Петро Шекєрєк-Доників
❖ „Дідо Иванчік“ ❖
віднайдена перлина Гуцýлії

 
Унікальна знахідка!
Цінна етноґрафічна пам'ятка Гуцулії вважалась втраченою десятки літ!
Найвидатніший Гýцул Петро Шекєрєк-Доників допомагав збирати матеріяли для твору Коцюбинського „Тіні забутих предків“, а незадовго до арешту й загибелі сам написав роман про Гýцулів „Дідо Иванчік“.
Петро Шекєрєк-Доників доступно і правдиво зображує духовний і матеріальний світ Гýцулів, їхні стосунки, ставлення до природи, боротьбу злих і добрих сил, зіткнення релігій, проникнення християнства в язичництво.

Більш ніж пів століття гуцульский роман вважався втраченим…

Проте, роман „Дідо Иванчік“ пережив війни й окупації у сховку, дочекався відновлення Незалежності України й був опублікований тільки в 2007 році. Друге, вже повне і білінґво видання (автентичною гуцульською говіркою й українською мовою) готується до виходу нині. Втім, коли рукопис знайшли — то все одно не всі змогли прочитати, адже написаний він старожитнім гýцульским діялектом — старовíцкою гýцульською мовою!
Тож двоє Гýцулів — Василь Зеленчук і Василь Юськів, закохані в традиції свого краю та творчість Петра Шекєрєкá-Доникового, вирішили озвучити текст, записали аудіокнигу й виклали у вільний доступ…

„Дідо Иванчік“ описує всі сторони буття Гýцулів кінця ХІХ початку ХХ століття, разом із містичними віруваннями і традиціями…

Слухати онлайн аудіокнигу „Дідо Иванчік“

 

21 годину аудіокниги „Дідо Иванчік“ начитав філолог, старший науковий співробітник Криворівнянського Музею Івана Франка пан Василь Зеленчук, а записав на своїй студії в горах екс-музикант гурту «Кораллі» Василь Юськів. Також у записі взяв участь звукорежисер Андрій Гаврищук, а над звуковим дизайном працював фронтмен гурту «Кораллі» Мишко Адамчак.

❖ ✠ ❖

Петро Шекєрєк-Доників

❖ Звідки взявся і куди зник Петро Шекєрєк-Доників

Гýцульська родина Шекєрєк-Доників (або їх ще звали Доник-Шекєрєки, а якщо не гýцульским діалектом, а сучасною українською — Шекерик-Доників) доволі відома на Верховині.

Петро Шекєрєк-Доників народився 20 квітня 1889 року в селі Голови (тепер Верховинський район Івано-Франківської області). У 10 років пішов навчатись, бо раніше школи в селі не було. Наука тривала лише чотири роки, далі — самоосвіта.
Але Петрові пощастило — його вчителем був Лукá Гарматíй, вільнодумний і талановитий. Він виховував дітей в українському дусі — за що його й запроторили вчителювати в Голови, адже в глухе високогірне село ніхто з освічених людей не хотів переселятись. Він захопив хлопця до збирання етноґрафічних матеріалів, познайомив з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Шухевичем, коли ті приїжджали у Карпати на відпочинок.

До речі, саме до хати Шекєрєк-Доників завітав 1912 року юний Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ, знаний згодом як Василь Вишиваний.
Юний Вільгельм, почувши від польських шляхтичів про "страшне розбишацьке плем'я русинів", тікає з дому та інкоґніто вирушає потягом до гуцульської Ворохти, щоб пізнати той таємничий народ — Гýцулів! Інкоґніто юний Ерцгерцоґ подорожував Гуцулією. Уява підлітка ідеалізувала Українців, він захопився ідеєю очолити їх. У Ворохті, де була кінцева залізнична стація, від двірця юний Віллі рушів просто до хати заможної гуцульскої родини Шекєрєк-Доників.

