100-ті роковини вбивства
полковника Болбочана
100 років тому, 28 червня 1919 року, за політично вмотивованим вироком військового суду на станції Балин розстріляний полковник Армії УНР Петро Болбочан, командир операції із звільнення Криму від большевиків, який попри політичні розбіжності з керівниками Директорії підтримав їх антигетьманський виступ, але так і не отримав можливості реалізувати себе в повній мірі як полководець.
Вбивство полковника Болбочана деморалізувало Армію УНР і стало однією з ключових причин втрати обороноздатності, Державності і Незалежності Української Народньої Республіки…
28 червня — 100-ті роковини вбивства полковника Петра Болбочана (1883-1919) — українського військового, полковника Армії УНР, однієї з найяскравіших постатей Української Революції 1917–1921 років.
Народився Петро Федорович Болбочан (5)17.Ⅹ.1883 на Буковині у селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині священика. Пішовши по стопах батька, закінчив Кишинівську духовну семінарію, але згодом змінив рішення і подальше життя присвятив військовій справі…
Головний Отаман Симон Петлюра якось висловився:
„Гірше московських вошей лиш українські гниди!“
При всій повазі до Симона Васильовича, який все ж вніс свій внесок в здобуття Незалежності й лишив нам вищезгаданий та завжди актуальний вислів, але саме з мовчазної згоди Головного Отамана відбувся ряд ганебних для української історії дій з боку соціялістичного уряду, котрі перекреслили й знищили здобуту Незалежність України, а сам Головний Отаман (згідно власного ж висловлювання) поводився інколи "гірше московських вошей". Особливо варто відзначити зраду віннічєнка, і, зокрема, довіру Симона Петлюри до свого фаворита омельки волоха.
Однією з найганебніших сторінок нашої історії є чорна "вдячність" легендарним полководцям Петру Болбочану і Зурабу Натішвілі (Олександр Натієв) за весняний бліцкріґ, Кримський похід і звільнення України від першої совєтської окупації у 1918 році…
Власне, зрада українськими соціялістами власної Армії УНР почалась ще з визволення Харкова і з Кримської операції…
Кримський похід Запорожців Болбочана
Кримський похід Запорожців Болбочана — найбільш звитяжна, успішна та легендарна військова операція доби Перших Визвольних Змагань. Власне, увесь весняний рейд 1918 року — український визвольний бліцкриґ разом з Кримською операцією — найбільш успішний і найбільш протяжний військовий рейд Армії Української Народньої Республіки, та й, певно, взагалі, найбільш протяжний за кілометражем і водночас стрімкий військовий рейд у військовій історії. З початку березня по кінець квітня 1918 року пройти в ар'єрґарді німецьких військ, звільняючи терени України від совєтських окупантів, пройти шлях за маршрутом: Сарни — Київ — Лубни — Полтава — Харків — Лозова — Слов'янське \ Синельникове — Запорожжя — Мелітополь — Сімферополь — Бахчісарай… Рейд в понад півтори тисячі кілометрів кінною кавалерією і панцерними потягами, по бездоріжжю, без необхідних ресурсів і банально без забезпечення їжею, бо забезпечувати було нічим… Але Українці йшли і звільняли свою Україну від совєтського окупанта! Позаду йшли окупаційні війська німецького Райхсверу, які за умовами Берестейського Миру мали допомогти Україні звільнитись від большевиків. Вони допомагали, звісно, але у них була своя мета походу на схід, а у нас своя. І наші хлопці йшли попереду…
Блискавичний бліцкриґ весни 1918 року! Блискавична Кримська операція! Одне лиш стрімке форсування Сивашу чого варте!
Німці були вражені блискавичним проривом українських військ через "непрохідне озеро Сиваш" в тил большевицьких військ та їх розгромом при одночасній підтримці українських бронепоїздів, що атакували большевицькі війська "в лоб".
Далі війська Райхсверу просто намагалися наздогнати Запорожців Болбочана, які швидко просувались з боями вперед, що і зуміли зробити лише за Бахчисараєм, коли дорога на Севастополь була відкрита. Ще більше занепокоєння у німців викликав ентузіазм місцевого населення, яке зустрічало з квітами українські війська Болбочана, що кожен день поповнювались добровольцями, які пожили кілька місяців під "владою" большевиків.
