“Шкільний автобус” на селі у 1980-х

 
Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека оприлюднила архівну світлину 1980-х років з сільським "шкільним автобусом" — повний дітьми дерев'яний віз, запряжений лошицею з малим лошам поруч на ґрунтовій дорозі…
Сучасні користувачі соцмереж не ймуть віри, що це світлина 1980-х, й перепитують, чи це точно 1980-ті?…
Точно… Це 1980-ті роки…

“Шкільний автобус”. Харківщина. Поч. 1980-х рр.
Світлина з видання: Боряк О. Україна: ентографічна мозаїка. Київ. 2006. С. 104.

Ця світлина не 1920-х, не 1930-х, не 1950-х, а початок 1980-х…
Україна в совєтській окупації, Слобожанщина. Квазіреспубліка "УССР".
Сільських дітей везуть до школи й дитсадку десь на Харківщині, де свого часу була "пєрвая сталіца УССР", десь там, де з Шебелінки та інших газових родовищ висмоктували газ для всієї "РСФСР", щоб маськва і лєнінґрад імєлі тєпло-свєтло. Але на початку 1980-х, в "эпоху развітóґо социалізьма", як на фото, ось так жевріло життя в українських селах навколо індустріалізованого й розбудованого совєтськими окупантами Харкова, заселеного ледь не вщент москалями-окупантами.

Зрештою, аналогічна ситуація була майже всюди на окупованій Совєтами Україні. Зубожілі села навколо індустріалізованих і заселених кацапами міст, причому, деякі з міст мали статус "закрытоґо ґорода"! Тобто, селянам туди точно було зась!

Так, це початок 1980-х…
Зовсім недавно, всього 40 років тому…
Одяг не схожий на 1980? Нагадує 1950-ті чи навіть 1930-ті?
Комусь дивно це бачити, а хтось не вірить, бо пам'ять відшибло?
Що ж, варто нагадати…

Варто нагадати, як селяни розшифровували аббревіатури ВКП(б) і КПСС — "второє крєпостноє право большевіков" і "крєпостноє право совєтськоґо союза". Бо терористичне квазідержавне утворення "СССР" було тюрьмою народів і тримало в рабстві все населення, всі 240 мільйонів.
Варто нагадати, що українські селяни тільки на початку 1970-х нарешті отримали паспорти й змогу без дозволу секретаря колгоспу й "справкі с пєчатью" їздити у місто, бодай у райцентр, щоби продати на базарі десяток яєць та щось придбати у міських крамницях, чого неможливо було придбати в сільпо… (Тут сільпо — це не мережа супермаркетів, а "колхозний маґазін" зі вщент пустими полицями, де навіть миші не приживались, і зі щоденними чергами зáсвіта, бо привезуть хліб і молоко з ґорода, а може й ковбасу, як пощастить). Тому, вирвавшись "в район", у місто, бідолашні селяни намагались заощадливо придбати щось вкрай необхідне: щось для господарства, щось з їжі, одяг дитині у школу, якісь льодяники чи цукерки дітям, як пощастить щось урвати дефіцитне "на свято"… Та хіба ж селянину бодай на що могло вистачити тих 25 рублів колгоспної "зарплати"?…

Тому й вдягнуті діти у одяг, що передавався з покоління у покоління буквально! Старенькі пальта й шапки у хлопчаків, бабусини хустинки у дівчаток і така ж у жінки, вдягнутої у "вільвєтову" шубку "прощай молодость" та схожою радше на бабцю, хоча жінці можливо близько 50 років віку й вочевидь вона ще й єдина вчителька на все село. Тож, ця жінка із самого рання, впоравшись вдома по господарству, впрягла лошицю у "шкільного автобуса" та зібравши по селу дітей підводою, вирушили всі разом до школи, а мале лоша бігло поруч з мамцею-лошицею — теж до школи! На шкільних перервах лошатко буде весело гратись з цими дітьми, доки лошиця буде мирно стояти під старою грушею на шкільному подвір'ї, а пообіді знову всі разом вирушать "шкільним автобусом" назад по домівках. І так щодня, у будь-яку погоду, в дощ та сніг, по бездоріжжю того совєтського колгоспу "імєні 40 лєт бєз урожая".

