Антанта — кривава згода проти України

Антанта — кривава згода проти України

 

Антанта не визнала Незалежність України, вважаючи Україну частиною “єдіной нєдєлімой Россіі”.
Антанта відмовила Україні в праві на державність на ганебній Паризькій мирній конференції.
Версальська система 1919 року пошматувала терени України між сусідніми країнами.
За згоди Антанти залишки основних теренів України пошматовано між Совєтською Россією і Польщею.
18 березня 1921 року між Совєтской Россієй і Польщею було укладено сепаратний “Ріжскій мір”, який пошматував Україну, Литву і Білорусь. Армія УНР, яка боронила Польщу від совєтської окупації була зраджена підступними поляками, які прагнули отримати так звані "сходні креси", мантрою вимовляючи “Львув наш! Вільно наш! Мєнск — Совєтам!”
15 березня 1923 року Рада послів Антанти остаточно передала Польщі Галичину.
Так Європа віддала Україну на поталу кровожерливим аґресорам, перетворившись надалі на вщент сліпу і глуху — весь період Інтербеллум (Міжвоєння) Європа не помічала ні Голодомору, ні польського та совєтсько-кацапського геноциду Українців, ні благань про порятунок, які відчайдушно лунали з теренів пошматованої, розтоптаної та втопленої в крові України...
ЄВРОПА ЗРАДИЛА УКРАЇНУ!

“Ріжскій мір”, або
Як Антанта віддала Україну на поталу аґресорам

Спочатку був заклик до поляків...
Заклик від Всєроссійскоґо Імпєратора Ніколая Второґо, який пролунав 1(14).VIII.1914, одразу зі спалахом Великої Війни, яку з початку 1910-х років так ретельно роздмухувала Россійская Імпєрія в Європі.
Ніколай-ІІ закликав поляків "возсоєдініть во-єдіно Польскій народъ подъ скіпєтромъ Русскаго Царя — ідётъ къ вамъ навстрѣчу Великая Россія!"

Поляки прийняли заклик схвально, попри лицемірство Ніколая-ІІ про "растерзанное на кускі полтора вѣка назад живоє тѣло Польши" — саме Россійская Імпєрія тоді й пошматувала Польщу з іншими європейськими монархіями. Але поляки побачили шанс на відновлення своєї Жечі Посполітой в кордонах 1795 року й почали діяти...

Перша Світова війна прокотилася крізь Польщу Східним фронтом, Россійская Імпєрія впала і ось нарешті перед поляками відкрились їх давні мрії про так звані "сходні креси"!..

Але на заваді імперським амбіціям шляхти постала Україна!
1 листопада 1918 року у Львові відбувся Листопадовий Чин, Українці перебрали у Австрійців владу на українських етнічних теренах Галичини, Буковини і Волині-Лодимерії, — імперські амбіції Польщі опинились під загрозою.
Аж тут союзником Польщі віднайшлась Франція, яка грала першу скрипку в Антанті — воєнному союзі проти Осередніх країн...

Entente — згода

Анта́нта — Entente — від французького "entente" — згода; Entente cordiale — сердечна угода — військово-політичне угрупування, основними членами якого були Велика Британія, Французька республіка і Россійська Імперія, створене в 1904—1907 роках.

Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть XX століття.
Антанта виникла у відповідь на створення 1882 року і подовження в 1891 році Троїстого Союзу Німецької Імперії, Австро-Угорської Імперії та Королівства Італія.
Антанта веде початок від франко-россійського союзу 1891—1893, оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8.IV.1904 врегулювала суперечності з Французькою республікою в Африці та 31.VIII.1907 — з Россійською Імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Персії, Афганістані, Тибеті). Колоніальна експансія та озброєння Німецької Імперії, її прагнення покінчити з пануванням Великої Британії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики "блискучої ізоляції", вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах.
1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Великої війни, яка згодом отримала назву Першої Світової війни (хоча, по факту, роздмухана Россійською Імперією у 1914 році Велика Війна триває по сей день).
Країни Антанти виступали проти країн Троїстого Союзу, який 1915 року розпався після виходу Королівства Італія і перетворився на Четверний Союз Осередніх Держав — Німецької Імперії, Австро-Угорської Імперії, Османської Імперії та Болгарського Царства.

У роки Першої Світової війни блок Великої Британії, Французької республіки й Россійської Імперії підтримало 25 держав, серед них: США, Японська імперія, Королівство Румунія, Республіка Китай, Королівство Греція, Португальська республіка та інші.
США, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе "асоційованою країною" угруповання.
Антанта виграла І Світову війну і закріпила у 1919—1920 свою перемогу над Осередніми Державами дипломатично на Паризькій мирній конференції, створивши так звану Версальську систему міжнародних відносин.
На цій ганебній Паризькій мирній конференції глави Антанти і США, насамперед французькі політикани на чолі з "тигром політики" Жоржем Клємансо (президент Франції), диктували переможеним країнам умови повоєнного врегулювання, зрештою створивши Версальську систему міжнародних відносин, яка стала головною причиною Другої Світової війни.
Питання, пов'язані з Україною та її землями, розглядалися Антантою в контексті або відновлення "єдиной і нєдєлімой Россіі", або створення "санітарного кордону" на західних рубежах Совєтської Россії.