35-річний полковник Петро Болбочан у 1918 році став одним з найталановитіших воєначальників Української Народньої Республіки.
Успіхи Запорожців Болбочана ще будуть вивчати у військових підручниках!
Звитяжності Запорожців заздрили війська Райхсверу, які вже мали неабиякий досвід з 1914 року.
І коли інтереси Німецького Райху та УНР спіткнулись на кримському питанні і в Сімферополі мало не дійшло до стрілянини між військами Райхсверу та Запорожцями — генерал фон Кош усвідомив, що може втратити свою ландверську дивізію.
Генерал фон Кош висунув ультиматум: "Крим за Брест-Литовським договором наш, українські війська зобов'язані залишити півострів”. Коли Болбочан відповів відмовою, 26.IV.1918 — 15-та німецька дивізія оточила всі місця дислокації українських військ у Бахчисараї, Сімферополі та Джанкої, наказавши Українцям негайно скласти зброю, здати всі трофеї і під німецьким конвоєм залишити Крим, розпустивши при цьому всі добровольчі загони, сформовані на півострові.
Ситуацію врятувало прибуття генерала Натішвілі, який як старший за чином вивів з-під підпорядкування фон Коша полковника Болбочана. Далі почались перемовини з німецьким командуванням і спроби зв'язатись з урядом УНР, які ховались від зв'язку цілу добу. Коли ж Натішвілі вдалось вивести з-під удару Запорожців і домовитись про виведення українських військ разом зі зброєю, бронепотягами та провізією, замість вдячності від уряду УНР, генерал отримав догану "за самовільне відлучення з позицій на Донбасі". Ось таку ганьбу отримали наші звитяжні Захисники від соціялістичних політиканів-боягузів, які вважали, що Україні не потрібна армія взагалі! Звільнивши терени України від окупантів, виконавши наказ, дійшовши до Севастополя, де вже моряки з прапорами України чекали на українські війська, і ось так соціялісти зреклися власної Армії…
А яке ж ставлення було до Запорожців з боку соціялістичного уряду УНР?
Саме таємний наказ уряду УНР скерував Запорожців Болбочана на Крим, щоб зайняти півострів раніше військ Райхсверу. Завдання і наказ уряду УНР Петро Болбочан виконав! Сімферополь було звільнено 24.IV.1918, на добу раніше, аніж Запорожців наздогнали німецькі війська. Вже почалось звільнення Бахчісараю, вже запорожські козаченьки "гуляли" під Алуштою, Карасувбазаром, Теодозією і Севастополем, розглядаючи з МакКензієвих гір Севастопольську бухту…
Німецька Імперія поставила вимогу — негайно вивести українські війська з Криму!
І що відповів соціялістичний уряд віннічєнка?
Соціялістичний уряд віннічєнка відповів, що українських військ в Криму немає!
Не дивно, бо ж большевік віннічєнко переймав совєтську тактику "іх-там-нєт".
Тобто, уряд УНР, відправивши таємно Запорожців Болбочана на Крим, зрікся своєї Армії при першому ж переляку!
Звісно, така зухвала брехня розлютила союзника, яким була Німеччина за Берестейською угодою, і це був, власне, вирок Центральній Раді: 29 квітня 2018 року стався військовий переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, шурин командувача фактичних окупаційних сил Райхсверу генерала фон Айхґорна.
Втім, це інша історія.
В цій публікації мова йде про зраду й чорну "вдячність" соціялістів.
