1919: Україна на Паризькій мирній конференції

Україна на Паризькій мирній конференції

Перша Світова війна завершилась.
І Світова війна тоді ще називалась просто Світова війна, або Велика війна, Першою вона стала називатись з початком Другої Світової війни. Власне, ІІ Світова війна якраз і стала наслідком помилок, які здійснились по завершенню І Світової війни...

Україна по завершенню Світової війни почала дипломатичну боротьбу за своє визнання.
З такою мапою Україна прибула на Паризьку міжнародну мирну конференцію разом з іншими новоутвореними національними країнами, що постали на руїнах імперій...

 

Україна вже рік як була Незалежною і отримала дипломатичне визнання цілої низки країн Світу.
Незалежність УНР було визнано Берестейським Миром.
Берестейський Мир — перша мирна угода Великої Війни, яка відбулась саме на українських теренах.

27.І.(9.ІІ.)1918 Самостійна Українська Народня Республіка офіційно визнана сторонами мирних перемовин: Австро-Угорська Імперія, Німецька Імперія, Османська Імперія і Царство Болгарія. Совєтська Россія визнала на словах, водночас продовжуючи розпочату в кінці листопада 1917 року першу совєтсько-українську війну.
Саме Україна першою започаткувала парад суверенітетів, проголосивши Самостійність і автономію ще у листопаді 1917 року. Повну Незалежність було проголошено 9(22).І.1918 — першими з колишньої Россійської Імперії вийшли саме Україна і Фінляндія. Польща проголосила про незалежність лише 11 листопада 1918 року, коли вже у Львові відбувся Листопадовий Чин і було проголошено Західно-Українську Народню Республіку. Тобто, Україна проголосила Незалежність і була визнана державою фактично на рік раніше Польщі.
Протягом 1918 року дипломатичне визнання УНР отримала від цілої низки країн: Королівство Іспанія, Італія, Ватикан, Швейцарія, Аргентина, Королівство Румунія, Греція, Королівство Данія, Королівство Норвегія, Королівство Швеція, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Персія. Франція і Польща також визнавали УНР, як і Совєтська Россія, усними деклараціями, хоча саме Париж, між іншим, в числі перших відкрив в Києві свій консулят. Дипломатичне представництво в Києві відкрила і Велика Британія.
США і Велика Британія серед країн Антанти дотримувались проукраїнських позицій, не в останню чергу цьому сприяла позиція британського домініону Канада, де вже мешкала значна українська діяспора.
Втім, Франція мала свої погляди...

Паризька мирна конференція

Паризька мирна конференція — міжнародна конференція, скликана державами-переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій Світовій війні 1914—1918.
Паризька мирна конференція проходила з перервами від 18.І.1919 по 21.І.1920 року.

На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була американська делегація, число співробітників якої досягло 1300. Вперше в історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах. На конференцію Німеччина і її колишні союзники були допущені лише тоді, коли були вироблені проекти мирних договорів з ними. Учасники конференції офіційно названі "Союзні та здружені держави" з самого початку роботи були поділені на чотири нерівноправні категорії:
• Країни учасники війни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій (Велика Британія, Французька республіка, Королівство Італія, США, Японська імперія).
• Країни учасники війни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія, Бразильська республіка, Британські домініони, Королівство Румунія, КСХС).
• Держави, які знаходяться в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамериканські країни).
• Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польська Республіка, Чехо-Словацька Республіка та інші, запрошувались однією з п'яти великих держав на засідання, що їх стосувалися).

Совєтську Росію до участі в роботі конференції не було запрошено.

Головну роль відігравала "Рада трьох" на чолі з прем'єр-міністром Великої Британії Ллойд-Джорджем, Французької республіки — Жорж Клемансо і Президентом США — Вудро Вільсоном.

