“Я і Фелікс”
“Rock Paper Grenade”

Україна, 1990-ті роки…
Звичайна українська родина — хлопчик Тимофій, мама, бабуся…
Буремні й голодні 90-ті роки минулого століття — на зламі епох — останні роки "совка" й відновлення Незалежності України, крах совєтського "щасливого життя" у злиднях, дорослішання юнака у непрості 90-ті під музику Євроденс, без батька, але з Феліксом — співмешканцем бабусі із посттравматичним синдромом після афганської війни…
Історія дорослішання покоління 1980–1990-х…
Історія дорослішання України…
Фільм Ірини Цілик за романом Артема Чеха “Хто ти такий?”
Фільм обіцяє стати однією з найпотужніших та найтонших кінострічок сучасного українського кіно…
“Я і Фелікс”…

“Я і Фелікс”

🎬 “Я і Фелікс” \ “Rock Paper Grenade”
Жанр: драма
Режисерка: Ірина Цілик
У ролях: Юрій Іздрик, Андрій Чередник, Владислав Балюк, Анастасія Карпенко, Галина Веретельник-Степанова, Андрій Ісаєнко, Олександра Семенко, Володимир Гладкий
Рік випуску — 2022
Україна
IMDb

Драма розповідає історію про дорослішання хлопця Тимофія у 1990-х.
У центрі сюжету — його стосунки із сім’єю, друзями, першим коханням, і з колишнім контррозвідником Феліксом, який воював в Афганістані.

У провінційному містечку пост-совєтської України Ольга (Анастасія Карпенко) виховує сина Тимофія. Батько хлопчика постійно кудись зникає, тож Тимофій його майже не знає. Коли у бабусі з’являється новий супутник життя Фелікс (Юрій Іздрик), хлопчик швидко знаходить з ним спільну мову. Харизматичний старий ніколи не відмовляється від чарки та часто згадує афганську війну…
Фелікс не соромлячись ділиться з малим своєю життєвою мудрістю та завжди й в усьому захищає його…

Стрічка знята за мотивами книжки “Хто ти такий?” українського письменника та військовослужбовця Артема Чеха.

“Камінь Ножиці Папір … Камінь Ножиці Граната”

Драма “Я і Фелікс” — дебютна художня кінострічка режисерки Ірини Цілик.
Сімейний в усіх сенсах український кінофільм про українську родину.
В основу сюжету ліг біографічний роман “Хто ти такий?” Артема Чеха.
Фільм за романом свого чоловіка Артема Чеха створила Ірина Цілик, а роль Тимофія в дитинстві чудово зіграв син Ірини і Артема — Андрійко Чередник.

Довідка:
Артем Чех — український письменник, нині Захисник України — його фронтові записи опубліковано в матеріялі “Прірва”
Ірина Цілик — українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів, членкиня “Українського ПЕН”.
Ірина Цілик — лауреатка американського кінофестивалю “Sundance” за найкращу режисерську роботу в категорії світового документального кіно за стрічку “Земля блакитна, ніби апельсин”. А у 2023 році мисткиня отримала за фільм Шевченківську премію.
Роман “Хто ти такий?” у 2021 році став “Книгою року BBC”. А сама стрічка “Я і Фелікс” у 2023 році отримала спеціальну нагороду 53-го італійського кінофестивалю “Giffoni” в категорії “Generator +16”.

На роль харизматичного та самобутнього Фелікса запросили не менш яскраву особистість: Юрія Іздрика — поета, письменника та культуролога з Калуша. Тимофія втілювали три різні актори різного віку — Андрій Чередник (син режисерки), Владислав Балюк та Володимир Гладкий.

