Перейти до контенту

Сараєво-1914: ХТО направляв руку Ґавріли Прінципа

Сараєво-1914:
ХТО направляв руку Ґавріли Прінципа

 
28 червня 1914 року в Сараєво були вбиті Ерцгерцоґ Австрійський Франц Фердинанд і його дружина Софія.
28 липня 1914 року, через місяць "липневої кризи", спалахнула Велика війна, як тоді її називали сучасники, і яка згодом отримала назву І Світова війна.
Війна, що почалась в 1914-му році все ще триває і цю столітню війну можна звати узагальнюючим терміном Велика Війна.
Хто ж роздмухав Велику Війну? Хто скерував зброю сербського бойовика Ґавріли Прінципа? Кому була потрібна "європейська і світова бійня"?
Хто підтримує багаття Великої Війни всі ці 100 років?

До уваги Вельмишановного Панства — великий і докладний довгопис дослідника історії Володимира Федька про те, хто стоїть за роздмухуванням Великої Війни, в якому розглядаються різні варіянти.

Володимир Федько
 

„Світу, ймовірно, ніколи не буде сказано про справжню причину вбивства Ерцгерцоґа Франца Фердинанда. Судячи з усього, у нас ніколи не буде жодної людини, яка б знала все, що треба б знати…“
— Едвард Ґрей — прем'єр-міністр Великої Британії

УВАГА!
Примітки позначені цифрами наведені у зносках під публікацією.

28 червня 1914 року Ерцгерцоґа Австрійського Франца Фердинанда[1], спадкоємця австро-угорського престолу, та його дружину герцогиню Софію Гогенберґ[2] застрелив у Сараєво сербський гімназист Ґавріло Прінцип[3], член сербської терористичної організації "Мла́да Бо́сна"[4]. Прінцип входив до складу групи з 7 терористів, якою керував Даніло Іліч[5].






Від Австро-Угорської Імперії
до Сполучених Штатів Великої Австрії

 
В політиці Ерцгерцоґ Австрійський Франц Фердинанд був жорстким реалістом: близько 1906 року він склав план перетворення Австро-Угорщини, який в разі його здійснення міг продовжити життя імперії Габсбурґів, знизивши градус міжнаціональних суперечок.

План був складений самим Ерцгерцоґом і Ауреліо Поповичем, австро-румунським політиком і юристом, який виклав ці ідеї в книзі. За цим планом Імперія перетворювалася в Сполучені Штати Великої Австрії — триєдину державу (або Австро-Угорщину-Славію); утворювалися 12 національних автономій для кожної великої народності, яка мешкала в Імперії (не рахуючи 3 німецьких утворень, а також переважно німецьких етнічних анклавів в Трансильванії, Банаті та великих містах типу Праги, Будапешта і Львова): чеська Богемія, Словацькі землі, польська Західна Галичина, українська Східна Галичина, Угорщина, Секейські землі, Трансильванія, італійський Тренто і альянській Трієст, словенська Крайна, Хорватія і сербська Воєводина. Від перетворення дуалістичної імперії в триалістичну вигравали і самі Габсбурґи, і слов'янські народи. Чехи отримали б бажану автономію і відмовилися б від ідеї повалення влади Габсбурґів.

Ідея Ерцгерцоґа Франца Фердинанда щодо реформування Австро-Угорської Імперії

Головним і найлютішим ворогом триалізму була угорська еліта. Угорщина в результаті компромісу з Габсбурґами в 1867 році отримала владу над 1/2 території Імперії. Гостроту протиріч з Францем Фердинандом продемонстрував його головний політичний опонент — прем'єр-міністр Угорщини граф Іштван Тиса[6]:
„Якщо престолонаслідник надумає здійснити свій план, я підніму проти нього національну революцію мадярів і зітру його з Землі!“

Íштван Ти́са (мадярською: István Tisza, 22.IV.1861, Пешт — 31.Х.1918, Будапешт) — мадярський політичний діяч, двічі прем'єр-міністр Угорського королівства (1903–1905, 1913–1917), граф.

Плани Ерцгерцоґа Австрійського Франца Фердинанда викликали занепокоєння і у сербів, оскільки вони, підбурювані Россійською Імперією, виношували россійсько-імперської ідеї "панславізма" і сербської ідеї "юґославізма" та мріяли про "Вєлікую Србію"[7] з амбіцією геть на всі Балкани, від Трієсту до дельти Дунаю, зазіхаючи на грецьку Македонію (бо там Афон), на всю Болгарію і включаючи такий бажаний для Россії Константинополь!

Мрії і фантазії про "Велику Сербію"!

Головним ідеологом створення "Великої Сербії" на той час був Нікола Пашич[8], який обіймав пост прем'єр-міністра Сербії.

Нікола П. Пашич (сербською: Нікола П. Пашіћ, 18.ХІІ.1845 Голям Ізвор (Великі Ізвор), Сербія — 10.І.1926) — сербський і югославський політик і дипломат, найбільш впливовий із сербських політиків кінця XIX — початку XX століття, ідеолог "Великої Сербії".

 

"Об'єднання або смерть"

 
У 1903 році в Сербії виникла таємна організація "Об'єднання або смерть" (сербською: "Уједињење или смрт"), більш відома під назвою "Чорна рука" (сербською: "Црна рука"). Одним з її організаторів був поручик Драгутін Дімітрієвіч, відомий як Апіс.