Також роль на конференції відігравала "Рада чотирьох": ті ж самі та прем'єр Королівства Італія Вітторіо Емануеле Орландо. Крім "Ради чотирьох" найважливіші рішення приймались також "Радою десяти", яка складалась з глав урядів і міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Французької республіки, Королівства Італія та Японської Імперії. З самого початку роботи конференції проявились суперечності між найбільшими країнами з усіх питань, які розглядались. Засідання проходили у гострих дискусіях, які інколи загрожували зривом роботи конференції. Найгостріші суперечності проявились між Французькою республікою, США та Великою Британією при опрацюванні статей Версальського договору, статуту Ліги Націй. Президент США Вудро Вільсон наполягав на розгляді в першу чергу питання про створення Ліги Націй та її Статуту, в той час як Жорж Клемансо на передній план висував укладення договору з Німеччиною. 28.ІV.1919 після тривалих дискусій був прийнятий спільний американо-британський проект статуту, який не врахував пропозиції Французької Республіки про створення штабу і збройних сил Ліги Націй. Статут Ліги Націй за пропозицією Вудро Вільсона включався як невід'ємна частина у всі мирні договори.

Внаслідок роботи конференції було підготовлено: Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (підписаний 28.VІ.1919), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.ІХ.1919), Нейїський мирний договір з Болгарським Царством (27.ХІ.1919), Тріанонський мирний договір з Королівством Угорщина (4.VІ.1920), Севрський мирний договір з Османською Імперією (10.VІІІ.1920). Підготовлені Паризькою мирною конференцією договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921—1922, становили основу версальсько-вашингтонської системи.

Важливе місце в роботі конференції займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення.
Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання, на конференцію держав-переможниць у Париж приїхали делегації з України, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Естонії, Латвії, Литви і Біларусі.
Тільки деякі з делегацій новопосталих республік були допущені до участі у мирній конференції. Більшості ж, серед них і українській, доводилося задовольнятися кулуарними розмовами із західними політиками та експертами.

Россія була офіційно виключена з Конференції, попри трирічну участь у війні на боці Антанти проти Центральних Держав (не забуваймо, що саме Россійська Імперія і є основним роздмухувачем Великої Війни). Россійская Рєспубліка перестала існувати після перевороту большевиків, Совєтську Россію взагалі ніхто ще не сприймав, проте, делегація "россійскоґо ґубєрнскоґо совєта" під головуванням князя Львова прибула до Парижу від імені "бєлоґо двіженія Россіі". Россійську делегацію представляв імперський екс-міністр Сєрґєй Сазонов, що головував в уряді Колчака, який за іронією долі ймовірно міг би представляти офіційно Россійскую Імпєрію, якби та не впала. Россійська делегація наполягала на неподільності "Єдіной Россіі", не бажаючи навіть чути про "какіє-то там самостійныє Украіну, Бєлорусь, Кавказ і Прібалтіку", проте, були готові вести переговори щодо втрати Фінляндії та Польщі.
Попри те, що офіційно россійська делегація не приймала участі в конференції, втім, мала там суттєвий вплив.

Біларуську делегацію очолював прем'єр Білоруської Народної Республіки Антон Луцкєвіч, намагаючись отримати визнання нової країни, втім спроба була марною і делегація мала лише переговори з головою колчаківського уряду Россіі та зустріч з Президентом Чехо-Словаччини Масариком в Празі. БНР залишалось існувати лічені дні — в січні-лютому 1919 року БНР була повністю окупована Совєтами і почався "красный тєррор"...

Україна на Паризькій мирній конференції

Українська делегація на конференції була спільною від Української Народньої Республіки і Західної Області УНР (Акт Злуки Соборної України вже відбувся 22.І.1919 і Західно-Українська Народня Республіка отримала тимчасовий статус Західної Області УНР). Делегацію очолював дипломат Григорій Сидоренко (з 22.VІІІ.1919 — граф Михайло Тишкевич). Заступником голови призначено Василя Панейка — державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Д.Ісаєвич, О.Шульгин, А.Марголін, С.Шелухін, Б.Матюшенко, А.Галіп, М.Кушнір, С.Томашівський, А.Петрушевич, О.Кульчицький, П.Дідушок, В.Тимошенко, В.Колосовський, М.Левитський, О.Севрюк, Ф.Савченко.
В Парижі підтримку українській делегації надавали представники української діяспори США та Канади — сенатор Д.Гаміл, І.Петрушевич, І.Кушнір, К.Білик, 0.Мегас.
Українська делегація отримала інструкції домагатися: визнання Незалежності УНР, виводу з української території іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі проти большевицької Совєтської Росії та "Добровольчєской Арміі Юґа Россіі" ґєнєрала Дєнікіна.
Весною 1919 року в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Дмитром Вітовським та Михайлом Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріяту ЗУНР-ЗО УНР мала домагатись припинення аґресії Польської Республіки проти Західно-Української Народньої Республіки. Втім, досягти мети не вдалось і на зворотньому шляху до України літак Вітовського був розстріляний поляками 2 серпня 1919 року, Дмитро Вітовський загинув...