Полководець Петро Болбочан
і чорна "вдячність" від "гнид"
Подальша доля геніальних полководців Петра Болбочана і Зураба Натішвілі склалась дуже трагічно…
Зураб Натішвілі (Олександр Натієв) був невдовзі заарештований за наказом Петлюри без будь-яких звинувачень, арештанта помістили у підвал і того ж дня він загинув від вибуху гранати, вкинутої через вікно льоху невідомим. Усім навколо було повідомлено, що ніби-то "генерал Натіїв зволів раптом повернутись на батьківщину у Грузію, боротись з большевиками"… Ще й досі офіційна історіографія вважає, що Натішвілі загинув десь на Кавказі невідомо коли у бою з большевиками, за іншою версією він ніби зміг вибратись на еміґрацію до Франції де життєвий шлях загубився. Але ці факти так і не підтверджені, то ж, найбільш вірогідною є інформація про арешт Натішвілі за наказом Петлюри і фактичну ліквідацію успішного полководця.
Дата загибелі Зураба Натішвілі невідома…
Ще більш трагічно склалась доля полковника Петра Болбочана…
5 листопада 1918 року Петро Болбочан отримав звання полковника армії Української Держави.
Це була гідна подяка від України, і, на жаль, єдина…
Петро Болбочан був державником і патріотом України.
Чи були у полковника Болбочана амбіції захопити владу або оголосити себе якимось диктатором? Ні.
Коли стався гетьманський переворот, Запорожці Болбочана і Січові Стрільці Василя Вишиваного (Вільгельма фон Габсбурґа) знаходились на Запорожжі.
Німці через гетьмана передали ультимативний наказ Болбочану негайно повертатися з Криму до Києва. В них своя гра, свої домовленості. Реквізиції зерна збільшуються. Влада гетьмана тримається тільки в Києві та в деяких великих містах. На селі — категорично проти.
Тоді дехто з українського офіцерства думали про військовий переворот. Зокрема, вбачали можливість оголосити Гетьманом Василя Вишиваного. З цією пропозицією до Архікнязя звернулись Петро Болбочан і Всеволо Петрів.
Перед Вільгельмом стоїть Болбочан та криком кричить, благає очолити похід на Київ.
Вільгельм фон Габсбурґ на ту мить — голова гарнізону Запорожжя, але прагне та має мати, звичайно, набагато більше.
У Вільгельма — Січові Стрільці. У Вільгельма — ім'я — він Ерцгерцоґ Австрійський, його знають в Європі, його знають по всій Україні, зокрема на селі, за ним підуть. В Болбочана — також ім'я, свіжа слава Кримського Походу, загартовані вояки. Німців мало. З півночі за пару місяців почнеться большевистська навала. Їх звіряче нутро Болбочан добре пам'ятає, бо першим зовсім недавно входив до Києва після червоного панування там.
Вільгельм розгублено мовчить. Ніби то, ось вона, Українська корона, яка є, реальна, не з дитячих хлопчакових мрій, народжених плянами його дядька, Ерцгецоґа Франца Фердинанда, вбитого в Сараєво у 1914-му… Простягни руку — та корона твоя. Київ, найкрасивіше місто в Світі…
Вільгельм розправив спину, подумав, зітхнув, та сказав лише одне єдине слово.
„Ні“…
І полковник Болбочан співпрацював і з першим Урядом УНР, і після зради віннічєнка співпрацював з гетьманом Скоропадським, і перейшов на бік Директорії УНР після того, як Павло Скоропадський проголосив що Україна "должна быть с єдіной Россієй".
Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат. (Згодом ця умова була порушена.)
Болбочан не збирався забирати владу ні у Скоропадського, ні у Петлюри з віннічєнком. Хоча саме цього боялись і Скоропадський, і Петлюра, а найбільше цього боявся нікчема й зрадник України, большевік віннічєнко.
Петро Болбочан категорично виступав проти спільних дій з большевиками:
„Варто боротися лише за Самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи большевицька.“
У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу "красной арміі" зі сходу, вже під час другої совєтської окупації.
Як підкреслювали сучасники, „полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу…“
Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар'єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з "красной армієй", за Петра Болбочана ("живоґо ілі мёртвоґо") большевики обіцяли 50 тисяч рублєй.
22 грудня 1918 року за наказом Головнокомандуючого отамана Симона Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти совєтських частин по лінії Глухів – Шостка – Новгород-Сіверський і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підлеглість командуючого Лівобережним фронтом отамана Петра Болбочана.
