Пласт історії під совєтським аґітплакатом

Пласт історії під совєтським аґітплакатом,
або Як чєкісти "бдєлі" петлюрівців

 
„Товарищ, БДИ!“ — закликало одне з совєтських гасел. Це гасло породило купу жартів про "бдєть, недобдєть і пєрєбдєть". В пошуку матеріялів для попередніх публікацій “Ґолубі міра” ХХ століття і “Ґолубі міра” що несуть війну натрапився цікавий совєтський аґіт-плакат 1920 року із закликом "наркома" троцкоґо "бдєть пєтлюровцев"!
Совєти й москалі завжди боялись Українців з нашим прагненням до Волі, тому споконвіку москалі вигадували для нас якісь прізвиська й вкладали в них всю міць негативу, на який були спроможні: "мазєпінцы", "запорожцы", "пєтлюровцы", "ґайдамакі", "бандеровцы"...
Так, ми пишаємось тим, що ми — мазепинці, петлюрівці, бандерівці!
Власне, вйо роздивлятись плакат.

 

Совєтський аґіт-плакат 1920 року "БУДЬ НА СТРАЖЕ!"
[завантажити повнороздільний плакат]

"БУДЬ НА СТРАЖЕ!" — закликає аґітка 1920 року від "наркома" льови троцкоґо 🙂
Гігантський "красноармєєц" із гвинтівкою розкарячився й навис над Україною та Європою, однією ногою розтоптавши Білорусь, другу ногу вмочивши у Каспійське море.
На теренах Європи переляканими ліліпутами-буржуйчиками змальовані Естонія, Латвія і Фінляндія (ох як "карліковая" Фінляндія невдовзі буде драти красноармєйські сраки!) Десь на півдні з-під Карпат плазує ліліпутська Румунія з крихітним чоловічком (вочевидь малась на увазі "Бесарабія" — так россійсько-імперський шовінізм звав східну Молдову, розділену навпіл після Кримської війни).
Ну а по центру змальована Польща — на ту мить "вражеская і двулікая" для Совєтської Россії.
Трійця на плакаті — це польський уряд, котрий навколішки просить миру у Совєтьскої Россії, по спині Польщу плескає чи гладить Франція у однострої гусара — це "крайніє імпєріалісты", а з-під польського уряду польська шляхта, мовляв, підкидує ті самі "банды пєтлюровцев", про яких, власне, і викладено текст понизу плакату.
Почитаймо! 🙂

"БУДЬ НА СТРАЖЕ!"
"Польша выбросила на нашу территорию несколько новых значительных банд под руководством того самого петлюровского бандита Тютюника, который подлежал высылке из пределов Польши. Неслыханно провокационный характер этого нового нападения заставил всю армию встрепенуться и спросить себя: "Доколе же?"
Каждый красноармеец должен уяснить себе действительное положение дел. В Польше не одно правительство, а два. Одно - официальное, гласное, выступающее в парламенте, ведущее переговоры, подписывающее договоры. Другое - негласное, опирающееся на значительную часть офицерства, с так называемым начальником государства Пилсудским во главе. За спиной тайного правительства стоят крайние империалисты Франции. В то время, как официальное польское правительство под давлением не только трудящихся, но и широких буржуазных кругов, вынуждено стремиться к миру с советской Россией, провокаторы Польского штаба изо всех сил стремятся вызвать войну.
Мы не знаем, победят ли в Польше этой зимой или ближайшей весной сторонники мира или преступные поджигатели. Мы должны быть готовы к худшему.
Красная армия снова раздавит Петлюровские банды, выброшенные к нам польскими авантюристами. Красная армия удвоит свою работу по боевой подготовке. Никакой поворот событий не застигнет красную армию врасплох.
Л.Троцкий"

[текст совєтскої аґітки з плакату мовою ориґіналу]

Варто нагадати перебіг подій того часу.

Від Берестейського Миру до Другого Зимового Походу

100 років тому на теренах України в місті Берестя (россійсько-імперська назва "Брєст-Літовскій") 9.ІІ.1918 було укладено перший мирний договір у Великій Війні — Берестейський Мир.

