Перейти до контенту

“Крути. Народини Нового Українця” — Євген Маланюк

Євген Маланюк
“Крути. Народини Нового Українця”

 
Бій під Крутами — звитяжний бій за Незалежність України.
За Крутами одразу закріпився винятково трагічний образ…
Письменник Євген Маланюк сприймав бій під Крутами кардинально протилежно.
1941 року в українському видавництві “Пробоєм” (Прага) з’явилась невеличка книжечка-брошурка. У ній автор переосмислив Крути і назвав їх початковою точкою становлення “типу Новітнього Українця”.

Бій під Крутами…
Тоді близько 500 українських вояків, здебільшого студентів, дали бій кількатисячній орді совєтських окупантів, затримавши їх, що дозволило підписати Берестейський Мир і дипломатично визнати Незалежність України. Українська сторона втратила, за різними підрахунками, від 70 до 100 Захисників, в тому числі 27 студентів, які, заблукавши, потрапили до большевицького полону та були закатовані… Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві… Окупанти у цьому бою втратив втричі більше.
Попри це за боєм під Крутами закріпився винятково трагічний образ, мовляв загибель молодих гімназистів та студентів, які не вміли навіть поводитися зі зброєю, була даремною.
Письменник Євген Маланюк сприймав цю подію по-іншому.

“Крути — це перше зірвання лаштунків невільничої комедії, що відбувалася — в час революції! — на землях України, перше прозріння, що влада — то боротьба, а держава — то кров і залізо. Без Крут навіть такий акт, як акт 22 січня, був би документом без підпису. Бо такі акти мало "виголосити" – такі акти треба чинити.”

1.Ⅱ.1897 народився Євген Маланюк — один із найяскравіших українських поетів ХХ століття, публіцист і літературний критик, мемуарист, чия творчість була під суворою забороною в часи совєтської окупації.
Провоювавши за Незалежність України у складі армії УНР, Євген Маланюк болісно сприймав совєтську окупацію України. Після падіння УНР в жовтні 1920 року він залишив Україну.
Потрапив у табір для інтернованих українських вояків у Польщі, у 1939-му обороняв Варшаву від нацистських військ. У 1944-му виїхав удруге — до Німеччини. Після вступу на територію Польщі совєтських військ письменник рятувався від НКВДистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу.
У 1949-му переїхав утретє — у Нью-Йорк.
Євген Маланюк був гострим у своїх творах, різко виступав проти Росії, називав Українців "малоросіянами, які ніяк не доростуть до рівня нації".
Один із текстів Маланюка, присвячений бою під Крутами. Автор вважав цю подію точкою становлення “новітнього Українця”.

«Локальна Історія» публікує есей Євгена Маланюка повністю мовою ориґіналу.

Євген Маланюк
“Крути. Народини Нового Українця”

Наші національні свята назагал невеселі.
Склалося на те багато причин. І то не лише зовнішніх, об'єктивних, бо ж остаточно дійсність є в значній мірі такою, якою її хочемо бачити чи якою її бачити призвичаїлись.
Ні, є тут, може, передовсім причини суб'єктивні, що коріняться в нашій психіці, вірніш у традиції нашої психіки, почасти і психіки реліґійної. Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Панахида чи голосіння, особливо мистецьке, нам припадає більш до смаку, до нашого естетичного смаку, аніж найбільш навіть радісна чи там найбільш двозначна весільна пісня.

Багатющий збір наших народніх і історичних пісень має щодо цього цілком виразний характер, що не залишає жадних сумнівів: до 90 згруба % їх – це пісні сентіментально-ліричного суму чи смутку. Епічного елементу в них майже цілком бракує. Навіть жартівливі пісні звичайно є журливо-жартівливі, до яких найбільш підходить класична формула малороса-Гоголя: видимий світові сміх крізь незримі світові сльози. Навіть уславлений національний гумор проривається в них зрідка, хоч і дуже драматично, як в єдиній у своїм роді пісні про Байду. Героїчний первень, коли й виникає деінде, то він завше або повязаний з традиційним зітханням, або в той чи інший спосіб прикритий неодмінною “червоною китайкою”. Таке явище, як несмертельна пісня перемоги “Гей, не дивуйтесь, добрії люди” – зроджена аванґардними боями загонів Кривоноса р. 1648 – належить до блискучого й єдиного винятку, який дорівнює найвищим того роду музичним феноменам европейського світу.

На цей фатальний “мінор”, на брак “мажору” в українській пісні, літературі і ментальності, скаржився талановитий співець Полісся Дмитро Фальківський.

Вояки Першої Української дивізії Синьожупанників

Хтось з молодших публіцистів наших вже часів підносив питання, чому у нас святкують Полтаву і Берестечко, а не Жовті Води чи Конотоп, чому доба 1917–1918 рр. – це не Київський Арсенал чи Мотовилівка, а саме, невідмінно, Крути? Ці питання можна продовжувати без кінця.

Ми твердо знаємо, що князь Олег умер від гадюки, що виповзла з черепа його коня, і що з черепа Святослава Завойовника зробив собі чару печенізький хан, але вже слабше пам'ятаємо про щит Олега на брамі Царгороду і що Святослав, справді, був забитий, але саме в часі творення ним світової імперії – від Тьмутараканя до Болгарії.