Драгутін Дімітрієвіч (сербською: Драгутин Димитријевић (Апіс); 5(17).VIII.1876 — 11, 24 або 27.VI.1917) — начальник розвідувального відділу Генерального штабу Сербії, співзасновник і керівник таємної організації "Чорна рука", полковник.

"Таємні сили"… На світлині праворуч — Апіс Драгутін Дімітрієвіч.

Про його дитячі роки відомо небагато. Народився Драгутін в столиці Сербії Бєлґраді, в 1876 році. Рано втратив батька. Закінчив школу в Ніші, де працювала його старша сестра Єлєна і вступив до гімназії в Бєлґраді, де він був блискучим учнем. Тут Драгутін і отримав своє прізвисько Апіс (по-грецьки "Апіс" означає бджола, а по-єгипетськи "бик") за свій височенний зріст, велику фігуру і буйний характер. Пізніше навчався в нижчій школі бєлґрадської Військової академії. Після закінчення академії в 1896 році служив в 7-му піхотному полку в Бєлґраді, де отримав чин підпоручика. У вересні 1898 року був прийнятий у вищу школу Військової академії і за дуже хорошу успішність відразу після її закінчення був прийнятий в Генеральний штаб. У серпні 1899 року підвищений до звання поручика.

У 1901 році Апіс взяв участь в організації невдалого замаху на сербського короля Алєксандра Обрєнóвіча, вельми непопулярного в народі. Друга спроба замаху на короля і королеву Драгу завершилася успіхом: в 1903 році монарша пара була убита групою молодших офіцерів, в яку входив і капітан Дімітрієвіч. Разом з найяснішим подружжям були вбиті також прем'єр-міністр Дімітріє Цінцáр-Маркóвіч і міністр оборони Міловáн Павлóвіч.

Вбивство королівської сім’ї було вчинено з неймовірною жорстокістю. Ось що повідомляв про подробиці цього страшного злочину російський журналіст В. Теплóв:
(мовою ориґіналу)
«Сербы покрыли себя не только позором цареубийства (что уже само по себе не допускает двух мнений!), но и своим поистине зверским образом действий по отношению к трупам убитой ими Королевской Четы. После того как Александр и Драга упали, убийцы продолжали стрелять в них и рубить их трупы саблями: они поразили Короля шестью выстрелами из револьвера и 40-а ударами сабли, а Королеву 63-мя ударами сабли и двумя револьверными пулями. Королева почти вся была изрублена, грудь отрезана, живот вскрыт, щеки, руки тоже порезаны, особенно велики разрезы между пальцев, – вероятно, Королева схватилась руками за саблю, когда её убивали, что, по-видимому, опровергает мнение докторов, что она была убита сразу. Кроме того, тело её было покрыто многочисленными кровоподтеками от ударов каблуками топтавших её офицеров. О других надругательствах над трупом Драги… я предпочитаю не говорить, до такой степени они чудовищны и омерзительны. Когда убийцы натешились вдоволь над беззащитными трупами, они выбросили их через окно в дворцовый сад, причем труп Драги был совершенно обнажен…»[9]
Тіла короля і королеви ще кілька днів пролежали під вікнами палацу. Зрештою Алєксандр Обрєновіч був похований не в Сербії, а в угорських (на той момент) межах: в соборі монастиря Крушедол-на-Фрушка-Горі (Воєводіна). Так трагічно завершилося багаторічне правління будинку Обрєновічей.
На зміну цій династії повернулися Караґєоргієвічі — в особі короля Петра I…

В ході другого замаху Апіс був важко поранений, і три кулі так і залишилися у нього в тілі. Прихильники нової монархії були вдячні Дімітрієвічу за своє зведення на престол, але він, в силу ряду причин, відмовився від офіційних постів. Однак, як говорив один з його друзів, "…ніхто ніде його не бачив, але всі знали, що він робить все…" Незабаром Дімітрієвіч був запрошений до Військової академії в якості професора тактики. У 1905 році він став офіцером Генерального штабу і був відряджений для продовження освіти в Берлін. У Німеччині, а потім в Россії[10], Апіс вивчав нові методи ведення війни. Після повернення до Сербії, продовжив службу в Генштабі (1906 — 1907). Потім, включившись в сербську чьотницьку акцію, попрямував до Македонії, брав участь в бойових діях проти ВМОРО (болгарською: Вътрешна Македоно-Одринска революционна организация — Внутрішня македонсько-одринська революційна організація), але повернувся до Сербії і став помічником начальника штабу Дрінскої дивізії (1908). Під час Балканських воєн (1912–1913) військові знання Дімітрієвіча допомогли сербській армії здобути ряд важливих перемог над противниками.

У 1911 року Апіс направив до Відня свого агента із завданням спробувати вбити австрійського імператора Франца Йосифа I[11].

Фра́нц Йо́сиф I (Franz Joseph I; 18.VIII.1830 — 21.ХІ.1916, Відень) — Цісар Австрійської Імперії і Король Богемії з 2.ХІІ.1848 року, апостольний Король Угорщини з 2.ХІІ.1848 по 14.ІV.1849 року (1-й раз) та з 13.VIII.1849 року (2-й раз); Король Галіції та Лодимерії; Великий Герцоґ Буковини; з 15 березня 1867 року — Цісар Австро-Угорської Імперії — двоєдиної дуалістичної держави.