В Європі драму “Я і Фелікс” представлено під назвою “Rock Paper Grenade” — “Камінь Ножиці Папір”, хоча у цю назву закладено й прихований сенс — ”Камінь Ножиці Граната”…

“Я і Фелікс” — кіно про кожного з нас…
Історія дорослішання покоління 1980–1990-х…
Історія дорослішання України…

“Я і Фелікс”
рецензії на кінострічку

· Денис Федорук

Одного дня бабуся юного Тимофія приводить додому нового супутника життя — трохи дивного діда на ім’я Фелікс. Як пізніше з’ясовується, той колись воював в Афганістані, а зараз намагається вгамувати біль скаліченої душі за допомогою пляшки. Мати хлопчика явно не схвалює присутність у хаті алкоголіка з ПТСР, а от Тимофій, з огляду на спорадичну присутність батька у його житті, здається, знаходить спільну мову з новим захопленням бабусі…

Наразі український кінематограф дійшов до того етапу, коли однією з його найважливіших рушійних сил стало вже доросле покоління 1990-х років.
Саме діти чи підлітки цієї напівголодної босоногої епохи сьогодні перетворилися на тих митців, що підживлюють сучасне українське кіно.

Їхня саморефлексія, яка відтворюється у сюжетах, абсолютно точно отримає щирий відгук кожного, чия юність прийшлася на похмурі пост-совєтські роки. В яких, не дивлячись на розруху, що дісталася Україні у спадок від совітів, теж було своє щастя, бо наївний дитячий погляд на світ відмовлявся розуміти та бачити навколишню жалюгідність.

З останніх важливих українських кінопрем’єр до епохи 1990-х років звертався Антоніо Лукіч (1992 року народження) у “Люксембург, Люксембург”, а ще Філіп Сотниченко (1989 р.н.) у пост-совєтському нуарі “Ля Палісіада”.
Тепер до них приєдналася й Ірина Цілик, яка, щоправда, трохи старша за колег, але теж зростала й формувалася як особистість саме у 1990-ті роки.

Сюжет дебютної ігрової повнометражки Ірини Цілик заснований на автобіографічному романі “Хто ти такий?” Артема Чеха — чоловіка талановитої режисерки, яка отримала нагороду “Санденс” за документалку “Земля блакитна, ніби апельсин” (2020). Як зізнавалася сама Ірина, ще перед зніманнями було вирішено, що „фільм не буде триматися за літературну основу, скоріше відштовхуватиметься від світу героїв та сюжетних ліній. Зрештою фільм пішов трохи в іншому напрямку“.

“Я і Фелікс” — виразна історія дорослішання, за жанром — драмедійна, з більшим ухилом у драму. Режисерка майстерно будує оповідь на тлі добре впізнаваних декорацій та характерів. Здавалось, між Тимофієм та Феліксом немає абсолютно нічого спільного, але їхня химерна дружба викликає найприємніші почуття.

Суцільна бідність не дозволяє хлопцю сподіватися на омріяні кросівки. І як тепер виглядати круто в очах милої серцю дівчинки з заможної родини у цих старих зношених туфлях? Фелікс же, з іншого боку, давно скалічена самотня душа, яка топить біль у пляшці, але відчуває необхідність щось підказати малому, провести з ним час, зрештою, купити це кляте взуття (яке потім все одно відбере місцева гопота). Зустріч героїв не так щоби доленосна, але істотно впливає на обох. Обділений увагою батька Тимофій знаходить у Феліксі і друга, і тата, і, можливо, наставника.

На перший погляд, малоподієвий сюжет не сприяє глядацькій залученості, але під час перегляду увесь скептицизм, якщо такий мав місце, стрімко випаровується. І хоча в першу чергу це кіно про біль, простір для легкої усмішки теж передбачений.

Український письменник Юрій Іздрик прекрасно впорався зі своєю роллю, так само як і виконавець ролі Тимофія у підлітковому віці Владислав Балюк. Їхня взаємодія у кадрі дійсно захоплює.

З великою ретельністю тут відтворена епоха 1990-ї, що давно минула, але аж ніяк не забута.