Ми захоплювалися і захоплюємося “Словом о полку Ігоревім”, захоплюємося естетично, особливо "Плачем Ярославни", що ним захоплювався сам Шевченко, але забуваємо при тім, що є це твір, пронизаний траґічною нотою упадку київської великодержави, що ґеніяльний твір цей оспівує, остаточно, поразку і що є, взагалі, твором схилку доби, закінчення, а не розквіту, твором, що в нім іскряться лише відблиски величнього минулого, повного боротьби, перемог, героїзму, брязкоту зброї, словом отого, саме, “мажору”. Може тому співець “Слова” з таким зідханням згадує про Бояна, що жив у часи, коли не було ще траґічних роздвоєнь почуття, коли вистарчило покласти свої “віщії персти” на струни, що вони “самі славу князем рокотаху”.

Число поразок у нашій історії, напевно, не є вже таким разючим в стосунку до числа перемог. Але тому, що досить різко відділені від себе окремі періоди нашої історії кінчалися, розуміється, упадками, цебто тими чи іншими поразками, а історія наша, хвалити Бога, все ж не кінчалася й не кінчається, – то нові доби, в історичній свідомості поколінь, починалися, силою речей, зі спогадів про поразку. Память людська не сягає далеко. Спогад поразки передавався з покоління до покоління й той суммарний спогад поглинював і пригашував спогад про всі попередні перемоги.

Так у лірично-чуйній і чуттєвій ментальності народу закорінювався і розростався природній смуток, сформовувалася та, а не інша, психічна тональність історичної памяти. В поміч цьому процесові прийшла ще і вражлива національна етика з її вірою в універсальну правду і в абстрактну справедливість, в священну силу права. З такою етикою народ наш зустрічав історичні події і мірилом тієї етики міряв їх, та – на жаль чи на щастя – міряє їх до сьогодні. Звідціль – традиційне почуття кривди, що ще міцніш поглиблювало тон жалю і смутку в його душі.

Неварто тут скаржитися на це, чи нарікати: є саме так, а не інакше. Історична ж ментальність і психіка народу не є чимсь легким до раптових метаморфоз. Варто лише це знати, спостерігати й направляти та виправляти, з вірою, з певністю, що найліпшим ліком на всі національні недуги буде здорове підсоння власного життя.

Подія, вірніш явище, що називаємо його Крутами, є чимсь, до чого треба й варто підходити інакше, підходити повз окреслену вище властивість національної психіки і мимо неї.

Картина художника-баталіста Леоніда Перфецького "Крути-станція"

Від того, що називаємо сьогодні коротким і майже емблематичним словом Крути, часово ділить нас 23 роки. Доба – для історика ще замала, для сучасного покоління – завелика, щоб дивитись на Крути як на певну подію в ланцюгу інших подій. А події, як відомо, тривають – крізь нас, повз нас, через нас...

Можна – чому ні? – спробувати подивитися на Крути, як то кажуть, обєктивно, з певною, доступною для живих синів нашої Батьківщини тверезістю, критицизмом, розважністю.

Адже ж є ще живі люди – їх залишилось кілька – наші ровесники, що брали участь в бою під Крутами. Вони – назагал – маломовні і не люблять ані про свою участь, ані про самий бій оповідати. Коли ж пробують оповідати, слухач залишається незадоволений: оповідають про недостачу муніції, резервів, слабий вишкіл, брак артилерії і старшини, помилку команди... Памятаю, один з учасників, людина сувора і тверда, пізніш на еміґрації учений-біолоґ, просто казав, що Крути – це тактична помилка та непорозуміння і все намагався в такім сенсі написані спогади десь видрукувати. Крути – помилка, Крути – непорозуміння, щось більш парадоксального і просто блюзнірчого трудно вигадати, а одначе така точка погляду може існувати. Самовидець, тим більш учасник, не можуть силою річи, охопити подію в цілості, історично, тим більш усвідомити собі її позаматеріяльний, метафізичний сенс.

А, власне, цей зміст і сенс Крути посідають в більшій мірі, аніж якась інша подія тієї ж катеґорії.

Повторюю, можна вже тепер, на підставі відповідного, хоч і дуже скупого, матеріялу, спробувати, подивитись на Крути історично. І тоді ми побачимо в них траґічний фраґмент, майже епізод певної військової операції, що називалася обороною Бахмачського вузла на залізничній лінії Конотоп – Київ, чи стисліше – оборонним боєм нашого війська при стації Крути 29. січня 1918. року, цебто в тиждень по оголошенні IV. Універсалу, який змусив ворога розкрити карти і перейти до нормального воєнного наступу на Україну.

Військо наше мало тоді характер імпровізований.
В українізованих частинах бувшої імперської армії, в силу багатьох причин, велась комуністична пропаґанда, якої не устереглися і новосформовані національні полки.

На загрожений напрямок вислані були найпевніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки Військової Школи ім. Богдана Хмельницького та складений з київських студентів та ґімназистів т. зв. Студентський Курінь, фактично сотня, що й перейшла до історії як головний герой Крут.