„В Галіції я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх "Русіни" і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав чудесне…
У Ворохті зустрів Гýцула-селянина… я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Відтоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав…“
— Василь Вишиваний — „МЕМУАРИ“

Вільгельм Габсбурґ в юнацькі роки

Вільгельм вперше почув про Українців від польського князя Ольґерда Чарторийського. Не дуже принадні вислови польського маґната на адресу Гуцулів викликали зворотню реакцію юнака, який вирішив на власні очі познайомитися з їхнім побутом. Він пóтай вирушив поїздом до Ворохти і кілька днів провів в оселі заможного Гуцула Доник-Шекерика (батька діяча Української радикальної партії Петра Шекерика), який не здогадувався про високе становище свого молодого гостя. Батьки Вільгельма, не знаючи, що сталося з їхнім сином, здійняли тривогу. По всій Імперії була піднята на ноги жандармерія для розшуку юного паростка родини Габсбурґів, що вже не один раз вражала аристократичну Європу романтичними пригодами своїх представників. Тривоги родини, як відомо, виявились небезпідставними. То був перший крок на шляху Вільгельма фон Габсбурґа від свого середовища до початків його Українства…
(Юрій Терещенко, Тетяна Осташко — „Український патріот з династії Габсбурґів“)

Петрові Шекєрєк-Доникову було 23 роки, коли у їх оселі гостював юний Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ — майбутній полковник Леґіону Українських Січових Стрільців Василь Вишиваний.

Та повернімось до творчої сторони життя Петра Шекєрєкá-Доникова.
Петро Шекєрєк-Доників був суперактивним політичним діячем своєї доби. Побував і послом польського Сейму (на зібрання якого їздив у гуцульському вбранні), і членом Української Народньої Ради, і війтом у Жаб’ю (зараз — Верховина Івано-Франківської області). Організовував товариства «Січ» і набирав бійців до Леґіону Українських Січових Стрільців.
Пізніше братиме участь у знакових історичних подіях — поїде, наприклад, у складі галицької делегації до Києва на Акт Злуки УНР та ЗУНР.

Знайомство з Іваном Франком, Станіставом Вінцензом, Гнатом Хоткевичем та іншими інтелектуалами, поїздки до Варшави та Києва дозволили йому побачити, що культура карпатського краю — особлива, і навели на думку, що її варто зберігати. Тому Шекєрєк-Доників збудував музей гуцульської культури.

Для письменників і науковців Петро Шекєрєк-Доників згодом збирав фольклорно-етноґрафічні матеріали, які вони використовували у своїй творчості. Також потім вичитував їхні тексти та підчищав неточності в описі гуцульського побуту, традицій.

Петро Шекєрєк-Доників видавав щорічний „Гуцульський калєндар“ — описував у ньому традиції до свят, вміщав журналістські матеріяли. Також писав і власні художні твори — склав понад сотню оповідань про опришків, у 1913 році видав невелику книжку „На дні озера“, а ще працював над великим гýцульським романом, у якому головним героєм зробив свого діда по матері — „Дідо Иванчік“.

Петро Шекєрєк-Доників описав життя свого діда, разом із тим створивши ніби енциклопедію гуцульського побуту, вірувань та старожитньої гуцульскої мови кінця ХІХ — початку ХХ століття — наразі це найповніша етноґрафічна енциклопедія гуцульского побуту.

Крапку в „Дідові Иванчікові“ Петро Шекєрєк-Доників поставив символічно — 20 квітня 1940 року, у свій день народин. Але його бурхлива діяльність йому не минулась…

80 років тому Петро Шекєрєк-Доників сидів у своїй хаті в горах, щільно затуливши фіранки, і читав книжку про правила поведінки на допитах…
Був травень 1940-го, зі схилів сходив сніг — і йому теж довелося зійти в долину, на допит у НКВД…
Восьмий місяць у селі Жаб’є (тепер це Верховина) хазяйнував совєтський окупаційний режим, а його, поважного ґазду й війта, звинуватили в "антісовєтской пропаґандє".
Комунізму Шекерик-Доників дійсно не терпів, як і не терпів, коли йому казали "товаріщ".
Невідомо, чи допомогла йому хоч трохи та брошура про допити…
80 років тому окупаційний совєтський режим заарештував гуцульського війта і письменника Петра Шекєрєкá-Доникова разом із сином, та "засудили" до 8 років ув’язнення, після чого сліди письменника загубилися в нетрях ҐУЛаґу…
11.Х.1940 прийнято вважати символічною датою смерті найвидатнішого Гýцула Петра Шекерика-Дониківа…
Синові вдалося втекти…

Петро Шекерик-Доників. Таємниця „Діда Иванчіка“

❖ Музей гуцульської культури Шекєрєкá-Доникова

Хата-музей, збудована 1933 року

Музей гуцульської культури, збудований у Жаб’єму Шекєрєком-Дониковим, знищили совєтські окупанти…
Нині Меморіяльний музей Петра Шекєрєкá-Доникова у Верховині знаходиться в хаті, що належала родині Петра Шекєрєкá-Доникова. За совєтської окупації її конфіскували та поділили на "квартири".
Вже за Незалежності батькові нащадкам Шекєрєкá-Доникова вдалося повернути хату. Музеєм керує пані Надія Маківничук — одна з нащадків Шекєрєкá-Доникова.