У січні 1914 року молодий боснійський мусульманин Мухамед Мехмедбашіч був посланий для вбивства австрійського генерал-губернатора Боснії-Герцеґовини генерала Оскара Потіорека[12].

Оскар Потіорек (Oskar Potiorek; 20.ХІ.1853, Бад-Бляйберґ — 17.ХІІ.1933, Клагенфурт) — австро-угорський генерал (фельдцехмейстер) словенського походження. Генерал-губернатор Боснії-Герцеґовини у 1911—1914 роках, учасник Першої Світової війни.

Обидві спроби замахів виявилися невдалими.

Навесні 1914 року Апіс вирішив, що Ерцгерцоґ Франц Фердинанд, спадкоємець австрійського престолу, повинен померти. Причиною такого вибору, очевидно, були наміри Ерцгерцоґа реформувати Австро-Угорську Імперію в бік розширення прав слов'ян, які проживали в ній, що представляло певну загрозу для россійсько-імперської ідеї "панславізма" і сербської ідеї "юґославізма". Після того, як було оголошено про запланований візит Франца Фердинанда в Сараєво в кінці червня 1914 року, — був складений і план його вбивства.

Головний помічник Апіса, майор Воїслав Танкосіч[13], підібрав на роль виконавців замаху трьох боснійських сербів-юнаків: Ґавріло Прінципа, Неділько Чабріновіча[14] і Трифко Грабєжа[15]. Терористи пройшли підготовку під керівництвом Дімітрієвіча і Танкосіча. Їх навчали стріляти по рухомій мішені, метанню бомб, потім забезпечили зброєю[16] і цианістим калієм та переправили з Сербії до Боснії-Герцеґовини.

Воїслав Танкосіч (Руклада, 20.ІХ.1880 – Трстєнік, 2.ХІ.1915).

Сербські бойовики Тріфко Грабєж, Мілан Сігановіч[17] і Ґавріло Прінцип — Бєлґрад, травень 1914.

Спочатку вони відсиджувалися в будинку Даніла Іліча, редактора соціялістичної газети "Звоно". Незабаром до них приєдналася ще одна група терористів, яка складалася з Васо Чубріловіча, Цвєтко Поповіча і Мухамеда Мехмедбашіча.

Кафе "Албаниjє" в Сараєво, де змовники обговорювали проведення атентату.

 

Сараєвське вбивство

 
Ерцгерцоґ Австрійський Франц Фердинанд приїхав до Сараєво на запрошення австрійського генерал-губернатора Боснії-Герцеґовини Оскара Потіорека (Oscar Potiorek), для проведення військової інспекції.
Незадовго до 10 ранку в неділю Ерцгерцоґ Франц Фердинанд з дружиною Софією прибули до Сараєво потягом…
Герцоґиня Софія Гогенберґ супроводжувала Франца Фердинанда в усіх поїздках.
В цю поїздку вони планували також відзначити річницю весілля…


В автівціі попереду їхав міський голова Сараєво Фехім Чурч та комісар поліції міста Др. Ґерд.
Франц Фердинанд та Софія були у другій машині з Оскаром Потіореком та графом фон Харрфхом. Дах машини був відкинутий для того, щоб натовп міг побачити Франца Фердинанда і його дружину.

Сім терористів також збудували маршрут. Вони були рознесені вздовж набережної Аппель Квай (Appel Quay), кожному з яких було доручено вбити Франца Фердинанда, коли королівська машина досягне його положення. Кожен був озброєний і кожен мав при собі отруту для самогубства в разі арешту…

Першим змовником на шляху до королівської машині був Мухамед Мехмедбашіч. Стоячи біля австро-угорського банку, Мехмедбашіч не зміг подолати страх і дозволив машині Ерцгерцоґа проїхати, не зробивши спроби кинути бомбу. (Пізніше Мехмедбашіч сказав, що поліцейський стояв за ним і він побоювався, що його заарештують, перш ніж він зможе кинути свою бомбу).

Неділько Чабріновіч кинув бомбу (замасковану букетом квітів), але водій авто побачивши, що якийсь предмет летить до машини, різко дав газ і машина рвонула вперед. Вибухом бомби було вбито водія третьої машини й поранено її пасажирів, а також поліцейського та перехожих з натовпу.

Чабріновіч проковтнув отруту, але його лише знудило. Можливо, замість цианістого калію йому дали якусь більш слабку отруту. Він побіг і спробував стрибнути у річку, але його схопив натовп, жорстоко побив та передав до рук поліції. Інші змовники нічого не змогли зробити, оскільки натовп затулив машини собою. Замах наче провалився і змовники розбіглися в різні боки…

* * *

Франц Фердинанд поїхав читати промову до міської ратуші. Після прийому губернатор Боснії, начальник поліції та графиня Гогенберґ просили Франца Фердинанда не ризикувати життям і негайно повернутися до табору, однак він відмовився і вирішив поїхати до шпиталю й провідати поранених під час замаху. Софія наполягла на тому, щоб їхати з ним…




Їхати вирішили бічною набережною Аппель Квай. Потіорек забув повідомити водія Франца Урбана про зміну маршруту. Водій повернув на вулицю Франца Йосифа. Йому пояснили, що він їде неправильно. Він почав повільно розвертати машину… У цей момент Ґавріло Прінцип знаходився у магазині делікатесів Моріца Штіллера, якраз навпроти цього місця… Він вийшов з магазину, підійшов до машини, дістав "Бравнінґ-1910" та з відстані у п'ять футів, вистрілив кілька разів: спочатку у Софію, а потім у Франца Фердинанда.
Особливо слід відзначити, що Прінцип стріляв спочатку в жінку, — при тому стріляв в живіт (!), а вже потім у Франца Фердинанда. Постріли в живіт були розраховані на можливу вагітність Софії, щоб вбити одночасно також можливого спадкоємця трону…

Місце атентату на Ерцгерцоґа Франца Фердинанда і його дружину Софію.

