“Кіт”

“Ось, мабуть, і все… — подумав Кіт, намагаючись зберегти залишки тепла, згорнувшись у клубок. — Зараз треба заснути, а прокидатися вже й не доведеться…”

Кіт так і не залишив свій будинок після того, як у ньому не стало хазяїна… Поки трималося тепло, він проникав до порожнього будинку через вікно з розбитим склом. Бродив по кімнатах з розкиданими по підлозі речами, які ще зберігали запах хазяїна…
Потім прийшли морози, і Кіт перебрався до підвалу, де було обладнано кочегарку — стояла залізна піч з водяним котлом, який обігрівав будинок, ганяючи по трубах гарячу воду.
Тепер піч не діяла, вода із системи опалення злита. Був запас дров, акуратно складений у невелику кладовку, але топити піч Кіт не вмів…
Невелику відтулину до підвалу господар не закрив. Чи не встиг. Через неї Кіт і пробирався сюди. Тут було тепліше, ніж на вулиці та в будинку, не так сильно дмухав вітер…

До глибокої осені Кіт харчувався мишами, але сніговий покрив приховав їх місця проживання. Рідко вдавалося вистежити та зловити мишу, яка нерозумно проникла в будинок або в підвал. Сили Кота зменшувалися щодня, й нарешті, сьогодні він вирішив залишити марну боротьбу за життя…
Завірюха не поспішаючи замітала єдиний вихід із підвалу, ще годину-другу, і Кіт буде відрізаний від світу назавжди… Але його це не хвилювало, він уже ухвалив рішення…

Коту снився сон…
Літній теплий вечір. Хазяїн сидить на ґанку хати, єдиної заселеної хати у всьому селі… Кіт присів поруч, і обидва, мружачи, дивляться на західне сонечко. Добре. Спокійно. Вони удвох і нікого їм більше не треба…

Сон перервав шум двигуна. Кіт невдоволено підняв голову, прислухався…
Так і є — неподалік повз село проходила дорога, якою зрідка проїжджали машини, от і зараз запізнілий водій намагався проскочити через колишнє село, сподіваючись на щастя.
Не вийшло — машина ображено заревіла, намагаючись вирватися з глибокої, засніженої колії, але усвідомивши марність своїх зусиль, заспокоїлася, запрацювала тихо, ледь чутно…
“Застряг!” — зрозумів Кіт. — “Надовго. Що зробив би господар у такому разі? Пішов би до проїжджих, запропонував би допомогу. Привів би невдалих мандрівників у будинок, відігрів би, напоїв гарячим чаєм.
Але господаря більше немає, отже, треба йти мені… Як це недоречно…”

Кіт насилу підвівся, здригаючись від холоду, розім'яв замерзле тіло і поліз у відтулину, на вулицю, пробиваючи головою шлях крізь снігову кучугуру…

…Вхурделило раптово! «Nissan» ледь просувався темним шляхом крізь заметіль, сніг із лобового скла двірники не встигали змітати, видимість — майже нульова. А до рідного села, де на нього чекають батьки — кілометрів двадцять.

Ігор з'їхав на узбіччя, увімкнув "аварійку" та дістав мобільний телефон.
Слухавку взяв батько:
— Ти де? — голос спокійний, але Ігор знав, що батько хвилюється, а мати напевно стоїть поруч і прислухається до кожного слова.
— Біля повороту на Вільне, батьку. Десятка два кілометри ще трасою, але… Думаю, через Вільне зрізати, навпростець, через балку і вздовж гаю, а там за бугром вже й Тарасове. Як гадаєш, проскочу? Дорога там ще є?
— Їздять тією дорогою, — відчувалося, що батько сумнівається. — Тільки Вільне вже нежиле, останнього селянина ще у вересні поховали… Дивись сам, якщо дорога накатана — проскочиш, а ні — то краще не поспішаючи…
— Добре, — вирішив Ігор. — Спочатку подивлюся…
Він вибрався з машини, пройшов кілька метрів до повороту. Дорога хоч і заметена снігом, але цілком проїжджа. До нежилого Вільного — кілометрів п'ять, від нього — стільки ж до рідного Тарасового.
Вирішивши, він повернувся в автівку. Ще раз зателефонував батькові:
— Батьку, їду через Вільне, скоро буду. Чекайте…
— Не ризикував би, синку, — завагався батько. — Шлях замело — станеш…

Він став на околиці Вільного, — став міцно й надовго. Напіврозвалених хат колишнього села за стіною снігу не було видно. «Nissan», міцно сівши на черево, даремно обертав колесами — ні вперед, ні назад.
Ігор обійшов автівку, переконався в марності спроб зрушити з місця і вилаяв себе за самовпевненість. Тепер лиш трактором витягувати, та де його взяти?
Він заходився, було, телефонувати батькові, але зв'язку не було — мертве село знаходилося в низині, смужки антени на мобільному не висвічувалися…
"Кепські справи, доведеться стирчати тут до ранку", — зрозумів Ігор і знову поліз у машину. Бензину вистачить на пару годин роботи двигуна, а далі?…
Він сидів, тупо дивлячись у лобове скло. Скільки минуло часу — година, дві? Закінчиться бензин — доведеться палити багаття з лісосмуги, якого навколо було вдосталь.
Скоро хуртовина має закінчитися, вранці по світлі можна буде пішки дійти до Тарасова, там у батька є трактор, допоможе.

Пічка в машині працювала справно, сніг, що налипав на скло, Ігор час від часу змахував двірниками.
Щось майнуло за лобовим склом. Ігор не повірив своїм очам, коли побачив кота, що сидів на капоті машини.
Змахнувши двірниками сніг, придивився… Кіт?
Так, то був Кіт. Сірий, худий, виснажений холодом, негараздами та, напевно, багато днів голодував — здавалося, що від Кота залишилися лише кістки та сухожилля. Він дивився на Ігора і беззвучно відкривав рота — нявкав, але за шумом двигуна його не було чути…

…Залізна піч з апетитом пожирала дрова, натомість віддаючи цілюще тепло. Ігор навіть скинув верхній одяг. Час від часу підкидаючи дрова в піч, він з подякою поглядав на Кота, який, лежачи на полиці, немиготливими очима дивився на вогонь.
Ігор сходив до машини, вибрав з баула із гостинцями рибні консерви, ковбаси, що віз для батьків, і повернувся до підвалу.
Кіт так і лежав на своєму місці, дивлячись на вогонь. Зрозуміло було, що "рятувальна операція" забрала у Кота залишки невеликих сил…
Ігор відкрив консерву зі шпротами та поставив її поруч із Котом. Той повів носом, але від частування відмовився…
— Ти чого це носом крутиш? Я ж бачу, що голодний. Ти часом не зібрався помирати? — здогадався Ігор. — Навіщо ж ти тоді пішов до мене, якщо не по допомогу? Або… Це ти мене рятував? Ну, ти даєш! — здивувався Ігор. — Сам помирав, а людину рятував?!? Е, ні, брате, так не піде, ти вже, будь ласка, живи.
— Не спокушуй мене, людино, — читалося в очах Кота. — Так, зараз тепло і є їжа. Але завтра піч охолоне, їжі не буде і мені знову доведеться мучитися, страждаючи від холоду та нестримних нападів голоду…
Зранку ти поїдеш, як поїхали ті, хто провів у останню дорогу мого господаря, як ті, що проїжджали дорогою повз мене. І ті, й інші відводили очі, намагаючись не помічати мене і швидше забути. І ти забудеш, щойно поїдеш…
— Ні, — ніби почувши думки Кота, прошепотів Ігор. — Невже ти думаєш, що я залишу тебе одного, на вірну загибель? Адже це ж як дитину кинути! Як ти міг таке про мене подумати? Іди-но до мене, Кіт!
Він узяв його на руки, присів з ним біля відчинених дверей печі та почав йому розповідати про своїх батьків, які чекають на нього, про свою родину, яка хвилюється, не дочекавшись дзвінка.
Він гладив Кота по кістлявому хребті, по голівці, чухав вусаті щічки, доки, нарешті, не почув боязке, ледь чутне муркання.
— Віриш мені? — Ігор глянув Коту в очі, той відповів йому, мигнувши. — Тоді поїж, а я підкину дров у грубку.
Кіт, намагаючись стримувати свій апетит, з'їв рибку, невеликий шматочок ковбаски та, полегшено зітхнувши, знову ліг на його коліна.

Після опівночі вони почули тріск двигуна трактора, потім сигнал клаксона.
— Батько! — посміхнувся Ігор. — Мабуть, мати погнала одразу, ледь вляглась хуртовина. Побудь трохи тут, я швидко.
Ігор дійшов до місця, де застряг «Nissan», а там уже метушився батько, чіпляючи трос до трактора.
— Живий? — спитав він, не змінюючи виразу обличчя, ніби розлучилися тільки вчора. — Ну то й добре. Сідай за кермо, потягну на тросі до села.
— Стривай, батьку. Я не один! — і, побачивши здивований погляд батька, Ігор додав: — Мені тут Кіт дав притулок. Якби не він, мені б тут довелося несолодко…

Щойно він увійшов у підвал, Кіт кинувся до нього з радісним нявканням.
Ігор підняв його на руки, засміявся:
— Швидко ж ти скучив. Все, друже, прощайся зі своїм житлом, поїдемо на нове місце проживання.
Він відчинив Коту двері, що вели до будинку, дочекався його. Кіт повернувся за кілька хвилин, тримаючи в пащі стару рукавицю.
— Це твого господаря? — здогадався Ігор.
— Правильно, Кіт, ніколи не забувай тих, хто був добрий до тебе, з ким ти був щасливий.

Ігор підняв його разом з рукавицею і зробив крок у морозну ніч, яка обов'язково зміниться на сонячний ранок, а там — не за горами й літо…