Паі Надія Маківничук керує Меморіяльним музеєм Петра Шекєрєкá-Доникова

Частину будинку займає молодіжний центр, а ще у двох кімнатах мешкає пані Надія з сином.
На горішньому поверсі вона планує колись селити туристів. Ще її бабуся згадувала, як до війни тут зупинялися мандрівники — їх називали “люфтівники”, від німецького luft, повітря.
На туризмі тримається багато що у Верховині. Та коли на початку 2000-х родина Маківничуків однією з перших почала приймати гостей, на них дивилися криво: не розуміли, як можна пускати до хати чужих людей.

Саме завдяки роботі з туристами Іванові Маківничуку спало на думку робити Музей Шекєрєкá-Доникова:
— Наші туристи ходять по музеях. І добре було б, якби про такого чоловіка знали не лиш наші люди, а й ті, які приїжджають до нас.
Батькові Надії Івану Маківничуку вдалося повернути хату — його батькам її заповіла Петрова сестра Василина.
Близько 500 тисяч гривень витратили на відновлення хати.
— Трохи грошей пішло, так. Але ми не могли це запустити. Бо це питання честі нашої родини, та й нашого життя, — каже Іван Михайлович Маківничук.

Пані Надія проводить екскурсію у хаті-музеї.
В цьому ж музеї, в картонних теках на зав’язках зберігається рукопис роману „Дідо Иванчік“. Упродовж майже 60 років про нього або не знали, або мовчали, або вважали втраченим.

Друга дружина Петра Параска рятувала рукописи, а після її смерті їх зберігала її донька Ганна. Хоч саме завдяки Ганні ми маємо змогу читати „Діда Иванчіка“, в музеї не згадується про цю жінку. (про неї трохи нижче в цьому матеріялі).
Ось світлина молодого Петра з сестрою Василиною — ця знімка висіла у хаті Маківничуків під образáми.
Ось портрет Петра з першою дружиною, а тут — із другою, Параскою.

Ось раква, дерев’яна посудина, де тримали сир і масло, зроблена руками діда Иванчіка.
А ось джєрґа, старовíцкий ліжник — це слово не раз виникне в розмові. Петро Шекєрєк-Доників написав свій роман „Дідо Иванчік“ старовіцкою мовою.

Пан Василь Зеленчук з Криворівні

❖ Старовíцка бéсіда

— Це мова середини ХІХ століття. Він записав мову свого діда, який помер на початку ХХ століття, — розповідає про роман „Дідо Иванчік“ пан Василь Зеленчук з Криворівні.
Пан Василь Зеленчук почав досліджувати Шекєрєкá-Доникова в університеті.

„Дідо Иванчік“ починається так:

❖ “У дєді з рєду дітий я двайціть и чєтвертий. А мижи живими дітми одинайцітий и найменчий, але ни випорток, бо післідь мене було ишє шестеро діточьок, лиш уни маленькими вивмерали…”

Сьогодні гуцульська говірка стає все ближчою до літературної української, і освіта, ЗМІ цьому сприяють, каже пан Зеленчук. Найбільші відмінності лишаються у вимові.
— Проведеш пару екскурсій — і вже в тебе не гет гуцульська бесіда, перевідник, — він працює в Музеї Івана Франка в Криворівні і водить екскурсії в інших місцевих музеях — у селі їх сім.

В часи Шекерика-Дониківа загальнообов’язкової освіти не існувало, батьки не прагнули віддавати дітей до школи — ті мали працювати. В такій ізоляції жила мова.
До речі, саме мова. Терміни “меншини”, “діалекти” пан Зеленчук вважає пережитками совєтської окупації.