«La République Ukraїnienne» — мапа 1919 року для Паризької мирної конференції.
(Клікнути для перегляду повнороздільної мапи)

Українці прибули на міжнародну мирну конференцію, як і належить, з пакетом документів із обґрунтуванням права на Незалежність.
Пакет документів мав назву «Mémoire sur l’Indépendance de l’Ukraine présenté à la Conférence de la Paix Par la délégation de La République Ukraїnienne» («Пам’ятка про Незалежність України, представлена на Мирній Конференції делегацією Української Республіки») і містив спеціяльно надруковану мапу України і додатком до неї відомості: книга обсягом 125 сторінок, що містила основні відомості про географію, історію, культуру та економіку України, обґрунтування права Українців на незалежну державу та представлення бажаних кордонів УНР (описаних у тексті та зображених на мапі).
Складена французькою мовою «Пам’ятка» була одним з інформаційних видань української делегації на Паризькій мирній конференції. За допомогою таких друкованих матеріалів делегація УНР, очолювана Григорієм Сидоренком, намагалася зацікавити українським питанням "Раду чотирьох", яка вирішувала долю держав і кордонів у світі після Великої війни 1914 – 1918 років.
Документ і мапа надруковані і видані в Парижі у 1919 році.
З аналогічними документами в Парижі перебували тоді й інші національні делегації: польська, чехословацька, білоруська, грузинська, азербайджанська, тощо. Як ми вже знаємо, слухати національні делегації новоутворених країн не дуже й бажали, до участі в конференції була допущена фактично лише Польща, як протеже ментора Франції. Решту ж фактично виставили за двері...

Україна в обґрунтуванні територіяльних вимог керувалась виключно концепцією встановлення державних кордонів за етнічним принципом, як і переважна решта новоутворених національних держав. Таку позицію України підтримували Велика Британія, США і Канада. З такою позицією була вкрай незгодна Польща, яка наполягала на "поверненні" так званих "сходних кресів" і встановлення польських кордонів 1772 року, і в цьому Польщу підтримувала Франція.

Мапа Української Республіки демонструє територіальний "план-максимум" вимог делегації УНР, заснований на етнічному принципі, з урахуванням декларованих кордонів ЗУНР та обмежуючись межами, які оголосив Гетьманат Скоропадського. Основним критерієм належності території до України була наявність там української етнічної більшості, зафіксованої переписами та етнографічними мапами. Інший критерій враховував наявні адміністративні межі, стратегічне та економічне значення для України прилеглих територій. Але етнографічний фактор був наріжним в питанні визначення меж Соборної України.
Етнографічними мапами, на яких також ґрунтувалось визначення теренів України, слугували видані раніше мапи, які уклав найвидатніший картоґраф початку ХХ століття Степан Рудницький (1877-1937). "Оглядова мапа України" вперше публікувалась у 1914 році і була неодноразово перевидана у Відні, Берліні і Римі німецькою і українською мовами. Друга мапа України опублікована відомим віденським картографічним видавництвом “Фрайтаґ унд Берндт” восени 1918 року перед самим Листопадовим Чином, тож на чи не востаннє була позначена Австро-Угорська Імперія. Саме тому на мапі окрім рожевого українського етнічного ареалу показані кордони УНР станом на 1918 рік і Галичина та Буковина в складі Австро-Угорщини.

