Євген Маланюк

 
“Імператор залізних строф” — саме так називали українського письменника та сотника УНР Євгена Маланюка.
1 лютого 1897 року народився Євген Маланюк — український письменник та поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР та “Імператор залізних строф” — “Поет-трибун” своєї доби.
Усією своєю творчістю Євген Маланюк прагнув сприяти відродженню Української Держави для сильної та самобутньої Української Нації.

Євген Маланюк народився (20.Ⅰ.)1.Ⅱ.1897 в селищі Архангород тодішньої Херсонської губернії Єлисаветградського повіту, нині містечко Новоархангельськ Кропивницької області.

Батько Євгена, Филимон Васильович, працював вчителем, а згодом — повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військового Стоянова, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів Катерини ІІ.

Як пише сам Євген Маланюк, батьківське прізвище фігурувало ще в реєстрах старшини часів Богдана Хмельницького.
Саме батькові завдячує письменник своїми основами інтелектуального та світоглядного розвитку. У 13-14 років Євген отримав із батькових рук празьке видання “Кобзаря” 1876 року.
Батько Євгена помер, коли письменнику виповнилось 20 років...

Євген Маланюк в 1914 році

Початкову освіту Євген Маланюк здобував у Новоархангельській школі, де відзначився блискучими знанням. На відміну від своїх молодших братів, Онисима та Сергія, Євген продовжив навчання у Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства.

Восьмирічне перебування у стінах закладу, з яким у різні часи пов’язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Гнат Юра, Юрій Яновський та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру.

Війна, яка завадила мрії

Молодий поет мріяв про інженерну освіту, що привело його у стіни Петербурзького політехнічного інституту, але 1914-го року Перша Світова війна стала на заваді навчанню Маланюка, через рік він стає курсантом Першого Київського військового училища, яке закінчує в січні 1916.

Протягом кількох місяців він служить у 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 року у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти, був ад’ютантом начальника штабу 1-ої Туркестанської дивізії полковника Євгена Мєшковського. Останнє звання у россійсько-імперській армії — поручник.

Після демобілізації з россійсько-імперської армії Євген Маланюк бере активну участь у творенні УНР, де служить старшиною у Генеральному штабі України. Пізніше він стає ад’ютантом командувача Наддніпрянської армії УНР Василя Тютюнника, який помре від тифу просто у нього на руках...

Євген Маланюк як фаховий військовик брав участь у воєнних акціях у званні старшини Генштабу Армії УНР, а його поетична творчість, високомистецька й патріотична, набула розвитку пізніше, на еміґрації.

Редакційна колегія журналу “Веселка” в польському концтаборі для інтернованих вояків Армії УНР

Полон, який став стартом творчості

У грудні 1919 року Євген Маланюк з іншими вояками Армії УНР, інтернованими у польські концтабори, потрапляє до польського полону у табір Ланцут, що знаходився у Рівному.

Через три роки після відчайдушної боротьби за УНР та болісного її занепаду поет знову потрапляє в полон польських окупантів у концтабори для військовополонених Стшелков та Щипьорно, а згодом у Каліш.

У 1922 році разом зі своїм другом Юрієм Дараганом він засновує журнал “Веселка”, в якому друкується й сам.

Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси, влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною.

1923 року виходить “Озимина” — альманах трьох авторів: Євгена Маланюка, Михайла Селегія та Михайла Осики. Добірку з 12 патріотичних і ліричних віршів Маланюка вважають літературним дебютом поета. Цього ж року польський письменник Ярослав Івашкевич відгукнеться про них на сторінках варшавського часопису “Скамандер”.

Провоювавши за Незалежність України у складі армії УНР, Євген Маланюк болісно сприймав совєтську окупацію України.
Митець прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків.
Далі — нові поневіряння.

Восени 1923 року поет виїхав до Чехо-Словаччини, де знову вступив на інженерний факультет Української господарської академії в Подєбрадах, після якого працював інженером-гідротехніком.

В Чехо-Словаччині у ті часи з'являється перша поетична збірка Євгена Маланюка “Стилет і стилос” (1925). Її назва ніби ввібрала в себе програму життя і творчості письменника: стилет — зброя в руках воїна, стилос — перо літописця.

Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації “Державна Нація”.
Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Євгена Чикаленка, Івана Шовгенева, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним.

1941 року в українському видавництві “Пробоєм” (Прага) з’явилась невеличка книжечка-брошурка “Крути. Народини Нового Українця” — у ній автор переосмислив Крути і назвав їх початковою точкою становлення “типу Новітнього Українця”.
Євген Маланюк сприймав бій під Крутами кардинально протилежно!

З 1944 року Євген Маланюк жив у Німеччині.
В Німеччині Маланюк організував МУР (Мистецький український рух), який проіснував недовго. У цей період Євген Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до МУРу (Мистецького українського руху), нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. Упродовж 1946—1947 років Маланюк то відходить, то знову долучається до організації й урешті в одному з листів 1947 року до голови МУРу Уласа Самчука повідомляє про свій вихід.

У Другу Світову війну прізвище Євгена Маланюка було внесено совєтською контррозвідкою "СМЕРШ" до списків "антісовєткіх" діячів з числа українських еміґрантів, які підлягали депортації або фізичному знищенню.
Після вступу на територію Польщі совєтських військ письменник був змушений податися вже на другу еміґрацію, рятуючись від пильного ока НКВДистів, котрі на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу...

Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки...
Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Реґенсбурґ, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.

Життя за океаном

У червні 1949 року Євген Маланюк переїжджає до США, де поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проєктному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962 році.