Про Зеленчука теж, як і про Шекєрєкá-Доникового, є історія, що може стати легендою. Якось його синові в школі задали вивчити “У Лукоморья…” Пушкіна.
Замість вчити в оригіналі, вони з дружиною та сином написали переклад гуцульською:
На Кедроватім в Чорногорі
Гаджуґи звилиси в ланци,
Вдень і вночі Чугайстер дикий
Чєс коротає у данци…

❖ Віднайдення „Діда Иванчіка“

Коли Шекєрєкá-Доникового забрали, його дружина Параска всім казала, що чоловікові рукописи спалила. А сама, як потім з’ясувалось, закопала „Діда Иванчіка“ в обійсті. Пізніше ще кілька разів міняла схованку і заповіла дочці від другого шлюбу Ганні рукопис зберегти й оприлюднити, як на те буде сприятливий час.

Про те, що такий твір існує, дослідники творчості репресованого письменника знали, зокрема, зі спогадів Станіслава Вінценза, який писав:
„Петро Шекерик був талановитою людиною, якщо не геніальною, і створив твір, який, якщо його колись відкопають, буде гордістю самородного письменства і пам’ятником старої мови, якому немає рівного.“

Пані Ганна Шекеряк розкрила текст „Діда Иванчіка“, коли відзначали 110 років із дня народин Петра Шекєрєкá-Доникова. Вона передала рукопис Всеукраїнському товариству «Гуцульщина». Частково це був машинопис, частково рукописний текст. Розшифровкою тексту наприкінці 1990-х займалась працівниця редакції „Верховинських вістей“ пані Людмила Зузяк.

Фактично, вона стала першою людиною, яка прочитала роман повністю.
— Прочитала душею, — згадує пані Людмила Зузяк, з яким трепетом підходила до роботи.
Найбільше їй подобалися розділи про стосунки діда й онука. Вона в дитинстві проводила багато часу в бабусі на Косівщині, й тому і мова роману, і деталі життя діда Иванчіка викликали в пам’яті спогади дитинства.
Набирала книжку пів року — в редакції тоді був чи не єдиний комп’ютер на всю Верховину.
Економічно тяжкі роки, але Людмила пригадує, що в культурі був розквіт. Видавництво друкувало книжки про Гуцульщину, відновило випуск щорічника “Гуцульський калєндар”, який започаткував Шекєрєк-Доників.

— Багато часу довелось редакції журналу-видавництву «Гуцульщина» затратити, аби опрацювати понищені часом й умовами зберігання великі стоси рукописів цього роману. І хоча окремі його місця втрачені, які не вдалося відновити, за змістом і своєю суттю він є дійсно унікальний. Це шедевр гуцульської старовітчини, душевної ментальності Гуцулів, яку передано в образах героїв цього твору, — зазначав голова товариства Дмитро Ватаманюк у передмові до видання. Справді, у виданій 2007 року книжці бракує 5 розділів у третій частині.

„Дідо Иванчік“ чекав на друк вісім років. Нарешті книжка вийшла, відбулися презентації. Читачі “весело приймили цю книжку“, як говорить пан Василь Зеленчук.
Щоправда, в романі бракувало кількох розділів, але книжка мала майже 500 сторінок, і цим не надто переймалися.

Загадка зниклої частини розкрилась два роки тому.
Коли вже йшов запис аудіокниги, Василеві Зеленчуку трапилась згадка про публікацію віднайдених сторінок у збірнику студентських робіт Прикарпатського національного університету! Він, каже, й не повірив спочатку, що то не фальсифікація. Та коли дістав копію — переконався в автентичності:
— Мову неможливо підробити! Та й коли я вставив ті сторінки на місце пропуску — вони лягли по смислу ідеально!

Виявляється, та сама пані Ганна Шекеряк, що передала рукопис до редакції, пізніше знайшла вдома ще один згорток паперів. І віддала ці тексти… сусідці, яка й опублікувала їх.
Чому не віддала до тої ж редакції, що й основну частину книжки?

❖ „Жєб’є – під Синиці“

„Жєб’є – під Синиці, 20 цвітня 1940 року“ — написав під останніми рядками роману Шекєрєк-Доників.

Шукати пані Ганну Шекеряк треба саме тут – у далекому присілку під горою Синиці.
Їй під 80, її мучить біль у суглобах, але відпочивати не виходить: живе з донькою та онукою, і ці три тендітні жінки господарюють самі. Корова, бик, декілька телиць – це лише частина їхнього господарства.

Пані Ганна і її мама зберігали рукописи Петра Шекерика-Дониківа 60 років
– Я знала про таку книжку, але не інтєрєсувалася і не читала. Лиш мама казала, де рукописи стоять. Казала, що він писав уночі, пив міцний чай, каву.