Етноґрафічна мапа України 1919 року укладена Степаном Рудницьким

Мапа України 1918 року укладена Степаном Рудницьким (Клікнути повнороздільну мапу)

Окрім базових восьми з половиною губерній колишньої Россійської Імперії, згаданих у ІІІ Універсалі 20 листопада 1917 року, Українська Республіка мала охоплювати ще низку суміжних земель, які є українськими етнічними теренами і на той час мали переважну більшість українського населення. Холмщину і Берестейщину за Україною визнали Німеччина і Австро-Угорщина за Брест-Литовським договором 9 лютого 1918 року (Берестейський Мир). Польща, звісно, не визнавала ні Україну, ні право України на українські етнічні терени, тож не вважала Підляшшя, Берестейщину, Холмщину, Надсяння, Лемківщину, Волинь і Галичину українськими, натомість зухвало зазіхаючи і називаючи їх "сходніми кресами". Така ж зухвала аґресія з боку Польщі була й по відношенню до Литви і Біларусі.
Полісся фактично контролювалося Україною протягом 1918 року умовна межа між українськими і білоруськими землями проходила по Прип'яті, йшли перемовини з БНР щодо встановлення кордону. УНР наполягала на етнічному принципі, за яким Підляшшя, Берестейщина, Мазурське Полісся і Стародубщина мали лишатись українськими в будь-якому разу, а ось Панізов'я з Гомелем, що слугувало своєрідним буфером, погоджувались передати білорусам з огляду на білоруське населення. Втім, білоруська сторона наполягала на передачі теренів навколо міста Городня на Чернігівщині, Стародубщину також бачили в складі БНР, щоби не розривати Бранщину і Панізовію. Перемовини зайшли в тупік і їх було вікладено, хоча сторони бачили шанс на порозуміння. Втім, події того часу розвивались стрімко, совєтська окупація не гаяла часу і вже на початку 1919 року БНР була окупована Совєтами і ніякого продовження україно-білоруських перемовин вже не було...
Сухопутні межі з Россією приблизно відповідали межам українського етнічного ареалу, кордонам, встановленим Гетьманатом і обумовленим угодами Скоропадського і Войска Донскоґо (Юґ Россіі), а також українським вимогам на переговорах з "Совнаркомом" у червні 1918 року. Переговори щодо входження до Української Держави Криму і Кубані дипломатія Гетьманату вела з урядами цих територій і доволі успішно: Курултай Киримли був згоден на федерацію з Україною, Кубань вже готувалась підписувати також федеративну угоду з Україною. Соборна Україна майже відбулась...
Питання вичленення у Бессарабії українських земель піднімала ще Центральна Рада. Втім, Румунія не бажала йти на компроміс, воліючи повернути собі східну частину історичної Молдови, яку россійські окупанти нарекли "Бєссарабія". Хоча, Україна не зазіхала на терени, населені Румунами — мова йшла про терени від Дністра до Дунаю (Дунайський Кут, або Буджак), лівий берег Дністра і Хотинський повіт.
Згідно задекларованих теренів Західно-Української Народньої Республіки, етнічно українська частина Буковини та Карпатська Україна, разом із Гуцулією Лемківщиною мали також належати Україні. Після 22 січня 1919 року УНР і ЗУНР вважалися однією державою. Відповідно до Тимчасового основного "Закону про Державну Самостійність Українських Земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13.ХІ.1918, територія ЗУНР мала охоплювати українську етнічну територію, позначену на карті австрійської монархії Карла Черніґа 1855 року.

Українські дипломати мусили покладатися на переконливість своїх аргументів та на імперативність рішень мирної конференції, оскільки забезпечити контроль над всіма задекларованими територіями власними силами УНР не могла. Лише за рік в Україні влада змінилась тричі: Центральна Рада, Гетьманат, Директорія. Протягом своєї діяльності в Україні, Директорії УНР доводилося вести постійні бойові дії практично по всьому периметру зони контролю. Інколи контрольована територія звужувалася у тоненьку смужку, але знову Українці виганяли окупантів і відвойовували свої терени. Станом на квітень 1919 року, коли делегація у Парижі ймовірно почала ознайомлювати впливових іноземців з мапою Української Республіки, територія контролю УНР обмежувалася західними регіонами України.

