Гетьман Пилип Орлик

11 або 21.Ⅹ.1672 — народився Пилип Степанович Орлик — політичний і державний діяч, публіцист, Гетьман Війська Запорожського у вигнанні. Його ім’я стоїть поряд із найвидатнішими діаспорянами, які відіграли визначну роль у суспільно-політичному житті України XX століття — Петро Скоропадський, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Степан Бандера. Але Орлик, безсумнівно, був першим серед політичних емігрантів.

Пилип Орлик народився майбутній політик на Віленщині в Косуті (нині терен Білорусі) 11 жовтня 1672 (інша ймовірна дата народження 21 жовтня 1672).
Батько Степан Орлик — походив з давнього шляхетського роду з Чехії, із литовсько-чеського старовинного баронського роду Орликів.
Мати Орлика — Українка, була з родини Малаховських, тому й сина охрестили за православним обрядом. Степан Орлик загинув під Хотином в грудні 1673 року в польсько-турецькій війні, тож вихованням сина займалася мати.

Початкову освіту Пилип Орлик здобув в єзуїтській академії в місті Вільно.
Підлітком його відправили до Києва, здобувати вищу освіту. Там він вступив до Київської Колеґії (Києво-Могилянська Академія). Наука давалася легко, всі іспити складав на відмінно. Тоді прокинулися таланти до поезії й ораторства. Філософія й література стали найулюбленішими дисциплінами. Був справжнім поліглотом — володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і турецькою мовами.
Завдяки своїм природним здібностям і підтримці відомого в той час професора філософії Стефана Яворського, він зайняв посаду консисторського писаря.
Це допомогло йому пізніше піти на службу в гетьманську канцелярію.

Дослідниця українського козацтва Олена Апанович писала:
“На юнака непересічних здібностей і великої жаги до науки звернув увагу славетний професор Стефан Яворський. Він протегував Пилипові, підтримував його, а після закінчення академії допомагав йому влаштуватися на службі”.

Завдяки протекції Яворського, в 1693-му Пилип став до служби консисторським писарем при Київській митрополії. Відтоді його кар’єра швидко пішла в гору.
Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колеґіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698-го він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 року — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 року — генеральним писарем.
Завдяки наполегливій праці Пилип Орлик зумів здобути собі пошану серед вищих кіл суспільства.
Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених ("конфідентів"), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування Гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями.

1700 року Пилип Орлик одружився. Його обраницею стала Анна, донька полтавського полковника Павла Герцика. Завдяки цьому шлюбу, Пилип ще ближче наблизився до козацької старшини. Трохи згодом Орлик отримав почесне місце старшого військового канцеляриста. А коли в молодій родині народився первісток, хрещеним батьком запросили Гетьмана Івана Мазепу.

Орлик не тільки бездоганно виконував свої прямі обов’язки, але й усім серцем був відданий Україні й палко підтримував її визвольний напрямок.

Восени 1707 року Мазепа довірив Орлику свої плани щодо повстання проти Московського царства, й про укладання союзу зі шведами. Той в усьому підтримав Гетьмана й зайнявся активною пропагандою й дипломатією серед козаків в Криму, Туреччині та Польщі. Завдяки своїм умінням йому вдалося залучити чимало людей на сторону Гетьмана.

Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик зберіг вірність опальному Гетьманові Мазепі. Вони відступили на турецьку територію в Бендери (місто в Молдові). Ця поразка, окрім розгрому армії, стала справжньою катастрофою українських національно-визвольних змагань. Коли ж помер Мазепа (2 жовтня 1709-го) виникло цілком логічне запитання — що робити далі й хто стане намісником Гетьмана.

Гетьман у вигнанні

Історик Борис Крупницький писав:
“Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде Гетьманом після смерті Мазепи, і кому дістанеться той значний маєток в золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсигніях, які привіз з собою Мазепа до Бендер. Загально панувала думка, що це майно старого гетьмана має послужити на користь державної української справи та війська, що зібралось на турецькій території. В цім відношенні особа Андрія Войнаровського, племінника Мазепи й наслідника приватного майна Гетьмана, виступила само собою на перший плян. На нього дивилися і шведські кола, і гетьманське оточення, як на будучого гетьмана України”.

Проте, Войнаровський навідріз відмовився від гетьманства, але скарби дядька охоче прибрав до рук, залишивши українців без гроша й надії на реванш. Адже боротися проти Московського царства без фінансової підтримки неможливо.

Тоді в Україні Петро I назначив Івана Скоропадського на місце Мазепи.
Емігранти ж на противагу обрали Пилипа Орлика, 5 (16) квітня 1710 року він став Гетьманом. У цей день новий Гетьман проголосив Конституцію “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького”

Орлик все життя присвятив боротьбі з Московією.
У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського Ханства. Вступав у перемовини зі Швецією, Кримським Ханством і Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни проти Петра I з єдиною метою — визволення України.

У 1711 році запорожці здійснили похід на Правобережну Україну, внаслідок якої кошовий Кость Гордієнко здобув Білу Церкву й дійшов до Фастова. Але тут зрадили татари, які були союзниками в цьому поході, й довелося відступати до Бендер.

Того ж року татари, турки й польсько-українське військо зустрілися з російською армією біля річки Прут й завдали поразки ворогу.

1712 року Гетьман Пилип Орлик звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що „козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі„““

Та зрештою, втративши довіру українського населення, а разом із тим і надію на визволення України, 1714 року Орлик залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 році — змушує шукати сприяння інших держав.
Потім була Австрія, Чехія, грецькі Салоніки.

Коли в 1740 році розпочалося протистояння між Туреччиною і Росією, в Гетьмана замайоріла надія на відновлення українського протистояння. Він почав шукати підтримки у Франції, Великої Британії, Речі Посполитої, Ватикану, Саксонії, Пруссії. Писав до очільників держав листи, в яких розповідав про тяжку долю українців під московським ярмом, закликав стати на бік України й допомогти скинути російський гніт. Але не вдалося.

Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 року в Яссах, що у Молдові.