Карл фон Габсбурґ
“Боротьба за душу Європи”

 
11.Ⅰ.2022 зі щорічною промовою виступив Карл фон Габсбурґ — титулярний Імператор Австрії, Голова Монаршого Дому Габсбурґ-Лотаринґен, Президент Пан’Європейської Унії, з якої народилась Європейська Унія, депутат Європарламенту від Австрії.
Цьогорічна “Промова про майбутнє Європи” мала назву “Der Kampf um die Seele Europas” — “Боротьба за душу Європи” і була приурочена до 100-ліття Пан’Європейської Унії.
Карл фон Габсбурґ поділився думками, принципами та імпульсами для єднання Європи! Зовнішня та безпекова політика, верховенство права та свобода повинні мати більшу вагу в Європі. Але сила Європи лежить і в її душі та ідентичності.
Традиційно, у промові знову звернуто увагу Європи на безпекові загрози й війну РФ проти України, Європи і Цивілізованого Світу.
До уваги Вельмишановнього Панства — ключові тези промови в українському перекладі.

Пані та панове, дорогі друзі!
Метою цієї промови про майбутнє Європи, з якою я буду щороку виступати 11 січня, є, з одного боку, дуже прискіпливо розглянути питання європейської політики, а з іншого боку, обговорити їх на основі поточних викликів. Також завжди потрібно створювати конкретні політичні ідеї для формування європейської політики, і ми повинні продовжувати працювати над їх реалізацією…

Пані та панове, очевидно, що у Європи є така річ, як душа — до неї неодноразово зверталися політики і закликали, щоб Європа мала душу.
Ми повинні запитати себе, що є душею Європи, ми повинні відновити цю боротьбу за душу Європи…

Колишній президент Єврокомісії Жак Делор говорив про те, що не можна любити лише єдиний ринок. Урсула фон дер Ляйєн, нинішній президент Комісії, згадала про душу Європи у своїй промові про стан Союзу у вересні 2021 року. Виступ навіть мав назву “Зміцнення душі нашого Союзу”. На відміну від Делора, вона може вважати, що ця душа існує і що її не потрібно створювати "з нуля". Вона процитувала Роберта Шумана, одного з батьків-засновників Європейського Союзу після Другої світової війни: „Європа потребує душі, ідеалу та політичної волі, щоб служити цьому ідеалу“.

Цим реченням Роберт Шуман дуже точно показав, що означає політика: слідувати ідеалу, йти до цілі. Політика — є більшою за простий перерозподіл соціальних благ для того, щоб задовольнити власних виборців. Сучасні політики люблять використовувати термін "стійкість". Але держава добробуту є якраз протилежністю стійкості. Політиці потрібна стратегічна модель. Багато людей сьогодні говорять про це. Для цього, однак, потрібно також чітко знати, якою була первісна ідея європейського об’єднання і на якій ціннісній основі має будуватися ця ідея Європейського Союзу.

Після 1945 року такою основою було, безумовно, прагнення до миру в Європі.
Дві Світові війни, що в основі своїй мали нацизм та тоталітарні ідеології, не лише завдали величезної шкоди — людської та економічної — Європі, а й розділили континент Залізною завісою. Щоб мати можливість стабілізувати мирний порядок на Заході та уникнути небезпеки "гарячої" війни, що виникла внаслідок Холодної війни, потрібно було подолати давню ворожнечу між Францією та Німеччиною. Ця основоположна ідея сьогоднішнього Європейського Союзу стала настільки успішною, що вона не тільки змогла досягти цієї мети забезпечення миру всередині спільноти, але й стала настільки привабливою, що країни Центральної та Східної Європи прагнули приєднатися до цієї спільноти після повалення совєтського режиму. Якщо ви подивитеся на регіон Південно-Східної Європи, чи на такі країни, як Україна чи Грузія, то визнаєте, що вступ до ЄС є політичною метою і там. Лише неправильна політика ЄС та його країн-членів можуть зруйнувати це прагнення.

Але ми повинні бути чесними з собою: дорогі друзі, розповідь про забезпечення миру втратила свою привабливість. З одного боку, це пов’язано з тим, що ЄС не мав інструментів для протидії бандам убивць Слободана Мілошевича, ані не знайшов засобів, щоб зупинити зусилля владіміра путіна відновити територію Совєтського Союзу. З іншого боку, наратив забезпечення миру стає все менш достовірним для молодого покоління, яке не бачило війни всередині ЄС. Мир вже тут, він сприймається як належне, як і подорож у відпустку чи власний смартфон.