Крім того, Запорожський корпус під командуванням Петра Болбочана, корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою Армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найбільш дієздатними та найкраще виконували поставленні завдання.
Леґіон Українських Січових Стрільців Василя Вишиваного на той момент вже було повернути на Галичину, це відбулось ще за доби Гетьманату, позаяк Скоропадський дуже боявся, що Запорожці дійсно проголосять Василя Вишиваного Гетьманом.
Відтак, дієвих військових формувань лишалось зовсім мало.
На перший погляд дивно, але ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська, були піддані найбільшій критиці й шельмуванню. Про них поширювались різні чутки, критичні висловлювання постійно з'являлись у пресі (особливо підконтрольній большевикам, та тим, хто їм співчував — привіт сучасній "журналістиці"!). Голова Директорії соціаліст і прихильник большевизму віннічєнко, а за ним й Головний Отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця Петра Болбочана, якого просто обожнювали війська.
Особливо масла у вогонь підливав фаворит Петлюри ємєлька волох.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова за наказом соціялістичного уряду (бо ж віннічєнко допомагав большевикам закріпитись в Харкові, а тут Болбочан зі своїми Запорожцями), полковника звинуватили у "здачі" міста "красной арміі" без бою. Тобто, самі ж наказали затриматись, через що найбільш дієві українські війська ледь не потрапили в оточення і вже змушені були відступати, і самі ж потім звинуватили Болбочана! Ніхто не звернув увагу на об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Тактичне відведення війська стало приводом до арешту легендарного полководця!…
22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорожським корпусом. Його заарештовують за прямим наказом сотника Ємєльки Волоха. Тобто, полковника Дієвої Армії УНР заарештовує якийсь сотник, бо ж фаворит Петлюри!
Перебуваючи під арештом, Петро Болбочан пише відомого листа до вищих чиновників Директорії УНР:
„Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний Світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР іде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…“
(із листа ПЕТРА БОЛБОЧАНА за 26.І.1919)
Представники лівих соціялістичних течій на чолі з віннічєнком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із Совєтською Россієй, на бік якої вони схилялися. Паралельно розпочинається нова хвиля цькування Петра Болбочана у пресі. Виглядає на те, що всі ці події були зрежисовані з одного центру.
Запорожці не раз зверталися до командування УНР з проханням повернути їм колишнього командувача. На цьому наполягали командири Запорожської групи.
„При всіх свідках я обіцяю, що жодна волосина не впаде з голови отамана Болбочана! Його арешт тимчасовий. А присуд і вирок ніколи не буде затверджено. Даю слово честі!…“
Головний Отаман Симон Петлюра
11 (або 15) червня 1919 року
Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю на початку червня 1919 року, Армія УНР опинилася затиснута совєтськими окупантами на незначній території Поділля. Директорія та Уряд перебували у містечку Чорний Острів, єдині боєздатні частини — Запорожський корпус, у Проскурові, Січові Стрільці у Старокостянтинові.
Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання — формування частин з українських полонених в Італії. Болбочан погодився. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягує нове призначення.
Командири полків Запорожського корпусу через інспектора корпусу полковника Миколу Гавришка звернулися до Головного Отамана Симона Петлюри із проханням повернути Петра Болбочана на посаду командувача корпусу. На підставі цього звернення (відповідно до закону УНР про інспекторів) інспектор Гавришко наказав Болбочану "негайно вступити в командування військами Запорожської групи". Мотиви — необхідність зміцнення армії і врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.
6.VI.1919, очікуючи на нове призначення, Болбочан приїхав до Проскурова.
7.VI.1919 Петро Болбочан мав би стати до командування військовим з’єднанням.
Проте, патріотичні й професійні наміри Болбочана були неправильно витлумачені у Ставці Головного отамана: Петлюра сприйняв це як спробу захопити владу і віддав наказ про негайний арешт воєначальника.
9.VI.1919 з'явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили у "самовільному захопленні влади". Розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства, але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.
10 червня 1919 року полковника Дієвої Армії УНР Петра Болбочана заарештували без жодного опору свої ж…
Наступного дня поспіхом засідав військово-польовий суд, який виніс полковнику Болбочану смертний вирок…
Від відчаю та несправедливості, Петро Федорович Болбочан тихо збожеволів…
Навіть за законами військового часу людину, яка не усвідомлює вже, що з нею роблять і що навколо відбувається, не можна вбивати чи піддавати тортурам, бо це є військовим злочином. Проте, схоже, у декого була чітка мета знищити останнього легендарного полководця Самостійної України…
28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин…
Розстрілом керував начальник контррозвідки УНР, етнічний кацап чєботарёв.
Українські вояки відмовились стріляти в свого полководця, тому чєботарёв власноруч з нагану вистрелив полоненому в голову, а потім добив смертельно пораненого Петра Болбочана…
Боягузливість "гнид" та їх подальша доля
Так недолугі керманичі "віддячили" найбільш геніальнішому полководцю, який власною тактикою вже практично звільнив від окупантів Україну…
Втім, заради справедливості, варто зазначити, що реакція військового і політичного керівництва УНР була неоднозначною. Амбасадор України у Відні В’ячеслав Липинський на знак протесту подав у відставку, при цьому звинувативши уряд УНР у некомпетентності.
Але Головний Отаман Симон Петлюра волів більше вірити зрадникам України: большевику віннічєнку та своєму фавориту ємєлькє волоху.
Ціною за цю помилку була остаточна втрата Державності і Незалежності України…
Тобто, коли Україна вже була практично захоплена большевиками на початку 1918 року, під час першої совєтської окупації, коли в Бересті під час укладання Берестейського Миру все вирішували буквально не години, а навіть хвилини, коли вже лишалась лиш невелика смужка контрольованої території від Сарн до Кам'янця-Подільського — саме українські війська, на чолі з такими полководцями, як Петро Болбочан, Зураб Натішвілі, Євген Коновалець, Василь Вишиваний, змогли буквально за місяць, марш-кидками від Сарн, звільнити від большевиків майже всю Україну: Волинь, Полісся, Поділля, Житомир, Київ, Полтавщину, Харків, Січеслав, Запорожжя, а далі Мелітополь і майже повне звільнення Криму від кацапів — красних і білих!
Але боягузливий соціялістичний уряд віннічєнка зрадив своїх Захисників і зрікся, покинувши напризволяще в Криму. Найбільше непорозуміння української історії і зрадник України владімір віннічєнко — соціяліст і большевик, котрий повипускав з тюрем большевиків, котрі влаштували "січневий заколот" на заводі "Арсенал" перед наступом красноармєйской орди Муравйова, в той час коли діти гинули за Україну в бою під Крутами — цей любитель большевізма знову і знову зраджував Захисників України! Незрозуміло, чому на честь найбільш огидного зрадника України віннічєнка у нас ще називають вулиці?… Та прізвище віннічєнка має бути синонімом слова "зрадник"! Саме владімір віннічєнко — найбільш огидний і мерзенний шмат лайна в історії нашої країни, він знищив Україну!
Коли до влади прийшов колишній ад'ютант імператора Ніколая-ІІ, "русскоґоворящій ґєтьман" Павєл Скоропадскій, котрий був також шурином командуючого німецькими окупаційними військами генерала фон Айхґорна, з допомогою якого й відбувся переворот, уряд УНР знову згадав про Болбочана. І вже скоро, коли Скоропадскій видав "Маніфєст о монаршем союзє с Єдіной Россієй", саме завдяки звитязі Болбочана вдалось повернути владу Директорії.
Коли "красная армія" знову полізла з півночі й сходу — знову Болбочана кинули на захист країни.
Заарештувавши після тактичного відводу військ з-під Харкова, соціялісти згадали знову про легендарного полководця, коли вдруге уряд тікав до Кам'янця-Подільского, а від України знову лишалась тонка смужка…
Тобто, коли вже вкрай припікало — бігли до Болбочана!
