно. Тому на зиму там зберігались деякі запаси. А навесні ця "хатка" часто ставала місцем священного для Бабусі дійства — тут пеклись паски!!! Бо піч тут була "не така вередлива, як в хаті". Це спочатку паски пеклись в хаті, а одного разу там димар забився якраз на страсну п'ятницю — ох і дісталось тоді бідолашному Дідусю на горіхи... Довелось терміново переносити випічку пасок в цю "хатку", і виявилось, що піч тут "не така вередлива".
Втім, Бабусині Пáсочки — це окрема історія.

Я зайшов у "хатку" — як же давно я тут не був... Скільки? Тиждень? З зими? Декілька років? Чи ніби вчора ж був...
Запах... це той запах... я так його відчуваю, чітко...
На старому комоді сумно спочивали мої покинуті дитячі іграшки — оксамитовий ведмедик з сумними оченятками, чорна пухнаста кішечка з потертим вушком, яке я малечею брав до рота... На полиці все так же стояли книжки, а в кутку старезний магнітофон "Весна", що Батько "виділив". На іншій полиці акуратно стояли аудиокассети. Як це я забув їх на зиму занести в хату? Чи мо' вже виніс та розклав... не пам'ятаю...
Заходжу в другу кімнатку цього бунгало, де піч. Так, згори затекло вздовж димаря... На плитці стоять старовинні форми для пасок — відерна для Король-Паски і дві трилітрові. І знову чітко відчуваю цей особливий запах — о так, Великдень, певно, був нещодавно... Капустяні листя в духовці сухі й руді, підкладались під паски...

Раптом зайшла Бабуся.
— Ти чого побіг, шибенику? А їсти хто буде? Я насипала, затірка стигне! Потім здерешся на гору, покинь це. Йдемо їсти, хутко!
І смішно та легенько по спині кухонним рушником — хльость!
Я засміявся...

Знову посмикав рукомийника за цюцюрку — старий алюмінієвий пірат, переживший все на своєму віку, невдоволено вибризкував цівки води та дзеленчав своєю цюцюркою.

Знову відчуваю кожну ниточку, кожен орнамент вишивки на цьому свіжому рушнику...

— Не барись, досить нюхати той рушник, він свіженький, щойно вивісила!
— Так я ж насолоджуюсь, Бабусю!
— Пампушками тре' насолоджуватись! І затіркою, доки гаряча! А воно рушник нюхає, кошеня вередливе!

Я сідаю на стілець з лози за лозовий стіл коло вікна. Дідусь колись давно сам злагодив стіл і стільці в хату з виноградної лози та верби. У вікно привітливо хитає гілками персик з рожевим квітом...
— Ач, як рясно квітне! — захоплено вказує на квіт Дідусь!
— То знову зберемо три цеберки? — питаю я.
— Та ще два бутилі лишилось в льосі, і черешня, і варення — тре' доїдати! — бідкається Бабуся, насипаючи мені в тарілку затірку, — Зачекай, я пампушки змастю.

Я розглядаю тим часом хату...
Свіжі рушники на іконах в кутках Великої Хати, лампадка, свіжа скатертина на столі, цукерниця з цукерками й домашнім бабусиним печивом, свіжі рушники на вікнах, білі стіни та чистесенькі ковдри на долівці. На великому ліжку по обидва боки стоять великі вишиті подушки. І в цій хаті теж охайно — свіжа скатертина на столі, своє радіо Дідусь вимкнув "шоб не брехали", ліжко своє Бабуся застелила, певно ж, ще зранку, теж вишиті подушки, над ліжком картина з її улюбленими котиками, а в кутку, "в головах" — старовинна ікона Богоматері, огорнута святковими вишитими рушниками.
В кухню, де спить Дідусь, не пустила, бо ж "замісила тісто на лóкшу, схóдить воно, нічого на тісто дивитись!"
На стіні той самий "каландар"... Не можу розгледіти, який день...

Як же давно я тут не був... Тиждень?.. Таке відчуття, що багато років... А ніби й вчора ж приходив, Бабуся ж частувала борщем...
Чи не вчора?..

— Бачиш як світло у хаті, коли побілено та свіжі рушники! Оце щоб як нас не було, щоби теж так охайно хату втримували. У нас завжди має бути чистенько...
Бабуся й Дідусь сидять навпроти, на стільцях з тієї ж виноградної лози. Посміхаються. Дивляться...
А поруч на стіні дзеркало!
...і раптом я бачу в дзеркало самого себе!
Але я не той 15-річний хлопчик. Я дорослий! З тижневою щетиною, з сивим пасмом на бороді...
Дивно, а відчуваю себе дитиною...
— Їж, кошеня, замріявся, бо застигне! — лунає голос Бабусі...