Усе у кадрі сповіщає саме про неї: громіздкі меблі, телевізор “Елєктрон”, сигарети “Космос”, дивні шпалери, поверх яких на стіні в кімнаті парубка красуються журнальні постери зі Шварценеґґером та Сталлоне. Святкове шампанське, звісно ж, “Совєтскоє”, бо яке ще могло бути на столі? Ті самі новорічні іграшки на ялинці. Запальний євроденс у батькових “Жиґулях”. За вікном хлопці безтурботно ріжуться у квадрат прямо на асфальті, адже ні про які штучні мініполя не було і мови.

По суті, кожен з тих, кому зараз років 35-40, легко впізнає в житті Тимофія щось своє. Але стрічка Цілик — подорож у минуле не заради солодкої ностальгії чи романтизації минулого. Картина покликана зафіксувати те, з якими викликами усім нам колись довелося зіштовхнутися та як це вплинуло на нас сьогоднішніх. Достатньо загартованих тоді, щоб мати силу жити зараз.

Висновок:
Дивитися усім, чия юність прийшлася на 90-ті та глядачам, які цінують якісне українське кіно.
Цікава драматична історія; прекрасні акторські роботи Юрія Іздрика та Владислава Балюка; ретельно відтворена епоха та атмосфера 90-х; відсутність навмисної "чорнухи"; черговий проєкт, який поповнить скарбничку якісного українського кіно нової хвилі.

· Катерина Сліпченко

“Я і Фелікс” — поза всяким сумнівом, це один із найпотужніших та найтонших українських фільмів. Він вийшов ще у 2022 році, його прем’єра відбулась на Варшавському кінофестивалі, лише через півтора роки він нарешті дійшов до публіки. І публіка його оцінила. Картина уже встигла зібрати чимало схвильованих та вдячних відгуків.

Фільм розповідає про дорослішання у непрості 1990-ті, про брак уваги, про поламаного війною чоловіка. Поставлений за мотивами автобіографічного роману Артема Чеха “Хто ти такий?” фільм насправді не говорить на якусь одну тему. Він про все відразу, він глибокий та багатошаровий, простий та багатоскладовий водночас.

Режисерка Ірина Цілик любить своїх героїв. Це було відчутно ще у її успішній документальній картині “Земля блакитна наче апельсин”. Вона їх не судить та не оцінює, а робить з них ніби членів власної родини, які часом нервують, часом втомлюють, але не перестають бути рідними.

У випадку “Я і Фелікс” ця родинність існує відразу у двох вимірах: реальному та кіношному. До всього ще й головного героя зіграв син Ірини Цілик та Артема Чеха — Андрій Чередник. Режисерка завершує картину фотографіями прототипів своїх героїв, а їх побут наповнений їх речами.

Предметне наповнення картини продумано до дрібниць.
Ті, хто пам’ятає ті роки, впізнає багато зі свого минулого. Тут немає нічого випадкового, кожна деталь не лише маркує епоху, а й має певне сенсовне значення. Як і музика, якої тут багато.

Хочеться сказати про операторську роботу В’ячеслава Цвєткова. Він будує кожен кадр так, що добре знайомий (і часом такий нелюбимий) усім побут максимально деталізований та працює на повну силу.

Як і актори. Точніше, насамперед актори. Андрій Чередник та Владислав Балюк у ролі Тимофія, а також відомий письменник Юрко Іздрик у ролі Фелікса дебютували у кіно саме у цій картині. Вони органічно взаємодіють у кадрі з досвідченими Анастасією Карпенко, Андрієм Ісаєнком, Галиною Веретельник-Стефановою, творячі емоційну та переконливу картину любові-ненависті.

Події фільму “Я і Фелікс” відбуваються у 1990-х роках в Черкасах. Родина намагається вижити. Тимофій росте без особливої уваги. Одного дня бабуся приводіть у дім нового супутника життя Фелікса, ветерана війни в Афганістані. Між Тимофієм та цим поламаним та водночас колоритним чоловіком зав’язуються своєрідні родинні стосунки.

