✠ 100-річчя УВО ✠
Українська Військова Орґанізація

 
✠ Українська Військова Орґанізація (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 30.VII.1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців Армії УНР (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та організаційний елемент). Офіційно назва УВО почала фігурувати на початку вересня 1920 року.
У 1920-их роках УВО стала об’єднавчим осередком всіх українських націоналістичних організацій у нову підпільну революційну силу — Орґанізацію Українських Націоналістів (ОУН)…
Українській Військовій Орґанізації припадає почесне місце в історії Українських Визвольних Змагань.
Командант УВО — Євген Коновалець.

✠ Українська Військова Орґанізація розпочала активну діяльність на початку вересня 1920.
Українська Військова Орґанізація в умовах окупації чинила збройну боротьбу за Державність України. У ній брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяла міжнародна і внутрішньо-українська ситуація: в Україні тривала партизанська боротьба, справа Східної Галичини ще не була вирішена в міжнародній політиці, і хоч два українські уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє.

Головною метою УВО була підготовка Українців до здобуття власної національної самостійної Державності. Для цього здійснювалася організаційна робота, видавалася і поширювалася пропагандистська література, накопичувалася зброя, організовувалися акції саботажу та інші так звані "революційні акти", наприклад, нищення символів окупаційного польського режиму, дезорганізація польських державних урочистих заходів, підпали садиб польських шовіністів, руйнування ліній зв’язку, тощо.
В УВО були організаційно-кадрова, розвідна, бойова і пропаґандивно-політична референтури. Основною територією дії УВО була Галичина, яку поділено на 13 військових округів, округи на повіти з округовими і повітовими командами (всіх 58). Поза українськими землями УВО утримувала експозитури, які стали статутовими товариствами під різними назвами і політично й фінансово підтримували УВО, й ставили собі завданням леґалізувати членів УВО за кордоном, підтримувати зв’язки з чужинецькими колами, транспортувати зброю та літературу, організувати вишкільні курси, Українська Військова Орґанізація стала бойовою силою українського національного-визвольного руху, а з часом її практичну діяльність перебрала на себе ОУН.

Минуле засвідчує: Україна завжди була полем зазіхань сусідніх держав і сутність Української Військової Орґанізації, як і згодом Української Повстанської Армії надзвичайно викривлена підступним ворогом-окупантом СССР в часи його існування. Але з 1920 року саме Українська Військова Орґанізація стала основною визвольною силою нашого народу в боротьбі проти загарбників. Ця боротьба була масштабна та жертовна. А її успіх залежав від самовідданості членів Української військової організації та підтримки широких мас Українців. Полковник Юрій Отмарштайн, полковник Євген Коновалець, полковник Роман Сушко, Омелян Сеник-Грибівський, сотник Юліян Головінський… всіх імен не перелічити, але всі вони з покоління борців, що надихало український народ до подальшої боротьби за волю України після поразки Визвольних Змагань 1917—1921 років.
Українській Військовій Орґанізації (УВО) припадає почесне місце в історії Українських Визвольних Змагань. Її роль і значення в нашій історії розцінюється величезним морально-політичним і психологічним впливом та тодішнє українське покоління, як безпосередньої правонаступниці традиції збройної боротьби за самостійне національно-державне життя українського народу.

Кремлівський окупаційний большевицький режим після вбивства Симона Петлюри у 1925 році бачив в особі Євгена Коновальця свого головного противника. Створення Української Військової Орґанізації (УВО) та Орґанізації Українських Націоналістів (ОУН) як ядра ідейно-політичної системи поневоленого, але не скореного народу, стало найвищим досягненням полковника Коновальця. Йому було відпущено тільки два десятиліття для служіння Україні, і протягом цього часу він створив політично свідомий та активний тип Українця-громадянина, ставши справжнім його уособленням. Славний Українець служив Україні в боротьбі за свободу і Державність Нації, яка десятиліттями кривавої боротьби виборювала (та й нині продовжує виборювати!) своє право бути на арені жорстокого Світу.

