„Історичні прогульки по Запорожжю“

Як Січові Стрільці із гайдамаками браталися на Запорожжі

 
Керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук, пан Юрій Щур і майданчик «Порохівниця» запрошують Вельмишановне Панство на „Історичні прогульки по Запорожжю“ — цикл публікацій про Визвольні Змагання на Запорожжі.

«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців» — збірка спогадів про події квітня 1918 року, коли у місто Запорожжя (Олександрівськ) увійшли бійці Запорізького Корпусу Армії Української Народньої Республіки під проводом полковника Болбочана та Леґіон Українських Січових Стрільців під проводом полковника Василя Вишиваного — Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа…
Найцікавіші епізоди тих історичних подій варто публікувати окремо.
Отже, Вельмишановне Панство, вирушаємо в чергову подорож у часі…

„Історичні прогульки по Запорожжю“:
Як Січові Стрільці із гайдамаками на Запорожжі браталися.

 

Однією з ключових подій Перших Визвольних Змагань Української Революції 1917—1921 років на теренах Запорожжя є боротьба за місто Запорожжя (тоді місто мало россійсько-імперську назву Олександрівськ \Алєксандровск\) під час наступу українських військ на Крим весною 1918 року та перебування на Запорожжі Леґіону Українських Січових Стрільців Василя Вишиваного і вояків із Кримської групи Запорожського корпусу Армії Української Народньої Республіки.
Саме ці дві формації звільнили місто від першої совєтської окупації.
Саме ці дві формації провели перший з часів Запорожської Січі український військовий парад на Запорожжі.
Спільний парад Запорожців Болбочана і Січових Стрільців Василя Вишиваного пройшов вулицями звільненого від большевиків міста Запорожжя.
У квітні 1918 року Запорожжя вітало Українських Визволителів!

Звільнення Запорожжя від совєтських окупантів

Попри перевагу в бою із Січовими Стрільцями, совєтсько-россійським окупантам все одно не вдалося втриматись на Запорожжі. На заваді цьому стали частини Кримської групи Запорожського корпусу Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня 1918 року.
До складу групи Петра Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього — понад 5 тисяч бійців).

Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олександрівська, командував майбутній генерал-поручник Павло Шандрук.
Совєтсько-россійські окупанти намагалися відступити до Мелітополя, але українські війська встигли відрізати їм шлях на південь, взявши під контроль Канкринівку й пошкодивши залізничну колію, відтак, большевики були змушені відійти на схід, в сторону Волновахи на Донеччину.
До Олександрівська одночасно увійшли Запорожці Болбочана і Українські Січові Стрільці Василя Вишиваного — Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа.

На пропозицію міської управи обидві військові формації влаштували парад.
Полковник Петро Болбочан, узгодившись з Архикнязем Вільгельмом фон Габсбурґом, організували перший український військовий парад на Запорожжі з часів Запорожської Січі.
УСС вирушили містом з півдня, а Запорожці з півночі. Поперед Січових Стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста.
Назустріч їхав Петро Болбочан, за ним — оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі — 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, за ним гарматний полк, кінно-гірський дивізіон Олекси Алмазова, панцерники.
Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який в присутності міського голови приймали полковник Петро Болбочан та Архикнязь Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний.

Мирон Заклинський, підхорунжий, чотар Леґіону УСС, у своїх споминах лишив нащадкам безцінні свідчення:

„На майдані перед Народним Домом Запоріжці та Стрільці уставились один проти одних у дві лави. Серединою походжав комендант Запоріжців полковник Болбочан і наш комендант, сотник Микитка. Пролунала команда: „Пóзір! Курінь вліво глянь!“ — і наш сотник здав звіт полковникові. Цей опісля привітав промовою „рідних братів галичан, що помагають Наддніпрянській Україні в боротьбі“. Закінчив окликом: „Слава Січовикам“, — а запорожці тричі гукнули: „Слава!» Тоді запорізька музика почала грати наш народний і державний гімн „Вже воскресла Україна“. При перших звуках запорізький хорунжий схилив блакитно-жовтий прапор і грімко пролунало „Струнко! В право глянь!“. Старшини й вояки обох відділів наче закам’яніли в нерухомій поставі. Старшини обох відділів немов закам'яніли в нерухомій поставі, долоня – при шапці. 3 пієтизмом і опієм в очах слухали всі святочної, величної музики. Стрільці вперше відчули до глибини душі, що вони в Українській державі. Хвилювання запирало їм віддих. Опісля було кілька промов, запорізьких і стрілецьких. Короткі, щирі, вояцькі…“

Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС Петро Франко (син Івана Франка), який розповів про січове стрілецтво та його участь у Світовій війні, представник Української Центральної Ради Короленко та січовий стрілець Мирон Заклинський.
(Між іншим, під час І Світової війни в боях на Галичині Петро Болбочан і Вільгельм фон Габсбурґ були у протилежних шанцях, адже головною трагедією Українців під час Світової війни було те, що доводилось воювати за імперії по різні боки фронтів, стріляючи один у одного…)

Не затримуючись в Олександрівську, Кримська група Армії УНР вирушила до місця свого безпосереднього призначення — Кримський Похід.
До Запорожців Болбочана приєдналися деякі мешканці Запорожжя та окремі групи Січових Стрільців.

Після вибуття кримської групи у місті залишилися Січові Стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи Вільгельма фон Габсбурґа також знаходилася тут. У місті також було залишено одну сотню 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Ґемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська.

Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний у листі до Митрополита Андрея Шептицького в захваті писав про своє перебування у Запорізькому краї:

„Я знову із хоробрими легіонерами на Запорожжі, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні Українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорожських традицій, я щасливий тут знаходиться…“

Просвітництво і українізація Запорожжя

Після того, як внаслідок одночасної військової операції підрозділів Українських Січових Стрільців та Кримської групи Армії УНР 16 квітня 1918 року Запорожжя знов опинилося під українською владою, знову активізується діяльність товариства «Просвіта». Сприяло цьому, однозначно, й те, що Леґіон Українських Січових Стрільців (УСС) залишився на постої у Запорожжі (Олександрівську).

З перших днів перебування на Запорожжі Українські Січові Стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ».

Гаврило Гордієнко згадує час відновлення діяльності «Просвіти» у 1917 році:

„…були два галичани, хоч один із них був, здається буковинець, Кметь і Осадчий … вони говорили по-українському й були нам зразком золота повної проби 96. Себто вони були стопроцентовими Українцями, мали густо вишиті українські сорочки. Хоч були вони з військовополонених з австрійської армії, але за часів австрійської окупації 1918 року їх якось переховали й урятували від репатріяції на батьківщину! Вони поодружувалися з місцевими Українками…“

Хорунжий Леґіону УСС Володимир Щуровський згадував, що разом з «Просвітою» Січові Стрільці також були причетні до функціонування Українського театру, який грав у Народному домі.
Відновилися просвітянські гуляння у міському парку, які тепер проходили при звуках Стрілецького оркестру.

Сотник Армії УНР Никифор Авраменко у мемуарах „Спомини запорожця“ розповів, що у міському парку окрім оркестру Січовиків виступав і оркестр Запорожського полку:

„…був добрий оркестр з талановитим капельмейстером-композитором Непомнящим. Був і хор з артисткою і двома співаками. Всі троє — солісти опери. Оркестр майже щодень грав в парку, де також виступив і наш хор…“

Міський сад, де грали оркестри Січовиків і Запорожців

Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.
Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку «Назара Стодолі», «Гостя з Запорожжя» та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. Мирон Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого — їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко.

Після завершення бойових операцій у Криму, на терени Запорожжя повернулися підрозділи Армії УНР із Кримської групи Болбочана.
2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана спершу дислокувався у Мелітополі, а пізніше — в Олександрівську та селі Вознесенка (нині — центральна частина міста Запорожжя).
Запорізький імені кошового Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків, очолюваний Всеволодом Пéтрівим (пізніше був військовим міністром УНР) спершу перебував у Мелітополі, а потім передислокований на Великий Луг до села Царицин Кут (нині — село Приморське Василівського району).