Мирні переговори в Бересті проходили надзвичайно складно, Совєти постійно намагались зірвати перемовини або відсторонити делегацію Української Народньої Республіки, хоча формально ватажок совєтської делегації лєв троцкій визнав право української сторони на перемовини і визнав Незалежність УНР. Проте, Совєти вже розпочали широкомасштабну війну проти Української Народньої Республіки і орди "красноармєйцев" муравьова вже наближались до Києва, тож троцкій запропонував німецькій та австрійській сторонам замінити делегацію Самостійної України своїми "совєтскімі делеґатамі" зі швидкоруч створеної "совєтской УНР" зі "столицею" в Харкові. Представники Центральних Країн не погодились на цю совєтську оборудку, позаяк перемовини з офіційною українською стороною вже вийшли на завершальний етап. Завдяки тому, що Герої Крут стримали совєтських окупантів на добу, Січові Стрільці Коновальця розгромили большевицьких заколотників "Арсеналу" і українська влада в Києві протрималась на мить підписання Берестейського Миру — відбулось дипломатичне визнання Незалежності України.
Берестейський Мир з Українською Народньою Республікою було укладено 9 лютого 1918 року.
Українська Народня Республіка була визнана Незалежною Державою!
А ось з Совєтською Россію лише через місяць вдалось домовитись Центральним Країнам і укласти 13.ІІІ.1918 вкрай невигідний для Совєтів "брєстскій мір".
Саме тому не варто плутати Берестейський Мир і "брєстскій мір".

На цю мить першими з європейських народів свою Незалежність проголосили Фінляндія і Україна.
Совєти втратили легку можливість контролю не лише над Україною й Фінляндією, але також для Совєтів були втрачені: Естонія, Латвія, Литва, Біларусь, Польща, Бесарабія, Грузія, Азербайджан і Вірменія.
Не вийшло отримати "легку здобич" у вигляді россійсько-імперських колоній.
Звісно, такий розклад геть не влаштовував Совєти.

Совєти прагнули реваншу та повернення "утраченних" россійсько-імперських територій, а відтак розпочався широкомасштабний наступ, в першу чергу, на терени України та найбільш слабкі ділянки фронтів.
Першою була буквально розтоптана Білорусь (що, власне, й змальовано на совєтському плакаті без особливих церемоній). Рада Білоруської Народньої Республіки була розстріляна, Мєнськ зайняли Совєти.
Польща, котра отримала незалежність в день офіційного завершення Першої Світової війни, також прагнула відродитись в кордонах останньої Речі Посполитої, а бажано взагалі щоб "од можа до можа"! Тому, Польща почала свою війну проти України, Литви і Білорусі з верещаннями "Львув наш!" "Вільно наш!" "Всходні Креси!"
Мадяри вже зазіхали на Підкарпатську Русь, Румунія разом з Бесарабією (південь якої був заселений Українцями) почала окупацію Буковини...
Україна роздиралась на шмаття звідусіль "добрими сусідами" й лютими ворогами...
Ось як ту криваву добу змалював на своєму постері український дипломат, ґеоґраф і картоґраф Ґеорґ де Гасенко:

Як відомо, Перший Зимовий Похід Армії УНР (6.ХІІ.1919—6.V.1920) під проводом генерала Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка і отамана Юрка Тютюнника хоч і був прикладом звитяги та найбільшим у військовій історії військово-партизанським рейдом, проте, нестача зброї, складні умови, відмова Антанти й Міжнародного Червоного Хреста в допомозі та оточення з трьох фронтів "красной армієй", "бєлой армієй" і поляками — загнали Захисників України у перший "Трикутник Смерті" (Любар — Чортория — Миропіль)...
Перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва доби Національно-Визвольних Змагань в Україні 1917—1921 років, під час якого Українська Армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами. Досягнута головна найважливіша мета — збережена Армія УНР. Перший Зимовий Похід дав зразки характерної партизанської війни. Тим не менш, втрати були суттєві...