На цій ганебній Паризькій мирній конференції, попри представлений пакет необхідних документів, які доводили право Українців на державність і остаточне дипломатичне визнання, делегацію Української Народньої Республіки фактично виставили за двері. Повертаючись літаком до України, український дипломат Дмитро Вітовський загинув внаслідок розстрілу літака польськими прикордонниками над німецьким містом Ратибор. Французи, за участі поляків і россіян, зробили все можливе під час ганебної Паризької мирної конференції для знищення України...

З початком функціювання Ліги Націй діяльність Антанти формально припинилася.

Підписання сепаратної змови між Польщею і Совєтською Россією
Рига 18.ІІІ.1921

“Ріжскій мір”

18.ІІІ.1921 — в Ризі Польща і Совєтська Россія підписують так званий “Ріжскій мір” — сепаратна змова, договір, яким було пошматовано між Польщею і Совєтською Россією терени незалежних держав: України, Литви і Білорусі. Москва і Варшава вирішили долі Українців, Білорусів і Литвинів за них. Армія УНР, яка в цей час боронила від совєтської окупації Польщу і залишки теренів УНР, була зраджена. Всі ранішні домовленості поляків з Директорією УНР і Симоном Петлюрою виявились пустопорожніми і нічого не вартими. Польща зрадила всі свої союзні домовленості з урядом УНР. Армія УНР ще буде марити новим походом в Україну, помираючи в польських концтаборах, щоправда, Українці ще відчайдушно і голіруч підуть у останній Зимовий Похід, який завершиться поразкою під Базаром і масовим розстрілом понад півтисячі Захисників України...
Польща уклала сепаратний мир з Совєтами заради так званих "сходних кресів", мантрою вимовляючи “Львув наш! Вільно наш! Мєнск — Совєтам!”

У складі московської делегації були представники створеної совєтськими окупантами так званої "УССР", яку Москва використовувала як ширму, якою намагалася замаскувати факт окупації своїми військами території Української Народньої Республіки. "Уряд" цієї "УССР", створений Совєтами, приїхав 1919 року до Харкова в обозі військ совєтських окупантів і "вірою й правдою", яка лиш є можливою у негідників, служив чєкістам.
Совєтам не вдалось підсунути цю "дєлєґацию УССР" в Бересті під час укладання Берестейського Миру 9.ІІ.1918 — Україна змогла тоді отримати дипломатичне визнання, а Совєтам довелось лиш через місяць, 3.ІІІ.1918 підписати принизливий для себе “Брєст-Літовскій мір”. А ось з поляками чєкістам "повєзло" — "братскій народ" залюбки "визнав" так званих "дєлєґатов" з квазіутворення "УССР". Звісно ж, поляки чудово усвідомлювали, для чого використовуються ширмою ці маріонетки.
Польську делегацію очолював Ян Домбський (Jan Dąbski), совєтську — Адольф Йоффе та Карл Юліус Данішевскіс (Kārlis Jūlijs Daniševskis), "УССР" репрезентував спершу Д.Мануїльський, а потім Юрій Коцюбинський і Емануїл Квірінґ.

“Ріжскій мір” був завершенням сепаратних переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мєнську, а згодом (від 21 вересня 1920) у нейтральній Ризі (Латвія).
Вже на початку відповідних перемовин польська делегація "визнала" як сторону переговорів квазірєспубліку "УССР", водночас вилучаючи визнання Української Народньої Республіки, з якою пов'язувала Польщу союзницька угода з весни 1920 року.
Польща мотивувала ці сепаратні переговори тим, що, мовляв, "не могла вести подальшої боротьби, допомагаючи здобувати незалежність України, тим більш, що самі Українці в своїй масі не підтримали договір, укладений Симоном Петлюрою в 1920 році, а західні держави були противниками незалежності України".
Звісно, Українці не підтримали договір, укладений Петлюрою з Польщею, бо за союз з поляками Петлюра зрікся Галичини й Волині!

Польсько-совєтським сепаратним переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії Володимир Кедровський, представник уряду УНР Сергій Шелухін та делегація ЗУНР під проводом Костя Левицького.
Українська Народня Республіка була дипломатично визнана і мала амбасади, зокрема, в незалежних Латвії та Литві.
На відміну від "Совєтской Россіі \ Р.С.Ф.С.Р", а тим паче, квазіутворення "УССР".

Про те, яким способом репрезентували інтереси України члени совєтської делегації "УССР", свідчить найліпше той факт, що зміст трактату українською мовою мусив скласти представник польської делегації Леон Василевський.
Бо "дєлєґати" від "УССР" банально не володіли українською мовою!