Старшини, безперечно, бракувало, як і артилерії – була єдина гармата сотника Лощенка, що сам він її і обслуговував. Про команду, в розумінні оперативному, також говорити було б трудно. Керував всім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він й виконував як тактичну задачу, – перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач-Ніжин (а Бахмач уже був залишений), що вела з-над московського кордону до столиці краю. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на пертрактації з осередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки страти не досягли 50 % складу, в Києві не зачався внутрішній пуч, а в безпосереднім тилу не опинився збольшевичений полк, що з іронії долі носив несподіване імя Шевченка. Все ж завдання було виконане, цебто війська полковника Муравйова в їх руху на Київ були опізнені. Страти дуже численного ворога були немалі, але й наші були значні. Згинуло около 250 юнаків при 10 старшинах, а понадто ціла чота студентської сотні, що стратила вже на початку бою свого командира. Чота ця при відступі в ночі 29. січня натрапила на сильний відділ матросів і, після відчайдушного, разючо-нерівного бою, була майже в цілости переколена баґнетами.

Оце здавалось би, все, що сучасний Нестор міг би записати до свого літопису.

Та в дійсності це було далеко, далеко не все!

Бо нарід, творячи з якоїсь події леґенду – а Крути, без сумніву, є і будуть однією з найвеличніших леґенд нашої нації, – знає, що він робить.

Народня мудрість і національний ґеній – ця найвища земна справедливість – творячи свої леґенди і міти, цебто підносячи данну історичну подію до височин надісторичних, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються.

Не помилилися вони і у випадку Крут.

"Бій під Крутами" — Олександр Климко (1936)

Офіціяльна еліта народу, що несе відвічальність за провід 1917–18 років, особливо ж року 1917, року т. зв. революції, а, властиво, року упадку петербурзької імперії і року фактичного звільнення її народів – а нашого передовсім – офіціяльна еліта ця складалася, переважно, з інтелектуалістів імперії. На неї сьогодні – на дистанції майже чвертьстоліття – ми, відносно легко, можемо мати і маємо усталений погляд. Ми знаємо її не лише з боку її суспільного походження. Ми знаємо її батьків і ту ідейну та ідеолоґічну атмосферу, в якій вона зродилася і сформувалася.

Тема тогочасного проводу є темою надто широкою – ми її полишаємо історикам. Відмітимо і підкреслимо лиш найважливіше, істотне.

В своїй низовій, сільській частині, характеризувалася браком національного інтелекту при надмірі емоцій, переважно примітивно-романтичної натури. В своїй частині горішній – вона вражала слабістю, майже заником національного інстинкту, при хворобливім надрозвою абстракційного, чисто російського інтелектуалізму. Її приспана Петербургом історична пам'ять – вирішна властивість в таких моментах історії – не сягала далі одного-двох поколінь. Її історична пам'ять була жалісно убогою, навіть в порівнянні з історичною памяттю т.зв. маси, у якої назагал вона ще сягала, принаймні, часів Коліївщини; тієї маси, що на Чернігівщині, Звенигородщины чи Херсонщині, все ж, спромоглася, і то цілком відрухово, повитягати зі скринь не лише козацькі жупани та шлики, але і дещо більш промовисте: прадідівські шаблі й мушкети.

Еліта 17 року, що силою речей була проводом воскреслої нації, рухалася поволі, думала ще повільніш і тому – фактично – не провадила. Не могла провадити. І тому т.зв. Маса, на протязі дорогоцінних днів 17 р. залишалася без проводу, або хай буде вибачений цей невеселий парадокс, – провід провадила за собою, провід, який, до речі, при тім не виказував великої охоти, а навіть і упірався.

Бо він думав поволі, він доперва історично опритомнювався і національно усвідомлювався сам, але не через те знаття, яке коріниться в крови і роді, лише через те знання, яке вичитується з книжок, до речі, досить скромних, як тепер говориться, просвітянських.

Для справедливості треба ще і ще раз підкреслити, що все це ми бачимо вповні лише тепер, і що це – аж ніяк – не є тисяча першою спробою шукання т.зв. винних, та ще й, боронь Боже, серед старших віком земляків. Хоча б уже тому, що від ствердження тих винних ми не відчуваємо жадної втіхи, а саме заняття пошукування винних, коли “винними” були – незалежно від віку – цілі ґрупи і стани, – не видається нині заняттям пожиточним.

Тут стверджується лише факти, історичні факти, необхідні для відтворення дійсності зперед двадцятитрьох літ.

Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві.

Образ еліти 1917 р. ускладнюється завдяки спогадам живих ще її, молодих і старих, представників і їх спізнілій, чисто інерційній, чинности. Ускладнюється зовнішнім фактом рясної ніби зрізничкованості тієї еліти, партійної й ідеолоґічної. І ця обставина створює чисто уявний образ партійної внутрішньої національної боротьби “правих” і “лівих”, демократів з абсолютистами, т.зв. соціялістів з т.зв. комуністами і т.п.