Та зрештою, недолугість, сліпота і відверте глупство лівацьких політиканів переважило здоровий ґлузд і видатного та найбільш ефективного українського полководця було розстріляно…
Бо Петлюра більше вірив зрадникам волоху і віннічєнку…
І отримав зрештою "Трикутник Смерті"…
Що було далі з тими, кому так вірив Симон Петлюра?
Пізніше улюбленець Симона Петлюри омелян волох вдався до низки антиурядових акцій проти Петлюри і, зрештою, викравши державну скарбницю УНР, втік до большевиків, займав керівні посади в Наркомі СССР, проте був розстріляний в 1937 році як "враґ народа, контра і буржуазный укрáінскій националіст".
Зрадник України і огидний большевік владімір віннічєнко спочатку прийняв пропозицію владіміра лєніна попрацювати в Москві, а після смерті лєніна з приходом до влади джуґашвілі-сталіна, владімір віннічєнко встиг швидко втекти до Франції, де прожив до глибокої старості, не особливо переймаючись Україною. Сталінську сокиру, як лєв троцкій, вінічєнко не впіймав, зате написав купу мемуарів про те, як він один єдиний рятував Україну, і помер у 1951 році в Мужен, Франція.
Вбивця Петра Болбочана, кацап ніколай чєботарёв, із 1920 по 1928 був начальником охорони Петлюри, постійно конфліктував з діячами Уряду УНР в екзилі, у 1930-х співпрацював зі спецслужбами Третього Райху, у 1944 з окупованої Польщі перебрався до Німеччини в місто Ульм, де й помер в лютому 1972. Чєботарьов зберігав так званий "архів Петлюри" — документи великої історичної ваги, особисті папери і "скарбниця" у вигляді зібраного "компромату" на всіх воєначальників Армії УНР. За документами полювали чєкісти ОҐПУ і діячі УНР. Після вбивства Симона Петлюри, цей "архів" зберігався у чєботарьова, але нікому з Українців він не віддавав ці документи. "Архів Петлюри" зник за нез'ясованих обставин відразу після смерті чєботарьова — вочевидь, все ж опинився в Москвє…
Совєтський окупант і кат Українців владімір антонов-овсієнко, один з очільників "красной арміі", визнавав, що "допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би". Тож не довелося большевикам воювати з Болбочаном, бо знищили його свої ж гниди…
Спомини і вшанування пам’яті Петра Болбочана
До справи полковника Петра Болбочана поверталися не раз його сучасники, а подекуди й безпосередні учасники подій.
Протестуючи проти рішення суду, де Петра Болбочана звинувачували у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу, В'ячеслав Липинський, який на той час очолював дипломатичне представництво УНР у Відні, подав у відставку.
„Факт розстрілу отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньо причиною моєї відставки — це тільки вище видніше полум'я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата. Розстріл отамана Болбочана — це не дрібний епізод, як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що, при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніших представників Українців… Він був одним із тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що, борючись із ворогом, пройшов всю Україну і… (прагнув) вернутися на фронт до своїх улюблених полків, цього одного з тих рідких дійсних українських патріотів розстріляли…“
В’ячеслав Липинський
Ось як згадує про Петра Болбочана колишній сотник Армії Української Народної Республіки Борис Монкевич:
„У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем… У найскладніших обставинах ніколи не тратив здібності орієнтуватися… Був надзвичайно хоробрим. У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей… Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку. В життю був скромний, без тіні манії величності…“
Більшість сучасників, які знали полковника, стверджували, що Петро Болбочан перед розстрілом збожеволів.
„…Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи…“
(Б. Антоненко-Давидович)
Інший, невідомий нам автор, стаття якого була написана в 1921 році на основі свідчень близьких та рідних полковника, зазначав:
„…в арешті Петра Болбочана страшенно мучили. Сусіди, як і його жінка, яка шукала за ним, чули його крики з того вагону, в яким він був замкнений… остаточно завезено його на залізничну станцію Балін, де він заїхав вже божевільним і його вже божевільного тайно вбито під вагоном…“
Наприкінці 1970-х років у часописі «Українське козацтво», який видавався в Чикаґо, В. Євтимович опублікував деякі уривки з передсмертної розповіді Я. Кривицького, секретаря державної слідчої комісії у справі В. Оскілка та П. Болбочана, якою керував П. Христюк. Як свідчить джерело, Я. Кривицький, перебуваючи останні дні життя у львівській лікарні, попросив свого лікаря (Лисяка) записати його сповідь для подальшого опублікування. Безперечно, ця розповідь не претендує на всебічне висвітлення перебігу суду над П. Болбочаном, але щире бажання свідка подій не варто ігнорувати. Його розповідь особливо цінна прагненням автора покаятися у причетності до страти невинної людини. Сповідь, вочевидь, була спричинена переоцінкою фактів та політичних мотивів, які лягли в основу процесу.