Наступив 2022 рік. 100 років тому у Відні була заснована організація, яка досі вважається джерелом ідеї європейського об’єднання: Пан’Європейська Унія. 17 листопада 1922 року Ріхард Куденхове-Калерґі опублікував всій заклик “Пан-Європа. Пропозиція”. За два дні до цього він опублікував своє звернення у берлінській “Vossische Zeitung”.
Тому 17-20 листопада 2022 року у Відні також відбудеться ювілейний конгрес Пан’Європейської Унії.

З гордістю подивившись на історію організації, ювілейний конґрес до 100-річчя Пан’Європейської Унії відкриє двері в майбутнє пан’європейської ідеї та європейського об’єднання. Після огляду на розвиток Пан’Європейської Унії, в центрі уваги буде обговорення важливих загальноєвропейських тем для подальшого формування європейського об’єднання: європейська зовнішня політика, європейська політика безпеки, європейська економічна політика, внутрішній ринок, ідентичність і душа Європи.

Пані та панове, сьогодні я хотів би передати вам тепле запрошення на цей захід. Звісно, ми оптимістично вважаємо, що до того часу ситуацію з коронавірусом вдасться контролювати настільки, що ця подія відбудеться "наживо".

Давайте подивимось на розвиток Пан’Європейської Унії, а також на історичне підґрунтя, яке сформувало Ріхарда Куденхове-Калерґі.
Ріхард Куденхове-Калерґі народився в Японії. Його батько Генріх був австрійським послом при японському Імператорському дворі. Ріхард приїхав до Європи в дитинстві, і жив в замку своєї сім'ї, в богемському Ронсперзі. Виходець з Японії, він зумів побачити Європу як щось цілісне. Європа була батьківщиною його батька, тоді як Азія була батьківщиною його матері. Ріхард виріс у наднаціональній державі, Габсбурзькій Монархії, яка також дуже сильно вплинула на його мислення. Віднести його до однієї нації, мабуть, неможливо. Сім'я його мала коріння по всій Європі, від Греції до Нідерландів і Богемії, а через матір — в далекій Японії. В той час ще існував “Європейський лад” — європейські держави визначали світову політику.

Християнський світогляд, безсумнівно, сформував життя і культуру Європи.
Ріхард Куденхове-Калерґі описав Європу як спільність долі, “засновану на моногамії та сім’ї, на приватній власності, на однакових звичаях і святах, одній релігії, одній традиції, однакових поняттях честі та моралі та однакових упередженнях”.
Сьогодні навіть в питанні приватної власності ми не можемо бути впевнені в цьому через непомірний податковий тягар.

Цей “Європейський лад” був зруйнований після Першої Світової війни.
Фактично, саме втручання неєвропейської держави, США, привело до кінця війни на Заході. 1918 рік приніс крах імперій, які мали пряме чи опосередковане відношення до Європи. Чотири з цих імперій були негайно знищені в результаті війни, Британська Імперія продовжувала існувати, але вже йшла до свого кінця. Проте на ґрунті цих колишніх імперій виникли диктатури і тоталітарні держави.

Культурний регіон Центральної Європи, який створювався протягом століть, було розчленовано. Націоналізм переміг. Виникли малі національні держави. Але жодна з нових національних держав не могла претендувати на те, щоб бути реально національною державою, що складається з членів однієї нації. Кожна нова держава мала власні етнічні меншини, які належали до мовних спільнот відмінних від більшості населення.

Розділено було не тільки спільний культурний, але й економічний регіон. Кожна держава намагалася вирішити свої проблеми за допомогою ізоляціоністської політики, протекціонізму та націоналізму. Вони намагалися таким чином експортувати власні проблеми, але насправді тільки погіршували їх.

Ріхард Куденхове-Калерґі намагався навчитись новому з цієї ситуації, хоча через 100 років у мене часто виникають сумніви в тому, чи готові мої сучасники прислухатися до його концепцій…

Пан’Європейська концепція дотримується геополітичного підходу. В той час метою була не стандартизація максимально можливих податкових ставок чи загальноєвропейська держава добробуту з перерозподілом соціальних благ, а нова версія європейського порядку. Не в сенсі — мабуть, навіть тоді — нереалістичного повернення до старого порядку, а в сенсі структури, яка б відновила Європу як глобальну політичну одиницю, а не перетворила б її на іграшку для неєвропейських держав.