Я знов кинув оком в дзеркало, мо' привиділось? Та ні...
Потім подивився на Бабусю й Дідуся. Сидять, посміхаються...
Для них я дитина, "кошеня"...

Раптом, зсередини якесь дивне відчуття, почало стистакись горло й душити сльози та все перед очима почало розпливатись, і Бабуся з Дідусем теж...

Я згадую, що я ж не був у них вже з десяток років! Як так? Як я міг? Тринадцять років!!! Я ж щодня до них бігав, у нас сусідні вулиці! Як можна було ТАК довго не завітати в гості?..Тринадцять років!..
І я згадую, що їх вже давно немає поруч з нами...
І я вже не дитина...

— Їж, котику, їж... Я для тебе затірку і пампушки робила...
Голос Бабусі лунає ніби з туману... Я усвідомлюю, що це лиш сон...
...я знову прокидаюсь від жахливого відчуття реальності!..
 


 

Я спав всього три години... Це було цієї ночі...

Пробачте, Бабуся й Дідусь, не вберегли ми хату...
Довелось втекти від покручів та бидлоти, кількість яких гнітуче переважала...
Зрадили ми рідні стіни, покинули рідні речі, стали біженцями, втікачами ще в мирний час, до війни...
Втратили все, що Ви так ретельно збирали для нас...
Це я винен... В юні роки завжди вітер в голові...
Я не зміг стати таким Незламним, як Ви...

Бабуся, Дідусь... Друга Бабуся... Батько...
Та навіть наша кішка Кася — приходять в сни майже щодоби...
І щодоби я повертаюсь додому...
Частіше я вже майже дійшов до будинку — до будь-якого з трьох, розташованих недалеко один від одного... Ось-ось, ще трішки, ось двері, і ...прокидаюсь...

Три, чотири, п'ять годин — і прокидаюсь...
А інколи сняться ось такі, дуже, дуже-дуже реалістичні сни, в яких я можу зайти додому, в рідні стіни, торкаюсь до них, проводжу долонями, торкаюсь до тих речей з минулого, відчуваю їх на дотик, запах... Бачу рідних, балакаю з ними, а вони зі мною... Дуже, дуже реалістично...
І я просинаюсь вже від неймовірного відчуття реалістичності, коли раптом, у ві сні, усвідомлюю, що це сон!

Це просто сни...
 


 

Цикл оповідань «Особисті історії»
© Дмитро Дзюба
01.06.2016

 


 
Берегиня
 

❃ «Минають дні, минають ночі...»

 

Минають дні, минають ночі,
Та щойно я заплющу очі,
Як сниться рідна Україна,
Оселі рідні та родина...

Бабусі хата чепурненька,
Біленька та вугли синенькі,
На вікнах вишиті фіранки,
І на іконах рушники...

Навколо хати квітнуть мальви,
Півонії цвітуть, троянди,
Бабуся з Дідом на веранді
Всміхаються, назустріч йдуть...

А поруч інші дві оселі —
Теж рідні стіни, рідні стелі.
Там теж Бабуся зустрічає,
А поруч вже Батьки чекають...

Всміхаються... Назустріч йдуть...
"Рушай додому!" — все гукають...
А я б і радий, я б побіг,
Та весь закляк — не чую ніг...

Стою, дивлюсь, та ледь не плачу,
Вже тануть їх обличчя, бачу,
Вже сльози очі застилають,
Обличчя рідні вже й зникають...

...Аж раптом вітер, чорні хмари,
З-під хмар химери та примари
Страшні над хатами нависли,
І злива по обличчю б'є...

"Рятуйтесь!" — хочеться кричати,
Й від буревію всіх сховати...
Та вже не бачу рідні очі...
Як з ними поруч бути хочу...

...Здіймаю погляд — над хатами,
Велика постать постає,
І крилами все огортає —
Від зла неначе захищає...

То Берегиня — наша Ненько!
На захист прийде до рідненьких,
І пам'ять збереже про них...
Завжди приходять вони в сни...

...Колись зустрінемось ми з вами
І злетимо понад хатами,
Всю Україну облетімо,
Й повернемося в рідні стіни!
...Та будьмо разом... Назавжди...

© Дмитро Дзюба
22.VI.2016
Постери власні
Образ дорослого хлопчика створено як фотоколлаж, це не я, а вельми схожий на мене образ.
Малюнок "Берегиня"
© Олег Шупляк

 

1 коментар до “«З країни Дитинства»

  1. Сповіщення: КАСЯ – Порохівниця

Коментувати не дозволено.