Ця з національної точки погляду уявна боротьба, коли і була, не мала жадного національного сенсу. Різниці бо, між “правими” і “лівими”, були чисто формальні, паперові або словесні. В певнім сенсі, на терезах національної вартости, в сенсі національнім і державнім, – між якимбудь Винниченком з одного боку, а припустім, Лизогубом – з другого, жадної істотної ц. т. національної різниці не було, коли не рахувати різниць особистої й товариської культури та, може, ще в цім випадку культури моральної. Один був трохи спізнілим, щодо літературної моди, письменником імперії, таким собі малоросійським Ґорьким; другий був дещо провінціональним достойником тієї ж імперії, таким собі кандидатом на ліберального ґубернатора. Але обидва – пересічні сили свого приспаного й окраденого народу. Це варто, хоч між іншим, ствердити, тому, що остаточно знайшовшись на еміґрації, ці люди, що так скажу староукраїнського (незалежно від свого віку) стилю, за звичкою, продовжують те, що вони уважають за політику, займаючися, власне кажучи, чистою поезією, бо розфарбовують фантазією на рожево і соняшно свої спогади, які в дійсності, не були, і не могли бути ані рожеві, ані соняшні. В того роду спогадах умовні речення “коли б” і “як би” займають, розуміється, надто багато місця і глибоко-наївна т. зв. партійна, в дійсності псевдо-партійна, боротьба політичних небіжчиків і бувших людей, враз з їх мертвородженою молоддю, продовжується в безнадійну безконечність. Єдине, що їх ґальванізує, – це, либонь, спільна для всіх псевдопартій ненависть до націоналізму, ненависть, зрештою, цілком зрозуміла й історично оправдана.

Еліту 17 року – а вона жила і в 18 і в 19, – сучасне покоління може найліпше уявити собі по тих політичних, а головне, культурних рештках і слідах її, що – на великий жаль залишаються в нашій сучасності. Але і тут не поможуть ані внутро-національні псевдо-партійні ненависті, ані скарги один на другого, ані механічна т.зв. політична боротьба русина з русином. Справа – значно глибша, що сягає расового коріння, національної біолоґії і дідичності історичних хвороб.

Коли шукати універсальної форми, що окреслювала б істотний порок цієї еліти, то хіба найвлучнішою було б ствердження в ній браку здібності до тривалого самостійного морального напруження, як і до всілякого довгого напруження взагалі. Цю недугу не можна класти виключно на рахунок вікової деморалізації в умовах імперії російського типу. Це гріх первородний, або дуже давній.

Тим пояснюється перше...
Але зацитуймо визнання одного визначного, в своїм часі, діяча, бо то документ, що звільняє від зайвих дискусій і говорить сам за себе:

“Події не застали нас свідомими своєї мети, членами української нації, а громадянами імперії українського походження. І тільки в ході подій помалу приходили ми до пізнання своїх власних цілей... Чолові діячі наші боялись навіть думати про самостійність... І все мріяли про спільний дах... На всяких з’їздах зацитькували самостійницькі голоси... Наші партії, всі до одної, були копіями московських: есдеки малпували РСДРП, есери тільки з назви були українськими… радикали-демократи, будучі есефи це були ті самі кадети, різнячись від останніх постулятом автономії. Ми поборювали царат, а не Росію. І такими нас застала в огні збуджена Україна”.
(Вол. Дорошенко “Ювілей української революції”. “Дніпро”, 1928 рік).

Наставлена на лінію найменшого опору, еліта ця уявляла собі все надто ідилічно і навіть не додумувалася сенсу правдивої ситуації, де жорстока національна боротьба, зручно маскована ворогом різними соціяльними чи “революційними” псевдонімами, набірала все більшого розмаху та напруження і, от-от, мала вибухнути у всій своїй неприховано-лютій національній голизні. Звязана тисячма нитками з безнаціональною імперською т. зв. інтеліґенцією і вважаючи ту інтеліґенцію за свого обовязково “старшого” брата і природнього союзника, еліта 17. р. була майже цілком несвідома, що сталося і що має бути, і тому продовжувала мислити, власне кажучи, провінціональними, в ліпшім випадкові “провансальськими” катеґоріями, очікуючи все тієї “дириґентської палички” з бувшої імперської столиці, на яку так гнівно скаржився, ще в р. 1925, Микола Хвильовий. Що ж дивного, що, загіпнотизована тим дириґентом, вона в тих гарячих часах відограла ролю пасивного інструменту в руках ворожої пропаґанди – спочатку червоної, згодом білої, але увесь час плинучої з одного і того ж північного джерела. Вона йшла не по самостійно, із власної національної ініціятиви, витиченої лінії, лише по лінії, витиченій проводом імперської нації. І тому її політична чинність – чи “ліва” чи “права” – в найліпшім випадку була бігом на випередки, якого перебіг і вислід був визначений згори.

Як у всім і завжди, серед еліти тієї були винятки, тим більш яскраві, що нечисленні.

Вже не згадуючи про Миколу Міхновського, який намагався збудити чи прищепити цій еліті мілітарний інстинкт – то було голосом вопіючого в пустині...