З цієї причини у центрі його роздумів, по-перше, була європейська зовнішня політика — щоб на сцені світової політики над Європою не домінували інші; по-друге, політика європейської безпеки — щоб у цьому питанні не бути залежною від, та, через це, знаходитись під домінуванням інших, та щоб не бути втягнутими у відновленій внутрішньоєвропейський конфлікт; і, по-третє, демонтаж усіх внутрішньоєвропейських митних бар’єрів. Сьогодні це можна було б назвати вільним внутрішнім ринком, тобто Європою як зоною вільної торгівлі. Крім того, вже йшлося про спільну валюту, яка в концепції Куденгове мала базуватись на золотому стандарті (який тоді ще існував), і про європейський федеральний суд, тобто те, що ми маємо сьогодні у вигляді Європейського суду.

Свобода громадян, особиста відповідальність і держава, що обмежується встановленням рамкових правил у сенсі конституційної держави, були ще однією основою його міркувань щодо об’єднання Європи того часу.

Пані та панове, дорогі друзі!
Якщо ми подивимося на ситуацію в Європі сьогодні, через 100 років — навіть якщо вже є 27 держав, які утворюють Європейський Союз — ми виявимо, що цей підхід все ще є дієвим, і що ми повинні працювати над втіленням цієї ідеї в реальність. У нас є чотири фундаментальні свободи — вільний рух послуг, вільний рух капіталу, вільний рух людей та вільний рух товарів — але ми все ще маємо боротися з національним егоїзмом та протекціоністськими заходами в ЄС. І я навіть не маю на увазі обмеження, спричинені, наприклад, закриттям кордонів через пандемію.

Наприклад, різні країни-члени були надзвичайно винахідливими, коли мова йшла про обмеження свободи надання послуг. Зрештою, була навіть прийнята директива про послуги, яка дозволила протекціоністські заходи в різних сферах, що суперечить свободі надання послуг, яка є суворо конституційною. Або давайте подумаємо про Директиву про відрядження працівників, яка також призводить до протекціонізму. Тому тут потрібно ще багато зробити, щоб створити справжній вільний внутрішній ринок.

Вам не потрібно бути кваліфікованим економістом, щоб сформулювати основну істину економіки: вільна торгівля завжди краща за протекціонізм, вона забезпечує процвітання і, таким чином, забезпечує основу для всіх інших зручностей у нашому житті.

Геополітичний підхід також залишається актуальним.
Під час Холодної війни Москва тоталітарним чином визначала зовнішню політику східної половини континенту, тоді як її опонент, США, став визначальною силою для вільної західної частини. Не бажаю нікого образити в Парижі, Берліні чи Мадриді, але й сьогодні основні глобальні політичні виклики вирішуються не в столицях Європи, а все-таки у Вашингтоні та Москві, а також у тоталітарному Китаї (КНР). Європа знаходиться на межі різних зон конфлікту. Давайте подумаємо в цьому контексті про Близький Схід, але також давайте подумаємо про східний кордон ЄС, де гібридні атаки — а використання біженців тоталітарним режимом лукашенка не можна назвати інакше — зробили Мінськ і Москву зоною нестабільності, якій може протистояти лише єдиний ЄС.

Вкрай недалекоглядно, коли окремі країни ЄС думають, що можуть розвивати особливі відносини з РФ всупереч європейським інтересам. Навіть якщо така політика на перший погляд має принести невелику перевагу такій країні, такі країни будуть використані Москвою в середньостроковій перспективі для розколу ЄС. Однак розділений ЄС не зможе ефективно протидіяти ані старій політиці "розділяй і володарюй", ані новій гібридній політиці РФ. І разом з цим ті маленькі країни, яка думають, що можуть отримати перевагу, також втрачають захист сильної політики Європейського Союзу, і тому вони шкодять самі собі.

Також ганебно бачити те, скільки разів Китаю (КНР) вдавалося розколоти Європейський Союз з питань прав людини. Мова йде не про те, що зазвичай називають втручанням у внутрішні справи (тобто про пряму критику китайської політики в галузі прав людини, наприклад щодо уйгурів), а скоріше про те, що КНР намагається визначити права людини і повноваження держави заново через призму власної комуністичної ідеології.

Висновок з цього — і я знаю, що ви не вперше чуєте від мене цю вимогу — є один: Європі, Європейському Союзу потрібна європейська зовнішня політика. Саме в цьому питанні зовнішньої політики та політики безпеки нам потрібен європейський суверенітет.

У цьому конкретному випадку суверенітет, пані та панове, означає здатність діяти та формувати політику. Європейська політика принесла б тут явну додаткову цінність потужності в порівнянні з виключно політикою національних держав. Якщо точніше, то європейська зовнішня політика означає не лише координацію зовнішньої політики двадцяти семи країн-членів Верховним представником із спільної зовнішньої політики та політики безпеки (який також є одним із віце-президентів Європейської комісії), коли через окремі країни, європейська позиція з важливих питань, таких як політика прав людини в Китаї, може бути заблокована, але створення органу закордонних справ ЄС на чолі з міністром закордонних справ.

Для цього нам потрібне ядро європейської конституції, в якій має бути закладено цю зовнішньополітичну компетенцію Європейського Союзу. До речі, цей пункт також відповідав би всім вимогам субсидіарності. Так само, як кожен міністр закордонних справ тепер підлягає парламентському контролю своєї країни, міністр закордонних справ ЄС буде підлягати парламентському контролю Європейського парламенту, який обирається безпосередньо громадянами ЄС.

Звісно, для справжньої зовнішньої політики недостатньо просто створити посаду. Для цього потрібно також проявити готовність визначити європейські інтереси. У деяких областях це вже можливо через поточні виклики. Я маю на увазі захист кордонів, захист від прямих чи гібридних загроз, відданість правам людини та конкретну політику розширення Європейського Союзу…

Нам усім має бути ясно, що цей крок до європейської зовнішньої політики буде не таким вже легким. Щоб дійсно позиціонувати Європу з точки зору зовнішньої політики, знадобиться переконати багато людей. Я повертаюся до цитати Шумана: це мета, ідеал, який потребує політичної волі, щоб служити цьому ідеалу…

Я вже згадував про Пан’Європейську Унію.
Одна з крилатих фраз, якою ця організація стала відома:

„Пан’Європа — це вся Європа!“

Коли мій батько Отто фон Габсбурґ став віце-президентом Пан’Європейської Унії в 1957 році і почав повторювати цю фразу знову і знову у своїх промовах, Європа навіть не бачила першої кульмінації Холодної війни. Підняття мілітаризованої Залізної завіси не тільки звучало утопічно, але й наштовхнуло деяких на думку, що той, хто вимагав чогось подібного, не може бути повністю при здоровому розумі.

Давайте подумаємо про Віллі Брандта, який отримав Нобелівську премію миру за "політику змін через зближення" [з НДР] і який у 1988 році описав віру у возз’єднання Німеччини як одну з повсякденних байок Федеративної Республіки Німеччина. Тогочасні пан’європейці, як нас часто називають, не тільки підтримували возз’єднання Німеччини, вони навіть вірили в об’єднання Європи.

Шановні друзі, ми це робимо і сьогодні.
Ми досі дуже серйозно ставимося до гасла „Пан’Європа — це вся Європа!“, бо кожна європейська країна має право на участь у цьому європейському об’єднанні. Я маю на увазі саме країни Південно-Східної Європи — вони як острів, що не входить до ЄС, лежать між країнами ЄС і є зонами впливу неєвропейських держав, які використовують слабкість ЄС. Але я також маю на увазі Молдову чи такі країни, як Україна та Грузія — усі три частково окуповані російськими солдатами та їхніми найманцями. Я думаю про таку країну, як Білорусь, в якій багаторічний правитель встановив тоталітарний режим після очевидного програшу на виборах, де свавільні арешти, катування і навіть вбивства, на жаль, є реальністю.

Європейська зовнішня політика не може відвертатись від таких країн. Європейська зовнішня політика має посилити санкції таким чином, щоб Москва і Пекін вирішили відмовитися від лукашенка. Свобода і людська гідність є частиною європейської душі, європейської ідентичності. Відмовитися від цього з будь-якої надуманої причини у випадку з Білоруссю суперечило б європейським принципам. Я також виступаю за притягнення режиму лукашенка до Міжнародного кримінального суду за злочини проти людства.

До речі, така ж рішучість стосується підтримки України в якості основи європейської зовнішньої політики.

Звичайно, питання розширення ЄС є дуже політизованим. Зрадою ідеї європейського об’єднання є ситуація, коли окремі країни, які вже входять до ЄС, зловживають цим членством для блокування членства інших. Незалежно від того, чи йдеться про початок переговорів про вступ, чи про безвізовий режим для громадян Косово.

Давайте повернемося до часів включення Еспанії, Портуґалії та Греції до ЄС. До інтеграційного процесу в усіх трьох країнах при владі перебували військові уряди. Тоді саме уряди країн ЄС прийняли політичне рішення розпочати процес вступу для цих країн. У 1981 році до Європейського співтовариства приєдналася Греція, у 1986 році — Еспанія та Портуґалія. Комісія, як охоронець договорів, виступила проти початку переговорів про вступ, оскільки, на її думку, країни були не готові до цього. Політичне рішення в Раді ЄС, тобто представництві держав-членів, було таким: ми хочемо принести демократію та верховенство права в ці країни. Тому ми хочемо їх інтеґрувати. Ця мета, цей політичний ідеал діяв і після 1989 року, після повалення Залізної завіси, під час процесу вступу кількох країн колишнього Східного блоку.

Коли я дивлюся на сьогоднішнє блокування розширення, я змушений повторювати речення, яке я вже згадував на початку у зв’язку з політикою боротьби з пандемією: у мене склалося дуже сильне враження, що ми загубили європейську ідею в чиновницьких кабінетах Європи.

Пані та панове! Коли я кажу, що європейська ідея загублена, це означає, що вона існує — є європейська ідентичність, є європейська душа — але нам просто потрібно знову знайти цю ідею, знову зробити її видимою. Центральним елементом у цьому пошуку є свобода та особиста відповідальність громадян, а також принцип верховенства права.

Саме цей принцип верховенства права сьогодні часто спотворюється на європейському рівні. Не бажаючи вдаватися в подробиці суперечок між різними державами-членами ЄС або між державами-членами ЄС, з одного боку, та Комісією та Парламентом з іншого, тут йдеться про проблеми влади та ідеологічні концепції.

Цей конфлікт також не є конфліктом між Західною та Центральною Європою, навіть якщо його зараз дехто розпалює, щоб створити новий поділ між Сходом та Заходом. Такий наратив розповсюджується ідеологами, які представляють себе жертвами гніту Східної Європи з боку Західної Європи, щоб побудувати концепцію того, що вони єдині (а також останні), хто захищає справжні цінності Європи. Фактично це конфлікт між двома етатичними, патерналістськими ідеологіями, де одна застосовує етатизм на рівні національної держави, інша — на рівні наднаціонального ЄС. Обидві ідеології формуються приматом політики, а не приматом права.

Отже, це конфлікт між ідеологіями, які в кінцевому підсумку підривають верховенство права і хочуть нав’язати йому свій ідеологічний погляд.

Зрештою, ми дійшли до стану, коли всі вважають, що держава повинна дослівно втілити свої ідеї того, чим є свобода. Логічно, що це призводить до політичного компромісу, який жоден уряд (і жодна опозиція) не може вирішити…
Наслідком цього є серйозна втрата довіри до політики. Настав час популістів…

Суть ліберальної конституційної держави не полягає в забезпеченні державою певної концепції щастя і добробуту. Завдання ліберальної конституційної держави — гарантувати закон і свободу!

…Але ми зібралися тут — нехай і віртуально — не для того, щоб оплакувати занепад Європи, а щоб формувати її майбутнє. Тому я хотів би попросити вас: допоможіть знову розкрити душу Європи!

Пані та панове, дорогі друзі!
На завершення дозвольте мені прокоментувати терміново необхідне нам соціальне возз’єднання. Вам, напевно, цікаво, що я маю на увазі? Я вважаю, що це абсолютний пріоритет для політики. Тому що я оптимістично налаштований на те, що ми дедалі більше будемо тримати пандемію під медичним контролем і крок за кроком повернемося до нормального життя. Але глибоку тріщину, яка проходить через сім’ї, громади, держави, а також через ЄС через крайню соціальну поляризацію у питаннях корони, не вдасться виправити найближчим часом.
Щоб досягти цього, ми маємо роззброїтися вербально та емоційно. Політики повинні показати хороший приклад і поставити відповідальність за соціальну згуртованість вище за тактичні міркування щодо виборів. Але й протилежні табори суспільства мають зробити крок назустріч один одному. Тому що гнів і ненависть завжди блокують погляд на рішення, а також на коріння Європи, наші цінності.

Карл фон Габсбурґ
“Боротьба за душу Європи”
повна промова українською мовою

Карл фон Габсбурґ
© Karl von Habsburg “Der Kampf um die Seele Europas” 11.Ⅰ.2021
На сторінках Пан’Європейської Унії:
© «PanEuropa»
© «PanEuropa Österreich»
© «PanEuropa Bewegung Österreich»
© Paneuropa Ukraine
© Paneuropa Ukraine
Матеріял укладено з відкритих джерел.
Укладач матеріялу:
℗ Dem’än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2022.Ⅰ.11