Випчина — найвище село України

Випчина — найвище село Гуцýлії та України.
Стародавнє гуцульське село Випчина знаходиться на висоті 1100 метрів, туди так і не дійшла електрифікація та дороги, в совєтську окупацію там знаходили прихисток селяни з дóлішніх сіл, а чєкісти виганяли селян на низ, руйнуючи п’єци в хатах і хрести на цвинтарі…
Проте, Гýцули все одно повертались у рідне село…
Нині село Випчина, на жаль, вимерло… Останні мешканці дожили свого віку на початку ХХІ століття, молодь ластівками розлетілась дóлішніми селами та великими містами… Але раз на рік вихідці Випчини повертаються у рідне село на храмове свято…

За підтримки Українського Культурного Фонду два бойових побратими, ветерани нинішньої війни, львів’яни Юрій Калиняк і Юрій Вовкогон створюють документальний фільм “Випчина. Село одного дня”, про зникання частини верховинського буття і ставлення до цього самих горян-Гýцулів, про трансформації карпатського характеру…

За підтримки Українського Культурного Фонду команда проєкту здійснює експедиції в гори, написано сценарій майбутнього фільму, відзнято храмове свято у Випчині та змонтовано два трейлери.
Також створено сторінки проєкту “Випчина. Село одного дня” у соцмережах: facebook та instagram.
Український Культурний Фонд — “Випчина. Село одного дня”
Робота над створенням фільму триватиме два роки.
Над фільмом працюють: Юрій Калиняк, Юрко Вовкогон, Ігор Лещук, Євген Гулевич, Наталя Бабалик та допомагають багато щирих людей — мешканці навколишніх гуцульських сіл.

Випчина — найвище село Гуцýлії та України, мешканці якого давно роз'їхалися по долішніх селах. Але раз на рік, на храмове свято, Гýцули підіймаються до батьківських осель, до церкви та цвинтаря, аби пом’янути своїх предків та вшанувати власну минувшину.

II► “Випчина. Село одного дня” — короткий тизер

II► “Випчина. Село одного дня” — довгий тизер

“Випчина. Село одного дня”

Галина Терещук
“Радіо Свобода”

Двоє побратимів, які пройшли війну на Донбасі, львів’яни Юрій Калиняк і Юрій Вовкогон знімають документальний фільм про Гуцулів “Випчина. Село одного дня”. Вже презентували його коротку версію.
Випчина — найвище село Гуцульщини у Чернівецькій області Путильського району, яке мешканці покинули у 1990-х роках минулого століття. Лише раз на рік село оживає. Що змушує селян шматок землі вважати рідним? Що знають Українці про життя горян, окрім кептариків і трембіт? Що чекає на гуцульський світ? Відповіді на ці запитання шукають автори проєкту.

Столітня церква Святих Петра і Павла і старий цвинтар нагадують, що тут було колись село Випчина. Допоки храм і могили будуть доглянуті, то воно житиме. Так думають люди, які самі або ж їхні батьки покинули високе карпатське село і перейшли жити у долину. У високогір’ї села нікого з селян не лишилось…

Щороку 13 липня селяни різного віку з’їжджаються у Випчину на храмове свято. Беруть зі собою дітей. До цієї поїздки готуються. У старій церкві відбувається богослужіння, а потім йдуть до могил рідних, запрошуючи кожного підійти, щоб разом помолитись за душі померлих і пригоститися стравами.
— “Несуть щось таке, аби людей приймити. Ставлять їжу на могили — і так вшановують тих, хто похований. Споминають і запрошують людей підійти, сісти, з’їсти і згадати”, — пояснює у фільмі учасниця проєкту Наталія Бабалик.