Тручи в пальцях травинку, пані Ганна розповідає, що Петрову бібліотеку його дружина та її мама Параска рятувала, роздаючи по сусідах, а щось закопала в землю.

Сама пані Ганна народилася за чотири роки після Петрового арешту. Мама розповідала їй, де тримала рукопис.

– Та й зберігся він у такому залізному баку, – показує на перевернутий молочний бідон, – Я виділа той бак під підлогов у стайні. Потім вийняли, поклали в мішок – і поставили у велику скриню – гамбар по-гуцульськи.

В цій скрині на горищі й лежали рукописи, а вже за Незалежної України її чоловік вмовив віддати їх до “Верховинських вістей”.

– Та й видали книжку, – завершує репліки сумною усмішкою пані Ганна.

Хоч у молодості її не цікавила писанина першого чоловіка її мами, тепер вона хотіла б мати ці рукописи в себе.
Каже, на старість любить читати листи, які писала мама з ув’язнення. Параску засудили на 10 років, за словами Ганни, “за те, що вона послова, війтова жінка“. Ув’язнення відбувала в Комі, завдяки амністії їй за два роки вдалося повернутися.

Коли видали роман, Ганна отримала 60 книжок. Продавала їх – щось узяла вчителька з сусіднього села, щось віддали до книгарні у Верховині, – багато на такому не заробиш.

І ось минуло кілька років від виходу роману – і жінка знайшла додаткові розділи:
– Я папери переглядала і бачу – скручені в трубочку, зв’язані пряденою ниточкою, з льону, як мама зав’язувала… Одна студентка в мене то позичила, а потому віддала. Я вже нікому не даю.
– А чому не віддали у те саме видавництво?
Пані Ганна трохи розгублена, ніби ця думка в неї раніше не виникала:
– Та ніхто не казав віддавати.

– Була б не віддавала ті рукописи… Та люди говорять, була би продала… Треба було сказати, аби видрукували і мені повернули. А вони віддали в музей…
Поява тут, у горах, журналістки тільки посилює враження, що рукописи значно цінніші, ніж ця бідна родина могла подумати.

❖ Нові життя роману, давні життя Гýцулів

Рукописи Петра Шекєрєкá-Доникова чекали читачів 60 років
Життя в горах, здається, безповоротно змінили зв’язок, транспорт і поява пластику. Але якби хтось хотів не тільки прочитати роман, а й побачити, як виглядав світ діда Иванчіка, тому варто піднятися саме до такої хати, як у пані Ганни.

Звідси так само далеко до транспорту і до магазину, як було в часи Петра Шекєрєкá-Доникова. Люди так само тяжко працюють, а їхні житла, хоч і обшиті зовні пластиком, усередині лишаються дерев’яні, зі старими ліжниками.

Ц коли гостей запрошують обідати, на столі з магазинних продуктів мало що вдасться знайти. Стіл – точно такий, як описував Петро Шекєрєк-Доників:
“Пишла горівка у рух на столу, а за нев голубці из солонинов, буракова юшка из свинєчьов буженицев, по повній мисці набитов”.

Роман „Дідо Иванчік“ надрукувало видавництво «Гуцульщина» 2007 року.
Місцеві театри ставлять вистави за романом — „Дідо Иванчік“ отримує дуже різні продовження.
Про нього дізнаються і завдяки Меморіяльному музею Петра Шекєрєкá-Доникова, який утримує родина Маківничуків.
Повна версія роману із віднайденими розділами вперше вийшла в аудіокнижці, яку начитав Василь Зеленчук.
Тепер видавництво “Дискурсус” готує до друку книжку-білінґву: повний, із віднайденими розділами оригінал із паралельним перекладом Івана Андрусяка українською.

Роман Петра Шекерика-Дониківа „Дідо Иванчік“

❖ „Дідо Иванчік“ – шедевр, який пережив і автора, і совєтську окупацію

Нині Петра Шекерика-Дониківа пам’ятають не тільки як діяльного патріота й політика, а передусім як видатного письменника. А історія його шляху до читача варта окремої пригодницької книжки чи й цілого фільму. Бо magnum opus письменника — роман „Дідо Иванчік“ — пережив війни й окупації у сховку, дочекався Незалежної України й був опублікований тільки в 2007 році.

Письменник закінчив цей роман усього за місяць до арешту — в квітні 1940 року. Написаний на гуцульському діалекті, „Дідо Иванчік“ представляє читачеві широку панораму гуцульського життя, міфології й вірувань української Верховини.

