„На могилі Провідника…“

„На могилі Провідника...“

 

До 80-х роковин загибелі Провідника ОУН Євгена Коновальця

 

Володимир В'ятрович

До цвинтаря "Кросвейк" по доріжці всипаній гравієм з різних сторін під'їхало кілька автівок. З прочинених дверей почали виходити чоловіки. Всі у чорних елеґантних костюмах. Вже за хвилю, коли вони рушили, стало зрозуміло, що прибулі розділені на дві групи, зосереджені навколо двох чоловіків. Один з них статечний, вже поважного віку, з досі помітною військовою виправкою. Інший — середнього віку, невисокий, проте енергійний. Поруч керівників (а описані вище виглядали саме на тих, хто наказують іншим) намалювалися охоронці, які уважно промацували поглядами все довкола. Дві групи майже водночас підійшли до могили з чорним гранітним хрестом, прикрашеної свіжими вінками. Тут вже стояло чимало людей в траурному одязі та кілька священиків у ризах. Вочевидь чекали саме на них. Присутні розступилися, пропускаючи наперед прибулих. Два чоловіки несподівано для себе опинилися поруч. Молодший невисокий за мить вагання, (її помітили лише ті, хто був зовсім поруч) подав старшому руку. Той міцно по-військовому потиснув простягнуту долоню. Звичний жест вітання викликав ледве стримуване збурення серед присутніх, яке вилилося в жваве перешіптуваннями. Але вже перші слова панахиди проспівані священниками збили незрозумілу стороннім емоцію, налаштувавши всіх на шанобливо урочистий лад.

— "Символічно, що це сталося саме тут на могилі Провідника, — думав невисокий енергійний чоловік, — живучи не так далеко один від одного, ми не бачилися майже двадцять років! Як багато з цього часу змінилося. Почалася і закінчилася війна, яку ми по-різному хотіли використати для однієї справи. Змінилися кордони, зникли країни, загинули тисячі спільних друзів. А він майже не змінився! Все такий же поважний пан полковник, стрункий та елегантно вбраний. Тоді в сороковому, коли зустрічалися востаннє, це різало око. Крайовики тільки з тюрем, худі, страшні, вбрані в абищо. Гарячкуємо, вимагаємо діяти вже й негайно. А пан полковник, статечний, спокійний, тихо викладає нам своє бачення подальшої боротьби. Наголошує, що воно є не його особистим, а організаційним планом, затвердженим ще рік тому. Боже, думалося тоді, рік тому — та це ціла епоха! Змінилося все! Знищено нашу спробу здобути Незалежність в Карпатській Україні, придушено наші повстання проти Польщі, яка після того сама зникла розділена між Совєтами і Райхом. Ми намагалися переконати його в тому, що потрібен новий план! Головне — потрібні дії! Не можна покладатися тільки на німців. Вони двічі зрадили нас — спершу віддавши мадярам Карпатську Україну, потім домовившись із Сталіним. Але його не переконували ні наші аргументи, ні завзяття у їх викладі. "Нам потрібні союзники, — наполягав полковник, — і ми потрібні їм. Тільки разом з ними досягнемо мети!" З подальшої розмови стало зрозуміло, що його бачення ситуації навіть не минулорічне. Він дивитися на світ через призму 1918 року. Постійні приклади того як було тоді, постійне покликання на його співпрацю з Провідником. Але ж Провідника вже немає, його вбили ті, хто став нині союзником того, кого полковник бачить єдиним нашим союзником. Ми не переконали його. Натомість переконалися, що не маємо права зволікати далі. Сталося те чого всі боялися як найбільшого прокляття української історії — знову розкол. І я взяв на себе відповідальність за нього. А потім війна, табори. Полковника тримали у тому ж таборі, що й нас. Потрапив туди трохи пізніше запроторений тими, через віру в яких ми стали ворогами. Цікаво, що думав він тоді, опинившись за колючим дротом, побачивши, що навіть ті, хто не підтримали нас, лишилися з ним, врешті теж підняли зброю проти німців?".

— "А він змінився, — думав старший чоловік, — в рухах все та ж сама завзятість, холеричність, яке навіть не личить йому теперішньому — невисокому, повнуватому пану середніх років. Він вже точно не той хлопчисько, який впевнено йшов на смерть під час суду у 1935-му, який потім кидав йому виклик, вийшовши з тюрми. Важка тоді була розмова. Вони молоді нічого не боялися, готові були битися з усім світом. А він таки боявся. Тому, що відповідав не лише за себе, а й за організацію, яку очолив після вбивства Провідника. Ох, Євгене, друже, як тоді бракувало тебе. Бо тебе однаково слухали побратими з нашої ґенерації і ті гарячі молодики. Я перейняв Організацію з рук загиблого друга не для того, щоб підставити її під смертельні удари з усіх боків та ще й напередодні таких важливих для Нації подій. Зберегти Організацію, вберегти Націю у тій страшній бурі яка насувалася — це завдання, які ти ставив перед собою. І врешті виконав... Я звісно робив помилки, друже Євгене, але знищити Організації не дав. Як боляче тоді було через розкол! Пішли від нас ті, кращі яких ми самі і виховали. Важко було дивитися на те, як швидко вони, нестримні, згорають в боротьбі. Хоча на місце вбитих стали інші. А загиблі стали леґендою, яка підніме ще й наступні покоління. Але тоді, коли востаннє бачився із тим, хто став суперником, було дуже важко, що не зумів переконати його лишилися поруч, боротися разом. Той молодий, завзятий, гоноровий звинуватив його в "еміґрантщині" — відірваності від краю, заглибленні в життя Українців закордоном. Він був правий — еміґрація розкладає і нищить навіть найбільш завзятих. От тільки як йому тепер, коли сам відрізаний від краю, не може повернутися? Чи зрозумів, що життя далеко від рідного краю геть не таке солодке як виглядає збоку. Як він пережив те, що вже тут, за кордоном, частина його друзів теж полишили його, звинувативши в нерозумінню того що робиться в Україні. Певно, йому теж було важко. Певно, тому постарів так, хоча в очах досі проступає той самий завзятий хлопчисько-революціонер".