Так, це 1980-ті роки…
Нехай не вводить у оману старенький одяг дітлахів у старому дерев'яному возі.
Уважно погляньте на ґрунтову сільську дорогу. На дорозі все "написано".
Автомобільні сліди свідчать що це світлина 1980-х років.
Чіткий протектор шин "ГАЗ-53", навіть не "ГАЗ-51". Поруч менш чіткий слід протектору вантажівки "ЗІЛ" скоріш за все, поверх нього тонкий нечіткий слід чи то велосипеду, чи хто на мопеді або моторчику проїхав. Поруч, поверх сліду від гусеничного трактора свіжий слід від "УАЗ" — це скоріш за все проїхав сам председатель колгоспу. А може навіть хто "з району"!
Ну ж-бо, уявімо себе "слідопитами".

Хоча, слід протектору "ГАЗ-53" міг належати й малому автобусу "КАВЗ", проте, то не для сільських дітей ті автобуси були, а закріплені за сільрадою, "колхозамі і совхозамі", та й то не всюди. Лише "багаті" колгоспи мали якийсь старезний автобус малого типу, або на базі "ГАЗ-51", або на базі "ГАЗ-53" "КАВЗ", чи ті що клепались у автомайстернях для колгоспів — "барбухайка" з Комишувахи, "Чернігів" чи якась "Колхіда". Колгоспні автобуси возили "в район" колгоспні колективи творчої самодіяльності для участі у совєтських заходах і "смотрах", або возили "на поля родіни на картошку і капусту" городських, студентів і школярів в якості безкоштовної рабсили!
Хто забув чи не знав — таку "повінность" встановила КПСС.

Маленькі совєтські раби…

Головна ознака "совка" — маленькі совєтські раби…
Совєтський режим без докору сумлінь використовував безкоштовну дитячу рабсилу!

Ця совєтська "обязанность" відпахати "на полях родєны" всим без виключення й дітям також, активно культувалась совєтьскою пропаґандою та "сістємай абразаванія". Змалку в голови вбивалось, що двічі на рік треба "абізатільна єхать в колхоз", що кожен повинен працювати "на заводах і на полях родєны".

У шкільних підручниках всюди культивувалась повинність безкоштовно відпрацювати "на полях нашей совєтской родєны" — від "букварєй" до "інґліша": "Lena Stogova from Leningrad went to the kolhoz on the potatoes with a Timurovetc-comanda from their school"!
Цю остогидлу з молодших клясів школи "лєну стоґову фром лєнінґрад" х`тілось накормити тою "потейтос фром колхоз" так, шоб аж пюре з усіх дірок лізло!

До речі, принагідно, ремарка й про "школьную столовку".
Від спогадів про совєтську "школьну столовку" мороз по шкірі!…
Навіть через багато років моторошно згадувати сморід "школьной столовкі", огидну "єду" з волосинням школьной поваріхі тьоті свєти, жидко-смердючий "ґороховий суп" і злиплі у одну пластилінову масу глистів "макарони", смердючі "піражкі с капустай" по 6 копєєк та мерзенний "кісєль" за трі копєйкі й огидне "какао" в стаканах-ґранчаках; алюмінієві вилки-ложки на липких "подносах", липкі столи з солонкамі "яйцамі-пальцамі-нє-тыкать" та підписані червоною фарбою чайники і чаники для готування, помийні відра й полові тряпки…

І, так, за "школьныє обєды" треба було ще й платити!
Булочка "пуста" — 6 копєєк (чому, трясця, не 5 копійок?)
"Піражок с яблочной повідлой" — 10, потім 15 копєєк.
"Ватрушка творожная" — 12, потім 16 копєєк.
"Пірожнає заварноє" — 20 копєєк (іноді ВЬІКІДЬІВАЛІ)
"Какао в ґраньонном стаканє" — 3 копєйкі.
(ця мерзенна какава цвєта спєрмотоксікоза зі сморідом половой тряпкі школьной столовкі досі відчувається, тому я люто ненавиджу какао і не п'ю каву з молоком).
Вартість молока не пам'ятаю, бо не вживаю молоко.
Втім, повернімось до картоплі "на полях родєни".