Без сумніву, це найважливіший і найвидатніший текст про Гуцульщину. Звісно, не такий відомий, як „Тіні забутих предків“ Михайла Коцюбинського (до речі, Шекерик допомагав автору збирати матеріал для цієї книжки), але є всі підстави сподіватися, що з часом про діда Иванчіка довідаються значно більше Українців.

Бо маємо нарешті повний текст (віднайдено розділи, що раніше вважалися втраченими) роману, який автентичною гуцульською говіркою записано в форматі аудіо-книги, а брустурівське видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фонду готує до видання, в тому числі й у зручному електронному форматі, книжку-білінгву „Дідо Иванчік“, переклад (чи доречніше сказати — адаптацію) якої на сучасну українську мову здійснив письменник, виходець із Гуцульщини Іван Андрусяк.

Тож нині, коли відзначаємо сумні роковини смерті Петра Шекерика-Дониківа, можна констатувати: совєти позбавили життя видатного гуцульського письменника, але їм не вдалося знищити пам’ять про нього. І тепер, через 80 років після смерті автора, видатний епічний роман „Дідо Иванчік“ іде до свого читача в найсучасніших форматах.

❖ Idée fixe, або ж Одержимість

Ініціатором озвучення твору став екс-музикант гурту «Кораллі» Василь Юськів. Каже — цією ідеєю марив ще зі студентських років:
— Я прочитав книжку на одному подиху, а потім носився з нею, як із писаним яйцем. Давав усім друзям, подругам, приятелям. І я був упевнений, що вони читають. Але їхнє читання завершувалось передмовою, або на першій-другій сторінці максимум. Я подумав, що із цим треба щось робити, бо в цій книжці весь космос Гуцульщини захований. У мене виникла ідея її озвучити — можливо, люди на слух краще сприймуть.

— Спочатку я пропонував своїм товаришам-одноліткам з Гуцульщини це озвучувати. Богдан Петричук із Косівського району, який сам цікавиться старовиною, збирає старожитності, спробував і каже: “Ні, це хай верховинські читають, у нас тут інша мова, ми із сусіднього села“.

— Згодом мені пощастило знайти Василя Зеленчука.
31 грудня торік ми закрились у музеї Івана Франка у Криворівні й начитали уривок “На Риздво рано”. Показав то людям, всі одобрили, я побачив, що це людям цікаво. А на Різдво до нас приїхали друзі, які порадили податись на ґрант УКФ — вони самі його виграли торік. Ми з дружиною усамітнились на два тижні й написали грантову заявку. І, на наше здивування, проєкт посів 4 місце з більш як півтисячі претендентів.

— Ми вирішили записувати не у музичних студіях великих міст, бо це була б якісна, але суто технічна робота. Тож облаштували звукову студію в горах, у тій хаті, яку збудував мій прадід у 1928 році. Вона вже стояла, коли тут неподалік жив Петро Шекерик-Доників.

— Дружина переконувала: “Подумай, це 30–40 хвилин ходу карпатським бездоріжжям, яка нормальна людина погодиться на таку працю?” Але такі люди є. І це була не праця, це були ритуали, містичне дійство. Василь Зеленчук із звукорежисером Андрієм Гаврищуком, ще одним членом нашої команди, йшли і ще здалека починали гукати, як на полонині. І вже я з дружиною знав, що до нас ідуть поважні гості. Я виходив на ганок, дув у ріг — такий у нас був ритуал зустрічі.

Василь Зеленчук теж захопився творчістю Шекерика-Доникового у студентстві, щоправда, це було ще до віднайдення рукопису його роману:
— Я на 4 курсі писав курсову роботу про Шекерика-Доникового. Це був 1995 рік і, певно, перша студентська робота про нього. На той час відомостей про нього аж надто багато не було.
— Оскільки я старався уникати нудних пар в університеті, то у цей час ішов до Інституту франкознавства, де в нас був унікальний професор Іван Денисюк. Він надавав мені можливість користуватись бібліотекою інституту. Там були “Матеріали до української етнології”, видані НТШ, у яких я почав знаходити: “Похоронні обряди в селі Голови”, “Родини, хрестини на Гуцульщині”, “Як відбуваються коляди в гуцулів”… І скрізь під тими записами знаходив прізвище Петра Шекерика-Доникового. Або це були його записи, або він надсилав комусь матеріали. Тоді ще навіть ксерокопій в університеті не робили — я маю вдома зошит, де я то попереписував. Це був якийсь такий живий матеріал. Це не лиш моя думка — І Володимир Гнатюк, й Іларіон Свінціцький, і Станіслав Вінценз високо оцінювали Шекерикові записи.