На час ведення польсько-совєтських переговорів про призупинення совєтсько-польської війни і укладання мирного договору, Совєтську Росію визнавали де-юре лише Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Грузія й Туреччина. Взагалі, світове визнання як держави терористичне угрупування чєкістів під назвою "Совєтская Россія \ Р.С.Ф.С.Р" отримало лише в 1930-х роках, після визнання з боку Рузвельта, завдяки вдалій інформаційній кампанії московського журналіста "The New York Times" Волтера Дюранті, який активно заперечував Голодомор, створював на Заході міф про високорозвинену Совєтську Россію і переконував, що "західні лідери нарешті повинні визнати Совєтську Россію". За що й отримав той журналіст Пулітцерівську премію, ще й досі не скасовану.

Тобто, у 1920-х роках РСФСР ніхто взагалі не визнавав державою.
"Демократична" Польща які б договори не укладала про розділ сусідніх країн з РСФСР — всі ці договори ні де-юре, ні де-факто не мали юридичної сили. "Демократична" Антанта і Ліга Націй також не повинні були визнавати будь-які домовленості з РСФСР.
Це все одно, що зараз ООН визнає якісь чиїсь "міждержавні" домовленості з "державою ІДІЛ".

Позиція Польщі з 1918 року базується на ідеях, сформульованих відомим (і все ще обожнюваним) польським ультра-шовіністом Романом Дмовським, який виклав "концепцію Жечі Посполитої" на тій самій ганебній Паризькій мирній конференції. За ідеологією Дмовського, Польща мала бути відроджена максимум в кордонах 1795 року Речі Посполитої, мінімум по проведеній "лінії Дмовського" з включенням у склад Польщі всієї Литви, половини Білорусі та України, половини Остпруссії, частин Померанії, Верхньої Сілезії і Тешинської Сілезії.
Українці, Литовці і Білоруси, Чехи і Словаки інтерпретувалися як "неісторичні народи", а відтак, за ідеологією польського шовінізму, не мали права на державність.
Ця ідеологія вкрай популярна в сучасній Польщі.

Роман Дмовський і так звана "лінія Дмовського" — територіяльні зазіхання й претензії Польщі, висунуті на Паризькій мирній конференції.

Так звана "лінія Дмовського" — це й досі "програма мінімум" для польських шовіністів, але навіть такий ультра-шовініст, як Дмовський не міг подумки уявити в складі Польщі всю Сілезію і Померанію, суто німецькі міста Бреслау (Вроцлав), Штетин (Щецін)... Етнічні терени Німеччини після Другої Світової війни Польщі за вірну службу "подаріл" Сталін. Німецькі території відтоді поляки назвали "ново-одзисканою землею", німецьке населення жорстоко вигнали, з таким же насиллям, як і по відношенню до Українців, німецькі цвинтарі винищили. Ну, з мертвими "воювати" ляхи вміють...
Звісно, нині ляхи бачуть "велику Польщу" від Одра аж до Дніпра!
Ляхи завжди вважали "польськими мястами" історично українські міста Львів, Станіславів (Івано-Франківськ), Тернопіль, Перемишль, Ярослав, Холм, Замостя, Межиріч, Рівне, Луцьк, Ковель, Берестя, Більськ і Біле Підляшшя; литовські міста Вільнюс, Каунас, Сувалкі; білоруські міста Мєнськ, Білосток, Гародня, Ліда, Баранавічі, Наваґродак; Чеський Тешин...

Претензії до Чехо-Словаччини Варшава вирішила відкласти на потім, позаяк Антанта якраз носилась із щойно створеною Чехо-Словаччиною, як з улюбленим дитятком, тож дратувати Антанту поляки поки що не прагнули. Але була слушна нагода отримати терени невизнаних на ганебній Паризькій мирній конференції України і Білорусі, а також спробувати відшматувати у Литви Вільнюс, яке поляки називали "Вільно" і вважали "польським мястом", бо там, бачте, народився Юзеф Пілсудський.

Так звана "лінія Дмовського" — зазіхання Польщі, висунуті на Паризькій мирній конференції.

Поляки також були були переконані в тимчасовості режиму большевиків на територіях колишньої царської Россії і можливості двосторонньої співпраці в майбутньому з відновленим урядом посткомуністичної Россії, направленій супроти Німеччини, спираючись на поділ земель Білорусі й України між Польщею і некомуністичною Россією. Було це здійснено з переконанням в можливості обопільної з Польщею і Россією "національної асиміляції" ("полонізації" і "руссіфікациі") Українців і Білорусів (що вважались "неісторичними народами") в межах новоутворених державних кордонів.
Впевненості полякам в такій майбутній співпраці з "бєлой" Россієй додавав українофоб та імперський шовініст кацапсько-ляшського походження Антон Дєнікін, на перемогу якого сподівались у Варшаві доки той не втік до Франції, залишивши залишки "бєлой ґвардіі" на Чорного Барона Вранґєля.
Поразка "бєлоґо двіженія Россіі" та загроза совєтської окупації змусила поляків йти на сепаратні переговори з Совєтами, тим паче, що за допомогою Армії УНР вдалось відкинути совєтські війська до Мєнська і випала можливість встановити кордони так, що Польща отримувала ті самі "сходні креси". Надалі Польща сподівалась на якесь чудесне відродження "бєлоґо двіженія Россіі", повалення Совєтів, і на подальшу прихильність Антанти та Франції, у яких хитрощами можна було вибити для себе ще земельки від сусідніх народів.