Межі Української Республіки, запропоновані українською делегацією, нанесені на мапу з сучасними кордонами. Зеленим виділено терен фактичного контролю УНР у квітні 1919 року.
(Реконструкція — Дмитро Вортман)

На відміну від хижої Польщі, та не менш хижих Мадярщини і Румунії, Україна не зазіхала на чужі етнічні терени.
Україна мусила звідусіль боронитись від "сусідів", котрі прагнули пошматувати українські землі якнайбільше, особливо кацапи, як "бєлыє", так і "красныє". Україна вже стікала кров'ю! Це в Європі завершився жах Великої війни, а теренами України Велика Війна спалахнула ще сильніше! Україна потребувала допомоги, але Європа втомилась від війни і хотіла миру...
Україна прагнула показати що спроможна і воліє діяти цивілізовано та дипломатично. Українська делегація ретельно працювала над документом «Mémoire sur l’Indépendance de l’Ukraine présenté à la Conférence de la Paix Par la délégation de La République Ukraїnienne» і наївно вірила у принципи шляхетності "сильних" держав.
Але Україна сильно помилялась...

З самого початку роботи конференції впливові россійські кола в особі міністрів колишнього "Врємєнноґо Правітєльства", та польська делегація провели серед учасників конференції широку антиукраїнську компанію, зображуючи представників України як колишніх австрійських союзників або просовєтських політиків. Після виступу керівника польської делегації, який вимагав відновити кордони Польщі в межах 1772 року, і протестів української делегації у відповідь, до Варшави і Львова було вислано спеціальні місії для вивчення питання і припинення українсько-польської війни 1918—1919 років. У Парижі одночасно було створено міжнародну комісію для опрацювання умов перемир'я. 13.V.1919 року уряд ЗО УНР прийняв запропоновані умови перемир'я, які, однак, були категорично відкинуті польською стороною — відчувши смак української крові та маючи за спиною ментора Францію, поляки з верещанням "Львув наш! Вільно наш!" кинулись завойовувати так звані "сходні креси".

Найбільш непримиренну позицію щодо визначення української державності займала французька делегація на чолі з Жоржем Клемансо. Його плани про створення в післявоєнній Європі держав, які б були складовою частиною "санітарного кордону" проти большевізму і одночасно під егідою Французької Республіки стали б майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями польської, чехо-словацької і румунської делегацій включити якнайбільше територій у склад своїх країн.
Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегації країн Антанти щодо вирішення українського питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення большевізму в Європу. На їхню думку, протистояти цьому могли тільки "великі територіальні держави". Це привело до прийняття 25.VI.1919 рішення, згідно з яким Антанта визнавала за Польською Республікою право окупувати Галичину, "щоб захистити цивільне населення від небезпеки большевицьких банд". Проте Рада послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад Польської Республіки.

Найбільш виважений підхід до вирішення українського питання займала англійська делегація, яку очолював сер Девід Ллойд Джордж, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею. В дискусії з Клемансо про визначення кордонів Польської Республіки сер Ллойд Джордж висунув принцип: "не віддавати Польщі непольські території". Щодо намагання включити Галичину в склад Польщі сер Ллойд Джордж заявив: "Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським!"
8.ХІІ.1919 за ініціативою британської делегації було прийнято «Декларацію Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі», яка залишала Польщі, землі населені переважно поляками. За винятком частини українських етнічних теренів — Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини — ці терени від України відрізала так звана "лінія Керзона" — умовна демаркаційна лінія, що не базується на жодних детальних етнографічних дослідженнях, запропонована Джорджом Керзоном. Тобто, Найвища Рада Антанти визначала східним кордоном Польщі саме "лінію Керзона": Галичина, Волинь і вся Західна Україна лишались за УНР і Польща не мала права зазіхати.
Втім, ситуація стрімко змінювалась на теренах, доки в Парижі неквапливо засідала мирна конференція.