Поки тривала панахида присутні не відривали поглядів з чорного гранітного хреста та надмогильного каменя з написом «Євген Коновалець». Дехто згадував померлого як товариша і командира з часів Революції, хтось як керівника підпільної УВО, для когось він був Провідником чи навіть Вождем ОУН. Для молодших, які ніколи не знали його особисто, він вже був леґендою. Напевно саме в їх очах, звернутих до пам'ятника, проглядалося найбільше захоплення.

Та не у всіх. Один з молодиків, з холодним сталевим поглядом, вдивлявся не у чорний хрест. А в одного з двох чоловіків, що стояли навпроти хреста. В того, що був нижчим зростом, молодшого, хоч і вже не молодого.
"Он будєт слєдующім!" — думав молодик, пригадуючи смерть від отрути першої своєї жертви, священника, який інакше теж був би на цій панахиді. "Но нє станєт лі етот убітий затєм такой же лєґєндой как і тот, на чью моґілу оні прішлі? Будєт лі собірать у своєй моґіли будущіє поколєнія готових бороться? Оборвётся лі коґда-лібо ета цепь, ґотових умєрєть за іх ідєю?"
Саме таких людей бачив молодик зі сталевим поглядом зараз довкола себе на цьому старому голандському цвинтарі, молодих і поважних віком. Тому й почувався незатишно, хоч намагався приховати це.
"В конце-концов, — перебив себе подумки молодик, — моі філософствованія нє імєют нікакоґо значєнія і остануться прі мнє. Пріказ однозначєн і я еґо ісполню. Сєґодня проізошло наше "знакомство", а слєдующая встрєча будєт послєднєй"...

Цій світлині нині якраз 60 років. Зроблена 23 травня 1958 року. Вона зафіксувала зустріч колишніх суперників — Степана Бандери і Андрія Мельника на могилі Провідника ОУН Євгена Коновальця. Поза камерою лишилося те, що саме там і тоді Степана Бандеру побачив його майбутній вбивця — Богдан Сташинський...

Степан Бандера на могилі Євгена Коновальця у 20-ті роковини його загибелі.
Роттердам. 23 травня 1958 року.

Степан Бандера (ліворуч) на могилі Євгена Коновальця у 20-ті роковини його загибелі.
Роттердам. 23 травня 1958 року.
Тут Бандеру вперше побачив його майбутній убивця — агент КҐБ Богдан Сташинський.

Євгена Коновальця поховано 28 травня 1938 року на роттердамському цвинтарі «Кросвейк».

У прощальній церемонії взяли участь деякі українські націоналісти, зокрема діяч української еміграції колишній генерал УГА Віктор Курманович, співробітники прес-служби ОУН Орест Чемеринський і Володимир Стахів, радник О.Тарновець.
На похованні були вдова Коновальця, Ольга Федак, і консул Литви, паспорт громадянина якої мав убитий. Наступного дня після поховання до Роттердама прибули брат покійного, Михайло, та сестра дружини Коновальця, Софія Федак зі своїм чоловіком Андрієм Мельником, який став наступником загиблого голови ОУН, посівши його місце.

Кольорова кінохроніка поховання Провідника Євгена Коновальця

Перші кольорові кадри поховання Вождя Євгена Коновальця.Євгена Коновальця поховано 28 травня 1938 року на роттердамському цвинтарі «Кросвейк». У прощальній церемонії взяли участь деякі українські націоналісти, зокрема діяч української еміграції колишній генерал УГА Віктор Курманович, співробітники прес-служби ОУН Орест Чемеринський і Володимир Стахів, радник О. Тарновець. На похованні були вдова Коновальця, Ольга Федак, і консул Литви, паспорт громадянина якої мав убитий. Наступного дня після поховання до Роттердама прибули брат покійного, Михайло, та сестра дружини Коновальця, А. Федак, зі своїм чоловіком Андрієм Мельником, який став наступником загиблого голови ОУН, посівши його місце.___________________________The Funeral of Yevhen Konovalets in color A military commander of the UNR army and political leader of the Ukrainian nationalist movement was assassinated by an NKVD agent in Rotterdam on May 23, 1938.Yevhen Konovalets was buried in the Rotterdam Crooswijk General Cemetery on May 28, 1938.Ukrainian nationalists, including former General of the Ukrainian Galician Army Viktor Kurmanovych, members of the OUN press service Orest Chemerynskyi and Volodymyr Stakhiv, advisor O. Tarnovets, his widow Olha Fedak, and the consul of Lithuania (Konovalets was a citizen of Lithuania) attended the funeral ceremony.On the next day, after the funeral, Yevhen’s brother Mykhailo and Olha’s sister A. Fedak with her husband Andriy Melnyk (who became a leader of the OUN) arrived in Rotterdam___________________________FB: https://www.facebook.com/ukrainianmilitaryhonor/Instagram: https://www.instagram.com/ukrainian_military_honorEnigma: https://enigma.club/users/ukrainianmilitaryhonorTelegram: https://t.me/militaryhonor#UMH_КОНОВАЛЕЦЬ

Опубліковано Ukrainian Military Honor 28 травня 2018 р.

Літературне ессе: © Володимир В'ятрович
Відеохроніка: опубліковано © «Ukrainian Military Honor»
Світлини: © «Центр досліджень Визвольного Руху»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *