Крах Американського Героя

США в Україні та Європі втратять більше, аніж політичну репутацію.
США вже втратили легенду Американського Героя і рятівника Світу, натомість ожививши в Україні та Європі гіркі історичні спомини і привидів минулого кривавого ХХ століття…
Трамп оживив привидів Минулого.
Це крах Американського Героя.

Крах Американського Героя
Трамп оживляє привидів

· Олеся Ісаюк
Центр досліджень визвольного руху

Днями процес, каталізований діалогом у "білому домі" між президентами України та США, добіг принаймні проміжного апогею у вигляді блокування Штатами військової допомоги Україні, що було доповнено блокуванням передачі Україні розвідувальної інформації.
Аналітики та фахівці відповідних сфер уже висловилися щодо варіантів розвитку подій і можливих кардинальних причин, а суспільство як в Україні, так і в Європі загалом почало приходити до тями і все сміливіше виголошувати не так політичні, як моральні оцінки всього, що відбувається…

Утім, уся ця катавасія, якщо дивитися з точки зору сили струсу і водночас позірного браку логіки, має ще один аспект — а саме історично-політичний, густо замішаний на колективних травмах не тільки України, а й цілого східноєвропейського регіону.

[“Східна Європа” — насправді це Центральна Європа, адже географічний центр Європи знаходиться в Україні. Але з середини ХХ століття, після 1945 року, Центральну Європу називають “Східною”, оскільки Європа була розділена навпіл, і східна частина опинилась під контролем СССР на півстоліття.
“Східна Європа” — це те, що називалось “соцтабір” у Холодну війну.
Надалі термін “Східна Європа” взято у лапки, як політичний термін.]
[— примітка — «Порохівниця»]

Мапа України — «Verte», Ґеорґ де Гасенко — Відень 1919

Це ж було вже!

У випадку України ситуація нагадує таку собі сильно полегшену і спрощену версію 1919 року, хоч і в безмежно легшому та менш загрозливому варіанті. Якщо дивитися з точки зору самої структури ситуації (в сенсі послідовності взаємопов’язаних елементів), то картина справді разюче подібна: як тоді, так і тепер Україна протистоїть значно сильнішій росії; як тоді, так і тепер сильно залежить від Світу, а отже питання підтримки найсильнішої держави тогочасного світу принципове — і в обох випадках Україна стикається з неприхильністю "сильних світу цього".

Різниця лише в конкретному наповненні.
Сто з гачком років тому Україні довелося протистояти відразу двом "росіям" — більшовицькій та "білій", причому вони обидві не допускали думки про окремішність України. Але при цьому "білі" й чути не хотіли про Українську мову та культуру, абсолютно щиро вважаючи їх польською чи австрійською інтригою, як і українські незалежницькі прагнення.
Опір Українців під час попередньої війни, з грудня 1917 по квітень 1918, навчив більшовиків, що втримати контроль над Україною без мінімально українського "інтерфейсу" буде неможливо — тому совєти докладали зусиль для бодай демонстрації мінімальної пошани для української культури, водночас пильнуючи, аби вона не опинилася на високих щаблях, де була б помітна широкому Світові без посередництва москви.
Цього разу у нас тільки "ряба" росія, якщо продовжувати кольорові аналогії (які, своєю чергою, виводяться з кольорів прапорів відповідних течій), а її потужність суттєво поступається відповідному показникові "червоної".

26.Ⅱ.1919. Львів, палац Потоцьких, члени делегацій на перемовинах про припинення вогню.

У ролі ж "великої держави", яка кинула Українців на ласку сильнішого "екзистенційного ворога" (подібну роль зараз фактично грає США) тоді виступила Франція. У січні 1919 року Україна в особі генерала Грекова вийшла на контакт із французами, одначе, переговори закінчилися їхньою вимогою змістити Володимира Винниченка з посади голови уряду як "більшовика".
Таки трохи нагадує гру на темі виборів з американського боку, чи не так?
[Винниченко дійсно був фактично "большевиком", але вирішувати мала Україна, а не Франція чи США, чи будь-яка інша "сильна держава".]
[— примітка — «Порохівниця»]

Винниченка врешті змінив Сергій Остапенко, та це не надто допомогло…
Коли українська місія вже в оновленому складі з’явилася в Одесі вдруге, голова французької делегації Фрайденберг виставив умови, виконання яких означало перехід України у стан колоніального протекторату Франції з перспективою знову стати частиною "єдіной россіі". Не більше і не менше.

Через місяць, у лютому 1919 року, Українська Галицька Армія розгорнула потужний наступ на Львів, відомий як Вовчухівська операція. Під час перших її днів до Галичини з Франції прибуває так звана місія Бартелемі, названа за іменем свого керівника, французького генерала, з гучними деклараціями про зупинення війни і залагодження конфлікту.

Та на практиці припинення війни явно мало відбутися за рахунок України. Вести переговори з Українцями Бартелемі спочатку взагалі відмовлявся. Одначе, коли Українці розпочали успішний наступ, місія за погодженням з польським урядом виїхала на фронт з пропозицією перемир’я. Основною його умовою мало бути визначення демаркаційної лінії (так званої лінії Бартелемі), за якою під польським контролем залишалися Львів та Бориславський нафтовий басейн.

Попри очевидну неприйнятність для української сторони пропозицій місії, Бартелемі вимагав погодитися на ці умови в ультимативному тоні — дійшло навіть до стукання кулаком по столу. Та найгірше було те, що заради переговорів з місією зупинили успішний наступ, внаслідок чого "видихався" наступальний імпульс та зламалися всі плани. У підсумку це коштувало Галичині поразки у війні з Польщею, а Галицька армія була змушена перейти Збруч і продовжити боротьбу вже на Східному Поділлі та Наддніпрянщині…

Улітку 1919 розпочалася фактична блокада та міжнародна ізоляція України…
Україна була повністю позбавлена навіть можливості репрезентувати себе та захищати власні права — делегацію ЗУНР не допустили до участі у ганебній Паризькій мирній конференції.
Про військову допомогу навіть не йшлося. Блокада України поширилася навіть на гуманітарні товари — на кшталт ліків від тифу, що косив українське військо у другій половині 1919 року.
У червні 1919 року українська дипломатична делегація в Парижі закупила у Американської ліквідаційної комісії ліків, санітарного матеріалу та одягу для вояків на загальну суму вісім мільйонів доларів! Увесь цей вантаж уже стояв готовий для відправки в Україну, але його заблокував французький уряд. Єдине, що зуміло прорватися до знесиленої тифом армії, — це санітарний поїзд на 200 ліжок, який доставила місія Міжнародного Червоного Хреста.

Одне слово, не випадає дивуватися, що у 1940 році галичани відверто раділи поразці Франції від Третього Райху. Питання було не в симпатіях до гітлера, а у звичайній пам’яті про власних родичів, сусідів, односельців — молодих двадцятикількалітніх хлопців, які могли б жити, але загинули навіть не в бою, хоч і нерівному та безнадійному, а згоріли в тифозній гарячці…
Якби вони зараз бачили старання президента Франції, то, попри всю належну вдячність, могли б пробурмотіти щось на кшталт: “Дійшло нарешті…”

“Ялтинська зрада”… Тінь Ялти…

Для Центральної, чи то пак, “Східної Європи” ситуація виглядала не краще чи принципово інакше…
Тут важливо розуміти, що історія відносин “Східної Європи” та колективного Заходу після Другої Світової війни почалася з фактичної здачі “Східної Європи” сталіну в Ялті у лютому 1945 року. Саме тоді була укладена домовленість про фактичний перехід “Східної Європи” під контроль СССР.
Враховуючи кількість жертв, яких зазнали ці землі від нацистської окупації, та факт на тоді вже цілком реального совєтського терору, що змінив нацистський, важко не погодитися з тезою про “Ялтинську зраду”…

Річ у тім, що половина країн “Східної Європи” були союзниками нацистів…
Країни Центральної Європи, затиснуті між Третім Райхом і СССР, опинились заручниками у пастці, й мали вибір лиш між Третім Райхом і СССР.
Польща була союзницею Третього Райху і СССР до 1 вересня 1939 року.
Угорщина була палкою й затятою союзницею Третього Райху.
Словаччина була маріонетковою країною Третього Райху.
В Чехії був надто слабкий рух опору…
Юґославія була комуністичною.
Отже, країни Центральної — майбутньої “Східної Європи” — або ставали союзниками нацистів, або ж їхній рух опору не був надто активний, або при владі були ліві.
Нехай навіть такий вибір був продиктований ресентиментами чи відсутністю інших можливостей досягнути бажаних політичних цілей, а не ідеологічною спорідненістю — зрештою, сам факт союзництва ніби "усправедливлював" передачу їх "переможцю" — СССР.
Тому в ряді випадків “Ялтинська зрада” ніби й не виглядала зрадою — особливо, якщо не вникати у нюанси як політичні, так і моральні.

Утім, ситуація змінилася вже через кілька років.
Після Фултонської промови Вінстона Чьорчилля Західний Світ, очолений США, і зраджена в Ялті “Східна Європа” опинилися на одному антисовєтському боці.
Для "соцтабору" “Східної Європи” Захід, і зокрема США, стали джерелом медійної та організаційної підтримки: Захід утримував радіостанції, котрі поширювали правду про “Східну Європу”, Захід тиснув на СССР, а також — Захід був місцем, куди можна було вирватися на навчання чи куди можна було спробувати спішно втекти в разі загрози.
Зрештою, для "соцтабору" Захід, і передусім США, перетворилися на майже мітологічну “землю обітовану”, звідки “Східну Європу” вирвали насильно і куди Центральна “Східна Європа” мусить повернутися.
У контексті цих невід’ємних факторів Холодної війни, події 1989 року — падіння Берлінського Муру й “Залізної Завіси” та врешті розпад самого СССР у 1991 році — були сприйняті замалим не як акт Божої справедливості.
Невипадково 1989-й назвали “Annus Mirabilis” — роком чудес.

З іншого боку, пам’ять про пережите старанно підкріплювалася самою присутністю РФ, і тому, з точки зору історичної пам’яті, для “Східної Європи” членство в НАТО і загалом наявність військової підтримки США були чи не важливішими, аніж членство в Європейському Союзі.

Не треба бути фаховим психологом, аби уявити, які асоціації та спогади зринають у свідомості керівників і громадян країн Центральної “нової Європи”, тобто все тієї ж постсовєтської “Східної Європи”.
Зовсім невипадково Литва вийшла з угоди про заборону касетних озброєнь.
Абсолютно невипадковою є й емоційна реакція польської преси та соціуму.
Навіть обурення ситуацією навколо допомоги Україні з боку інтелектуалів та політиків “Східної Європи” (попри очевидні й цілковито щирі мотивації звичайної людської моралі та солідарності з тим, хто в скруті) несе в собі достатньо потужне, щоб бути видимим, видиво тіні колективних спогадів про драматичне минуле власних країн.
Наразі найбільш віртуозно це проявилося на прикладі відомого колективного листа колишніх політв’язнів соціалістичного режиму в Польщі.
Легенди польської «Солідарності» написали відкритого листа президенту США

А якщо вже дійшло до колективних, хоч переважно несвідомих згадок про панування чергової ітерації росії на теренах “Східної Європи”, то раніше чи пізніше хтось пригадає і про топос “Ялтинської зради”. Й отут, імовірно, всю “Східну Європу” чекає катарсис усвідомлення того факту, що події в Ялті мають більше спільного з поведінкою трампа щодо росії, аніж може видатися. Банально тому, що в Ялті саме США проявили більше поступливості щодо вимог сталіна, аніж Британія (зрештою, Британія мала за плечима тривалий стаж геополітичного протистояння ще царській росії), і тому, що ідеї трампа — це те саме вирішування долі "малих" країн "великими".

Таким чином, своїми діями трамп провокує як Україну, так і всю Центральну “Східну Європу” на згадування темних сторінок свого співжиття з тими ж США…
І навряд чи цей процес буде приємним для Америки…

Крах американського героя

Бо, зрештою, і сама блискуча репутація Америки, як осередка світової правди, справедливості та пошани до людських прав зокрема і свободи загалом, формувалася у вельми специфічних умовах.
Як було вищесказано, навіть у “Східній Європі” репутація Америки складалася "від протилежного" просто внаслідок того факту, що США пропонували підтримку й альтернативу в протистоянні з безпрецедентно жорстоким та нещадним ворогом, котрий загрожував не лише політичній самостійності, а й свободі ідей, національній ідентичності, способу організації власного буття та іншим сферам, які в сукупності складають суспільство як таке.

У випадку України все було ще складніше і страшніше…
Річ у тому, що після програної війни за Незалежність 1917–1921 років були Голодомор, "червоний терор", масове знищення еліти, депортації на Сибір та багато іншого, що коштувало Українцям мільйонів людських життів і зламаних доль тих, хто вижив…
На цьому тлі все, що спіткало “Східну Європу” після Другої Світової війни, здавалося цілком стерпним.

Та зворотній наслідок був такий, що якщо у “Східній Європі” США сприймалися як альтернатива, зовнішня опора, а повернення до неї, разом із позбавленням "опіки" москви — як повернення додому, то в очах Українців США поступово, причому без усілякої своєї участі, виявилися на місці майже містичного героя.

Це сталося завдяки двом обставинам. Насамперед, США тривалий час були єдиною силою, спроможною стримувати СССР — і якої СССР боявся.
Зрештою, США таки побороли СССР. На перший погляд, усе відбувалося згідно з принципом “ворог мого ворога — мій приятель”. Та дія цього принципу суттєво скоригована фактом пост-геноцидного стану українського суспільства — що власне є другим фактором.

Усе почалося з усвідомлення того, що СССР вчинив над Українцями геноцид…
Після того, як відбулося найстрашніше — Голодомор та супутні репресії еліти на всіх галузях і рівнях — совєти підтримували належний ефект постійним контролем і наглядом та відвертими репресіями найактивніших. За роки життя під тиском совєтського всезагального контролю, підшитого пам’яттю про жахіття Голодомору, репресій, розстрілів та жахіть Другої Світової війни, у нас виробилося специфічне сприйняття нашого насильника як суворого, але справедливого "дорослого". Відбулася асоціація з насильником.
Коли совок нарешті впав, ми, не встигнувши злапати себе за руку, автоматично на хвилі інерції перенесли цей ореол на США.
Комплекс меншовартості ми перенесли з СССР на США.

США як сила, здатна конкурувати з цим насильником, стали адресатом травматичного перенесення — тобто їх підсвідомо почали сприймати як "лицаря-визволителя" від московського геноцидника. Причому це відбулося абсолютно незалежно від бажань і намірів будь-кого зі Сполучених Штатів…

Власне, довіра і відданість Українців значною мірою базувалася на чіпкості колективної пам’яті про геноцид, що підсилювала інерцію сприйняття США як "героя-визволителя". У цьому контексті слова і дії трампа, які атакують українську спроможність захищатися і підважують легітимність української моральної позиції, підсвідомо запускають логічний ланцюжок — "ааа, ми прогнівили і цього великого, ми точно недостойні і зараз нас точно доб'ють". Бо внаслідок пост-геноцидного синдрому у нас досі домінує схема відносин з сильнішим "партнером", заснована на його сприйнятті як "великого та всемогутнього", якому належить підкорятися, щоб не бути вбитим. Зрештою, страх смерті — один із базових. А він у нас підшитий-підбитий колективною пам’яттю про те, що творив наш одвічний ворог у свої попередні пришестя…
Це й є складний комплекс меншовартості…

Риторика і поведінка чинного американського президента не просто підважує цей складний комплекс, а відразу ж його знищує. Довіру знищено…

Варто зауважити, що і без трампа цей складний комплекс меншовартості вже поступово зникав в міру того, як Українці проговорювали свою травму та підтверджували власну спроможність у протистоянні з одвічним ворогом — московією (у будь-яких її іпостасях).

Проте, настільки категоричний і явний розрив з усіма елементами, що забезпечували Америці ореол "American Hero", "героя-визволителя" і "месника за кривди", породить аналогічно глибоке і палке несприйняття США.
Так працює маятник травми — він не визнає напівтонів, для зраненої колективної підсвідомості може бути тільки "чорне" і "біле". Навіть у відносно спокійних умовах терапії травми терапевти та й просто оточення травмованих осіб, за заувагами фахівців, стикаються з переходами між обожнюванням і відторгненням — просто тому, що роль рятівника передбачає довіру, а довіра, як і відчуття власної цінності, дуже серйозно підірвані травматичним досвідом. Що вже казати про поточну ситуацію Українців, яку ніяк не назвеш спокійною? Довіру знищено…

І без цих глибинних механізмів постійні одноманітні висловлювання трампа про "припинення війни" як такої ранять Українців знеціненням їхньої боротьби. Позаяк для нас це фактично війна відплати. Незважаючи на всі обставини, проблеми і всіх одурілих від невідомості та страху громадян — це відплата. Відплата за розтоптану Незалежність, за вбитих, вивезених, заморених Голодомором… За все те, що вбивало у нас відчуття спроможності й розуміння сенсу в цьому Світі. У такій логіці "просто припинити війну" без покарання і будь-яких санкцій щодо нападника або й на поблажливих для агресора умовах — це насамперед недовершення справедливості, а також зневага до всіх убитих раніше і полеглих у цій війні Українців…
Розтоптана довіра, зневага до загиблих Українців…

А вже конкретні дії трампа на кшталт призупинення військової допомоги чи передачі розвідувальних даних прямо викидають Українців у пам’ять про вбиті мільйони Українців, як і знання про те, що цих жертв, можливо, могло б і не бути, якби не позиція "сильних світу цього"…
Звісно, "після" не означає "внаслідок", а майбутнє передбачити неможливо…
Проте, у важких історичних спогадів інший механізм — достатньо спостерегти елемент подібності до того, що спричинило ці спогади, і спрацьовує вже генетична пам’ять — навіть у тих Українців, які не знають всіх подробиць стосунків України з "сильними світу цього" сторічної давнини — все одно спрацьовує генетична пам’ять про мільйони жертв і родинні трагедії.

Той факт, що адміністрація президента США трампа навіть не приховує, що всі їхні дії є, по суті, способом примусити Україну "закінчити війну", взагалі підсвідомо нагадує методи тих-таки совєтів, котрі регуляцією доступу до життєво необхідних речей і ресурсів добивалися послуху підлеглого населення. Цей аспект дуже тонко і точно був схоплений у вже згаданому листі польських інтелектуалів та політиків, колишніх діячів демократичної опозиції, до президента США трампа, у якому його манеру поведінки під час зустрічі з президентом України у "білому домі" порівняли з прийомами чекістів НКВД-КҐБ.

Сам факт того, що такі аналогії висловили не Українці, вже свідчить про те, що травми і болісні спогади минулого, які збудив трамп, спільні для всієї “Східної Європи”. Просто на рівні окремих країн є своя специфіка і глибина.

І ще факт появи цього листа — він про те, що США в Україні та Європі втратять більше, аніж просто політичну репутацію.
США вже втратили легенду, натомість ожививши гіркі історичні спомини і привидів минулого кривавого ХХ століття…