Євген Коновалець — полковник Дієвої Армії Української Народньої Республіки (УНР), командир Січових Стрільців Армії УНР, член Стрілецької Ради, командант Української Військової Орґанізації (УВО), Провідник Проводу Українських Націоналістів (ПУН), перший Провідник Орґанізації Українських Націоналістів (ОУН), один із ідеологів українського націоналізму, який формувався та ґартувався у складних умовах військового та суспільно-політичного життя тих буремних часів.
Після підступного вбивства Євгена Коновальця у 1938 році, його справу гідно продовжив вже в рамках створеної Української Повстанської Армії (УПА) провідний член Української Військової Орґанізації та Орґанізації Українських Націоналістів — Головний командир УПА Роман Шухевич — незламний лідер Національно-визвольної боротьби українського народу…

У другій половині 1920-их років Українська Військова Орґанізація (УВО) стала об’єднавчим осередком всіх націоналістичних організацій у нову підпільну революційну силу — Орґанізацію Українських Націоналістів(ОУН). Цілі та мета стали вищі, а боротьба стала запекліша. Українські націоналісти сьогодення мають на кого рівнятися та ким пишатися.
Слава бійцям УВО — ваш чин незабутий!

Георгій Лук’янчук

✠ ✠ ✠

 
До 100-річчя Української Військової Орґанізації (УВО) з кінця липня 2020-го Україною відбуваються різноманітні заходи.
У Національному Музеї Історії України в межах конференції, присвяченої 100-річчю створення УВО, 3.VIII.2020 була проведена виставка “До 100-річчя Української Військової Орґанізації (УВО)”. В Києві та Тернополі відбулось спецпогашення поштових штемпелів “Українська Військова Орґанізація. 100 років з часу створення”.

До 100-річчя УВО Український Інститут Національної Пам’яті підготував інформаційні матеріяли та інформаційно-просвітницький відеоролик.

У відеоролику використані історичні фото та кадри кінохроніки, фрагменти історико-документального фільму «Незламні», створеного о. Михайлом Греділем з Городка на Львівщині, відео, надані Військовим телебаченням України та Приватним військовим музеєм «Штурм», що розташований у Львові.

100 років УВО
[Український Інститут Національної Пам’яті]

100 років тому — це період збройних протистоянь, революцій та політичних і військових розправ — атентатів. Такою була перша половина ХХ століття для Європи. Саме в той час активізуються національно-визвольні рухи та організації, які виборюють незалежність своїм державам. Боротьба за державність часто набирає радикальних форм. Таких методів вимагають історичні та політичні обставини того часу.

В таких умовах століття тому постає Українська Військова Орґанізація (УВО), що провадить діяльність на західньо-українських землях. Це була підпільна організація ветеранів українських військових формувань (передусім Січових Стрільців Армії УНР та Української Галицької Армії), що продовжувала збройну боротьбу за Незалежність і Соборність України.

УВО зародилася у час, коли з мовчазної згоди Антанти Україна була пошматована між Польщею і Совєтами. Українське населення тих західньо-українських земель, які перебували під польською окупацією*, примусово полонізувалося. Польський окупаційний режим* усунув Українців з урядових посад, заборонив вживати терміни “Українець”, “Галичина”, запровадивши замість них “русин” і “Східна Малопольща”, а також вжила заходів до роз’єднання та ізоляції Українців різних земель, створивши так званий. “Сокальський кордон” між Волинню і Галичиною. Університетську освіту могли здобути лише ті, хто склав присягу на вірність Польській державі. Теж стосувалося і викладачів-Українців. Тож, для відстоювання національних прав частина Українців вирішила продовжити збройну боротьбу, перейшовши на підпільні форми спротиву.

