„Лист зі станції Крути“

Лист зі станції Крути

 

Поїзд спинився. Приїхали.
— Виходимо! Станція Крути...
Андрій не встиг дописати листа, згорнув папір у куверт, який завбачливо поклав до кишені ще вдома разом з олівцем. Олівець довелося зламати навпіл, аби поділитись ним з Ісидором. Боже, як же холодно!..
Андрій поклав куверт до внутрішньої кишені й попрямував до виходу з вагону... З вагону вже повиплигували майже всі хлопчаки...
Хлопчаки...

 

За своє коротке життя я не пам’ятаю таку сувору зиму: вдень температура падала до –25, а в ночі до –40. У тривожному передчутті настав 1918 рік, перед тим, на Миколая, мені виповнилося 17 років. Україна щойно об’явила Незалежність і життя нібито почало налагоджуватися. Десь далеко в Росії відбувся військовий переворот до влади прийшли кримінальні елементи, які грабували людей і нищили колись велику і могутню державу. В Києві все теж було не так гладко як здавалось на перший погляд, мирний побут постійно порушали агітатори комунарів, які обіцяли "землю селянам, заводи рабочім", дармове харчування і побудову „раю” на Землі, хоча як невіруючи люди могли побудувати Рай без Бога?! Що було сильно поставлено у комунарів так це обіцянки, які діяли на людей наче гіпноз! Із середини 17 року на початок 18 року із 300 тисячної української армії залишилось близько 15 тисяч, цілі загони української армії переходили на бік большевиків, бо ж ті гарно обіцяють про рай.
...

Мамо, пробач мені...
Я не став тобі казати, куди збираюсь.
Пишу тобі листа, коли трапляється нагода. Допишу, передам хлопцями, коли що, або й сам привезу.
Мамо, я не знаю, як це сталося, що мій рідний Київ нема кому боронити від ворога, як це дорослі чоловіки ховаються під жіночі спідниці, а інші підтримують московських зайд і бандитів, котрі йдуть ґвалтувати й грабувати моїх рідних, мій улюблений Київ, мою Україну... Мене тішить лиш одне, що я не побачу всього цього і ту прірву в яку впаде Україна на довгі роки. Ти питала, для чого мені це потрібно? Невже в 500-тисячному місті нема кому дати відсіч 6-тисячній банді москалів!? Виявилось ні, нема! Нема окрім нас, чотирьох сотень студентів, більшість з нас немає ніякої військової підготовки, а більше сотні юнаків взагалі не вміють як треба тримати зброї у руках. Я вже мовчу проте те, що як це стріляти в живу людину і почувати себе вбивцею, хоча на людей вони мабуть мало схожі...

...Холодно, просто дуже холодно, вітер продуває просто наскрізь, пальці майже не слухаються...

...О 9-й ранку 16 (за новим 29) січня ми побачили численні шеренги ворога, які просто ордою сунули на наші позиції, сотник надав наказ не стріляти, а підпустити їх якомога ближче та стріляти напевно в ціль, економлячи набої. Ми не встигали перезаряджати рушниці, а наші кулемети були червоні від кількості випущених куль. Ми викошували шеренгу за шеренгою, але вони знову і знову кидали у бій все нові і нові резерви, лізли й лізли, немов таргани. П’ять годин ми відбивали наступ банди комунарів, доки в нас були набої і поки по нам не стала бити артилерія комунар – це було жахливо, наче вогонь зійшов з неба...

...Увечері, виконуючи вказівку ми почали відступати, але відступ був організований не дуже вдало і нас, тридцять студентів, потрапили до комунар прямо в руки...
Холодно... Боже, як тут холодно...

...Мамо я тобі і сестрам не часто казав, що кохаю тебе, можливо часто я був не правий – прошу пробач мене. Як же хочеться жити, яке солодке, хоч і морозне повітря... Холодно...

Я надіюсь, що цей лист потрапить колись до вас і ви зрозумієте, що тут я заради вас...
З любов’ю до вас — ваш син Андрій.