В’ячеслав Липинський

„Ніхто не збудує нам Державу, коли ми самі її не збудуємо“

Ці слова В’ячеслава Липинського з “Листів до братів-хліборобів” сьогодні особливо актуальні для нас. Поляк за національністю і Українець за духом, він став засновником державницької школи у вітчизняній історіографії. Із його ім’ям пов’язаний консервативно-монархічний напрямок в українській суспільно-політичній думці, який у міжвоєнний час набув широкого розмаху в середовищі української еміґрації в Європі, Канаді, США, Латинській Америці та на окупованих Польщею західньо-українських теренах.

90 років тому 14 червня 1931 року, відійшов у Вічність В'ячеслав Липинський (1882—1931)— український історик, громадсько-політичний діяч, соціолог, публіцист, дипломат, теоретик консерватизму, один з найбільш оригінальних українських мислителів.

В'ячеслав Липинський
малюнок © Артур Орленов

В’ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (польською Wacław Lipiński; 5 (17) квітня 1882, с. Затурці, Володимир-Волинський повіт, Волинська губернія — 14 червня 1931, Перніц біля Відня, Австрійська Республіка) — український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату — посол України в Австрії. Частково публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus.

В’ячеслав Липинський народився у родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських в селі Затурці на Волині.
Зростав у католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському середовищі кресов'яків — поляків, що попри усвідомлення своєї окремішності чудово володіли українською мовою та знали місцеву культуру і звичаї. Рід Липинських гербу Бродзіч, який походив з Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед тогочасної шляхти. Серед них — молодший брат Станіслав (нар. 1884), доктор філософії, агроном-селекціонер.
Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив на формування його поглядів та на ставлення до життя.
Навчався у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.

Після закінчення гімназії 1902 року Липинський відбував військову службу в Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова комісія визнала його "нездатним до війська через легені та серце" (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я покращало настільки, що на початку Першої світової війни він був мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопрусську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві.

Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. 1906 року одружився у Кракові з Казимирою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати. Повернувся В.Липинський до Кракова, де продовжив навчання в Ягеллонському університеті, який закінчив у 1908 році.

З 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої Світової війни брав участь в організації за межами Россійської імперії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року й крах Россійської імперії В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

1917 року, на початку Української Революції та Перших Визвольних Змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом із Сергієм Шеметом, як він сам згадував, "політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині". Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918 року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави. У той самий час консервативні сили (УДХП, «Українська Народна Громада» П. Скоропадського та «Союз земельних власників») створюють опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського — проголошено Гетьманом.

На початку червня 1918 року В'ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. 24 липня 1918 року у німецькому посольстві у Відні провів обмін ратифікаційними грамотами у справі Берестейського мирного договору з послом Німеччини у Відні Вільгельмом Штолберг-Вернігероде.

Послом залишався В'ячеслав Липинський і після повалення Гетьманату. Хоча був "переконаним прибічником гетьманської форми правління", вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес "самоспалення, в якому згоряє наша хата" (В. Липинський), зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, після короткого перебування у санаторії «Ґутенбрун» у Бадені оселився у Райхенау — гірському містечку у Нижній Австрії.

У Райхенау прожив майже безвиїзно до осені 1926 року, якщо не враховувати коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і 10-денного перебування у Берліні у травні 1921 року. На ці роки припала його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність: була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656—59», звідти керував діяльністю створеного 1920 року Українського союзу хліборобів-державників. Також видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920—25 роки), де друкувався його історіософський трактат “Листи до братів-хліборобів” (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському Науковому інституті як його дійсний член. Берлінський клімат, часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний спокій. За порадою лікарів покинув працю в Інституті, повернувся до Австрійської республіки, оселився у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца 1928 року.

У цей час загострилися суперечності між ним та Павлом Скоропадським. Липинський фактично розірвав свої стосунки із Скоропадським; натомість, зблизився з Василем Вишиваним (псевдонім Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання за кордоном. Український союз хліборобів-державників розколовся: прихильники Гетьмана об'єдналися у Союз гетьманців-державників, прихильники В. Липинського 1930 року створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Хронічна легенева недуга загострилася; навесні 1931 року хворобою було вражене серце. Під час хвороби остерігався, що його можуть поховати живцем у стані каталепсії. Після серцевого нападу 26 квітня 1931 року Липинського перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року… За його волею, було зроблено посмертний прокол серця…

Похований В'ячеслав Липинський 2 липня 1931 року на католицькому кладовищі у селі Затурці на Волині. За совєтської окупації усі могили на польському цвинтарі, разом із могилою В'ячеслава Липинського, були втрамбовані в землю колгоспною технікою.
У перші роки відновлення Незалежності України місцеві РУХівці розчистили кладовище й встановили пам'ятник на символічній могилі В'ячеслава Липинського.

Нині відремонтовано родинне обійстя Липинських, понівечене перебуванням тут колгоспної худоби.
2011 року, напередодні 20-річчя відновлення Незалежності України, відреставровано та відкрито меморіальний музей В'ячеслава Липинського.

В’ячеслав Липинський

«ПОРОХІВНИЦЯ» — схожі матеріяли