Мета підпільної УВО висвітлювалася на шпальтах її нелегального часопису “Сурма” та у спеціальній брошурі “У.В.О.” Зокрема, йшлося про те, що “У.В.О. є орґанізацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде основним у її діяльності…” Головним завданням діяльності була підготовки революційного спротиву польським окупантам: “…перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повставші маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до побідного кінця”. Окремо наголошувалось, що “…не думає У.В.О. служити інтересам других народів… У.В.О. є свідома цього, …що її обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світа пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі, для загального зриву Українського Народу…”. Водночас УВО заперечувала орієнтацію на Польщу і Совєтську Росію: “на ділі, Польща й Пілсудський ніякої Української Державности не хочуть…”, “московський большевицький Уряд прилучення Західніх Українських Земель, зокрема ж Галичини до України не хоче й цього боїться. Теперішній т.зв Український Уряд є нічим иншим, як сліпим знаряддям у руках кремлівських можновладців…”

Зародком УВО стала Стрілецька Рада, яка була політичним органом формації Січових Стрільців і продовжувала діяти після їхньої демобілізації у грудні 1919 року. У липні 1920 року в Празі на засіданні Стрілецької Ради під проводом Євгена Коновальця було ухвалене рішення про повернення Січових Стрільців з еміґрації до Галичини, ̶к̶о̶н̶т̶р̶о̶л̶ь̶о̶в̶а̶н̶о̶ї̶ окупованої Польщею.

Члени Стрілецької Ради у Празі в липні 1920 року.
Зліва направо сидять: сотник Іван Андрух, полковник Євген Коновалець, сотник Василь Кучабський; стоять: полковник Іван Чмола, сотник Михайло Матчак, сотник Ярослав Чиж.

У сучасній історіографії є декілька версій про заснування УВО.
Одні стверджують, що рух опору виник спонтанно й було декілька організованих центрів боротьби, які без спротиву визнали верховенство одного центру. Інші дотримуються думки, що УВО створили старшини Січових Стрільців, а якщо й існували інші таємні організації, то вони були тимчасовими й не набули широкого впливу. УІНП більше схиляється до другої версії. Адже очевидно, що члени Стрілецької Ради, які прибули до Львова 1920 року за скеруванням полковника Коновальця мали вже достатньо добрий ґрунт у формі осередків самоорганізації колишніх військових-Українців та таємних військових організацій, що лише починали зароджуватись (до прикладу — осередок старшин УГА на чолі з Юліаном Головінським, організація “Воля”). Однак у цій роботі бракувало достатнього досвіду підпільної боротьби, можливо певного рівня організаторської майстерності. Власне, цю прогалину успішно заповнили: М. Матчак, Я. Чиж і В. Кучабський та інші січовики, які, будучи добре ознайомлені з партизанськими методами боротьби у Наддніпрянській Україні, були достатньо ініціативними й мали велике бажання працювати. Вони за допомогою активніших та впливовіших галичан зуміли зконсолідувати весь рух опору та об’єднати в одній структурі, що згодом стала відомою як Українська Військова Орґанізація (УВО).

УВО виникла у 1920 році як певний “новий” проект, який зумів об’єднати військових та цивільних різних політичних поглядів та переконань задля єдиної мети. А 1921 року Євген Коновалець, повернувшись до Львова, розуміючи перспективи формації нового зразка й, безпосередньо очоливши її, надав їй нового поштовху в роботі, заклав в організаційну основу принцип Соборності та Самостійності України, намагався поширити діяльність організації на територію усіх українських земель й таким чином продовжити боротьбу за здобуття Української Державності.

Влітку-восени 1920 року члени Стрілецької Ради та ветерани Української Галицької Армії у Львові заснували підпільну організацію “Воля”. У наказі № 1 організації “Воля” від 2.ІХ.1920 говориться про те, що утворена “Начальна Колеґія Військових організацій” (скорочено Начколеґія), мета якої — підготовка всіх таємних військових організацій до виступу проти національних ворогів шляхом об’єднання в одну структуру з чіткою організаційною формою та підтриманням контактів з усіма українськими військовими та політичними осередками в Україні та за кордоном. До складу Начколегії увійшли Осип Навроцький, Михайло Матчак, Ярослав Чиж та інші. “Воля” незабаром уже діяла в рамках УВО. Хоч і не формально, але назва УВО вже починає використовуватися. Першочерговим завданням УВО було не дати окупаційній польській адміністрації закріпитися на території Західної України.