Народженим в совєтській окупації на початку 1980-х довелось застати не лише совкову "піанєрію", але й ці принизливі та обов’язкові рабські відпрацювання "на полях родєны" — двічі на рік.
І нас також зі школи вивозили "на поля родєны" сапати чи прибирати буряки, рубати капусту й жбурляти у кузов колгоспного "ҐАЗіка" чи причеп колгоспного трактора. Більшість дурників раділи, що замість занять повезуть в колхоз, але радість зазвичай згасала після перших метрів польового рядку.
Інколи з поля могли завезти у колгоспну "столовку", де "їжа" була навіть трішки "краща", аніж у "школьной столовкє" чи "городських столовках", а інколи з тієї ж "колхозной столовки" без церемоній дітям-рабам прямо "на поля родєны" привозили якусь "похльобку" в старому бідоні, розсипали по залізним емалірованим мискам, роздавали старі подерті алюмінієві ложки з тієї ж "колхозной столовки" й змушували отой шмурдяк їсти.
Більшість, тихенько виливала у траву, але голодні їли що дають…

І совєтскіє учітєля буквально гнали усих школярів на ці рабські безкоштовні "отработкі", бо "ґороно трєбуєт"! А страх перед ґороно у совєтскіх учітєлєй "сільнєє страха смєрті"!
Тому, совєтскіє учітєля гнали дітей у "колхозноє рабство" та й самі залюбки ставали рачки й перепахували "колхозноє полє" вздовж і впоперек, аби лиш вислужитись перед "начальством і шефамі", щоб отримати якусь срану премію в 10 рублєй за "план по дєтях" і за те перепахане руками дітей "колхозноє полє"!

Виглядало це приблизно так.
Классручка всєм в днєвнікі красной пастой пісала увєдомлєніє радітілям:
"19.05.1990, в субботу, выєзд в шефскій колхоз на полевыє работы. Прі сєбє імєть тяпку і граблі, рабочая форма одєжды. Явка обязатєльна!"
І це вже в 1990-х, коли нарешті скасували навчання по суботах, але все одно, як не "субботнік", так "в колхоз на картошку"!

В колгоспи передмістя нас возили не на підводі.
Здебільшого, у нас на Запорожжі всих коней остаточно поїли у останній Голодомор… Тож, коні в селах були подекуди й мало.
Тому нам "пощастило" більше — нас вивозили "на поля родєны" або в причепі колхозного трактора, або все ж "по правілам бєзапаснасті" у бортовому ҐАЗ-51 (в колхозах ще були ці старі дідугани) чи ҐАЗ-53, де в кузов ставили оті шкільні лавки "з калідора", ага, або, якшо дуже "пощастить" і відправляли у "багатий калхоз", то тоді школярів забрати приїздив навіть калхозний автобус "КАВЗ", "козлик" — ото на ньому весело було стрибати по польовій ґрунтовці на пшакающих пилюкою сидіннях, зате вже точно з кузова не випадеш!

Шкільні автобуси в "СССР"? Нонсенс!

В "СССР" не було секса і шкільних автобусів.
Такого поняття як "шкільний автобус" в "СССР" взагалі не існувало!

Шкільні автобуси, якщо хто забув, з’явились вже на початку 2000-х років, позаяк протягом 1990-х всі бачили у західних фільмах оті жовті шкільні автобуси, якими дітей возять до школи у нормальних країнах. Тому, як явище, шкільні автобуси з’явились в Україні вже після відновлення Незалежності, й зазвичай поява шкільного автобусу "на мєстах" є предметом гучного піару місцевого "нардепіка-фєодала" чи "нардепа-пахана" що засідає під Верховно-Радянським Куполом, і перед виборами піариться на закупівлі одного-двох шкільних автобусів для свого виборчого округу. Та й то, такі шкільні автобуси є зазвичай лиш у містах, рідко де у "багатих" селах. У більшості ж, нинішні села взагалі не мають ніяких шкільних автобусів, а "оптімізация" взагалі позбавила й сільських шкіл, тож нащо ті шкільні автобуси, еге-ж?
У тих же США шкільні автобуси були і є ще з 1940-х років.

1940-і роки, соціальна реклама шкільного автобусу в США.
В США шкільні автобуси запровадили наприкінці 1930-х, вони мали червоний і жовтий кольори.