У цій мандрівці на рідну землю предків — якесь певне таїнство…
Можливо, для людей це місце сили і пам’яті…

— “Люди на свято Петра і Павла, 12 липня, у своїх домівках, у тих місцях, де живуть, йдуть до церкви, а 13 липня вже відбувається храмове свято безпосередньо в селі Випчина. Їдуть туди навіть ті з долішніх сіл, хто не народжений у цьому селі. Чому все ще тяглість поколінь триває? Насамперед могили, цвинтар і церква. Люди доглядають за церквою, перекрили її дах. Вочевидь, духовне людям важливе, і вони у цей спосіб дбають і переосмислюють свою спадщину, і живляться з неї, передають своїм дітям, своїм нащадкам. Село почало зникати, як тільки під укіс пішла совєтська влада, посипалась економіка, селяни перейшли жити у долину”, — розповідає автор ідеї фільму, фотограф Юрій Калиняк.

Путила — рідне для Юрія Калиняка гуцульське селище на Буковині.
Юрій Калиняк любить гори і часто мандрує горбами. Не раз бував у Випчині, ця місцевість його зацікавила тим, чому люди, які покинули цю землю, щороку сюди повертаються. Цей шматок землі високо у Карпатах став для Гуцулів символом, міфом, куди хочеться повертатись…

— “Люблю ходити горбами, маю таку потребу, піти в горби і звідси щось принести — гриби, чорниці, добру ідею, добре знайомство. Мене найбільше ваблять горби тим, що там з того доброго є багато. Так і виникла Випчина — село одного дня. Я вважаю, що це невелике село на горбах, яке зараз перебуває на межі небуття, насправді розуміння чогось малого може стати добрим ключем до розуміння чогось більшого”, — зауважив Юрій Калиняк.

Двоє побратимів — Юрій Калиняк і Юрій Вовкогон, які закохані в Гуцулію, сформували творчу команду і почали роботу над документальним фільмом “Випчина. Село одного дня” за підтримки Українського Культурного Фонду. Команда провела кілька експедицій у гори, зокрема на храмове свято Випчини 13 липня, записала багато місцевих людей. Творча група презентувала короткий фільм, у планах – більша документальна стрічка. Автори проєкту кажуть, що не обмежуються лише Випчиною, а цікавляться Гуцулією у більш широкому розумінні. Вже роздумують про зимову експедицію.

— “Люди розповідають, що за Совітів у Випчину зганяли коней і зумисно валили хрести на цвинтарі. У сусідні села заганяли комсомольців, які з церков знімали хрести і били вікна, а сюди вони не дійшли. Переказують історії, як під час Другої Світової війни "стрибки" (спецгрупа НКВД) приходили і зганяли з Випчини людей униз. Розбивали печі у хатах, але селяни лишались. Усіх свідоміших мешканців вивезли в Сибір, селяни довго мовчали і зі своїми споминами повмирали… Там життя сприймають просто…
Що їх змушує повертатись у Випчину? Думаю, фішка в тому, що "так робив мій тато, мій дідо, і на мені це не має зупинитись". Люди своїм життям дають відповіді не словами, думками, а способом свого життя. Якщо вербалізувати цей смисл, чого вони повертаються, то це звучатиме: так має бути”, — каже керівник проєкту “Випчина. Село одного дня” Юрій Вовкогон.

Для Юрія Калиняка і Юрій Вовкогона, які пройшли бойові дії на Донбасі, цей проєкт — ще й передусім добра нагода поспілкуватися з людьми. Юрій Калиняк шукає власні сенси у цьому і, поза тим, прагне цим людям задати імпульс до думки, до переосмислення української спадщини. Юркові Вовкогону, який родом теж із карпатської місцевості, як і його побратим, найбільше у Гуцулах подобається неквапливість і їхня філософія життя. Те, чого так бракує у суєтному світі.

До слова, позивний Юрка Вовкогона був “Гуцул”. Він захищав Україну в складі добровольчого батальйону “Правий сектор” із листопада 2014 року до липня 2015 року. Його побратим — Юрій Калиняк, який працює сьогодні рятувальником, воював у зоні бойових дій на Донбасі у 72-й окремій механізованій бригаді понад рік. Він був мобілізований у серпні 2014 року. Приїхав у околиці Волновахи — і реальна війна постала перед його очима. Юрій Калиняк пройшов бойовий шлях ще й із фотоапаратом. У Випчині, високо у горах, спеціально для селян, які туди приїхали, цього року у день храмового свята презентував свою фотовиставку.