У боротьбі з польським окупаційним режимом члени УВО застосували тактику індивідуального терору. Водночас керівництво УВО наголошувало, що “…ми є далекі від возвеличування терору … Терор — це лише частина боротьби… Кожний терористичний акт мусить найти відповідний відгук серед власної суспільности. Він не сміє бути актом пімсти одиниці, навіть хоч би був і спонтанним ділом, але мусить стати немов висловом засуду, що його видав весь нарід…”. В спеціальній брошурі “У.В.О.” зазначалося, що організація “…не ставить терористичної діяльности як виключного свойого завдання…” і розглядалася як один із революційних методів боротьби. За аналогією з іншими радикальними рухами та організаціями, які у той час діяли в країнах Європи.

"Замах українця на начальника держави" — перша шпальта краківських "Ілюстрованих новин" за 1.Х.1921. Замах на Пілсудського був ключовою подією першої фази формування УВО.

Так, 25 вересня 1921 року за завданням організації Степан Федак-молодший (“Смок”) здійснив у Львові замах (невдалий) на начальника Польської держави Юзефа Пілсудського. Одразу за підготовку замаху були арештовані провідні діячі Військової організації.

Тоді ж керувати Організацією став Євген Коновалець, який повернувся до Львова у липні 1921 року й очолив Начальну команду, утворену замість Начколегії. Під його керівництвом була розбудована місцева мережа: станом на осінь 1922 року існувало до 15 окружних і приблизно до 45 повітових команд УВО. На Наддніпрянщину на початку 1920-х років для розгортання підпільної боротьби повернулися колишні січовики сотники — Микола Опока та Іван Андрух, поручики Романишин та Нерослик, хорунжий Решетуха. Після хвилі арештів членів організації восени 1922 року Коновалець виїхав з Польщі. Відтоді склалася система управління, коли Начальна команда УВО перебувала за кордоном, на місці в підпіллі діяла Крайова команда УВО (першим керівником якої був Андрій Мельник, один з найближчих соратників Євгена Коновальця).

Керівники УВО з друзями й рідними.
Зліва праворуч: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, суч. Івано-Франківська обл., 1921 рік.

У Галичині УВО збирала, купувала і складувала зброю, проводила масові акції: бойкоти присяги Українців на вірність Польщі, перепису населення як частини польської держави (1921), проведення виборів до польського сейму на українських землях, набору до польського війська (1922). Здійснювалися диверсійні акти. Так, у травні 1922-го — спалення військових складів у Перемишлі, пошкодження залізниці Львів—Бібрка, у червні — спалення жандармерій в Яворові, Городку (нині місто на Львівщині), залізничної станції біля Городка, водної станції в Любачеві (нині це територія Польщі), у вересні — староства у Печеніжині. За даними польської поліції, впродовж кількох років члени УВО спалили близько 2500 фільварків.

Також УВО вчиняла замахи на польських чиновників та коллаборантів, що займали угóдовську позицію, тобто пішли на співпрацю з поляками й відтак розглядалися як колаборанти. Найвідоміші замахи: на українського політика Сидора Твердохліба (1922), який погодився балотуватися до польського сейму, куратора шкільної освіти Станіслава Собінського (1926), який сприяв закриттю українських шкіл та підтримував полонізацію в освіті.
Аналізуючи досвід національно-визвольних рухів інших народів, члени УВО стверджували: “…мусимо прийти до одинокого можливого висновку, що в боротьбі цілого народу, де йде про “бути чи не бути”, всі акти самооборони, а тим самим і індивідуальний терор є тим більше оправданим і зрозумілим… — на масовий терор мусимо відповісти відповідно до наших сил індивідуальним терором…”.

УВО проводила також пропагандистську кампанію, видавала часописи, найвідомішим з яких була нелегальна газета “Сурма”. Організовувала “екси” (експропріаційні акції) — напади на державні установи Польщі, щоб заволодіти коштами, які за умов польської окупації вважали українським національним здобутком і тому їх треба було використати на благо Української Нації. “Екси” виявилися доволі ефективною формою боротьби з режимом.