Козацьке свято на Великому Лузі Запорожському

Значного розголосу на Запорожжі та за межами краю отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року за участю бійців Запорізького та Гордієнківського полків, Січових Стрільців та просвітян у селі Царицин Кут на Великому Лузі Запорожському. На святі були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя.

Генерал Всеволод Пéтрів у своїх спогадах про похід Запорізької дивізії на Крим згадував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа — Василя Вишиваного.
На зустріч Січових Стрільців із Запорожцями Болбочана з’їхалося багато людей із навколишньої місцевості.

Дивізія, яка поверталася із Криму, везла із собою імператорську карету, забрану із резиденції Романових у Ялті.
Командування дивізії, посадивши до карети Габсбурґа, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійних кіннотників:

„…карета, запряжена шестірнею, гналася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голов і не втихало радісне "Слава"!“

У програмі козацького свята на Великому Лузі Запорожському був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тисяч карбованців (передано в розпорядження сільської «Просвіти»). Найбільше гості свята були вражені джиґітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової кінної їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо.
У абсолютному захваті від побаченого перебував і Василь Вишиваний — Архікнязь Вільгельм фон Габсбурґ.

(Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ, він же командувач Леґіону Українських Січових Стрільців Василь Вишиваний, лишив найтепліші спогади про свято на Великому Лузі Запорожському у своїх Мемуарах…)
[примітка — «Порохівниця»]

Ерцгерцоґ Австрійський Вільгельм фон Габсбурґ — Василь Вишиваний у своїх спогадах «Мемуари Вільгельма Габсбурґа, полковника УСС» із захватом та неабияким захопленням писав про Запорожжя, згадуючи славнозвісне козацьке свято на Великому Лузі Запорожському:

„Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато (хто) оповідає, що його дід чи прадід був на Січі. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду…“

Всеволод Петрів писав, що то був

„Ярмарок не ярмарок, січовий базар, не січовий базар, але весело!“

Зокрема, він згадував, що після усіх урочистостей та святкового обіду розпочалася "гулянка":

„…Ось стоїть віз з бочками, а коло нього воли та засмальцьований дьогтем чумак. Він припрошує до пива. Там знову старий Запорожець цідить для охочих із бочівок на високих ногах горілку та вишнівку; під повіткою циган з якимись солодощами та жидівський похідний крам з всякою всячиною, шатро з ворожкою, фокусники. Дальше бандуристи, а за ними лірники, якась льотерія, яку уладили селянські дівчата на дохід школи, а далі сільська музика грає, гуде бубен, плаче скрипка, промовляє бас — і дають муки закаблукам хлопці гайдамаки та дівчата…“

По завершенню свята гайдамаки проводжали гостей зі смолоскипами та пострілами…

Запорожці і Січовики на Хортиці

Для Запорожців Болбочана та Січових Стрільців Вишиваного запорожська «Просвіта» організувала кілька екскурсій на Хортицю.
Перша з них відбулася 18 червня 1918 року, за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був полковник Петро Болбочан, із залізничної станції до села Вознесенка (нині — центральна частина міста Запорожжя), що розташовувалося за 2 версти на захід від (тодішнього) Олександрівська.
До Хортиці запорожці добралися пароплавом „Кочубей“.

Никифор Авраменко, сотник Армії УНР, безпосередній учасник тих подій, згадував у своїх мемуарах „Спомини Запорожця“:

„Висадились на берег в німецькій кольонії, звідтіля з оркестром попереду полк рушив на північну сторону. Там до нашого часу збереглися рови з невеликим редутами, могили та ями, будовані за часів Байди-Вишневецького. …
Дорогою пройшли мимо великої скелі, що звалася "Вошивою". На "Вошивій" скелі збудовано сильний редут Гетьманом Шахом. Цей редут, нависши над Дніпром, тримав колись під гарматним і мушкетним вогнем на цілу верству весь Дніпро.
Зупинився полк біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці по наказу, як каже на ньому надпись, земского начальника Н. району Катеринославського повіту, "на місці бувшої Запорожської церкви".
Од хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західнього краю; чудовий навкруги краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро. Це місце зветься по запорожському "Вовче горло", по татарському "Кічкас", — бурхлива вода.
На схід видно в долині м. Олександрівськ в садках і парках, на північ — Великий Луг Запорожський, як зелене море і широкий-широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам’яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст…“