Верховний Отаман Симон Петлюра дійсно знаходився у безвихідній ситуації, в глухому куті, внаслідок недолугої та недалекоглядної політики соціялістів Центральної Ради України на чолі зі зрадником віннічєнком, котрий вже встиг спочатку втекти до Європи, а на початку 1920 року на запрошення лєніна приїхав до Москви і спокійно собі працював на Совєти. А ось у Петлюри лишалась смужка контрольованих теренів вздовж Збруча і остання столиця в Кам'янець-Подільському... Петлюра приймає рішення поступитись Західною Україною, яку вже окупувала Польща... І Верховний Отаман Петлюра пішов на поступки "начальнику" Польщі Юзефу Пілсудському, сподіваючись взамін Західної України отримати військову допомогу. Власне, це була чергова помилка Петлюри — Пілсудський просто розраховував використати Армію УНР задля того, аби захопити якомога більше "всходніх кресів" для Польщі.
Відтак, Армія УНР використовувалась в совєтсько-польській війні. Причому, Українці добряче чихвостили совєтських окупантів! Під Замостям генерал-хорунжий Марко Безручко добряче надер сраки "конніце сємьона будьонноґо", врятувавши Польщу від совєтської окупації, за що поляки кинулись нагороджувати Українця своєю найвищою нагородою, проте, Марко Безручко відповів: "Я воюю за Україну, а не за Польщу!"
Навесні 1920 року з'єднаному польсько-українському війську вдалось вкотре звільнити ненадовго Київ від совєтських окупантів.
Завдяки Українцям вдавалось доволі швидко звільняти окуповані Совєтами терени України, Литви і Білорусі.
Тож, для Совєтів у 1919—1921 роках Польща була ворогом.
Україну совєтські окупанти взагалі не визнавали Державою.

Втім, квазідержавне утворення "Совєтская Россія"\"РСФСР" також ніким не було визнане.

Троцкій все ще був другою персоною в Совєтскій Россії після ульянова-лєніна.
В січні 1921-го плюгавий сифілітік здохне не без допомоги і за участі товаріща джуґашвілі-сталіна-"кобы", проте до 1925 року троцкій буде займати посаду з назвою "нарком воєнных і морскіх дєл рєввоєнсовєта РСФСР". Відтак, як друга особа "РСФСР" і "ґлавный командір красной арміі", льова троцкій відповідав і за аґітацію. А після невдач на перемовинах у Бересті на тлі постійного відступу "красной арміі", становище троцкоґо дедалі більш ставало хитким, і товаріщ сталін вже почав гострити ту сокиру, якою льову зарубають через декілька років в далекій Мексиці.

Совєтський аґіт-плакат "БУДЬ НА СТРАЖЕ!" вочевидь розповідає про початок Другого Зимового Походу під командуванням отамана Юрка Тютюнника. Але вочевидь плакат друковано до укладання сепаратного "ріжскоґо міра" між Польщею і Совєтами в березні 1921 року, ймовірно, осінь 1920, позаяк мова йде про майбутні польські вибори, від результату яких залежало, чи вдасться Совєтам навесні 1921 домовитись з поляками про розділ України, Литви і Білорусі.
Як відомо, Антанта дала криваву згоду на пошматування України, Литви і Білорусі між улюбленим дітищем Антанти Польщею та квазідержавним утворенням "Совєтская Россія", яке не було ніким визнане до листопада 1933-го...

Совєти найбільше боялись не Польщі, з якою вже тривали таємні сепаратні перемовини щодо пошматування України, Литви і Білорусі. Совєти боялись Українців, особливо після Першого Зимового Походу. Тому в аґітації на плакаті робиться акцент на "бандах пєтлюровцев" і згадується "пєтлюровскій бандіт Тютюннік".
Зупинімо свою увагу на постаті Юрка Тютюнника, згаданого у прокламації троцкоґо.

Юрко Тютюнник

Юрко Тютюнник — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР.
Народився 20 квітня 1891 року в селі Будище, нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна.
За материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини.

Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин россійсько-імперської армії, обраний заступником голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів. У середині травня 1917 року до Криму прибув ґлава Врємєнноґо Правітєльства Россійской Рєспублікі Алєксандр Кєрєнскій, який запропонував Тютюннику перейти до Штабу Одеського військового округу на високу посаду, але Тютюнник відмовився.
Навесні 1918 року на чолі козацьких загонів брав участь у роззброєнні збільшовичених частин россійсько-імперської армії, що поверталися зі фронту Першої Світової війни.
До травня 1918 року контролював великі терени Київської та частково — Херсонської губерній. (адмінподіл ще лишався россійсько-імперським, тож терени ґубєрній були великими і Київська межувала з Херсонською)
9.ХІ.1918 Тютюнника, як учасника підпільного Революційного штабу Києва, заарештували гетьманці Скоропадського. У грудні 1918 року Юрка Тютюнника мали розстріляти за наказом Головнокомандувача військами Гетьманату князя Долґорукова. (Як відомо, колишній ад'ютант імператора Ніколая-ІІ Скоропадський був прихильником "єдіной нєдєлімой Россіі", тож, оточив себе колишніми офіцерами з россійсько-імперської армії, а зрештою проголосив свій "Маніфест" про необхідність входження України до "єдіной і нєдєлімой Россіі" під керівництвом українофоба дєнікіна, що й викликало антигетьманське повстання.)
У ніч проти 14.ХІІ.1918 під час антигетьманського повстання, отамани Юрко Тютюнник, Олександр Палієнко і Андрій Вовк зняли повстання у Лук'янівській в'язниці, внаслідок якого в'язні захопили частину Києва та дали змогу військам Директорії увійти до столиці. Після звільнення вирушили назустріч військам Директорії.
Незабаром Тютюнник відмовився від співробітництва з УНР, оскільки орієнтувався на "боротьбистів" (тогочасна українська компартія), які прагнули порозуміння з большевиками...

Так, в ті роки большевистська пропаґанда і популізм були дуже популярні, тож у більшості Українців була каша в головах. Таким чином, Тютюнник задля співпраці з українськими коммуністами (котрі формально діяли окремо від совєтських) відмовився від співпраці з соціялістами Директорії УНР (які також спочатку, особливо під орудою зрадника віннічєнка, орієнтувались на співпрацю з большевіками)...
Тобто, всіляких "компартій" та "рєвсовєтов" наплодилось в ті часи, як гнид!
Не дивно, що складно було взагалі розібратись, хто є хто.
Втім, якими б "незалежними" чи "самостійними" не виглядали українські комуністи, дуже швидко з'ясовувалось, що керуються вони всі з Совєтської Россії.
Відтак, ті отамани й командувачі підрозділів Армії УНР, що підтримували ідеї соціялізму, могли водночас і перебувати у складі Армії УНР, і воювати на боці большевиків.
Аж доки не приходило прозріння...

У лютому 1919 року військовий підрозділ Тютюнника об'єднався із загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу в складі Армії УНР (23 тисяч багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів) під назвою Херсонська дивізія. Командування Повстанською армією перебрав на себе отаман Григор'єв, начальником штабу став Тютюнник.
З 1.ІІ.1919 за постановою ЦК компартії "боротьбистів" та за погодженням з командуванням "украінскоґо фронта красной арміі", — начальник штабу 1-ї бригади (яку очолював отаман Григор'єв) 1-ї Задніпровської дивізії "украінской совєтской арміі", яка підпорядковувалася ..."рєввоєнсовєту РСФСР" на чолі з троцкім.
Тобто, Тютюник мимоволі потрапив під фактичне командування "нарвоєнкома РСФСР" троцкоґо!
Колишні вояки Армії УНР і повстанці перетворились на "красноармєйцев" та під командуванням Григор'єва і Тютюнника повели бойові дії проти денікінців і військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і 6 квітня Одесу. Тютюнник був призначений ненадовго комендантом Одеси, одночасно — командиром 1-ї бригади 6-ї "украінской совєтской дівізіі украінскоґо фронта красной арміі", яка розгорталася із загонів отамана Григор'єва.
Але швидко прийшло прозріння!
У травні 1919 року, зрозумівши суть большевицької політики в Україні, Тютюнник і Григор'єв повернули зброю проти большевиків, і 9 травня 1919 Тютюнник на чолі двох полків своєї бригади зайняв Січеслав (Катеринослав).
Наприкінці травня 1919 року, після поразки повстання, з невеликим загоном у 150 чоловік пішов на з'єднання з частинами Армії УНР Симона Петлюри, здійснюючи в північно-західному напрямку тисячокілометровий рейд тилами "красной арміі". По дорозі загін збільшився до 2 тисяч повстанців.