А в Совку 1980-х автобуси якщо й були, то точно не шкільні.
Звісно, принагідно любителі Совка щораз тицяють фоточками з автобусами "Артека" та нагадують, як їх возили автобусами у піонєрлаґєря, щоправда, забувають, що зазвичай доставку дітей у "подвєдомствєнный піонєрлаґєрь" здійснювали автобуси підприємств, на чиєму балансі були закріплені ці "піонєрлаґєря" і ці ж автобуси. Або знімали місцеві рейсові, щоб відвезти й забрати з "піонєрлаґєрєй" чергові "смєны піанєріі". Але ніяких шкільних автобусів в "СССР" не було й бути не могло! За школами взагалі не могло числитись автобусів чи якогось транспорту, хіба що міг бути якийсь службовий автобус у ґороно-районо та звісно ж службовий транспорт "міністєрства злокачіствєннава абразаванія УССР".

Автобуси в "СССР" були призначені виключно для службових цілей.
І такого поняття як приватний автобус теж бути не могло!
Всі автобуси в "СССР" належали "ґосударству".

Скептики та любителі "СССР" зауважать, мовляв, "брехня", "нє было такоґо"!
Було… Просто, пам’ять у більшості населення куца й куряча!
На щастя, дехто має світлу пам’ять…

Зима наприкінці 1980-х.
Миті щасливого дитинства полягали зовсім не в тому,
в чому переконував окупаційний совєтський режим.
© Dem’än Dzüba — кольоризована світлина з власного архіву

Дитячі спомини
про "счястлівоє совєтскоє дєццтво"…

Власні дитячі спомини не дадуть збрехати!

Навіть в містах, а особливо у невеликих, проблемою було придбати одяг та їжу.
Людям, а особливо у малих містах і в селах, було доволі складно зібрати навіть дітей у школу, бо "накладно", а особливо, якщо в родині не одна дитина. Й за обов’язковою у ті часи "школьной формой" часто треба було їхати в місто, якщо не "в район", то навіть "у область", щоб "достать"! Що означає суто совєтське слово "достать" і ЯК це слово вимовляється з особливою інтонацією — мають знати й пам’ятати народжені в совєтській окупації…

"Достать"… "Достать" нормальний одяг було складно взагалі. "Достать" шкільну "форму" теж була проблема: мало того що не всюди "викидували" (це теж суто совєтський побутовий термін), так доводилось вже хапати що є, не міряючи на дитину, бо "хай вже на виріст". І гребли що було, не дивлячись на кольори одягу.

Совєтські школи через дресс-код нагадували нелегальні публічні будинки з малолітніми гувернантками "у фартушках" та хлопчиками-порт’є у коричневій "уніформє".
Зазвичай, була коричнева шкільна "форма", для дівчаток ще й з "фартушком" (чорний щодня, білий "торжествєний").
Втім, з 1980-х Совєти ввели синю піонєрську форму для повсякдення (біла "торжествєнная" була ще зі сталінських часів виключно на офіційні заходи, переважно у великих містах та для "Артека" звісно). А зазвичай всі були в однакових коричневих, а згодом ще у синіх "формах".

Єдиний у школяра шкільний піонєрскій костюм синього кольору був предметом заздрощів, бо у більшості були стандартні коричневі, а сині коштували дорожче, отже, це означало що родина школяра у синьому піонерському костюмі була більш "багатшою" за тих, хто був вдягнутий у коричневий. У деяких школах совєтські учітєля навіть забороняли вдягати затверджену в "СССР" синю піонерську уніформу, щоб не заздрили "коричневі". Таке постійне розшарування дітей поміж собою негласно культивувалося серед совєтських учітєлєй, і ніхто не спиняв знущання "коричневих" над "синіми", хоча, власне, діти не обирали, що їм вдягати, так само як і їхні батьки, які що змогли, те й встигли купити. Тому, на дермонтиновій нарукавній нашивці синього піонерського костюму інколи синьою шкільною пастою могли написати матюк аби висловити заздрощі, або повідривати "срібні" дюралюмінієві пуговки з піджаку, доки одяг висів у роздягальні під час фізкультури. І спробуй потім дістати ті кляті ґудзики, зате совєтські учітєля відчитають, бо ж, "всє далжны быть в піанєрскіх кастюмах і ґалстуках" та "паччіму пуґовіцы аторваны, что, мать бєзрукая і нє может прішить?", ага…
А вдома Матуся буде гірко зітхати, латаючи порвату шкільну форму, бо нова коштує недешево, але де ж її придбати?