А згадаймо хоч такого Др. Луценка, який, з витривалістю Катона і ляконічністю Цезара, вперто і систематично нагадував Центральній Раді імена історичних ворогів. Даремно. Строката збиранина тодішнього київського парламенту, де різні Рафеси і Пятакови займали надто почесне і занадто впливове місце, зі специфічною зручністю обертали виступи героїчного дідуся в жарт і прозивали його – це справжнє втілення історичної памяти – не інакше, як “українським Пурішкевичом”, що, розуміється, не лише не викликало обурення у суголосних Рафесам рідних винниченок, а й збуджувало спільну з рафесами веселість у винниченкізованої більшості.

...І завжди згадується героїчна смерть лікаря Луценка, цього дивно-юного діда, смерть з рушницею, у вояцькій шинелі, рядовиком на фронті великого 19. року... Чи оцінять нащадки колись увесь траґізм цього самотнього, єдиного в своїм роді, героїзму!

Сьогоднішньому українцеві характер еліти 1917 р. видається чимсь незрозуміло-дивовижним. Українець з військовою лоґікою – не міг без обурення обсервувати зблизька представників тієї еліти вже і тоді, з болем усвідомлюючи собі, що, хоч не хоч, підпорядковується її політичному проводові. Ба, ще й сьогодні, згадуючи її зперед двадцятьох кілька літ, трудно стриматися і говорити про неї тоном історика.

На жаль, мусимо присвятити їй ще два слова.

Либонь з лона саме цієї еліти вийшло, безмежно-наївне на початку і таке зловісно-шкідливе пізніш, окреслення, як “українізація”, цебто українізація України – гасло, згодом використане ворогом всебічно і до кінця, зі всіма підступно-провокаційними можливостями, що їх давала така двозначна термінолоґія. В наївній свідомости того роду діячів ціла ґіґантична національно-державна проблематика нашої Батьківщини зводилася, переважно, до мовної, зглядно мовно-костюмової, чи мовно-мундирної “українізації”, яка мала б, розуміється, перебіг лагідно-провінціональний, борони Боже, далекий, не те, що від революції, чи, як тоді говорилося “авантур”, а й розриву з “братнім” народом і “братньою” демократією. Все зводилося, фіґурально кажучи, до: полтавського діялекту, вишиваної сорочки і українізованого Отче-наша. Але кожен прояв справжнього національного інстинкту, як Військові Зїзди, самочинне формування збройної сили, спонтанічне зродження Вільного Козацтва – поборювані були цією ж невинно-ідилічною елітою з енерґією, якої інакше не можна назвати, як самоствердженно-малоросійською.

З цією суто українізаційною, мовно-мундирною поверховністю підходилося й до такого кардинального поняття, як поняття влади. Емоціональний сенс цього поняття, природа влади, її, сказати б, фізіолоґія, що так глибинно відчував ворог, – була для еліти 17 року порожнім звуком, а, що найбільше, – формально-правним, паперово-канцелярійним окресленням.

Літературно-політична творчість цієї еліти – аж чотири універсали на протязі коротких, але неповторно дорогих місяців 17. року – то довготривалі відпочинки її політичного розуму, що мислив з чумацькою повільністю в час, коли історія чвалувала козацьким конем.

Аж чотири універсали – чотири віхи на плутанім шляху, яким, спотикаючись, як сновида, дійшла вона до ідеї, що мала започаткувати добу. А при тім треба памятати, що останній універсал – акт 22 січня 1918 р. – фактично був подиктований обєктивним ходом зовнішніх подій.

IV Універсал був вирваний з її рук, майже ґвалтом, самою історією: для сліпого було ясним, що іншого виходу, як суверенність, тодішня ситуація не давала.
І пригадуються слова якогось з універсалів: “Нас примушено творити свою долю”.

Істинно так...

Похорон крутянців.
Похоронна процесія прямує по Бібіковському бульвару (тепер - бульвар Тараса Шевченка).
Київ. 19 березня 1918 року.

Отже, зваживши тло і обставини, повернімось знову до Крут, щоб упритомнити собі їх справжній сенс і зрозуміти, чому саме ця, а не інша подія, чому саме цей, а не інший воєнний епізод піднісся над цілою країною, як заграва кривавого, але многонадійного світанку, як болюче-нещасний початок, але цілком уже нової – в історії Батьківщини – доби, як надто суворе збудження по століттях національного летаргу.

І дуже характеристично, що крутянський епізод зразу ж, можна сказати, ще над непохованими трупами його ж героїв, почав обертатися леґендою у всенародній свідомості країни, ба й поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечулености ворога. Причім, не ділала тут жадна пропаґанда (якої зрештою не було), жадні літературні твори (“Скорбна Мати” молодого Тичини зявилася вже тоді, коли леґенда цілком розпростерла свої крила), жадне т. зв. усвідомлювання мас за допомогою просвітянських метеликів, чи вічових промов.

Це були справжні народини справжньої леґенди. Це було наочне знамено історії: завіса роздерлася, полуда з очей впала і дальші шляхи, хоч на мить, – освітлилися багряним світлом ген на далеку віддаль.

Колишній Тичина надзвичайно влучно уняв той момент в однім з найкращих своїх віршів:

Одчиняйте двері: нареченна йде.
Одчиняйте двері: голуба блакить.