Як і Чабріновіч, Ґавріло Прінцип спробував отруїтись, але його теж тільки знудило. Потім він спробував застрілитись, але люди, що підбігли, відібрали у нього пістолет. Як і Чабріновіча, його жорстоко побили і передали в руки поліції…

Затримання Ґавріли Прінципа

Ось як згадувала в 1994 році про цю подію 102-річна чешка Хелєна Навратілова-Плєшутова[18], яка в групі гімназисток спостерігала за проїздом кортежу високого гостя:

„…Автомобіль Ерцгерцоґа несподівано зупинився майже навпроти нашої групи. Ми були здивовані. За кілька кроків від нас молода людина в темному одязі вийняла з кишені револьвер і почала стріляти в напрямку автомобіля. Настало загальне замішання, люди з криками побігли в різні боки. Ніколи не забуду кривавої плями на білій сукні Ерцгерцоґині, яка все збільшувалася. І свій жах! (…) Я бачила, як поліцейські тягнули атентатника. Його обличчя було блідим. Увечері я боялася вийти з дому. Вулицями їздили патрулі кінної поліції, все місто було охоплено страхом. Дзвонили дзвони всіх церков. Мусульмани і хорвати вийшли на вулиці з портретами убитого Франца Фердинанда, кричали: "Геть сербів!", "Геть банду вбивць!"…“

* * *

Смертельно поранені Ерцгерцоґ Франц Фердинанд та його дружина Софія були перевезені до резиденції генерал-губернатора Боснії-Герцеґовини Оскара Потіорека, однак дорогою померли: спочатку Софія, потім Ерцгерцоґ — з перервою у декілька хвилин. За словами водія, останніми словами Франца були:

„…Соферль, не помирай, лишись заради наших дітей…“

 

Кара за злочин

 
Шестеро з семи бойовиків-виконавців були заарештовані (Мухамеду Мехмедбашічу вдалося втекти в Сербію) і постали перед судом.
На попередньому слідстві вони відмовились відповідати на питання слідчих, лише один з них (джерела вказують, що ймовірно Даніло Іліч) зламався і розповів всі деталі, в тому числі заявив, що зброя була надана сербським урядом!


Сараєво (1914). Ті, хто звинувачуються у вбивстві Ерцгерцоґа Фердинанда, в першому ряду зліва: Тріфко Грабєж, Неділько Чабріновіч, Ґавріло Прінцип, Даніло Іліч, Мішко Йовановіч.
Sarajevo trial (1914). Those accused of the assassination of Archduke Ferdinand, front row from the left: Trifko Grabež, Nedeljko Čabrinović, Gavrilo Princip, Danilo Ilić, Miško Jovanović

Ґаврилу Прінципа, як вбивцю монаршого подружжя, не могли присудити до страти, оскільки йому було лише 19 років і за австро-угорськими законами він був неповнолітнім. Тому його було засуджено до максимального терміну — 20 років ув'язнення.

Даніло Іліч, Вєлько Кубріловіч та Мішко Йовановіч були повішені 3 лютого 1915 року.

Тріфко Грабєж і Неділько Чабріновіч були засуджені до тривалих термінів ув'язнення; померли у в'язниці.
 

Cui prodest?
Кому це було вигідно?

 
Багато обставини вбивства в Сараєво, яке стало приводом для початку Першої Світової війни, до цих пір залишаються загадкою. Ті, хто володів інформацією, давно пішли в світ інший.

Едвард Ґрей — прем'єр-міністр Великої Британії (Edward Grey, *25 квітня 1862, Лондон — †7 вересня 1933, Фаллодон)

І мав рацію тодішній прем'єр Великобританії Едуард Ґрей, який заявив:

„Світу, ймовірно, ніколи не буде сказано про справжню причину вбивства Ерцгерцоґа Франца Фердинанда. Судячи з усього, у нас ніколи не буде жодної людини, яка б знала все, що треба б знати…“
— Едвард Ґрей — прем'єр-міністр Великої Британії

Під час Великої війни пропаганда Антанти, і в першу черга пропаганда Великобританії, нав’язували Світу думку, що єдиною винуватицею Першої Світової війни була Німеччина, адже Австро-Угорщина нібито вже почала схилятися до переговорів з Сербією, а Німеччина оголосила війну…

Версальський мирний договір за допомогою зрадника Курта Ейснера вже офіційно поклав вину за розв’язання війни на Німеччину, однак це була розправа переможців, а не доведений факт!

Питання, хто винен у розв'язанні Першої світової війни досі актуальне, і, в першу чергу, для Німеччини, оскільки максимальні моральні і матеріальні нестатки поніс народ саме цієї країни!