Білоруський плакат пошматованої Білорусі. 1921

“Львув наш! Вільно наш! Мєнск — Совєтам!”
Таке гасло було у поляків під час сепаратних переговорів з Совєтами. Білоруську столицю Мєнськ ляхи вирішили залишити Совєтам, намалювавши кордон в трьох десятках кілометрів західніше — це було зроблено з метою запобігання виникнення на окупованих теренах Білорусі білоруського національно-визвольного руху. Хоча, Білоруси при бажанні й без того могли б здійняти національно-визвольний рух проти окупантів, адже білоруськими столицями вважається не лише Мєнськ, але й Наваґродак, Мир та Несвіж, які на відміну від Мєнська опинились на польській стороні.
Попри те, що так звана "лінія Дмовського" передбачала включення Мєнська і частини центральної Білорусі, поляки все ж відмовились від поглиблення на схід, вважаючи, що включення частини або всієї православної на сході Білорусі знищить плани (що вважалися ними цілком реальними) "полонізації" земель західної Білорусі. Тобто, думки про подальшу експансію на окуповані Совєтами землі Білорусі відпадали.

"Серединна Литва"

Столиця Литви Вільнюс стала ареною "гібридної війни" терориста Юзефа Пілсудського, який використовуючи бойовиків Желіґовського, влаштував "бунт поляків у Вільно", внаслідок якого була проголошена "ПНР", вибачте, "Серединна Литва", або "Мала Литва", яка проіснувала із жовтня 1920 по березень 1922. Публічно перед Антантою Варшава навіть "засуджувала" і "не визнавала" це квазіутворення, підтримуючи натомість своїх бойовиків негласно, з подальшим для себе розрахунком...

Заграбастання всієї Литви, а також Вільного Міста Данциґ, половини Остпруссії, Верхньої Сілезії і частин Померанії у Німеччини та Тешинської Сілезії у Чехо-Словаччини Варшава поки що відклала для себе на потім...

Польща і окуповані терени навколо. 1920

Головним призом для Варшави у справі "одзискання сходних кресів" були терени України!
Галичина, Волинь, Полісся, Берестейщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння і північ Лемківщини вже були окуповані Польщею, потрібно було де-юре це якось зафіксувати.

Ляхи твердили, що постання Незалежної України "доведе її рано чи пізно до союзу з Німеччиною і, за ревізіоністських прагнень населення на входження до складу незалежної України на землях Східної Галичини включно із Львовом і західної Волині" — призведе "до ревізії кордонів" з Польщею.
Тобто, мова не йшла про польську окупацію, звісно, — бо який же окупант це визнає; мова не йшла про право Українців на державність, не йшла мова й про пріоритетні для Антанти концепції самовизначення народів та права державну територію за етнічним принципом. (Саме ці концепції в пакеті документів привезла делегація УНР на Паризьку мирну конференцію, з якої Українців фактично виставили за двері!)
На думку поляків, Українці просто не мали права навіть думати про якусь там державність, а Волинь і Галичина "то є сходні креси, Малопольща, то є польська земля"!

Найважливіші рішення глава польської делегації Ян Домбський прийняв, переступаючи переговорний мандат МЗС Польщі, у жовтні 1920 року в особистій розмові з "ґлавой совєтской дєлєґациї" Адольфом Йоффе у питанні визнання "УССР" за сторону переговорів, без забезпечення паралельного місця в переговорах для УНР, а також стрóку і лінії призупинення збройного протистояння. Фіксація на папері розмови Домбський-Йоффе фактично вирішила питання проведення польсько-совєтської лінії кордону й способу політичної організації території Балтійсько-Чорноморського Перешийка (створенням совєтських республік "УССР" і "БССР").
Формально, Польща отримала на сході кордон з "нєзавісімимі УССР і БССР".

“Ріжскій мір” встановлював державний кордон між Совєтською Россією та Польщею, залишаючи за останньою приблизно 180 тисяч км² на схід від "Лінії Керзона". Обидві сторони визнавали "нєзавісімость" створених большевиками маріонеткових "УССР" і "БССР", "згідно з принципом самовизначення народів", та зобов'язувалися "шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони", а особливо "не дозволяти створення та перебування на своїй території організацій, які присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території".
Тобто, для Українців і Держави Україна принцип самовизначення не був передбачений, а для квазіутворень "УССР" і "БССР" окупанти передбачили цей "принцип", і головне — не визнавали жодні українські чи білоруські державні та національно-визвольні інституції, окрім утворених Совєтами квазіутворень "УССР" і "БССР". Зручна позиція окупантів.
"РСФСР" і "УССР" мали забезпечити за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща "гарантувала ті самі права представникам россійської, української та білоруської меншин".