Очі, серце і хорали – стали. Ждуть.

Одчинились двері: горобина ніч.
Одчинились двері: всі шляхи в крові...

З блакитно-голубою візією України–Нареченої, що мала, при хоралах, в сяйві і квітах прийти на шлюб і весілля, – треба буде попрощатися. І не розмріяним батькам, а гострозорим синам, – внукам дідусів Луценків, судилося побачити дійсність.

І тому Крути – це перше зірвання лаштунків невільничої комедії, що відбувалася – в час революції! – на землях України, перше прозріння, що влада – то боротьба, а держава – то кров і залізо. І тому Крути – це воскресіння, по довгих століттях, – обірваної Полтавою Визвольної Війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч.

Доперва Крути були початком нової доби в історії України. Доперва дата Крут становить початок нашої визвольної революції, а не ті численні формальні дати, що їх звязують чи зі скликанням Центральної Ради, чи то з видрукуванням того, чи іншого документа.

Нової доби – а вона була конечністю – не могли почати старі, духовно старечі люди, як молоде вино, за Святим Письмом, не наливають до старих бурдюків.

Без Крут навіть такий акт, як акт 22 січня, був би документом без підпису. Бо такі акти мало “виголосити”, – такі акти треба вчинити.

Кривавий підпис під цим формальним зобовязанням з дня 22 січня поставили діти, запасний первоцвіт нації – юнаки і студенти крутянські, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях – мученичої, але й збавчої молодої крові, першої крові, пролитої в нашій українській війні.

Це було як откровеніє. Це було щось бігуново відмінне і від блакитно-голубих мрій рустикальних романтиків невільничого вчора, і від незграбної горе-політики наївних центрорадянців, і від убогої дипломатії сільських крутіїв. Злудні стіни контрреволюційного демо-парламентизму, де без кінця провадився блюзнірчо-безсоромний торг раба з наслідниками бувшого пана, – впали саме в годину Крут.

І в прокурені та заповітрені рафесами залі вдерлось свіже повітря з чернігівського поля бою та вітер, що приніс брязкіт зброї, враз з гострим і незабутнім вже на завжди запахом української молодої крові – першої і найдорогоціннішої офіри, яку принесла Нація своїй Землі перед обличчям вічного Бога.

Світлини полеглих Героїв Крут.

Саме від Крут – не тільки психолоґічно, а й хронологічно – починається в нашім житті тип Новітнього Українця, тип, що намагається надавати проявам українськости ціни справжнього, вже національного стилю.

Можна сказати, що доперва започатковується, в перед тим безфоремнім, невикристалізованім розтопі, – саме почуття форми і стилю взагалі.

Процес той, спеціяльно цікавий для історика культури, був дещо ослаблений чи загамований, на протязі літа й осені 18. року, але зате немало й поглиблений, саме в ті місяці, на ділянках т. ск. культури, як такої: просвіти, мистецтва, літератури, театру і науки. Тут, натомість, маємо на увазі процес кристалізації національної особовости – процес, що є й має бути ґенеральною лінією в розвою нашої культури.

Формування новітньої української людини вже в національнім стилі почалося в сфері військовій, – що було ґенетично звязано з Крутами і їх леґендою, й що, розуміється, є цілком природнім і зовсім не випадковим. Згадаймо, що останній – зперед двох сот літ – період державности на нашій землі був періодом козацьким, коли державність мала характер яскраво військовий, мілітарний. Навіть офіціяльна назва нашої держави козацького часу звучала “Військо Запорізьке” — “Exercitus Zaporoviensis”.

Збуджена національна свідомість сягнула, може й цілком підсвідомо, до цих, саме, козацьких традицій. І може тому верства, що найбільш була в нашій революції державницькою, в найстислішім значенні цього слова, була, саме, верства військова, ц. т. та, що незалежно від свого фаху, в роках революції мала певне військове виховання й фактично була в війську. Твердження таке звучить сьогодні, може, парадоксально чи тенденційно. Ми тут оперуємо поняттями узагальненими, типолоґічними й на цю тему у нас напевно б розгорнулася довга дискусія з наведенням винятків, прізвищ і т. п. Але ні на хвилину не сумніваюся, що прийдешній історик, зваживши всі зацілілі матеріяли, муситиме прийти, власне, до такого, а не іншого висновку.

Симон Петлюра зі своїми гайдамаками. Київ, березень 1918 року

Фактом є, що тип новітнього українця проявився, передовсім, у війську, або при зформуванні своїм, набірав військової форми, часто разом з уніформою. Є фактом історичним, що бл. п. Симон Петлюра на народнього вождя виріс, власне, цим, а не іншим шляхом. Національний зміст його, що ховався під оболонкою рядового діяча передреволюційного типу та члена демократично-соціялістичної партії, – унаявнився і розквітнув у боях за Арсенал, при обороні Києва, при облозі і здобутті столиці в р. 18, словом, в атмосфері “Крут”, а не в атмосфері розгаласованої cалі Малої Ради. Так само, як дальший ріст і виформування його, як вождя країни, обумовлене було його становищем саме Головного Отамана, що безпосередньо було звязане з полководчими функціями при Армії, не серед міністерських нарад та сумнівної політики його малих сучасників по партійній, чи громадській праці.