1958 року Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників “Слово”. За океаном з’являються друком його збірки “Влада”, “Поезії в одному томі”, “Остання весна”, “Серпень”; окремим виданням виходить поема “П’ята симфонія” (1954), що уславлює діяльність борців за Українську Державність — Василя Тютюнника, Марка Безручка та інших.

Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: “Нариси з історії нашої культури” (1954), “Малоросійство” (1959), “Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать” (1960), “Книга спостережень” у двох томах (1962; 1966).

Особисте життя

Євген Маланюк завжди подобався жінкам. Красивий, мужній, атлетично збудований, понад 180 сантиметрів зросту, Євген Маланюк постійно закохувався і вмів причаровувати представниць прекрасної статі.

Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною, яка була донькою одного з керівників уряду УНР — Андрія Лівицького, переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.

Наталя Лівицька-Холодна

“З Маланюком я познайомилася пізньої осені 1923 року”, – писала пізніше Наталя Лівицька-Холодна. Трапилось це тоді, коли вступила на філологічний факультет Празького університету після курсів у Господарській академії в Подєбрадах. На одному з вечорів української молоді, коли поряд не виявилося ще не одруженого з нею артиста-маляра Петра Холодного, приятелька Леся Крат попросила: “Натусю, дай мені Вашу квітку…” І Наталя побачила, як та квітка, безпечно витягнута нею з волосся, помандрувала до високого, стрункого й гарного чоловіка, опинившись у петлі його жакета. Він низько вклонився… Так романтично почалось те знайомство з Маланюком. “Він був для мене тільки визнаним поетом, – писала Лівицька. – Водив мене на збори літераторів не тільки українських, чеських, але й інших національностей… Представляв присутнім “Наша Анна Ахматова”. Це мене дуже засоромило й збентежило. Хоч Євген тоді більше захоплювався Цвєтаєвою, яка жила у Празі. Мене більше захоплювала Ахматова. Але моє захоплення Євгеном, він, Євген, прийняв як щось зовсім інше, ніж товариська дружба, а саме як кохання.”

1925 року в Подєбрадах Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею. Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі.

Навіть тоді, коли Лівицька стала Холодною, а Маланюк одружився із Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких свою Наталочку продовжував називати “любою, коханою”.

Весілля Маланюка та Равич

У 1930-их роках Маланюк переїжджає до Варшави, де доля звела його зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан.

Сім’я переїхала на батьківщину дружини. Із Богумілою Євген прожив разом до весни 1945-го, коли совєтські війська окупували Чехо-Словаччину. Від них він тікав поспіхом, боячись арешту. Потім жив у Західній Німеччині, а Богуміла із сином — у Празі. Довгих сімнадцять років не бачив Маланюк свою сім’ю…

Євген Маланюк разом з дружиною Богумілою та сином Богданом.

Кілька разів Богуміла намагалася нелегально перетнути кордон із ФРН, але її затримували прикордонники. Уже під старість, 1963 року, вони зустрілися у Варшаві, коли письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Побачення було коротким, адже вони панічно боялися совєтського КҐБ… Сина Богдана на зустріч не взяли з обережності… Його поет побачив лише через два роки, коли дружини вже не було серед живих…

Євген Маланюк відійшов у Засвіти 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку…
Похований на українському православному цвинтарі святого Андрія в місті Саут-Бавнд-Брук, штат Нью-Джерсі…

Спадщина Євгена Маланюка

Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві “Сучасність” з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій “Перстень і посох” (1972), що стала його лебединою піснею.

Творча спадщина поета, ідейно та тематично досить розмаїта.
Збірки поезій та есе були видані у багатьох містах Європи й Америки:
✅ “Стилет чи стилос” (Подєбради, Чехо-Словаччина, 1925)
✅ “Гербарій” (Гамбург, Німеччина 1926)
✅ “Земля й залізо” (Париж, Франція 1930)
✅ “Земна мадонна” (Львів, 1934)
✅ “Перстень Полікрата” (Львів, 1939)
✅ “Вибрані поезії” (Львів, Краків, 1943)
✅ “Влада” (Філадельфія, 1951)
✅ “П'ята симфонія” (Нью-Йорк, 1953)
✅ “Поезії в одному томі” (Нью-Йорк, 1954)
✅ “Остання весна” (Нью-Йорк, 1959)
✅ “Серпень” (Нью-Йорк, 1964)
✅ “Перстень і посох” (Мюнхен, Німеччина 1972)
✅ “Поезії з нотатників” (Україна, 2003)

Ім'я Євгена Маланюка в Україні стало широко відомим лише на початку 1990-х, через три десятиліття після його смерті…

Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною совєтської пропаганди, котра причепила йому "ярлик" яскравого представника "українського націоналізму". Совєтські окупанти називали його "націоналістично-фашистський поет і публіцист", "один з ідеологів українського буржуазного націоналізму", "активний учасник націоналістичної контрреволюції", "бєлоеміґрант".
І не вгодив Євген Маланюк не лише більшовикам і совєтам. Дух максималізму і прагнення чітко розділяти добро і зло подобалися не багатьом. Євген Маланюк був гострим у своїх творах, різко виступав проти Росії, називав Українців "малоросіянами, які ніяк не доростуть до рівня нації".

Насправді ж Євген Маланюк лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і сумно жартував, що зазнав трьох еміґрацій і двох інтернувань.
Любов до України додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові!

Євген Маланюк увійшов в історію української літератури як тонкий лірик, багатогранний поет. Його вірші не подібні один на одного, та всі однаково не залишають читача байдужими.

Матеріял укладено з відкритих джерел:
© «Дивись»
© Бібліотека Нового Львова
© Кропивницька обласна бібліотека для дітей імені Т.Г. Шевченка