Зате після школи вже всі вдягались у "домашнє", й тоді було ще більш чітко видно, чия родина "багатша", чия "бідніша", а хто просто з неблагонадійних родин. Бо шмоття мало чим відрізнялось від того, що на тій архівній світлині зі "шкільним автобусом".

Це тільки у совєтських "дєцкіх фільмах" всі піонєри були "как на подбор"!
Звісно ж, всі піонєри були виключно в "сінєй уніформє" 1983 року.
Бо це ж були "столічниє" московскіє піонєри"! Всьо как в кіно!
Взяти будь-яке "совєтскоє дєцкоє кіно" включно з тими дебілізуючими "єралашамі" — там всі піонєри завжди, і в школі й поза школою, і взимку і влітку, за будь-яких обставин, хоч "в ґостях у сказкі", хоч "ґостья із будущєґо" — завжди у піонєрской формє, с піонєрскім ґалстуком на распахнутой ґруді!
"А на піонєра вся страна сматрєла, как душа ґарєла в маладой ґруді!"

В реальному ж житті трішки іншими були ці реалії життя…
Дитячій одяг звісно був, але увесь однотиповий, сірий і невиразний.
Втім, головною проблемою було знайти й придбати одяг. Тому, мають пам’ятати народжені в совєтській окупації й ті затягані розтягнуті колготки, що кишками звисали та постійно сповзали кудись вниз у взуття, натираючи ноги, і увесь той свій "бєднєнькій но чістєнькій ґардєроб"…
І у більшості випадків не варто винуватити батьків, адже в Странє Совєтов просто неможливо було жити нормально, у нормальних людських умовах і мати нормальний одяг та гідний рівень життя…

Одяг зазвичай купувався "раз і навсєґда"!
При цьому, діти зі шмоття виростали швидко, тому й "домашнє" шмоття, і шкільні "піонерські костюми" зазвичай передавались меншим братам і сестрам або сусідським дітям — "донашувать". Таким чином, інколи одне й те ж шмоття "донашували" по кілька різного віку дітей. І взуття також. Якщо одяг та взуття не розповзлись остаточно, їх обов'язково "донашували" інші.
Влітку було простіше: кепка, майка, якість схожі на труси шорти, сандалі.
Взимку було складніше з одягом. Страхолюдне ватяне пальто "на виріст", в'язані рукавички на резинках крізь рукави, в'язана шапка-"будьоновка", шапка-півник чи шапка-вушанка зі штучного "кошачьєґо мєха", чобітки "сапожкі із кожи молодоґо дєрьмонтіна", а у кого не було, той навіть у школу тягав батькові "кірзачі" — грубі й холодні, підбиті цвяхами "кірзовыє сапоґі" ("кірза" — аббревіатура від "кіровскій завод" — табір ҐУЛаґ в Кіровє, де зеки ці "сапоґі" штампували у промислових масштабах на увесь "СССР".)

Так, наприкінці 1980-х початку 1990-х у школу доводилось ходити навіть у старих, але начищених ваксою до блиску, батькових "кірзачах"…
(Не питайте, що таке вакса…)

Так-так, мова наразі про дитячий одяг совєтських 1980-х…
У школу вдягалось щось "нове", а вже вдома тягалось старе.
Тож, у 1980-ті й навіть на початку 1990-х дітлахи бігали хто в чому вдома, й гуляти ходили також хто в чому. Відтак, коли взимку катались з гірки на санчатах то ніхто не звертав уваги на те, хто у що був вдягнутий і взутий. І навіть ніхто не дивувався, коли хтось з хлопчаків знімав свої батькові "кірзачі", аби з них витрусити снігу й обтрусити вщент мокрі "портянкі" (онучі) — так-так, а ви як думали носити "кірзачі"? Звичайні панчохи в них стирались за мить, а якщо в "кірзачах" стерти теплі бабусині в'язані шкарпетки, то на горіхи можна було отримати швидше, аніж за стерті в кров ноги! Бо ше спробуй придбати ту пряжу на нові в'язані шкарпетки, а старих кофт розпускати вже й немає. А ше лікувати бешкетнику ноги й шмарклі, бо прийшов додому як чорт увесь у снігу, навіть у трусах сніг, і з порога мамця чи бабця вже зустрічають віником щоби обмітати й чихвостити тим віником шоб аж свистіло — й за подерті шкарпетки, й за подерті в кров ноги, і за сніг у трусах, і за синю дупцю під трусами, й за посинівший пісюн, і за шмарклі з носа!