Чи повернуться колись селяни у Випчину?
Навряд чи. Але їхня Випчина раз на рік оживає, і це важливо.

Документальний фільм “Випчина. Село одного дня”, як наголошують його автори, — це спроба візуалізувати і представити певне коло сутнісних питань Гуцулів до самих себе і навколишнього світу.
Над створенням повноцінного фільму авторський склад працюватиме протягом наступних двох років.

“Випчина. Село одного дня”
Презентація в Путилі

Суцільна урбанізація нашого життя веде до спустошення сіл, а надто у високогір’ї, де життя випробовує людей природними факторами, відмовою від звичного комфорту, бездоріжжям і відсутністю можливості найменшого заробітку.
Проблематику вимирання населених пунктів у високогір’ї Карпат, зокрема на прикладі села Випчина намагались порушити автори документальної стрічки “Випчина. Село одного дня”.

Одним із головних натхненників та ініціаторів фільму є уродженець гуцульського селища Путила на Буковині, а нині львів’янин Юрій Калиняк, який із групою однодумців в читальному залі районної бібліотеки селища Путила презентував землякам тізер до документального фільму “Випчина. Село одного дня”.

За словами автора, ідея зйомок виношувалась давно та проєкт вдалось зреалізувати тільки тепер, за підтримки Українського Культурного Фонду. Завдяки ґрантовим коштам зорганізовано експедиції в гори, написано сценарій майбутнього фільму, відзнято храмове свято у Випчині та змонтовано тізери.

Присутні в залі земляки, в тому числі і родина Калиняків, з нетерпінням чекали на трансляцію короткометражки. В короткій передмові йшлось про те, що Випчина — найвище село Гуцульщини і України, яке вже давно полишили мешканці. Але раз на рік, на храмове свято, колишні селяни підіймаються до місця батьківських осель, до православної твердині — відреставрованої церкви та цвинтаря, де покояться цілі родини, які тут мешкали.

На фоні подекуди незайманої, чарівної природи карпатських гір, чередуючи із знімками зруйнованих часом дерев’яних помешкань автори міркують про гуцульську самобутність, людське єство, звичаї і православні традиції…
Та головне — що станеться із гуцульським світом в майбутньому?…

Гуцульський Путильський район на Буковині.
Село Випчина на мапі підписане під літерою "Р" у назві "КАРПАТИ".

Наостанок до уваги Вельмишановнього Панства — невеличка добірка чудових атмосферних світлин з Випчини та навколишніх долішніх сіл від авторів проєкту “Випчина. Село одного дня”, взяті для ознайомлення зі сторінок проєкту в соцмережах.

Кінь під яблунею в снігу

В горах кращий кінь — справжній кінь!

Марія Петрівна Генцар із Гребеня, що на Путильщині.
Велико знає про життя в горбах та й шош май уповіла нам.

Ґáзди у стáях пильнуют свої ватри. Іван.

Вечеря з кулеші, бринзи, вурди і сметани у вівчарській стáї на Випчині

Здимку здоймлено на Випчині в кречунівскій стáї 2010 року.

Вперше на Випчину я підóймився літом 2002-го. У березні того року Буковиною пронісся сильний буревій, який понищив тисячі гектарів лісу. Почалися чистки і рубки. Мошчностий місць довкола Путили, куди ходилося в гриби і ягоди (Хармáнівка, Гробище, Соколíй, Ведмéже, Бýдино, Палéне, Поркýлин…) стало не вистачати.
Дзвінкого липневого світанку вибралися, разом з однокласником і сусідом Сергієм, шукати афинів. У Бýдиному афина була здебільшого визбирана, то ж ми пішли від "обшижитія" через ліс далі. Здолавши два прикрих стрімких і порослих малинником та корчами припиря, вийшли врешті на поле і ймили стежку, попри котру ріс вартий уваги афинник. Плаєм нас вергло май нижше попід ліс. Афина там була, би ни збрехати, як мої нігті і рясна, то ж ми швидко понаповнювали відра.
Залишивши у смерічках "рюмцаки" ми пішли на верх хребта, до якого лишалося яких 300 метрів. На самім верху сидів у м’якій траві і курив цигарку чоловік років 50-ти. поздоровавшись спитав у нього:
— Як називається ця місцина?
— Це Вíпчіна, хлопці…
“Випчина. Село одного дня”
Юрій Калиняк