В результаті змови з Совєтами Польща отримала землі, котрими володіла перед третім і частково другим поділом Речі Посполитої, які в 1795—1916 роках складали частину Россійської Імперії, але від весни 1919 були зайняті Військом Польським: губернії Гродненська й Віленська, а також західні частини Волинської губернії з Луцьком, Рівним і Кременцем і Мінської губернії з містами Несвіж, Докшиці і Столбці. (мова йде про губернії, бо ще зберігався россійсько-імперський адмінподіл).
"РСФСР" і "УССР" відмовилися від претензій на Східну Галичину, яка до 1914 року входила до складу Габсбурґської монархії. Польсько-совєтський кордон пролягав у принципі уздовж лінії ІІ поділу Польщі 1793 року (з корекцією на користь Польщі в вигляді частини Волині і Полісся та містом Пінськ).
Головним в питанні розподілу територій було те, що Польща відмовлялася від земель давньої Речі Посполитої, розташованих на схід від кордону, встановленого в Ризі, а "РСФСР" і "УССР" від претензій на території, що лежали західніше від лінії кордону. Позиція "БССР" взагалі нікого не цікавила, позаяк представників щойноутвореного квазіутворення "БССР" просто не було.
Польща, внаслідок визнання маріонеткової "УССР" і паралельну відмову визнання УНР (свого єдиного союзника в польсько-совєтській війні), відмовлялася фактично від реалізації програми федерального устрою держави.

Звісно ж, під час укладання сепаратної змови з Совєтами, польських і совєтських окупантів взагалі не цікавила думка Українців, Білорусів і Литвинів, позаяк ані Совєти, ані Польща не визнавали вже дипломатично визнаних багатьма країнами Світу Литви, Білоруської Народної Республіки і Української Народньої Республіки...
Метою Совєтської Россії і Польщі було пошматування цих країн.

Тотемна залізяка "Шчєжбєц"

Вишенькою на торті “Ріжскоґо міра” можна назвати пункт про повернення культурних цінностей, згідно якого Польща повернула собі пресловутий "Меч-Щербець" — "Szczerbiec", з яким так носяться всі польські загарбники й шовіністи всіх часів.
Совєтські окупанти на знак дружби віддали польським окупантам залізяку, яка є основою для головного польського міфу!
Цей "щербець" є коронаційна реліквія всіх польських королів!
За вигадками ляхів — це "саме той меч, на якому під час взяття поляками Куйова у 1018 році залишилася щербина від удару Болеслава Хороброго мечем по Золотих воротах! Пше-пше Шчєжбєц! Куйов наш!!!"
Все чудово, ось тільки Золоті Ворота в Києві збудовані 1037 року!
Тож ніякий "щєбждець" не міг торкатись головної брами Києва!
Та й ніякого надщерблення на залізяці ніде не видно.

Той самий "Меч-Щербець" — "Szczerbiec" в замку Вавель у Кракові

Проте, це не заважає ляхам падати ніц перед залізякою в замку Вавель у Кракові та малювати на шовіністичних "кресових" ґрафіках меч з оттакенною вищербленою розміром з долоню щербиною!
Нині "Шчєжбєц" вважається головним символом у польських нацистів, шовіністів та "одзискачів сходних кресів". Ляшські шовіністичні, нео-нацистські і фашистські організації носять купу назв "Szczerbiec", сайти, часописи і видання носять купу назв "Szczerbiec", "патріотичний одяг" із символікою "Szczerbiec" — кругом лиш "шчєжбєц" і "креси", "креси" і "шчєжбєц"!

Розумієте, вельмишановне панство, — головною реліквією ляхів, якою коронували всіх королів на мазовєцьких багнищах, є залізяка, яка за легендою була подряпана об Золоті Ворота, коли "поляки взяли" Київ! Ляхи протягом тисячі років вважають цю залізяку символом "завоювання" України!
Себто, тисячу років ляхи сплять і бачать завойовану Україну...
Головна національна ідея-фікс і сенс життя ляхів — "креси", тотем — "шчєжбєц"
Ляхи мріють про "Вєлька Польська" і "Жечь Посполіту од можа до можа"!

2018 року Польща планує вельми пафосно відзначати 100-річчя незалежності й "1000-ліття взяття Куйова!"
Вочевидь, ляхи мріяли, що обіцяні Кремлем у 2014 році "всходні креси", себто, Львів, Галичина і Волинь, — стануть головним подарунком Москви польським "братьям" до 100-річчя незалежності й "1000-ліття взяття Куйова!"
Облизня спіймали! Засуньте собі свій "шчєжбздєць" у щілину!

Ляхи — історія тисячолітніх побрехеньок! 😀
 

Як Антанта віддала Західну Україну
на поталу Польщі

15.ІІІ.1923 — Рада послів держав Антанти ухвалює рішення про остаточну передачу Галичини до складу Польщі.

Рівно за два роки після укладання сепаратного “Ріжскоґо міра”, в такі ж березневі дні, 15 березня 1923 року в Парижі Рада послів великих держав Антанти — Великої Британії, Франції, Італії та Японії ухвалює рішення про визнання суверенітету Польщі над всією територією, якою вона фактично володіла, в тому числі і над Східною Галичиною. Передумовою для прийняття такого рішення було вказано визнання Польщею "потреби автономії для східної частини Галичини".