У своїй розмові з лікарем Я. Кривицький говорив: „…Думка про те, що він, Кривицький, став співучасником урядового злочину над безвинною людиною… затруїла йому життя…“ Характеризуючи склад суду, він свідчив, що суддями були „…стрільці з охорони Головного Отамана С. Петлюри, які прийшли на суд з готовим рішенням…“. Також повідомляв, що „…на підставі даних, якими розпоряджав суд, він не мав ніяких підстав, щоб винести обвинуваченому смертний вирок…“. Свої міркування Я. Кривицький виклав "в окремій думці", але про подальшу долю цього документа нічого не відомо. В усякому разі, у справі П. Болбочана, яка є в розпорядженні авторів, цей документ відсутній. Не виключено, що він загубився в одній із канцелярій, або ж уже хворий свідок подій лише подумки "склав" цей документ, не наважившись тоді передати його республіканській владі, яка так жорстоко розправилася з визначним українським воєначальником.
У сповіді Я. Кривицького описані також останні дні Петра Болбочана, жорстоке фізичне знущання з нього та смерть від руки чєботарьова.
„…півчоти стрільців з охорони двічі відмовилися стріляти і тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ-марксист) добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому — вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями…“
В. Сідак Т. Осташко Т. Вронська — "Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника"
Ось як описує український письменник Василь Шкляр в історичному романі «Чорний ворон. Залишенець» страту Петра Федоровича Болбочана —
„…Сталося це на станції Балин, під Кам'янцем. Болбочана тримали у вагончику… Серед ночі його розбудили й повели на пустир, де вже була викопана яма. Чотою, що мала наказ розстріляти Болбочана, командував сам начальник контррозвідки Чеботарьов. Головний петлюрівський чекіст. І в тій чоті був я…(колишній штабний поручник Афанасій Карпович Калюжний). Надворі червень, а мене пробирав такий холод, що я цокотів зубами. Ми, вояки, ховали один від одного очі, та на команду Чеботарьова всі звели рушниці. Я чув, як усихає мій палець на спусковій скобі. Болбочан стояв босий, у штанах, у білій сорочці й усміхався до нас якоюсь несьогосвітньою посмішкою. Чеботарьов подав команду «Вогонь!», але жоден із нас не вистрілив. «Спасибі, хлопці», — тихо мовив полковник. Він усе ще не вірив, що його розстріляють. Та Чеботарьов повторив команду. Ми знову звели рушниці, які цього разу гахнули, але Болбочан не впав. Усі кулі пройшли мимо, бо ми хотіли перехитрити один одного, ніхто не хотів убивати Болбочана. А він стояв і всміхався… Тоді розлючений Чеботарьов покликав іншу чоту, а нам сказав: дивіться, боягузи, як треба виконувати накази. Ударили рушниці, проте полковник навіть не здригнувся. Лише посміхався. Чеботарьов не витримав, підбіг і вистрілив із бравнінга. […] Чеботарьов підскочив до напівмертвого полковника і став гатити його ногами, стріляв і знов бив носаками чобіт. А тоді зіштовхнув тіло в яму…"
Постать полковника Петра Болбочана в історії України довгий час виглядала другорядною і не дуже відомою. Лиш на еміґрації Українці намагались зберегти у споминах та мемуарах пережиті події Визвольних Змагань. Кримські події весни 1918 року знайшли свій відбиток здебільшого на сторінках особистих спогадів учасників бойових дій та близьких друзів полковника Болбочана. Проведення успішної Кримської операції детально описано у 3-й частині споминів генерала Всеволода Петріва, статті Сергія Шемета «Полковник Петро Болбочан», монографії Я. Штендери «Засуджений до розстрілу» та інших. Також, походові Запорізького корпусу присвятив свою працю «Слідами новітніх запорожців: Похід Болбочана на Крим» сотник Армії УНР Борис Монкевич. Книгу перевидано в Нью-Йорку в 1959 році накладом «Товариства Запорожців імені полковника Петра Болбочана» в Америці.