8.ХІ.1919 головний отаман Петлюра зняв із посади отамана В.Сальського, який виступив за припинення бойових дій, та призначив командувачем Армії УНР Ю.Тютюнника.
Юрко Тютюнник був одним з ініціаторів та керівників Першого Зимового Походу. Перший Зимовий Похід (6.ХІІ.1919—6.V.1920) під проводом генерала Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка і отамана Юрка Тютюнника, попри звитягу, завершився невдачею, хоча й досяг запланованої мети.
За участь у Першому Зимовому Поході генерал Юрко Тютюнник отримав орден «Залізного Хреста» за №2, а його дружина, Віра Андріївна Тютюнник, яка в часи походу була сестрою-жалібницею, нагороджена «Залізним Хрестом» №5.
Після інтернування українських частин у Польщі Тютюнник не склав зброї.
Улітку й восени 1921 року підготував план Другого Зимового Походу на терени України, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні з метою підняти антибольшевицьке повстання, а головне — врятувати Українців, насамперед селян, від голоду...
Якраз на зиму 1921—1922 прийшовся перший Голодомор...
Пошматована між Польщею і Совєтами Україна опинилась у вкрай складному становищі. На окупованих Совєтами теренах України миттєво почалось пограбування — совєтський окупаційний режим квазідержавного утворення "РСФСР" оголосив "воєнный коммунізм", "красный тєррор" і "продразвёрстку". Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні.
Другий Зимовий Похід Армії УНР, або Листопадовий Рейд (жовтень 1921 — листопад 1921) — під такими назвами увійшла до історії відчайдушна спроба врятувати Українців, і ця спроба завершилась вельми трагічно...
Повстанська армія Юрка Тютюнника була розбита большевиками, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу містечка Базар на Житомирщині...

Після поразки Другого Зимового Походу Юрко Тютюнник з невеликим загоном пробився до Польщі.
Влітку 1922 року чєкісти провели спецоперацію "Сіндікат-4", створивши фіктивну псевдоукраїнську "Вищу військову раду" з метою вербування людей з оточення Тютюнника, дезінформації та захоплення повстанського генерала. Зрештою, Тютюнника вдалось виманити на територію "УССР".
Лише після перемоги Майдану, коли розсекретять архіви КҐБ, стане відомо, що в оточенні генерала Тютюнника була ціла когорта чєкістських аґентів! Власне, такі ж аґенти НКВД оточували всіх провідних діячів України...

16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано.
Для широкої публіки було повідомлено, що Тютюнник, мовляв, здався добровільно, "уряд УССР" запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою (яких теж викрали й перевезли на окупований Совєтами терен України) з ультиматумом: або лист, або всім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення "До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції", в якому закликається припинити опір "совєтской власті".
Тютюнника звільняють, наказують оселитись в Харкові з родиною, пересуванні і всі права обмежено.
Згодом Тютюнник працював у Всеукраїнському Фотокіноуправлінні сценаристом (сценарій фільму „Звенигора“, спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком), у кремлядсько-пропаґандистському "художньо-документальному" фільмі „П.К.П.“ („Пілсудський купив Петлюру“) Тютюнник зіграв самого себе.
Харківський адвокат Олександр Семененко про „П.К.П.“ писав: «Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити.»
Сучасник Юрій Тамарський писав: «На кіностудії довкола Юрка Тютюнника, вбраного у форму українського генерала, з Тризубами на ковнірі, завжди збирався великий гурт людей, і на чисельні запитання, які йому ставилися, Юрко Тютюнник відповідав різко й лаконічно, відкидаючи „диктатуру пролетаріяту“ на Україні. Він підкреслював, що в Україні переважає селянство, права якого урізані совєцькою владою, і що такий стан не є терпимий».