На вимогу польського уряду Рада послів Антанти 15.ІІІ.1923 прийняла остаточне рішення:
«Враховуючи, що згідно зі ст. 87 розділу 3 Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. встановлено непорушність кордонів Польщі, але не визначено конкретно цих кордонів;
Враховуючи, що польський уряд звернувся 15 лютого 1923 р. до Конференції послів із проханням, щоб держави, представлені на Конференції, використали своє право,
Враховуючи, що згідно зі ст. 93 Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. Австрія відмовилася на користь Головних Союзників та Асоційованих Сил від всіх своїх прав на території, що раніше належали Австро-Угорській монархії, які знаходяться поза новими кордонами Австрії, передбаченими ст. 27 того Договору, а суверенітет на ці території ще не передано жодній державі;
Враховуючи, що Польща визнає, що етнографічні умови вимагають автономного статусу для східної частини Галичини;
Враховуючи, що Договір, укладений між Головними Союзниками та Асоційованими силами і Польщею від 28 червня 1919 р., передбачає відносно всіх територій, які знаходяться під польським суверенітетом, спеціальних гарантій для расових, мовних чи релігійних меншин;
У зв'язку з цим Конференція послів:
• Вирішила визнати польський кордон:
— 1) з Совєтською Росією:
Лінія визначена та делімітована згідно з Договором між двома країнами на власну відповідальність від 23 листорада 1922 року.
— 2) з Литвою: ...
• Вирішила передати Польщі, яка погоджується з цим рішенням, всі права суверенітету на території, що знаходяться в межах вищенаведених кордонів та інших кордонів польської території згідно з умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року щодо обов'язків, необхідних державам, до яких перейшла якась територія колишньої Австро-Угорської монархії».

Це Рішення підписали Раймон Пуанкаре (Франція), Ерік Фіппс (Велика Британія), Романо Авезана (Італія), М.Мацуда (Японія), від Польщі Моріс Замойський.

Пошматована Україна в добу Інтербеллум (Міжвоєння)
УНР — зеленим кольором, ЗУНР — блакитним кольором

З погляду міжнародного права і держав Антанти влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною.
Юридично вважалось, що територія Східної Галичини знаходиться під сувереном Антанти, а Польща тільки тимчасовий військовий окупант.

До завдань Ліги Націй, яку створила Антанта на Паризькій мирній конференції, входила оборона прав національних меншин, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміґраційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях місцевими урядами Польщі, Румунії і Совєтської Россії. Взявши до уваги протест Євгена Петрушевича, Ліга Націй в своєму рішенні від 23.ІІ.1921 визнала, що Східна Галичина знаходиться під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва.
Інтереси Українців в установах Ліги Націй в 1921–1924 роках відстоювали також Українське Товариство Ліги Націй (голова Володимир Залізняк, пізніше Роман Перфецький), Західньо-Українське Товариство Ліги Націй, які входили у всесвітню спілку товариства. Неофіційним представником уряду УНР в екзилі при Лізі Націй був Олександр Шульгин. Проте, після визнання Ліонським Конгресом Міжнародних Союзів Ліги Націй рішення Ради Послів держав Антанти про включення Галичини до складу Польщі, українські товариства, відкинувши пропозиції стати відділом польського товариства, на знак протесту в 1924 році вийшли зі складу міжнародних союзів.
У ставленні до українського питання, як і в цілому до інших національних проблем, Ліга Націй проявляла непослідовність, не здійснювала контролю за реалізацією прийнятих нею резолюцій. Наприклад, у вересні 1933 року Ліга Націй провела таємне засідання з приводу Голодомору в Україні, але прийняті рішення були декларативними і не мали реального впливу на ситуацію — побалакали й розійшлись.
Складна система прийняття рішень, відсутність механізму для їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Ліги Націй зумовили її безсилість проти аґресорів на кшталт Третього Райху і СССР та зрештою привели до остаточного краху з початку Другої Світової війни, з початком якої Ліга Націй припинила свою діяльність фактично, у 1946 році формально — на заміну прийшла створена на умовах Сталіна ООН.
Втім, повернімось до польської окупації Галичини.

Отже, де-юро вважалось, що територія Східної Галичини знаходиться під сувереном Антанти, а Польща тільки тимчасовий військовий окупант, але де-факто Польща вже вважала Західну Україну "малопольщею".
Українці, звісно, ляшську окупацію не визнавали. Кожна зі сторін намагалася відстояти свої інтереси. Україна намагалась добитись від країн Антанти визнання й права на державність. Польща ж пішла шляхом хитрощів і декларованих ніби-то поступок та обіцянок.