Поразка українських армій у війні з поляками і совєтами в 1919—1920 роках привела до ще більшого послаблення позицій української делегації в Парижі. Особливо після зухвалого вбивства поляками українського дипломата Дмитра Вітовського...
Із грудня 1919 року делегація ЗУНР вела самостійно переговори на Паризькій мирній конференції. Члени делегації В.Панейко, М.Лозинський, В.Темницький, С.Томашівський та інші намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення сепаратного Ризького договору 1921 між Польською республікою і Совєтською Росією, за яким Україна розчленовувалась між Польщею і Совєтами та західноукраїнські землі включались в склад Польської Республікии, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй.
Але Ліга Націй не схотіла навіть слухати Українців...
Натомість на неодноразові наполегливі вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14.ІІІ.1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини і Волині до Польщі з умовою надання українському населенню автономії.
Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась польським урядом. Навпаки, Польща одразу розпочала жорстку полонізацію і "пацифікацію" українського населення на окупованих українських етнічних теренах, що тривало увесь міжвоєнний період (між І та ІІ Світовими війнами) і зрештою польська окупаційна аґресія переросла у справжній кривавий геноцид Українців 1933—1947 років...

За Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Королівства Румунія, а Закарпаття за Тріанонським договором передавалося Чехо-Словацькій Республіці...

Паризька мирна конференція продовжила Велику Війну

Паризька мирна конференція не зупинила, а радше продовжила роздмухану у 1914 році Велику Війну...
Наслідки цієї "мирної" конференції були жахливими і ще не довго Світ буде їх криваво відхаркувати...
Україна була спалена війною і пошматована, Українців почали душити Голодомором і всіляко топити в крові...
Десятки мільйонів заморених Голодомором, закатованих Совєтами, в той час, коли Європа тішилась миром і, відвернувшись, осліпла й оглухла до закликів про порятунок зі втопленої у крові України... Ще довго Україна буде кров'ю харкати від 100 років кривавих Совєтів...
Міжвоєнний період був для Європи лише затишшям перед буревієм ІІ Світової, яка стане ще страшніше за І Світову...

Результатом Паризької мирної конференції стала низка договорів, які перекроїли мапу Європи, здебільшого, за уявленнями французьких політиканів. Фактично, Франція на свій розсуд розмалювала мапу повоєнної Європи, нехтуючи інтересами цілих націй в угоду власним амбіціям та інтересам, і тим самим привела Світ до ІІ Світової війни.
Всупереч запевнень переможців про "справедливе вирішення міжнародних проблем в ім'я розвитку післявоєнного співробітництва", започаткована Паризькою мирною конференцією Версальська система договорів носила тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.
Половина країн і націй Європи вважали і вважають Версальську систему несправедливою, недосконалою, сповненою помилок, які й призвели до Другої Світової війни. Одним з наслідків Версальської системи є становлення нацизму в Німеччині.
Не можна розмальовувати на свій розсуд мапи...

Отже, попри проукраїнські позиції США та Великої Британії, Франція не допустила делегацію УНР до конференції, позаяк грала свою гру, враховуючи інтереси Польщі і бєлоґвардєйскої Россії. Інтереси дипломатично визнаної вже держави Україна були цинічно проігноровані "сильними державами" і Лігою Націй. Як і інтереси більшості країн колишньої Россійської Імперії. Найбільше було враховано інтереси Польщі, за спиною якої стояла Франція. Намагаючись обкласти з усіх боків Німеччину, Франція в якості "найбільшої жертви війни" протиснула в першу чергу свої інтереси, безглузді і недалекоглядні, розмалювавши мапу Європи навмання.
Пізніше війська Франції допомагали Польщі придушити оборону і національно-визвольний рух Західньо-Української Народньої Республіки, а серед тих, хто вбивав Українців був воювавший за Польську Республіку молодий Шарль де Голль, друґ товаріща Тухачєвскоґо...