В процесі кристалізації української особистості нового, по-крутянського стилю, ролю міцного каталізатора відограли Січові Стрільці.

Це треба раз назавжди ствердити і – може спеціяльно тепер – ствердити з притиском. Хоча б для тих дідичних калік, що, незалежно від свого віку, балакають собі ще й нині про “галичан” і – “наддніпрянців”, несвідомо акомпаніюючи підступній чужинецькій пропаґанді.

Коли б на хвилину уявити собі неприсутність в Києві 17 року Січових Стрільців, і, коли вже на те пішло, галичан, в процесі формування національної особистості (а та особистість не може не бути психічно культурно соборною, бо інакше вона перестає бути національною), – тоді б ми наочно побачили в тім процесі величезну прірву і ледве чи пережили б ми епопею великого 19. року з тим розмахом і з тим напруженням, з якими вона гриміла по просторах нашої Землі.

Вояки 1-го полку Січових стрільців на чолі з командиром Євгеном Коновальцем (сидить у першому ряду в центрі), березень 1918 року. На фото також присутні солдати Легіону УСС (у мазепинках).

Це саме Січові Стрільці – серед яких провід мали відомі люди родом з Західніх Земель Батьківщини – це саме вони перші внесли мірило в безформеність і хаотичність, закреслили національні межі для отих славетних “широких натур”, дали живий приклад застібнутости й національної, а не якоїсь там – дисціпліни та врізьбили в сувору чорноземну постать перші риси національного стилю.

Хай ніхто з т.зв. наддніпрянців ложно не посоромиться це ствердити й усвідомити, і хай ніхто з т. зв. галичан смішно не напинається з цього приводу спеціяльною пихою, чи наївною ідейкою про галицький месіянізм чи галицьке варязтво.

То був природній процес психокультурної комасації народу, сполучений з процесом вичунювання, видужування від хвороби вікового рабства і сцілення від історичного каліцтва. В того роду процесах заслуги й догани розподілюються рівно на всі дільниці Цілості, що хоче бути Нацією.

Це, власне, Січові Стрільці показали й довели східно-українським масам, що військова дисципліна може обійтися без золотих паґонів, а національний обовязок без занадто довгих шликів.

І – саме найважніше – вони викультивували в собі таку національну чуйність, яка уможливлювала їм дивитися, як то кажуть, “в корінь” і оцінювати національно-державний стан на Україні незалежно від декорацій і зовнішніх форм. Звідціля – послух всілякій українській владі, поки вона була чи хотіла бути українською. І звідціля листопадові події навколо Києва 18. року, що формально були непослухом, чи навіть бунтом, але, в дійсности, – лише дальшим тягом їх неперервальної служби Нації.

Без Січових Стрільців в Києві не було б акту 22 січня 1919 року, бо слово, що в нім є провідним мотивом, слово “cоборність” – залишилось би порожнім.

За останнє двадцятиліття надто було моментів для болю, заламання, відчаю.

Акт Злуки УНР і ЗУНР. Київ, Софійський майдан, 22 січня 1919 року.

Частинно–зовнішні причини, або т.зв. обставини, але, здебільша, чинність своїх же таки любезних земляків часом допроваджувала до розпуки. І тоді шукалося рятунку в спогадах про недавнє минуле, але не тих спогадах, що то приємно заколишують, бо – маю на увазі недавнє збройнє, озброєне минуле.

І тоді виринає в памяті на тлі сірости й каліцтва – ціла ґалерія несподівано повних, несподівано характерних, закінчено-суцільних постатей і облич. Вони різні, дуже різні, різні соціяльно, освітньо, фізично, морально, якщо хочете, й культурно... Але є в кожнім обличчі одна і та сама спільна риса, один і той самий скорч м'язів, у певнім моменті один і той самий вогник в очах – відблиск велетенської, все затоплюючої ідеї.
І тоді стає легче.
І в серце вдаряє хвиля нової віри.
І дух випростовується “на позір” знову.
Ось зпочатку – цілий ряд тих, кого вульканічно зродила сама земля наша, сам розколиханий революцією чорнозем.

В засніженім морознім Києві смагляво-палке обличчя чернігівського Ангела – меткого, бистрого, влучного, постать, що як би винурилася з 17 козацького віку й опинилася серед авт, трамваїв, телеґрафних стрічок і незнайомих мундирів.

Статечно-селянська – розважно повільна, але й запекла, постать Зеленого. Він думає поволі, по первах, його може обдурити (і обдурювали) якийсь москаль-чарівник чи нахабно-злотоустий жидок, але – до часу. І коли він замкнувся нарешті в панцир тяжко здобутої, але вже кремезно-невгнутої віри, він – цей селянин – обернувся в найкарнішого воїна Нації, що впав влучений кулею на своїй давнезній трипільській ниві.

Ось – очі кольору синього льоду й закучерявлена золотава голова. Увесь – стиснутий порив і напруга. Південний темперамент в нордійських карбах зовнішності – це Юрко Тютюнник. Отаман. Пізніш його назвали ґенералом. Але то не був його титул.