"Велика Четвірка" на Паризькій мирній конференції

На Паризькій мирній конференції (28.VI.1919) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (від 17.ІІІ.1921) гарантувала право Українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. У ст. 109 Конституції Польщі проголошувалося, що "окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування". Закон від 26.ІХ.1922 надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському.
Але насправді — ні!
Все це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі.
На ділі замість задекларованих Польщею прав для Українців і "самоврядування галицьким воєводствам" активно застосовувалися репресії, внаслідок яких протягом 1919-1922 pоків понад 100 тисяч Українців було заарештовано та кинуто до в'язниць і концтаборів...
Приблизно 27 тисяч Українців і померли в польських концтаборах...
І це ще не почався тоталітарний режим "санації" ("оздоровлення") від терориста Юзіка Пілсудського, ще не з'явився сумнозвісний польський концтабір Береза-Картузька!...
Сотні тисяч Українців загине від ляхів протягом геноциду до 1947 року...
Ляхи це називали "санація і пацифікація"!

Боротьба Українців за свої права точилася в двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою й виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними й силовими методами.
У 1920 році вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польського окупаційного режиму (на маршала Ю.Пілсудського в 1921 році, на С.Грибовського в 1922, на президента Польської республіки С.Войцеховського в 1924, тощо).
Українці Галичини бойкотували польський перепис 1921 року (все одно статистичні дані викривлювались поляками і під час польської окупації за їх даними майже всі терени Західної України ніби були заселені поляками), бойкотували Українці й вибори до польського до сейму 1922 року. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 pоку територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.

Мапа адмінподілу Польщі — 1930

На межі 1922—1923 pоків політичний рейтинг східногалицької української буржуазії дуже знизився. Ще в середині 1922 року польське посольство у Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов'янський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики папи Пія XI щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки Андрея Шептицького та уряду ЗУНР.
Роль Ватикану в ті роки теж мала своє значення.
Особливо для показово-набожної Польщі.

Польський окупаційний режим намагався різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано шість повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних позицій українського електорату на виборах, які й так проводились поліцією за схемою "вибори без голосування". Водночас штучно роз'єднувались Українці Східної Галичини та Західної Волині — між ними залишався так званий "сокальський кордон", який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською Россією. Це мало на меті не допустити консолідації Українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному.

Східна Галичина мала бути "деукраїнізованою і повністю асимільованою" за задумом Варшави.
На Волині проводилася поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських окупантів, перетворитися на "троянського коня" для Українців наддніпрянської України.
В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування, та переселення української інтеліґенції, спроби подрібнити українську націю відокремленням від неї Лемків, тощо.

У цей період змінює акценти у своїй політиці й Велика Британія. Так, на початку 1923 року англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анексію Східної Галичини Польщею — найближчою союзницею Франції.

12.ІІ.1923 польський сейм у зверненні до західних держав поставив за вимогу узаконити умови “Ріжскоґо міра” — сепаратного договору з ніким не визнаною Совєтською Россією від 18.ІІІ.1921, як чинника "господарської і політичної необхідності, неодмінної умови стабільності в Європі". Водночас уряд В.Сікорського оголосив декларацію, в якій пообіцяв на підставі польської конституції 1921 року "врегулювати відносини" у Східній Галичині та "захищати права місцевого українського населення".

15.ІІІ.1923 в Парижі зібралася Рада послів великих держав Антанти — Великої Британії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

Намагаючись змінити рішення Ради Послів Антанти, митрополит Андрей Шептицький зустрічався з французьким політиканом Раймоном Пуанкаре, але безуспішно.
По завершенню Першої Світової війни французькі політикани завзято розмальовували на свій розсуд мапу Європи, вибудовуючи так звану "Версальську систему задля миру", яка вже через два десятка років призведе до Другої Світової війни.
Франція, як перша скрипка Антанти, зіграла в цьому головну партію...

Вимоги країн Антанти щодо Польщі були чисто декларативними і ніколи не виконувались Польщею.
Рівно через 15 років, одразу після аншлюсу Австрії, Польща разом з Третім Райхом пошматує Чехо-Словаччину.
Відтявши Тешинську Сілезію, з дозволу Третього Райху Польща з Мадярщиною влаштують "гібридну війну" проти Карпатської України.

Галичани не визнали рішення Ради Послів Антанти.
У березні 1923 року на галицьких землях відбулись десятки мітингів та інших акцій протесту. На одному з найбільших таких мітингів 24.ІІІ.1923 на площі Святого Юрá у Львові було зложено урочисту присягу:

„Ми, Український нарід присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з'єднатися з великим Українським народом в Незалежній, всі українські землі обіймаючій, одній єдиній Соборній Україні!“

Парадокс, що офіційно тільки уряди квазіутворень "РСФСР" і "УССР" протестували проти цього рішення Ради Послів Антанти.
Втім, Антанта ж не визнавала їх державами...
Зате Антанта визнала “Ріжскій мір”!

Уроки ґеоґрафії та історії

До речі, звернімо увагу на ґеоґрафію. Мапи вміють говорити!
До уваги вельмишановного панства невеличкий урок історичної ґеоґрафії з файними мапами.