Саме Франція роздмухає у 1933 році брудний скандал проти австрійського ерцґерцога Вільгельма фон Габсбурґа, він же Василь Вишиваний — мешкаючи тоді в Парижі і підтримуючи стосунки з українськими еміґрантами, Василь Вишиваний, користуючись своїм монаршим положенням в суспільстві, збирає кошти для жертв Голодомору в Україні і намагається привернути увагу британських політиків та королівської родини. Роздмуханий французами скандал завадив проукраїнській діяльності Вільгельма фон Габсбурґа та коштував йому втрати монарших реґалій дому Габсбурґів і зреченням з боку рідних за підтримку України. З тої пори некоронований Король України називав себе тільки Василь Вишиваний.

В міжвоєнний період Франція стала пристанищем для чисельних россійських білоеміґрантів, всіляко підтримуючи їх і водночас вибудовуючи дружні стосунки з Совєтськой Россієй. У 1936 році саме Франція допоможе СССР перекидувати озброєння і "інтербріґад" для гібридної війни Кремля проти Іспанії. Совєтська війна в Іспанії стала "тренувальною війною" перед початком ІІ Світової війни. Франція спочатку підтримувала совєтську "Іспанскую Рєспубліку", але швидко збагнула, що каталонське питання загрожує втратою півдня та впала в істерику, так "враскарячку" і простоявши між СССР та країнами Заходу до кінця війни в Іспанії у 1939 році.
Саме Франція була ініціятором "політики уміротворєнія" Гітлера з метою втамувати амбіції Третього Райху за рахунок Чехо-Словаччини і тієї ж Польщі. У 1938 році Мюнхенською змовою прем'єри Франції Едуард Далад'є і Великобританії Невілл Чемберлен віддали Гітлеру Чехо-Словаччину, вигнавши чехословацьку сторону з обговорення, віддавши Серце Європи нацистам.
"Ми принесли мир Європі!" — тішились недалекоглядні політикани під посмішки Гітлера і Сталіна.
Далі була "Дивна війна", стрімка окупація за тиждень фактично всієї Франції, Європи... Дюнкерк...

Французькі політикани у 1919 році ще не знали, що через два десятки років Францію наздожене карма за Версаль і війська Вермахту будуть маршувати Парижем... Шарль де Голль тим часом буде ховатись подалі від європейських фронтів в Африці, називаючи себе "ми, генерал де Голль", доки британські, американські та канадські війська будуть неймовірною ціною своїх життів звільняти Францію від нацистської окупації. Дії і вимоги де Голля вельми дратували Союзників. Саме де Голль, друґ товаріща Тухачєвскоґо, наполіг на союзі зі Сталіним, наслідком чого були Тегеран-1943, Ялта-1945 і Потсдам-1945, де знову відбувся переділ Європи і Світу тепер вже на користь СССР — за це знову окрема "подяка" Франції і генералу де Голлю. Між іншим, з висадкою Союзників в Нормандії, "ми, генерал де Голль" замість подяки військам Союзників, жорстко натиснув на головнокомандувача Дуайта Ейзенхауера вимогою негайно звільнити Париж, а сам стрімко вирушив подалі в Альпи. Коли Союзники звільнили Париж, де Голль з'явився у Парижі наступного ж дня і виступив з промовою, що саме його армія звільнила усю Францію, а не якісь там американські чи британські союзники, і він, мовляв, "не дозволить їм панувати у великій Франції"! "Ми, генерал де Голль" нагадував кіногероїв Луї де Фюнеса...

Наслідком просовєтської позиції де Голля стане майже піввікова совєтська окупація половини Європи із 1945 року і тривала Холодна війна з ядерним шантажем всього Світу з Карибською кризою і ядерними вибухами.
Яка там нині позиція Франції щодо РФ?..

В ХХ столітті політики "сильних держав" вирішували долі "маленьких країн і націй" без їх участі, граючись мапами немов гральними картами в покер. Але джокер інколи не те, чим ввижається, а недалекоглядність та високі ставки завжди доводять до цуґундера.
Здається, в ХХІ столітті ця історія має тенденцію до повторення...

Адже Велика Війна триває...

© Dmytro Dzŭba
Tokmak, Zaporožžya, UKRAЇNA
2017.ХІ.15
© «Порохівниця»

Використано матеріяли з відкритих джерел, зокрема:
© «Likbez» | Максим Майоров | Кирило Галушко