Довгі десятиліття ця сторінка історії України несправедливо забута українськими істориками новітньої доби… В часи совєтської окупації, зрозуміло, будь-які згадки за Болбочана намагались стерти, за часів відновлення Незалежності, яка була лиш формальною, історія Визвольних Змагань цікавила лише вузьке коло свідомих Українців… Але іронія історії призвела до того, що трагедією державника Болбочана, стали значно більше цікавитися після 2014-го, з початком чергової війни кацапів проти України.
Авантюрні та ризикові військові операції Петра Болбочана на фоні сучасних військово-політичних подій звісно привертають увагу. Історики почали відновлювати сторінки життя Петра Болбочана, відроджувати славетну історію українського війська, Кримського походу Запорожців Болбочана.
Книга “Полковник Болбочан — трагедія українського державника” є найбільш примітною — в ній розповідається, що не дивлячись на свої таланти, легендарний полководець ганебно став жертвою політичних інтриг та своїх власних недоліків (характер полковника часто призводив до конфліктів з політиками). Непогано в книзі розкрита тема власне політичного хаосу на теренах України під час Перших Визвольних Змагань. Взагалі, достойна книга для тих, хто цікавиться військово-політичними подіями столітньої давнини.
Рекомендується до читання: “Полковник Болбочан — трагедія українського державника” — Володимир Сідак, Тетяна Осташко, Тамара Вронська, від видавництва «Темпора».
«Забута перемога 1918: Кримська операція Петра Болбочана» — книга до 100-річчя Кримського походу від історика Сергія Громенка. Кримський історик Сергій Громенко до 100-річчя Кримського походу Запорожців Болбочана готувався заздалегідь — протягом року публікував історичні нотатки про легендарну операцію в циклі „Забута перемога“…
Титанічна праця, дослідження і зібраний по зернині унікальний матеріял не лишились поза увагою.
Український Інститут Національної Пам'яті презентував до 100-річчя Кримського походу видання книги Сергія Громенка «Забута перемога 1918: Кримська операція Петра Болбочана».
Позаяк, книга не для продажу, її можна отримати ВІЛЬНО, тобто даром і цілком легально.
Детально — в публікації «Забута перемога 1918».
Уроки Історії треба вчити…
Скільки сьогодні у нас "волохів" та "руссцкаґаварящіх" в політиці?
Питання суто риторичне, позаяк реванш вже відбувся!
Прокляття 19-го року повторилось!
Рівно 100 років тому вбито Болбочана…
Після цього Армія УНР деморалізувалась і УНР втратили Незалежність…
Сьогодні так само роблять все для деморалізації Армії. Той же сценарій…
Уроки Історії не вивчено, тож, Історія змусить повторити ці уроки!
Ціна помилок може бути страшною…
Матеріял уклав
℗ Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2019.VI.28
Сповіщення: „Тимчасом серед Українців не було єдности…“ – ПОРОХІВНИЦЯ
Сповіщення: „19-й рік минув… 19-й рік відбувся…“ – ПОРОХІВНИЦЯ
Сповіщення: ✠ 100-річчя оборони Замостя – ПОРОХІВНИЦЯ
Сповіщення: “Полковник Болбочан — трагедія українського державника” – ПОРОХІВНИЦЯ
Сповіщення: Болбочан і Залужний – «ПОРОХІВНИЦЯ»
Сповіщення: Щоб не повторилася історія – «ПОРОХІВНИЦЯ»
Сповіщення: У Києві при Директорії 105 років тому – «ПОРОХІВНИЦЯ»