Особливо активно члени УВО почали здійснювати їх з ініціативи сотника УГА Юліана Головінського (“Юлько”, “Юрик”, “Дубик”) у 1924—1926 роках, який був бойовим референтом, а згодом — Крайовим командантом УВО. Метою експропріацій було вилучення державних грошей для потреб УВО та подальшої визвольної боротьби, їх також використовували для моральної мобілізації української громадськості та підриву авторитету польського окупаційного режиму. Тому основними об’єктами нападів ставали інкасаторські автомобілі, вози, фінансові (скарбові) та поштові установи, через які проходили гроші. Також “екси” здійснювали через припинення фінансування УВО урядом Євгена Петрушевича.

Юліан Головінський

Для реалізації цих актів Головінський створив спеціальну групу бойовиків “Летючу бригаду”. До її складу набиралися хлопці з різних місцевостей Західньої України з належним військовим вишколом та бойовим досвідом. Для виконання “ексу” визначені бойовики з’їжджались в умовлений час в наперед визначене місце. Виконували напад і негайно повертались до місця проживання і намагались забезпечити собі алібі.

Серед найвідоміших акцій “Летючої бригади” були: напади на поштові вози під Калушем 30.V.1924 (забрати гроші не вдалося), під Богородчанами 29.VII.1924, під Калушем 28.ХІ.1924 (здобуто 80 000 злотих), під Дунаєвом біля Поморян у жовтні 1924 року (напад не вдався через поліційну облаву). У 1925 році було експропрійовано 28 000 злотих під час нападу на поштовий уряд міста Сьрем у Познанщині. Особливо блискуче проведено акцію 27.ІІІ.1925, коли вилучено гроші з поштового автомобіля у дворі головної пошти Львова (за офіційними даними забрано 32 540 злотих). Останньою гучною акцією “Летючої бригади” було викрадення 18.VII.1925 з повітової каси в Долині 6 800 злотих, при чому було вбито поліцейського Громадку. Загалом протягом 1924—1925 років бойовики УВО здобули близько 200 000 злотих (приблизно 40 000 американських доларів), що було тоді чималою сумою.

План нападу на головну пошту м. Львів, 1925

Окреме місце в історії УВО займають судові процеси над її членами. Зали судових засідань, де були присутні чимало представників українських, польських і навіть закордонних ЗМІ, ставали для членів УВО трибуною для виголошення ідейних переконань, пояснення вчинків та заяв про продовження визвольної боротьби Українців. А сам перебіг кожної судової розправи мав вплив на українську громадськість.

Перша гучна судова справа відбулася 1922 року. На лаві підсудних були особи, яких пов’язували з атентатом Степана Федака-молодшого 1921 року (невдалий замах на начальника Польської держави Юзефа Пілсудського та воєводу Ґрабовського). Окрім членів УВО, слідство велося проти цілої низки впливових у Галичині Українців, наприклад, доктора Степана Федака, батька виконавця замаху, голови Українського горожанського комітету, доктора Василя Щурата, відомого українського вченого, ректора таємного українського університету, Михайла Галущинського, доктора Лева Ганкевича та інших.

Зв’язкова УВО Ольга Басараб

У грудні 1924 року у Львові розпочався судовий процес проти групи осіб, звинувачених у шпигунстві та приналежності до УВО. У цій справі все почалося з арешту поліцією зв’язкової УВО Ольги Басараб (згодом закатовану в польській в'язниці), у помешканні якої було виявлено велику кількість матеріалів військового характеру. Усім звинуваченим інкримінували, що вони в другій половині 1923 й початку 1924-го років здійснювали збір інформації про об’єкти Збройних Сил Польщі, щоб передати відомості “чужій державі”.

Навесні 1926 року у Львові відбувалося судове засідання у справі так званих “поштовців”, членів “Летючої бригади” УВО, які брали участь у “ексах” протягом 1924—1925 років.

Після вбивства шкільного куратора Собінського в листопаді 1927 року у Львові відбувся суд. У цьому злочині звинувачено Василя Атаманчука та Івана Вербицького. Попри всі старання, польській поліції не вдалося виявити справжніх атентатчиків, однак знаючи про приналежність до УВО двох останніх, польські органи безпеки намагалися показати керівництву країни свою високопрофесійну роботу та використавши фальшиві докази й свідків, влаштувати великий показовий процес.