Відвідування Хортиці було яскравим епізодом перебування Запорізького полку в Олександрівську.
Один з учасників екскурсії у своєму щоденнику занотував:

„Острів Хортиця лежить низче порогів. Уявляє із себе величезну гранітову скелю. Віками Дніпро наносив на камінь мулу, а вітри пиляки, піску, листя з берегів і т. и. Дякуючи цьому наросла товста кора грунту. Завдовжки Хортиця 9 верст, заширока — 1-3 верстви. Північна сторона висока і обірвана над водою; чим далі на південь, себ-то вздовж до другого кінця, стає нижча.
Найвище місце це голова Хортиці де стіна над водою досягає 30… Вся площа вкрита рослинами. Горішня травою, середня сосновим бором, посадженим років 30 назад, і південна лугом, лозами, вербами, дубиною і осокорами. Росте одиноко багато груш.
Засівається хлібом порівнюючи невелика частина площі, щось 700 десятин. Решта випасається худобою, або засаджується баштанами. Кольонія Німців в 20-30 дворів, являється господарем Хортиці.
Живуть Німці добре, чисто. Порозводили добрі садочки, закріпили сипучі піски верболозом і насадили бір. В більшості ці Німці виходці з Саксонії…“

Никифор Авраменко у споминах лишив цікаві свідчення:

„Незабутньою подією був побут всім полком на острові Хортиці. Великим пароплавом, без зброї курені переправилися через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місто в голові острова. По дорозі затримувались коло історичних міст, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі, видом на урочище Сагайдачного, Стовпи. Поясняли топографію і історію минулого переважно ми з Андрієм. На найвищому місті поставлено приготовлений гранітний пам’ятник з Хрестом і одповідним написом. Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око… Виголосили мови Болбочан, Оліфер і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн…“

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків.
Цього разу, поруч із дерев’яним хрестом, було встановлено залізний із написом:

„Сей хрест — знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам.
29 червня, р. Божого 1918“

Хрест був освячений полковим пан-отцем Миколою Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загиблих у боях козаків-січовиків. Після цього промовляв Петро Болбочан. По завершенню його виступу разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано "бучні поминки прадідам — Запорожцям".

Беззмінним екскурсоводом для бійців-Запорожців та Січових Стрільців під час прогульок по Хортиці був відомий запорожський і січеславський краєзнавець Яків Новицький.

 

Укладач книги
«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя»
— керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук,
пан Юрій Щур

За підтримки ОУН(б), Фундації «Вільні Люди», проекту «Книги для Вільних» і Української видавничої спілки імені Юрія Липи.
 

«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя
Спогади українських бійців»

Ця інтернет-публікація ілюстрована з власних джерел «Порохівниці» — інакше аніж книга «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців».
Ілюстрації історичних світлин з книги «На Запорожжі року 1918-го…»
(Оформлення: Дмитро Дзюба — «Порохівниця»)
Ілюстративні постери «Порохівниці» (Дмитро Дзюба) містять малюнки вояків І Визвольних Змагань авторства пана Богдана Піргача.
Укладач матеріялу — Дмитро Дзюба (Dem'än Dzüba)
© «Porohivnyçä»
2019.IV.17

Фраґменти книги «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя» також публікувались на запорожському інтернет-виданні «Depo.UA» в циклі „Боротьба за Незалежність“:
— „Як Січові Стрільці із гайдамаками у Запоріжжі браталися“
— „Як Січові Стрільці опікувалися і захоплювалися Запоріжжям“
— „Як гайдамаки-гордієнківці на Запоріжжі гуляли та джиґітували“
 

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