❖ Глибинні смисли і переворот свідомості

Які ж скарби віднайшли обидва Гýцули Василі в тексті, який вже знають, певно, дослівно.

Пан Василь Юськів каже:
— Перший раз коли читаєш — звертаєш увагу на традиції, мелоси, милуєшся унікальними описами. А потім розумієш, що цей текст здатен спричинити зміни у свідомості. Виписане рідною гуцульською мовою інакше сприймається, ніж звичною українською. Бо звикли гуцулів сприймати на побутовому рівні — не філософів, не митців. А там саме високі речі описані гуцульським діалектом. Коли ще раз і ще раз перечитуєш, слухаєш цю книжку — віднаходиш посили майбутнім поколінням: як поводитись, як цінувати своє, а не кудись там за високі гори, за золоті скарби прагнути, бо все в нас у середині. Там золоті слова, крилаті фрази, як от: “Тимунь лишень шєнуючи и люб’ючі своє, идім сміло у світ на стрічю новому!”.

Пан Василь Зеленчук стверджує:
— З упевненістю можу казати, що це є рівень Марка Черемшини, Коцюбинського, Стефаника — тих, хто про Гуцульщину писав найліпші свої твори. Шекерик зі своїми 4 класами освіти грамочка не поступається, якщо навіть місцями не перескакує.

Спочатку пан Василь сприймав цей текст у першу чергу як етнографічну, мовну пам’ятку:

— З точки зору літератури — то є літературний шедевр. З точки зору етнографії — унікально описані звичаї й обряди, це є свого роду енциклопедія гуцульських традицій. Можна дивитись із точки зору мовознавства — це унікальна скриня з мовним гуцульським скарбом.

— Твір „Дідо Иванчік“ не є абсолютно рівний. Є сильніші моменти, є слабші. Де забагато етнографізму — там менше художньої творчості. Дещо до найменшої дрібнички змальовується. У творі є сильні психологічні моменти, коли сім-вісім сторінок тебе тримає у повній напрузі, і тобі мурашки по плечах бігають, а потім так — хух, і це всьо? Шекерик-Доників вміє витягти все з читача і потім покласти перед чистим полем! — продовжує пан Василь Зеленчук.

Та з роками розкрилися й інші шари:
— Дуже багато є уривків тої книжки, що коли зараз читаєш, овіває певний смуток. Бо це та Гуцульщина, якої вже нема. Вона, як сам дідо Иванчік, який “без тих людий, що з ними жив, воювавси та пізмував і любивси” занепав, “потух, єк ватра в спаленій, перегореній короді дерева”.

❖ Християнство як прикраса сонцепоклонства

Гуцульщина Шекєрєкá-Доникового — напівмістична. Язичницькі й християнські уявлення переплелись у ній дуже тісно:

То гріхово, діти, робити по заході сонця. Світ ніхто не годен перебути. Є доста чєсу наробитиси й по душу за цілу Божу днину, коби лиш хрєстинін хотів поправди робити, тай путерував. Я так поступаю ціле житє, тай почерез те годит мині Бог — праведне Сонечько ув усій роботі. Дєкувати праведному Сонечьку, днинці запашній, я си доробив ади йкого красного маєтку.”

Втім, Коцюбинський вважав, що християнство тут узагалі наносне, писав у одному з листів, гостюючи в Карпатах:
„Гуцули — дуже оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник — Гуцул все своє життя, до смерті, проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. Християнством він скористався тільки для того, щоб прикрасити язичеський культ.“

Подібну думку висловлює і Василь Зеленчук, коментуючи особливості „Діда Иванчіка“:
— Гуцули були сонцепоклонниками, і вони частково ними і залишаються. Це по тексту добре видно. І вони сприймають нововведення, про які їм у церкві говорять, досить холодно. Їм важливіше у церкві побути, повидітися один з одним, бо вони далеко живуть одні від других.

❖ Музеєфікація чи інтеґрування в молодіжну культуру?