Нині вельми складно знайти правдиві етноґрафічні мапи Польщі, особливо періоду 1918—1947 років.
Поляки завжди ретельно слідкували, щоб на етноґрафічних мапах етнічний ареал поляків був перебільшений. Всі польські мапи доби Інтербеллум звісно ж показують польський етнічний ареал куди більшим, аніж він був насправді. Проте, навіть на сучасній польській мапі, яка показує склад населення Польщі у 1930-х роках, звісно ж із перебільшеннями на польську користь, видно які терени не належать полякам. Завжди на мапах присутній "польський хвіст" в бік Вільнюса, половину Литви і Білорусі на польских мапах "заселено" виключно поляками, а Західна Україна вся вкрита "польскими острувцями".

Етнографічна мапа Польщі 1930-х років — сучасна реконструкція

Та чи так це було насправді?
Нижче розглянемо мапи, які говорять зовсім протилежні дані щодо польського етнічного ареалу.
Варто наголосити, що це мапи 1930-х років, не сучасні, а відома мапа Стефана Рудницького взагалі за 1914 рік!

Опублікована у 1939 році у Великій Британії етноґрафічна мапа Галичини, яку уклав Володимир Кубійович, чітко показує етнічний склад населення практично всіх населених пунктів Галичини: червоним позначено Українців, жовтим — Гебреї, синім — поляки.
Лемківщина і Надсяння ще заселені Українцями...

Етноґрафічна мапа Галичини 1939
[мапа в повній роздільності]

„Оглядова мапа України“ Степана Рудницького, 1914

Фраґмент етноґрафічної мапи України Володимира Кубійовича.
Мапу укладено за даними 1933 року, видання 1947 року — „Атляс України“.

Дуже чітко видно різницю в статистичних даних 1914 і 1930-х років. Якщо у Рудницького на мапі український етнічний ареал значно щільніше і більше на заході, то вже на мапі Кубійовича з „Атлясу України“ із даними 1933 року Західні Терени України суттєво "підгризені" поляками, а всю Волинь і Галичину вкрито "польскими острувцями". Обидва ґеоґрафи вельми відповідально ставились до укладання карт, не маніпулюючи, ретельно укладаючи мапи згідно статистичних даних. Це означає, що в 1914 році український етнічний ареал був більшим, а вже в 1930-ті роки, коли укладав мапи Лемко-Українець польського походження Володимир Кубійович, частину Українців було вже винищено, а частину "пацифікували", полонізували і вносили в статистичні данні як поляків. Бо як пояснити, куди з Волині й Галичини поділися ті "мульйони поляків" після Другої Світової війни?
Саме тому минулого року „Оглядова мапа України“ Рудницького, змальована фоновим зображенням на упакуванні дитячої історичної гри „Українська Революція 1917—1921“ викликала справжню істерію в Польщі!

Етноґрафічна мапа Німеччини 1930 року, фраґмент

Також, вельмишановне панство, зверніть увагу на фраґмент німецької етноґрафічної мапи 1930 року, укладений ще у Веймарскій Німеччини, себто, не нацистами, які теж малювали німців там де треба й не треба. Німці відомі своєю ретельністю і точністю, особливо у справі картоґрафіки, тож, маємо перед собою доволі об'єктивну мапу. Позаяк на ориґінальній мапі було виділено червоним лише німецький етнічний ареал, а решта мали однаковий колір і різне штрихування, на представленому фраґменті жовтим кольором виділено український етнічний ареал, світло-сірим кольором виділено польський етнічний ареал. Можна порівняти з сучасними польськими мапами, які відображають етнічний склад Польщі 1930-х років. Різниця очевидна.
 

Як бачимо, століття тому нинішній "адвокат України в Європі" Польща, отримавши владу над теренами України, одразу почала знищувати Українців. Причому, польська аґресія почалась з 1918 року, вилилась в "пацифікацію" і полонізацію, в етнічну чистку на початку 1930-х, а потім і у відвертий геноцид Українців на окупованих Західних Теренах України...
Зате нині Польща корчить з себе "жертву" і волає про "бандерізм".
Ляхи такі ж недолюдки як і кацапи!

З огляду на історичну циклічність подій, коли нині немов дежа-вю, повторюються сторічні події початку Великої Війни, можна чекати, що шовіністична Польща у своєму прагненні "одзискать сходні креси", розмахуючи над головою "мечем-щербецем", почне скоро апелювати до “Ріжскоґо міра” та рішення Ради Послів Антанти.
Новий союз вже теж сформувався: РФ (Россія Фашистська), Польща, Мадярщина, на підході Сербія.
Лишається сподіватись, що решта країн Європи зробили висновки з уроків Історії...

Але ІІІ Світова війна вже почалась...
Велика Війна триває...

Матеріял уклав
© Dmytro Dzüba
2018.ІІІ.20
© «Порохівниця»

3 коментарі до “Антанта — кривава згода проти України

  1. Сповіщення: Євген Коновалець – ПОРОХІВНИЦЯ

  2. Сповіщення: ОУН: „Національний прагматизм, або Декілька уроків від полковника Коновальця“ – ПОРОХІВНИЦЯ

  3. Сповіщення: Правонаступництво України – ПОРОХІВНИЦЯ

Коментувати не дозволено.