Ну, а яка роль і вина інших учасників Великої війни?

Почнемо з Туманного Альбіону…

Позиція Великобританії ще до початку військового конфлікту була унікальною. Саме їй запропонували учасники конфлікту стати третейським суддею. І саме від її бажання і волі багато залежало, почнеться війна чи ні.

Але якщо виходити з того, що в Англії немає постійних друзів, а є постійні інтереси, то ясно, що їй було вигідно зіштовхнути лобами російсько-французький союз з німецьким і, не вступаючи в бойові дії, послабити своїх конкурентів на європейському континенті. Адже англійці при вступі в Антанту підписали тільки морську конвенцію, яка захищала їх інтереси на морі, а це зовсім не зобов'язувало вести бойові дії на суші.

Війна — це, по суті, найбільший злочин. А в будь-якому злочині слід шукати того, кому це вигідно. Про ставлення до війни Англії вже сказано. Але, як мінімум, існували ще чотири групи зацікавлених у вбивстві спадкоємця австро-угорського престолу, щоб мати привід для війни.

А тепер подивимося на Россію…

У 1989 році відомий совєтський письменник Валєнтин Пікуль опублікував роман "Честь имею", в якому стверджує:

— російське посольство підтримувало зв'язок з сербської розвідкою через військового агента (аташе) полковника В.А.Артамонова;
— керівник сербської розвідки Драгутін Дімітрієвіч-Апіс був керівником таємної офіцерської організації "Чорна рука";
— россійсько-імперське посольство фінансувало операції сербської розвідки, в тому числі і підготовку сербських терористів до вбивства Ерцгерцоґа Франца Фердинанда;
— Ґавріло Прінцип та його товариші вчилися стріляти під керівництвом майора Танкосіча і полковника Дімітрієвіча;
— з боснійським підпіллям були пов'язані російські політемігранти Віктор Чєрнов і Лєв Троцкій. Перший відомий есер і терорист, другий — відомий діяч РСДРП з терористичними схильностями.

Міхаіл Покровскій (17(29).VІІІ.1868, Москва — 10.ІV.1932, там же) — російський і совєтський "історик-марксист", громадський і політичний діяч. Лідер совєтських "істориків" в 1920-і роки, "ґлава марксістской історічєской школы в СССР", член РСДРП(б) з квітня 1905 року, "акадємік Украінської АН" (1928), "акадємік АН СССР" (12.І.1929).

Відомий в ті часи россійський і совєтський "історик-марксист" Міхаіл Покровскій вважав, що "вбивство Франца-Фердинанда було спровоковано російським Генеральним штабом". При цьому він посилався на викриття колишнього начальника сербської розвідки полковника Дімітрієвіча-Апіса.

Лєв Троцкій (справжнє ім’я і прізвище — Лейба Бронштейн; 26.Х.(7.ХІ.)1879, Янівка, Єлизаветградський повіт, Херсонська губернія, Россійська імперія (нині с. Береславка, Бобринецький район, Кіровоградська область, Україна) — 21.VІІІ.1940, Койоакан, Мехіко, Мексика) — большевицький революційний і партійний діяч, ідеолог "троцкізму" – однієї з течій "марксізму".

Віктор Чєрнов — (25.ХІ.[7.ХІІ.]1873, Хвалинск, Саратовская ґубєрнія — 15.IV.1952, Нью-Йорк) — россійський політичний діяч, мислитель і революціонер, один із засновників партії соціалістів-революціонерів (есери) і її основний теоретик. Перший і останній голова Законодатєльноґо собранія Россійской Рєспублікі.

Таким чином, версії щодо причетності Россійскої Імперії до вбивства Ерцгерцоґа Франца Фердинанда висунуті совєтсько-россійськими діячами Покровскім і Пікулем співпадають!

В кінці ХХ століття з'явилася версія россіянина Акіма Арутюнова про причетність большевиків, і особисто Ульянова-Лєніна, до цього вбивства і розпалювання Великої війни!

Акім (Кіміко) Арутюнов — закінчив військово-авіаційне училище, Московський державний університет, останні 30 років займається дослідженням особистісної та політичної біографії Лєніна і історією створеної ним партії большевиків, отримав "орден Святоґо Імпєратора Ніколая-II" від так званої "Ліґі возрождєнія россійской монархіі".

Версія щодо причетності большевиків викладається прямою мовою ориґіналу.[21]

«Общеизвестен тезис Ленина о перерастании империалистической войны в гражданскую. Но как быть, если европейские государства не воюют между собой? Ждать, пока начнется война, чтобы затем постараться превратить ее в гражданскую? Идеолог большевиков так не думал. Очевидно, он считал, что войну, причем продолжительную, можно спровоцировать. Пусть прольются реки людской крови, а когда народы устанут, тогда и следует бросить солдатам соответствующий лозунг. Сославшись на резолюцию Базельской (1912) конференции, Ленин сформулировал этот лозунг: "Превращение современной империалистической войны в гражданскую войну есть единственно правильный пролетарский лозунг…"
Но у Ленина были замыслы куда коварнее Базельской резолюции.