Ця фидиграфія зроблена не в ҐУЛаґу і не на Сибіру, а в краю "завзяття і труда" на Гуцульщині наприкінці 1950-х рокїв.
У бéсідах зі старшими Гýцулами нерáз чую ностальгію і бановáнє за глибоким совком і колгоспами: часами, коли було вдосталь роботи і вистачало зарплати, а з "високої полонини бачилоси твоє, Верховино, щьисливе майбуття". Мусимо визнати, що совітський період був "золотим віком" в новітній історії українських карпатських верховин. Але й визнаймо, що комуністи електрифікували горби, будували садки і школи, деревообробні комбінати і фабрики не того, що були такими добрими, а через то, шо такими були вимоги і передумови ефективного господарювання у бурхливому й стрімкому ХХ столітті. Визнаймо, що люди вклали більше, аніж отримали. Визнаймо, що в Альпах, Піренеях, Аппалачах чи деінде конкурентні економічні моделі виявилися більш сприятливими для розвитку гірських регіонів. Визнаймо, врешті, що "вільна Україна" за більш ніж чверть віку не витворила передумов для того, аби люди не банувáли за часом смачного пломбіру і дешевої ковбаси, тотального дефіциту та політичних репресій, за часом, коли поночі з колгоспу несли зерно і буряки, снопи і сіно, — "крадучи" своє у себе ж… Визнаймо, що люди насправді банýють не за совком, а за тим часом, коли були молодими й дужими, коли чуття були гостріші, а трава зеленішою…
Наш кінодокументальний проєкт: “Випчина. Село одного дня” не про те, що колись було краще, а тепер не так добре, як могло би бути. Не про тýгу за минулим, чи жалí за несправдженими сподіваннями. Наш проєкт про людей і їхні світи… Про те, що під сонцем немає нічого марного… Надто, якщо це життя…
“Випчина. Село одного дня”
Юрій Калиняк

Творча група проєкту “Випчина. Село одного дня”

Творча група проєкту “Випчина. Село одного дня”:
(на світлині трохи не всі)
— Юрко Вовкогон — хтось на кшталт біг боса, "береза" і міхоноша;
— Ігор Лещук — режисер, оператор, каже кому шо і куди;
— Євген Гулевич — генератор ідей, промотор, годен нести тєжке;
— Юра Калиняк — провідник, фотограф, носит тєжке;
— Володимир Банас — кінооператор;
— Кирило Дудка — кінооператор;
— Петро Колодій — звукооператор і режисер монтажу;
— Андріан Сосса — водій, котрий любить складні дороги;
— Галина Возьна — бухгалтер.
наші волонтери:
— Остап Савчак — головний грибар і афинникар проекту);
— Наталя Бабалик — господиня "низової" бази;
— Марта Савчак — асистентка господині, навчила режисера чистити гриби);
— Лев Калиняк — шерп і майстер репортажного жанру на смартфон;
— Павло Карабка — шерп і польовий кашовар, вважає, що спішити треба мєдлєнно і має в цьому рацію.

Природа легко затирає сліди людини. Вона не банує за нев, не шукає, не чекає, вона триває у своїй вічності. Може навіть з полегкістю зітхає, коли людина вступається.
Найбирше банно людині — у пам'яті зринають душевні історії, і тіні забутих предків часом наповнюють опустілий простір.
Попри свою буйність і живучість, природа підходить до людини з людськими мірками — стирає сліди поволі, навіть не за одне покоління. Ще довго буде підзначно, де стояла хата, садові здичавілі дерева нагадуватимуть про тих, хто садив і доглядав за ними.
І найдетси хтос, хто вповіст якус живу історію, а хтос почує…
“Випчина. Село одного дня”
Наталка Бабалик

II► “Випчина”
Аудіорозповідь — читання газетної статті за 1998 рік про тоді ще живе село Випчина