Тож, деякі діти 1980-х знали що таке "кірзачі" і як правильно мотати ті кляті онучі, щоби ноги в кров не стерло. А дехто навіть знав і вмів прошити власне взуття, бо підошва знову відпала, та підбити підошву чоботарськими цвяхами й залізяку на каблук пригамселити, щоби не стиралась підошва, і щоб не ковзало по ожеледиці, і щоб гучно цокало шкільними коридорами та вельми дратувало совєтських вчителів. (Це теж спомини з власного досвіду).

Відтак, не дивуйтесь, а краще пригадайте: у 1980-х і навіть на початку 1990-х діти провінцій ще могли бігати вулицею у батькових "кірзачах" та ватяних фуфайках, бо іншого подекуди просто не було…

Це нині є вибір і асортимент! Були б гроші.
А раніше, в совєтській окупації, не було ні грошей, ні вибору.
Відтак, в дитинстві доводилось тягати ненависну "піанєрскую форму", попередньо зірвавши першим у школі ще більш ненависний "піанєрскій ґалстук", бо категорично не бажав пхати голову у совєтьске ярмо. І клята пам’ять не забуває, який мерзенний запах має фуфайка, хоч і нова, й такий же запах мали дитячі ватяні пальта, бо матеріял і суть єдині. І застіране та затягане латане-перелатане "домашнє" шмоття, бо іншого не було. І як правильно "кірзачі" носити, начищати до блиску та лагодити, як прошити взуття джутом теж Батько навчив. Тож, все ще намагаюсь забути як правильно мотати онучі, а мої ноги з дитинства ще не забули що таке "кірзачі", хоч нині ці ноги носять або стильні клясичні “Dr.Martens” (ті самі “мáртенси”, про котрі з часів ленд-лізу в Совку ходили леґенди), або взимку ці ноги носять берці “Columbia”. І в роки "счястлівоґо совєтскоґо дєцтва" я і мої однолітки навіть уявити не могли, що таке було би можливо, і що десь є взуття, яке має найвищу якість та може служити десятиліттями, але при цьому, бути й лишатись стильним, а не як оті "кірзачі".
При цьому, я застав вже останні роки Совка!
Совок гнив до останнього!

Якщо пам’ять куцувата, відкрийте й погортайте сімейні фотоальбоми.
Звернуть увагу на одяг і взуття. Порівняйте з нинішнім.
Згадали?

1970-ті — Токмак на Запорожжі, у міському парку.
1980-ті. Вдома — у "домашньому"! Старі світери, спортивні штанці з видутими колінами.
1989 рік — Токмак, школа №12. (кольоризована світлина)
Ще "октябрята" перед прийомом у "піонєри". Зверніть увагу на подерте взуття.
© Dem’än Dzüba — кольоризовані світлини з власного архіву

Кросівки? Джинси? "Фешн-стайл"?
Та навіть не чули про таке у 1980-ті!
Які там джинси! Лиш наприкінці 1980-х початку 1990-х з'явилась "варьонка" — виварена "бєлізной" у виварці за кілька днів якась синя роба з грубої тканини, вкрита після виварювання химерними хімічними білими плямами, слугувала "джинсами", схожими на ті, шо бачили в телевізорі у хранцузьких кінах з Бельмондо і Депардьє.
Роль кросівок грали огидно-мерзенні совєтські кєди "Спорт".
Роль спортивних костюмів грали, вибачте, до біса розтягнуті кишки з тонкої "хлопчато-бумажной ткані" брудного темно-синього кольору, як зеківська роба, але з видутими колінами! Всі мужики ходили в цих кишках з видутими колінами, і школярі на уроки фізкультури теж вдягали ці кишки з видутими колінцями. Огидніше й мерзенніше совєтських кєд "Спорт" міг бути лише совєтській спортівный костюм "Спорт" із розтягнутими й висячими немов цицьки старої проститутки видутими колінами!