Владімір Ульянов-Лєнін (10(22).IV.1870, Сімбірськ, Россійская імперія – 21.І.1924, Ґорки, Московская область, РСФСР \ Совєтская Россія) — марксист, россійський та совєтський революціонер, лідер россійських "большевіков", апологет тероризму. Один з організаторів жовтневого заколоту восени 1917-го, внаслідок котрого Россійская Рєспубліка припинила існування слідом за Россійской Імпєрієй і встановилось терористичне квазідержавне утворення "Совєтская Россія \ РСФСР".У подальшому ініціатор "красноґо тєррора", "продразвёрсткі", що стала головною причиною Голодомору в Україні 1921—1923 років та Голоду в Поволжі 1921—1922 років…

Сохранилось любопытное свидетельство этого чудовищного замысла. Так, в письме к Горькому, в начале ноября 1913 года, Ленин отмечает: "Война Австрии с Россией была бы очень полезной для революции (во всей Восточной Европе) штукой, но мало вероятия, чтобы Франц Иозеф и Николаша доставили нам сие удовольствие." Про себя же он, наверно, подумал: "если Франц Иосиф и Николай II не решатся начать войну, то мы, большевики, заставим их это сделать"!

Такое мнение сложилось у меня не случайно и не сразу. В 1975 году я в составе авторского коллектива принимал участие в составлении "Сборника документов по истории СССР". Одновременно выполнял обязанности ответственного секретаря по сбору материалов, предназначенных для издания. Часто приходилось встречаться с главным редактором сборника профессором В.З.Дробижевым.
Как-то в разговоре о причинах начала первой мировой войны, который состоялся у него дома, я спросил:
"Вы уверены в том, что убийство наследника австрийского престола эрц-герцога Франца-Фердинанда в Сараево было организовано начальником сербской контрразведки полковником Драгутином Дмитриевичем?"
Владимир Зиновьевич, не ответив на мой вопрос, ушел в другую комнату и вернулся через несколько минут. В руках у него было несколько старых газет. Одну из них, «Известия» № 27 от 30 января 1937 года, он протянул мне со словами: "Внимательно прочитайте последнее слово Карла Рáдека, не торопитесь возвращать газету. Уверен, что вы сами сможете ответить на свой вопрос"…

Прошло вот уже более 24 лет с того дня, когда В.З.Дробижев вручил мне газету «Известия», в которой было опубликовано последнее слово К.Рáдека, сказанное на судебном процессе над членами так называемого антисоветского троцкистского центра. Номер газеты я, конечно, вернул В.З.Дробышеву, но сделал с этой публикации копию, отрывок которой приведён ниже.

Карл Рáдек (справжнє прізвище Собельсон) (31.Х.1885, Львів, Австро-Угорщина — 19.V.1939, Вєрхнєуральск, Чєлябінская область, РСФСР, СССР) — большевицький та комуністичний керівник єврейського походження. Упродовж 1919–1924 років — член ЦК РКП(б), у 1920–1924 — член "Ісполкома Комінтерна". Один із найвпливовіших комуністичних журналістів свого часу, співробітник газет «Правда» і «Известия». 1937 року засуджений до 10 років за "троцкізм", помер 1939-го у таборі ҐУЛаґ.

Из последнего слова подсудимого Карла Рáдека:

«…И надо еще показать всему миру то, что Ленин – я с дрожью повторяю его имя с этой скамьи – в письме, в директивах для делегации, направляющейся в Гаагу, писал о тайне войны. Кусок этой тайны нашелся в руках сербского молодого националиста Гаврилы Принципа, который мог умереть в крепости, не раскрыв ее. Он был сербский националист и чувствовал свою правоту, борясь за эту тайну, которая охраняла сербское национальное движение. Я не могу скрыть эту тайну и взять ее с собой в гроб по той причине, что если я в виду того, в чём признался, не имею права выступать как раскаявшийся коммунист, то всё-таки 35 лет моего участия в рабочем движении, при всех ошибках и преступлениях, которыми оно кончилось, даёт мне право требовать от вас доверия в одном – что все-таки эти народные массы, с которыми я шёл, для меня что-то представляют. И если бы я эту правду спрятал и с ней сошел со сцены, как это сделал Каменев, как это сделал Зиновьев, как это сделал Мрачковский, то я, когда передумывал эти все вещи, в предсмертный час слышал бы еще проклятие тех людей, которые будут убиты в будущей войне и которым я мог моими показаниями дать средства борьбы против готовящейся войны…»

Не один десяток раз я перечитывал эту публикацию. Признаться, меня удивило то, что политическая цензура пропустила столь откровенный, разоблачающий Ленина текст. Совершенно очевидно, что недосмотрели.

Понять тайну, которую Радек не захотел "взять…с собой в гроб", не сложно, поскольку он, хотя и в завуалированной форме, но все же излагает ее суть. Я допускаю мысль, что к убийству эрц-герцога Франца-Фердинанда, совершенному сербским студентом Гаврилой Принципом 28 июня 1914 года, действительно причастны Ленин и Радек. Возможно, первый исполнял роль идеолога, разрабатывающего план разжигания европейской кровавой бойни для превращения ее затем в гражданскую войну народов. Что же касается Радека, то не исключаю, что именно он нашел и подготовил убийцу. На мой взгляд, попытка большевистских идеологов свалить эту преступную акцию на тайную организацию сербских офицеров "Чёрная рука" не выдерживает научной критики. Несомненно, целью этой организации было освобождение сербов, находившихся под властью Австро-Венгрии, объединение южных славян и создание "Великой Сербии".