А ось – інші, що ввійшли в революцію зі сфер інтелектуалістів. Ось – дві протилежності. Вічний оптимізм і досада на тих, що вказують дійсність, невеселу, але дійсність, що її треба перемогти. Він все вірив, що її можна перелетіти – і, може, тільки тому він став Петлюрою, “був за Петлюру”, як пізніш казали подільські селяни, у яких у голові прізвище Петлюра стало синонімом Головування, Керівництва, Проводу, як тепер кажемо. А поруч нього – камінне лице стрункого полковника, що гострим зором глибоких віч завжди бачив дійсність, лише дійсність, ту, що її треба було за всяку ціну перемогти. І він її завжди, в найнеможливіших обставинах, вмів перемагати й перемагав. Але тому, що він бачив дійсність, Петлюра прозвав його “вічним песимістом” – і не треба затаювати – не любив його. Але Василь Тютюнник не був песимістом. За чорнотою нашої дійсності він – аскет і лицар – завжди бачив сяйвний лик Мадони-України. І може тому, що був занадто середньовічний і занадто гостро, майже математично бачив тодішні українські можливості, – ніколи він не сягнув по військову диктатуру, якої всі без винятку партії від нього з жахом очікували і до якої було – рукою подать.

І от – очі ніби мрійника, ніби мислителя, може поета. В них є якийсь туман, якась захмаренність далеких обріїв чи глибоких висот. Та раптом туман згущується, хмара темніє і з неї вистрілює несподівана блискавка: наказ. Наказ якби військовий, але водночас як би і не військовий, а, власне, скорше вже революційний. Не кожен старшина, навіть найвидатніший, зуміє стати віч на віч з розворушеним натовпом. І не тільки стати, але і знайти якісь єдині, по військовому короткі, слова, які той натовп чудом успокоюють і обертають його у вишиковані ряди – майже війська, майже революційного загону.

Таким заховався образ того, що по Петлюрі – впав на бруці чужого голяндського міста від руки нашого відвічного ворога, образ полковника Евгена Коновальця.

І встають дальші постаті: расового полтавця Мішковського, що, бувши високим старшиною ґенерального штабу, духом ніколи не був старшиною штабовим і, так-таки, не по-штабовому, на чолі розстрільні, впав в раптовім нерівнім бою... І – соняшний, завжди переможний Удовиченко... І похмуро-мовчазний, завжди стислий Безручко...

І ще. Серед напруженої роботи штабу армії, на тлі його механізму, в якім ролю головної пружини грає воєнний майстер – ґенерал Сінклер (з тих власне нащадків шведів Карла XII), поруч Василя Тютюнника, вирисовується висока постать старшини з чисто виголеним обличчям. Це – Андрій Мельник. Він – молодий і віком, і постаттю. Дуже молодий, як на те високе, високе становище, що його займає – становище шефа Штабу Армії. Кажуть, що він у Велику Війну був лише поручником, а тепер йому підлягають старі ґенерали. Але – прошу – загляньте до штабу в часі, коли обговорюється чергова операція і коли, по ґенерального штабу ґенералах і полковниках, забірає голос цей молодий старшина.

Він говорить з якоюсь йому єдиному властивою гідною скромністю. Він виголошує свою оцінку і свій погляд з якимось неймовірно-тонким почуттям такту і міри. З його гідної скромности, на очах, виростає щось необорно-чарівне: суцільна, нескалічена Особистість, стилевий, довершений українець, такий, яких ще так небагато, але які прийдуть в майбутньому, зродяться з крутянської леґенди. Він такий, яким українець має бути, коли його сформує і довершить власна держава.

І, в результаті, погляд моложавого старшини виразно заважує на плані операції. І Тютюнник легко синтезує той погляд з своєю концепцією. І присипаний сивизною 1. Ґенерал-Квартирмайстер з пошаною вслухається в уваги молодого Шефа Штабу, хоч цей молодий старшина все ж ще видається йому либонь “політичною” персоною. І сам Головний Отаман – згоджується з деякими, зовсім неоптимістичними, увагами молодого старшини, що займає становище ґенераліссімуса.

Бо там, де у Василя Тютюнника були – кремінь і іскра, там у Андрія Мельника були – криця і єдваб. Була – якщо так можна висловитися – єдвабна криця.

І коли українській історії судженим буде зробити новий плиг у незнане, але жадане, майбутнє; коли Провидіння, що важить на своїх праведних терезах судьби народів і держав, подасть свій знак, – тоді думка мільйонів полетить сама собою, власне, до цієї ґалерії постатей недавнього, болючо-недавнього, збройного минулого.

До тих, що вмерли і світять нам своєю несмертельністю, і до тих, що живуть і життям своїм – на наших очах – творять живу нерозривність історично-національного процесу.

До тих, що народилися в леґенді Крут, що ту леґенду своїми чинами і своєю моральною висотою утверджують в сучасності, і що моральний тягар тієї леґенди матимуть відвагу і силу нести в майбутнє.

26. I. 1941
Євген Маланюк

Текст з ориґіналу передрукував Павло Артимишин.
Джерела публікації:
© «Локальна Історія»
© «Історична Правда»