Зліва направо: члени УВО Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.ХІІ.1932 р. у Львові.
Чин Біласа і Данилишина, «НЕЗЛАМНІ»

УВО поєднала в собі різні покоління борців за Незалежність: старших, що вже мали військовий досвід, і молодь. Кожен новий член УВО мав скласти присягу на вірність Орґанізації. Як правило, присягу давали у відлюдному місці у щонайвужчому колі осіб (в межах найменших осередків УВО “трійок” або “п’яток” з метою конспірації). Ті, хто присягали, піднімали вгору три середні пальці правої руки, а ліву — клали на зброю (набій, револьвер), виголошуючи різні тексти промов, доволі близькі за змістом. Зазвичай, у присязі йшлося про безвідмовне виконання наказів керівництва УВО та про підписання собі смертного вироку у разі зради.

Присяга неідентифікованих членів УВО,1920–1930-і роки.

Один із гімназистів філії Академічної гімназії у Львові першої половини 1920-х років Мирон Ганушевський, член підпільної п’ятірки УВО на чолі з Романом Шухевичем згадує про своє перебування в організації та складання присяги:
“...Попри дисципліну чисто військового характеру він (Роман Шухевич) учив нас посуненої до крайніх меж осторожности, що в майбутньому мало нас хоронити від польської поліції, несподіваних арештів, особистих трусів. Треба було добре знати впоряд. Я вчився азбуки Морзе. Ми вміли писати шифровані ґрипси та були горді, що “служимо” в підпільному війську УВО. По кількох місяцях навчання Шух заприсягнув нашу чвірку як членів УВО біля печери у св. Юрі. Нам дрижали руки, які ми тримали на хресті і револьвері й повторяли за Шухом слова, що відбивалися від низького склепіння, де стояв на колінах різьблений в камені св. Антоній. Потім розходилася наша п’ятка в різні сторони, насторожена, обережна…”

У 1920-х роках членами УВО стають чимало майбутніх видатних осіб українського національно-визвольного руху: Роман Шухевич (1923 року у віці 16 років), Степан Бандера (1928 року у віці 19 років), Лев Ребет (1928 року у віці 16 років), Михайло Колодзінський (1922 року у віці 20 років) та інші.

Слід зауважити, що шлях від молодіжних організацій до УВО, а потім до ОУН був типовим для тогочасного покоління української молоді.

Поряд з тим і за спогадами сучасників, сам полковник Євген Коновалець дуже любив і добре розумів мóлодь. У конфлікті між молодими й старшими він заявляв: “Я там, де молодí. Без мóлоді не може бути революції!”. Своєю чергою, слова команданта УВО Євгена Коновальця “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!” мали палкий відгук у серцях західньо-української молоді, спонукали її до вступу в Українську Військову Орґанізацію та до активної боротьби за Самостійну Україну.

Про переживання та діяльність тогочасного молодого покоління дають уявлення спогади Степана Бандери:
“Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий план навіть завершення студій. Виростаючи від дитинства в атмосфері українського патріотизму й змагань за державну самостійність України, я вже в ґімназійному періоді шукав і знаходив контакт з українським підпільним національно-визвольним рухом, що його в той час організувала й очолювала на Західньо-Українських Землях революційна Українська Військова Організація (УВО). З її ідеями і діяльністю я познайомився частково через родинні зв’язки, а ще більш під час праці в підпільній Організації середньошкільників. У вищих ґімназійних класах я почав виконувати деякі допоміжні завдання в діяльности УВО: поширювання її кличів, підпільних видань та служб зв’язку. Членом УВО я став формально в 1928 р., діставши призначення до розвідувального, а потім до пропаґандивного відділу.”

Зліва праворуч. Стоять: Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Степан Федак-молодший (виконавець замаху на Ю. Пілсудського у 1921 р.). Сидять: невідома, Юліан Головінський, Ольга Яра. Берлін 1927 р.