Однако сербская армия в рассматриваемое время не готова была для совершения столь серьезной военно-политической акции. Она еще не успела залечить раны, нанесенные ей балканскими войнами. Думается, вождь "Черной руки" Д.Дмитриевич не был глупым человеком и посредственным руководителем, чтобы не понимать этого. Более того, идти на осуществление заговора, не опасаясь его последствий, в момент, когда еще не была завершена программа реконструкции русской армии, "Чёрная рука" не могла и не имела права. А вот Ленину было наплевать на судьбу сербов и других народов. Поэтому он буквально ликовал, узнав о начале мировой войны, в которую были втянуты европейские государства, в их числе Россия. О предстоящих целях революционеров Ленин писал, в частности, в резолюции конференции заграничных секций РСДРП, проходившей в Берне 14–19 февраля (27 февраля – 4 марта) 1915 года.
Вникнем в содержание этих циничных строк Ленина:
"В каждой стране борьба со своим правительством, ведущим империалистическую войну, не должна останавливаться перед возможностью в результате революционной агитации поражения этой страны. Поражение правительственной армии ослабляет данное правительство, способствует освобождению порабощенных им народностей и облегчает гражданскую войну против правящих классов.
В применении к России это положение особенно верно. Победа России влечет за собой усиление мировой реакции, усиление реакции внутри страны и сопровождается полным порабощением народов в уже захваченных областях. В силу этого поражение России при всех условиях представляется наименьшим злом"

[21]
 

Підсумки терористичної акції

 
Сербські погроми

Першою реакцією на вбивство Ерцгерцоґа Франца Фердинанда і його дружини Софії сербським гімназистом Ґаврілом Прінципом стали Сербські погроми в Сараєво — повномасштабна акція насильства проти сербського населення Сараєва 28 і 29 червня 1914 року. Два серба були вбиті в перший день погрому, багато зазнали нападу і були поранені; близько тисячі будинків, шкіл, магазинів і інших закладів, що належали сербам, були розграбовані і зруйновані.

Погроми і демонстрації пройшли не тільки в Сараєво та Загребі, а й інших великих містах Австро-Угорщини, таких як Джяково, Петрина та Славонськи-Брод в сучасній Хорватії; Чаплина, Ливно, Бугойно, Травник, Маглай, Мостар, Зениця, Тузла, Добой, Вареш, Брчко і Шамац в сучасній Боснії і Герцеговині. Спроби австро-угорського уряду організувати заворушення в Далмації не увінчалися успіхом, так як тільки невелика кількість людей взяло участь у демонстраціях в Спліті і Дубровнику, а в Шибенике було розграбовано кілька магазинів.

Представниками австро-угорської влади в Боснії і Герцеговині було заарештовано і екстрадовано близько 5,5 тисяч сербів; від 700 до 2,2 тисяч з них померли у в'язниці. 460 сербів були засуджені до смерті; в той же час був утворений спеціальний корпус поліції для гоніння сербів, що складався переважно з мусульман і відомий як «Шутцкорпс». Внаслідок цього понад 5,2 тисяч сімей були вигнані з Боснії та Герцеговини.

Фінал кар’єри Апіса

Апіс-Дмітрієвіч з початком війни став начальником розвідувальної служби Сербії, потім начальником штабу Ужицької (пізніше Тімочської) дивізії, потім — помічником начальника штабу III армії Сербії.

Однак в жовтні 1916 року Апіс був зміщений з поста начальника розвідувальної служби. У березні 1917 року Апіс був заарештований в ході репресій королівської влади проти членів "Чорної руки", яка вийшла з-під контролю. Основною причиною є те, що прем'єр-міністр Нікола Пашич і король Сербії Алєксандр боялися стати черговими жертвами республікански-налаштованих сербських радикалів. Королівський режим в Сербії вважав ідею "республіканської Югославії" — федерації всіх південнослов'янських народів — загрозою для націоналістичного проекту "Великої Сербії". Після військового трибуналу, 23.ІІІ.1917, Апіс і три його прихильника були засуджені до смертної кари за звинуваченням у державній зраді.

Полковник Драгутін Дмітрієвіч (Апіс) був розстріляний вранці 24.VI.1917 (за іншими даними – 11 або 27.VIS.1917) в передмісті Салонік, разом з артилерійським майором Любомsром Вуловічем і Раді Малобабічем.

Уже при владі Йосипа Броз Тіто, на повторному судовому процесі в 1953 році, в Бєлґраді, всі засуджені по Салонікському процесу терористи, в тому числі і полковник Дмітрієвіч , були реабілітовані.

Велика війна

Головним і найстрашнішим наслідком Сараєвського вбивства став початок Великої Війни: Перша Світова війна (що спочатку називалась Велика війна, або просто Світова війна) після невеликої перерви продовжилась як Друга Світова війна, потім як Холодна війна, перетікаючи з одного локального конфлікту в іншу приховану проксі-війну, котрі по всьому Світові роздмухував кремль, ну а в ХХІ столітті Велика Війна спалахнула вже війною в Україні…
(ремарка — «Порохівниця»)
 

Чи засвоєні уроки історії?