Зрештою, досхочу назнущавшись з фактично полоненого генерала Армії УНР, Совєти вирішили вбити його.
12 лютого 1929 року в Харкові Юрка Тютюнника викликали на допит і арештували.
Слідчим Тютюнник говорив: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся як і раніше — тобто поділяв і поділяю». У Харкові Тютюнника допитували двічі — 12 і 19 лютого. 4 березня йому зачитали постанову у пред'явленні звинувачень "пропаґанды украінскоґо фашизму і укрываніі контррєволюционнґо элємєнта". Висланий до Москви на "дорасслєдованіє", яке протяглося до грудня 1929. Чекістів цікавило минуле, особливо підготовка до Другого Зимового Походу; Тютюнник імен не називав і наполягав, що в Україні нині немає "диверсійно-повстанської сітки". 22 травня 1929 Віра Тютюнник звернулась із заявою до керівництва ОҐПУ та "прокурора" так званого "Верховного суду СССР", в якій переконувала, що її чоловік не є загрозою для "совєтскоґо строя", а її родина приречена на голод.
Смертний вирок поставила колегія ОҐПУ 3 грудня 1929 року, але з приміткою: "пріґовор нє пріводіть в ісполнєніє до собоґо распоряженія". Так званий "суд" совєтських окупантів дозволив лише листуватися. До серпня Віра Тютюнник отримувала через ҐПУ листи від чоловіка і продовжувала добиватися помилування. У серпні 1929 продала піаніно, щоб поїхати до Москви на побачення з чоловіком та на прийом до судового керівництва. 21 січня 1930 вчергове звертається до "прокуратури" "Верховного суду СССР", побачення не дозволили і заборонили на майбутнє. 24 вересня 1930 Тютюнника перепровадили до комендатури ОҐПУ для виконання вироку.
Генерал Армії УНР Юрко Тютюнник розстріляний совєтськими окупантами 20 жовтня 1930 року.

У кінці того ж 1930 року дружина Тютюнника вкотре звернулася до окупаційного режиму з проханням повідомити про долю чоловіка, живий він чи ні. Після тривалих звернень Віра Тютюнник-Левицька 1932 року отримала повідомлення про виконання вироку...
Віра Тютюнник-Левицька з двома дочками до 1932 року проживала у станиці Кущовська на теренах окупованої Совєтами української Кубані. Після етнічної чистки совєтськими окупантами Української Кубані, доля родини Тютюника невідома...
 

Ось така історія криється за простим совєтським аґіт-плакатом.
Амбіції завоювання Європи, змалювання окупації України і Білорусі, терени яких вже топчуть брудні чоботи гігантського "красноармєйца", заслужена сокира автору аґітації через декілька років від більш підступного подільника джуґашвілі-сталіна, але головне — мільйони зламаних доль Українців, Білорусів, Литовців та інших поневолених Совєтами народів, десятки років совєтської окупації, криваве ХХ століття...

І такі плакати висіли свого часу всюди, від афіш на вулицях — до кабінетів чєкістів, спонукаючи останніх "бдєть!"
"В конторє у чєкіста
Накурєно, но чісто.
Чєкіст почті нє спіт,
Чєкість на страже - БДІТ!"

Або "бZдіт"!

І ось у ХХІ столітті є шанс нарешті звільнитися від цих заскорублих метастаз кривавого чєкістського совєтського окупаційного режиму, щоб ось такі "кабінєти чєкістов" лишались тільки в музеї совєтської окупації, а не в якості "красноґо уґолка", як все ще трапляється, особливо там, де це представлено в якості музейної експозиції, але обставлено з такою "любовію"... Натомість, немає жодних експозицій про Визвольні Змагання і боротьбу України за Незалежність протягом кривавого ХХ століття...
Власне, для титульної ілюстрації використано світлину "рабочєґо стола пєрвоґо сєкрєтаря Запорожскоґо обкома Лєоніда Брєжнєва", який виставляли в рамках виставки "Запорожье в период послевоенного восстановления" в грудні 2013 року у Запорожському обласному краєзнавчому музеї, в будівлі якого, власне, й розташовувався кабінет бровастого маразматика.
Хочеться вірити, що нині характер експозицій обласного музею став хоча б про-українським...

Цілий пласт історії можна підняти, лише уважно придивившись до одного з багатьох огидних і смішних аґітплакатів совєтьскої пропаґанди. Хоча, насправді, нічого смішного...
 

© Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2018.ІХ.25