УВО підтримувала контакти з еміґраційними урядами обох українських республік (УНР і ЗУНР) і під керівництвом полковників Євгена Коновальця, Юрія Отмарштайна та Юрія Тютюнника створила мережу осередків на Західній Україні.

Підтримку за кордоном УВО знайшли у Литви та Веймарської Німеччини, а також українська діяспора Канади і США підтримувала фінансово діяльність УВО. Значну допомогу надавала Литва, що ворогувала з Польщею. Литва проголосила Незалежність у 1918 році та до 1926-го офіційно перебувала у стані війни з Польщею, позаяк Пілсудський створював квазіутворення "Мала Литва" і зрештою Польща окупувала частину Литви зі столицею Вільнюсом. Тож литовські політики вважали, що співпраця з УВО пришвидшить повернення до складу їхньої держави Вільнюса, який після Першої Світової також окупувала Польща. УВО отримувала дипломатичну підтримку литовської влади, а також контакти, документи, фінансову допомогу. Литовська влада забезпечувала членів УВО паспортами своєї держави. Зокрема, Євген Коновалець мав два литовських паспорти.

Одним із союзників УВО була Німеччина — Веймарська республіка. Ця співпраця почалася на початку 1920-х років — значно раніше за прихід до влади нацистів. Головною метою співпраці для УВО Коновалець вважав вишкіл та підготовку українських військових кадрів.

Згодом УВО співпрацювала — з найбільшою парламентською українською партією в Польщі — Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО). Невдовзі постала потреба опертися на власну політичну організацію, відтак у 1929 році за ініціятиви Євгена Коновальця було заснована Організація Українських Націоналістів (ОУН). Протягом 1929—1931 років УВО і ОУН існували паралельно, зокрема, одночасно діяли Крайова команда УВО і Крайова екзекутива ОУН. Необхідність подальшої інтеґрації призвела до перетворення УВО на військову референтуру ОУН, а вже на початку 1930-х років назва УВО поступово зникає з вжитку.
УВО стала кістяком і бойовим ядром створеної у 1929 році ОУН.

Зліва направо: Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський. Париж, 1929 рік.

УІНП зауважує, що сучасні польські історики мають розбіжності у поглядах на діяльність УВО. Її часто розглядають у зв’язці УВО-ОУН і називають "терористичною". Як зазначає дослідник П.Гава, умовна група істориків-ревізіоністів намагається знайти раціональний підхід до вивчення минулого та об’єктивно розглядають УВО як організацію, що боролася за Українську Державність. Натомість традиціоналісти будують свої висновки виключно виходячи з “польської рації стану”. Тобто вони негативно оцінюють спроби Українців відновити Незалежність на ̶п̶і̶д̶к̶о̶н̶т̶р̶о̶л̶ь̶н̶и̶х̶ ̶п̶о̶л̶ь̶с̶ь̶к̶і̶й̶ ̶а̶д̶м̶і̶н̶і̶с̶т̶р̶а̶ц̶і̶ї̶ ̶з̶е̶м̶л̶я̶х̶ окупованих Польщею Західніх Теренах України, відтак в такому ж розрізі розглядають діяльність УВО.

Тут варто зазначити, що УВО розгорнула свою діяльність на Галичині 1920 року після того, як Польща окупувала терени Західньо-Української Народньої Республіки. Належність ̶ц̶ь̶о̶г̶о̶ ̶к̶р̶а̶ю̶ окупованих теренів України до Польщі Антантою не була визнана аж до 1923 року (але звісно ж, була визнана, позаяк ще у 1919-му на ганебній Паризькій мирній конференції пошматування і окупація України Польщею і невизнаним квазідержавним утворенням "Совєтская Россія" було узгоджене все тією ж Антантою.).

примітка:
* оскільки УІНП боїться вживати терміни "польська окупація України", "польські окупанти", "польський окупаційний режим", довелось "політкоректні" оберти замінити на коректні й правдиві терміни.

Джерела матеріялу:
© Український Інститут Національної Пам’яті © УІНП © УІНП © УІНП
© «Націоналістичний Портал» — Георгій Лук’янчук