Чи є місце для „Діда Иванчіка“ в сучасному світі? Чи він є лише музейною цінністю, яка, в обробці сучасними методами, буде надійно законсервована і збережена? Чи все ж таки він здатний прорости в сучасну культуру?
„Дідо Иванчік“ – уже є природною частиною культури. Він є самодостатнім космосом, який не потребує леґітимізації. Єдине схвалення, яке вони цінують, — то від дітей, адже їм, з рук в руки, треба передати многоцінного діда Иванчіка. Для цього його запакували у гарну аудіоформу, а деякі уривки — оздобили музикою і відеорядом.

Пан Василь Юськів зізнається:
— Записом книжки ми в першу чергу були спрямовані на молодше покоління — дітей і молодь. Перша презентація у нас була у Верховині, у Меморіяльному комплексі Шекєрєкá-Доникового, а далі були школи: середня школа і ліцей у Верховині, школа у Криворівні. Є плани охопити всі гýцульські школи.
У цих школах, де ми були, діти неймовірно відгукуються. Ніби в дітей ото, що глибоко вкорінено сидить, — вилазить назовні, вони розцвітають, посміхаються. Вони не стримують себе, дуже задоволені — і це в них на обличчі.
Але деякі жителі на Гуцульщині соромляться, не то що свого походження, а й своїх традицій, національного вбрання… А якщо буде крутий продукт як аудіокнижка, зроблений на високому рівні й визнаний не тільки в Україні, а й закордоном — то воно спрацює, буде поширюватись, матиме свій резонанс і вагу.

Ще один важливий аргумент на користь формату подає пан Василь Зеленчук:
— Якщо сама книжка продовжила життя Гуцýлії на років 50, то аудіоверсія продовжила ще на 100 чи й більше!

З цим важко посперечатись! І вельми файно, що було створено аудіокнигу та викладено у вільний доступ.

— Це вже коли я запитую, чи взагалі можна вповні літературу сприйняти на слух: "Так, література може сприйматись на слух". А крім того, це додаткова можливість для тих, хто не візьме ніколи книжку в руки, ознайомитись із текстом. Водії багато нам казали: "О, ми це скачаєм і будем по дорозі слухати". Цей проєкт в рази збільшить аудиторію! — певен пан Василь Зеленчук.

А пан Василь Юськів узагалі переконаний:
— Писемність на Гуцульщині поширилась не так давно. І взагалі, першопочатково інформація передавалась вербально. Тож аудіоформат навіть більш природний для сприйняття, ніж читання.
І додає, що зробили запис вони дуже вчасно:
— Зараз ми ще могли, знайшовши Василя Зеленчука, записати так, як воно мало звучати, бо побут змінився, слова зникають, втрачається їхнє значення, вимова. Зараз ми стовідсотково зберегли те, чого не розуміють і половина на Гуцульщині.

❖ Що лишається, коли прочитано текст

Так що все-таки залишилось із тої старовіцької Гуцульщини донині, де та нитка, яку можна підв’язати до дідо-Иванчікового світу?

— Що стовідсотково збереглося правдиво гуцульського — це коляда. Якої, до речі, дуже багато в тексті у «Діда Иванчіка». Я сприймаю коляду як молитву. Ми колядуємо тоді, коли днина робиться більша, — пояснює пан Василь Зеленчук, і сам сплітаючи ув одно молитву і прив’язку до довжини дня, тобто — до сонця:
— Поки діти "грітимуть Діда", ходитимуть на кукуци, поки люди писатимуть писанки, поки будуть колядувати, поки будуть казки розказувати — доти Арідник буде прив’язаний ланцами у Чорногóрі до скали…

Доти триватиме Гуцульщина!

Джерела матеріялу:
© «Дідо Иванчік» // «Dido Yvanchik»
© «Дідо Иванчік» // «Dido Yvanchik»
© «ВЕРХОВИНА» — Слухати онлайн аудіокнигу „Дідо Иванчік“
© «ВЕРХОВИНА»
© «ЧИТОМО» — © Олена Шарговська
© «АБУК» — Аудіокнигарня
© «Galka.if.ua» — © Єва Жасминова
© Андрій Любка
Матеріяли зі вказаних відкритих джерел.
Публікацію створено для популярізациї унікальної знахідки.
Ґречна вдячність Вельмишановному Панству, хто доклав зусиль до відродження цінної етноґрафічної пам'ятки Гуцулії.
Укладач матеріялу:
Дем'ян Дзюба
℗ Dem’än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2020.Х.11