Це вже аж наприкінці 1980-х початку 1990-х потихеньку почали доходити до малих міст всі ті "элємєнты сладкой жизні" та "тлєтворноє вліяніє запада" у вигляді джинсів та кросівок з польських секондів, жувальних гумок та решти "діковінок", від котрих "совґражданє" божеволіли.
А до села такі речі взагалі рідко доходили…

Тож, не дивуйтесь, що на архівній світлині діти вдягнуті як у 1930-х…
Це 1980-ті…

Совєтська правда…

Світлину вочевидь зіскановано з якогось ще совєтського журналу на кшталт "Селянка" чи "Сільське життя", позаяк просвічує текст зі зворотнього боку сторінки, а підпис під світлиною засвідчує час і місце, де зазнімковано цей кадр хроніки.

Отже, скільки б не "возмущались" сучасні інтернет-користувачі що це "всьо нєправда", що "совєтскую родєну очєрняют", і що "ані помнят счястліває дєцтва і самає вкуснає в мірє марожинає", факти річ вперта, а історичні фото щораз доводять, наскільки було "щасливе" те совєтське "життя".
Вже не кажучи про "счястліває савєтскоє дєцтво"…

Сільським дітям зі світлини нині має бути десь по 50 років.
Діти з архівної світлини мають чудово пам'ятати своє "счястлівоє дєцтво".
Зрештою, всі народжені в "СССР" все чудово пам'ятають, але більшість мають вибіркову пам'ять — "тут помню, тут нє помню, но нам харашо було в Саюзє".

Набагато більше вражають ті, хто вже народжені після краху "СССР" і взагалі не можуть знати що таке "совєтская жизнь", але вони під впливом ворожої кремлядської пропаґанди в соцмережах та за переконаннями ватяного оточення родичів — ці нео-совочки теж "помнят"!
І теж "хатят вєрнутца в СССР"!

Щоправда, було би цікаво поглянути на сучасного хіпстера-лівачка, котрий заліпив свій фейсбучік картинками про "СССР", щоби воно робило, якби у нього відібрали ґаджет з інтернетом, зістригли б модну зачіску й барбєршопну борідку, щоб "нє видєлялся хіппі сраний", відібрали б брендове модняве шмоття, вдягли б у той совєтський спортівний костюм з видутими колінами, "кірзачі" й совєтську фуфайку та відправили б у тракторному причепі "на поля родєны" прибирати капусту, а потім би покормили в "колхозной столовкє" неїстівною "єдой"; а вдома у тісній квартирці якоїсь общаги мився би хіпстер у мискі з ковшика, доки мати готує вечерю, батько дивиться телевізор, бабця в'яже онукам панчохи, дід куняє, менші брати й сестри бігають по головах, сусіди за тонкою стіною чубляться за ковбасу, в коридорі гризуться за чергу до туалету, але у своїй однокімнатній "квартирі" можна хоча б приткнутися у свій куток та відпочити після важкої праці в колхозі, бо зранку ж на практику на завод від того ПТУ, в якому буде вчитись хіпстер, що отримав свій омріяний персональний "савєтскій саюз"!
І жалістний постик у фейсбучік не напишеш, і в інстаґрамчік не виставиш фоточку з оттакенними мозолями на долонях і розпухлими в "кірзачах" подертими у кров ногами від 12-годинної роботи "на полях родєны", бо інтернету ж нема!
Бажання "попасть в СССР" збулись у більшості "житєлєй дамбаса", наприклад.
Бо "совок" і "русскій мір" приходять несподівано й миттєво!
Сьогодні живеш у ХХІ столітті, а раптом хоп — і настав 1937-й…
Тож, бійтесь своїх бажань, лівачки-шмаркачі.

Наостанок варто нагадати, що відстань від тієї архівної світлини із гужевим "шкільним автобусом" 1980-х до наших днів складає всього якісь 40 років, але ще більш стрімко все може повернутися ось до такого стану, навіть гірше, якщо більшість буде "мєчтать і ностальґіровать по СССР" та завзято кликати "русскій мір"…
Думай-те!

© Dem’än Dzüba
Кольоризовані світлини з власного сімейного архіву.
Першоджерело архівної світлини:
© Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В.Г. Заболотного
Решта ілюстрацій з відкритих джерел.