Якщо підсумувати, то ми маємо можливість подивитись на великому екрані дуже тонкий, емпатичний та добре зроблений фільм, що почасти розповідає про кожного з нас. Він не містить нічого зайвого чи необов’язкового. Натомість актуальний тут і зараз, водночас аналізує та емоційно пропрацьовує наше спільне минуле з його травмами, втратами та здобутками. І, як вважає сама режисерка, дозволяє побачити як далеко нам вдалось втекти від "совка".

· Оксана Забужко

Товариство, спішіть подивитися “Я і Фелікс”, поки його ще показують (чомусь на другий тиждень прокату почалися збої з кінотеатрами!).
Ірині Цілик вдалося зняти неймовірно ніжну драму зростання в реаліях 1990-х — без єдиної ноти фальшу, легко й непомітно, як із чужого ватника, нарешті вивільнившись із нав'язлої в зубах "пост-совєтської" традиції торгівлі "чєрнухою" і роздиранням струпів!
При всій намацальній, археологічно-достеменно вибудуваній речевості кожного кадру ("ааа, в нас був такий телефон!" "о, в нас така сама люстра була!" — раз у раз лине по залу радісний шепіт), при всій абсолютній соціологічній точності подієвого тла (хіба що Кучми в телевізорі бракує! — зате, кажуть, є молода Забужко, яку я, на свій сором, проґавила, зачарована грибами на передньому плані…:)), — в цьому фільмі злидні дивним чином не відразні: вони "олюднені" ("одомашнені", "прогріті"), бо є декораціями людського життя, теплого й трепетного: погляд, що робить Цілик ближчою до італійського неореалізму, ніж до того кіна, яке витоптало мізки цілому поколінню наших кінематографістів від "малєнькой вєри" до, прости Господи, "слова пацана".

Виявилося, що про 1990-ті можна знімати й так — якщо любиш своїх героїв.
І тоді на “Giffoni” — головному європейському кінофестивалі фільмів для дітей та юнацтва, — 600 італійських підлітків — найсуворіше журі, — впізнають в Тимофієві себе! І присудять українському фільму нагороду в своїй віковій категорії.
Ви багато про цю нагороду чули? Так отож…

Чого мені особисто забракло в цьому фільмі, то це Фелікса: юний Влад Балюк (Тимофій) рішуче "переграє" Іздрика-Фелікса за всіма параметрами в кожному кадрі. При всій своїй фактурності, Іздрик "грає себе", чи то пак — спитого й опущеного совєтського інженера, куди більше, ніж "афганця", який носить у дипломаті "калаш" і справді може в нестямі вбити людину — і в якого, попри всю його пожованість життям, ще може закохатись героїня Галини Стефанової (Господи, думаєш дивлячись, як же нас були обікрали — скільки ж у нас прекрасних акторів промарнувалось, поки нам десятиліттями градом були вальохали з екранів московські писки!).

Тобто, якби вдалася ще й "афганська драма", це взагалі було б геніальне кіно. Але чудес не буває: "про Афган" мало розказати моє покоління — 60-літні, а не 40-літні. Ми цього не зробили — крім кількох віршів Василя Слапчука, українська культура не лишила власного образу тої війни, ані власної художньої мови, якою про те можна говорити, ніякого тобі, цим разом, "І тебе загнали, мій Якове добрий…"(с), — до теми участи Українців в колоніальних війнах імперії наша культура вперше підійшла щойно з "Дорогою на Асмару" Сергія Сингаївського. І чи буде в нас коли "проговорена" "афганська травма", чи так і лишимось у цій темі при "Цинкових мальчиках" Алексієвич, — невідомо; в кожному разі, не дивно, що Фелікс "провис".

Словом, ідіть і дивіться. Там багато чого є до подумання — як у всякому цільному шматкові прогрітого любов'ю живого життя.

Я б цей фільм і в українському прокаті називала так, як у західному:
“Rock. Paper. Grenade” — “Камінь. Ножиці. Папір”
(і звучить же розкішно!)