 
У листопаді 2013 року Россійська Федерація та Сербія підписали двосторонню угоду про військову співпрацю, що готувалася 15 років, наслідком чого стало проведення у жовтні 2014 року спільних россійсько-сербських військових навчань "Срем-2014" та присутність Путіна на військовому параді на честь перемоги над фашизмом у Сербії, що відбувся 16 жовтня 2014 року.

У 2014 році Росія анексувала Крим і розпочала проти України терористичну війну в Донецькій і Луганській областях.

29 червня 2015 року у Сербії урочисто відкрили монумент Ґаврілу Прінципу…
Раніше було встановлено статую Ґаврілу Прінципу в сербскій частині поділеного нині Сараєво, в так званому Новому Сараєво, "столиці" квазіутворення "Српска Крайна". (ремарка — «Порохівниця»)




Восени 2016 року прокуратура Чорногорії оголосила про запобігання спроби державного перевороту і замаху на тодішнього прем'єр-міністра Міло Джукановіча. За даними правоохоронних органів Чорногорії, в групу змовників, крім сербських націоналістів, входили і два агента россійської розвідки. Москва офіційно відкинула будь-яку причетність до організації путчу.

5 червня 2017 року Чорногорія стала 29-м членом НАТО.

13 липня 2017 року Комітет зі збройних сил Сенату США звинуватив Москву в організації спроби антиурядового путчу в Чорногорії в 2016 році. На спеціальному засіданні, присвяченому цим подіям, віце-президент Атлантичної ради США Деймон Вілсон заявив, що переворот в Чорногорії був російським планом "Б". Його здійснили після того, як інші заходи, такі як агітація проти вступу в НАТО, вплив сербської православної церкви, кампанія в ЗМІ та соціальних мережах не допомогли Кремлю домогтися потрібного йому результату виборів в цій балканській країні.

"Європа є основним полем битви в цій боротьбі за вплив, в якій Москва не визнає незалежність або цілісність жодної з тих держав, що потрапили у її поле зору", – заявив Януш Бугайський, експерт Центру аналізу європейської політики, – підкресливши, що Балкани бачаться Москві "м'яким підчерев'ям Європи".

Россія хоче запустили Історію на повторне коло?!

© Володимир Федько

Першоджерело публікації:
© «Гартленд» — «Народний Оглядач»

Посилання:

[1]. Франц Фердинанд (нім. Franz Ferdinand von Österreich-Este; повне ім'я — Франц Фердинанд Карл Людвіг Йозеф фон Габсбурґ Ерцгерцоґ д'Есте; 18.ХІІ.1863, Ґрац, Австрійська Імперія, тепер Австрія — 28.VI.1914, Сараєво, Боснія і Герцеґовина) – австрійський Ерцгерцоґ, з 1896 — наступник престолу Австро-Угорської монархії.
У 1898 році Франца Фердинанда було призначено заступником Цісаря у верховному командуванні армією. Час від часу імператор направляв його з представницькими місіями за кордон. Франц Фердинанд утворив власну "канцелярію" у віденській резиденції — Бельведерському палаці, де зібрав навколо себе радників: графа Оттокара Черніна, фельдмаршала Конрада фон Гетцендорфа та інших.
З 1906 року він Франц Фердинанд значний вплив на державні справи…

[2]. У 1900 році Франц Фердинанд одружився морґанатичним шлюбом на чеській графині Софії Хотек (1868–1914), з якою познайомився на балу в Празькому Ґраді. Вийшовши заміж, вона отримала титул княгині Гогенберґ. Перед одруженням, проведеним за згодою Цісаря, Франц Фердинанд повинен був урочисто відректися для своїх майбутніх дітей від прав на престолонаслідування. Повідомлення про це і відповідний законопроект було прийнято в Райхсраті Австрії досить спокійно; тільки младочехи скористалися нагодою, щоб в черговий раз вимагати відділення богемської корони від австрійської. В угорському райхстазі опозиція розіграла гучну сцену: вона наполягала на тому, що угорські закони не знають морґанатичних шлюбів, і, отже, шлюб Франца Фердинанда повинен бути визнаний цілком законним. Прем'єр-міністр Кальман Селль відстоював проект, і він був прийнятий лише після бурхливих дебатів.

[3]. Ґавріло Прінцип (25.VIІ.1894 – 28.IV.1918) – боснійський серб. Народившись у Обляжі, Босанско-Ґрахово, Боснія-Герцеґовина, Прінцип був членом сербського угруповання "Мла́да Бо́сна" та таємної організації "Чорна рука", які відстоювали об'єднання Боснії з Сербією.
За вчинене вбивство Прінципа не могли присудити до страти, оскільки йому було лише 19 років і за австро-угорськими законами він був неповнолітнім. Тому його було засуджено до максимального терміну – 20 років ув'язнення. Його тримали у в'язниці у Терезієнштадті у важких умовах, й помер він від туберкульозу 28 квітня 1918 року.

[4]. "Мла́да Бо́сна" ("Молода Боснія", або, радше, "Малобо́снія", як "Малоро́ссія") — сербська терористична революційна молодіжна організація. Перші таємні гуртки, які пізніше назвали "Мла́да Бо́сна", були створені в 1893 році серед учнів старших класів середньої школи у Мо́старі. Але термін "Мла́да Бо́сна" почав дійсно вже використовуватися спорадично тільки з 1907 року. Широко термін став застосовуватися після Сараєвського вбивства. "Мла́да Бо́сна" виступала "за звільнення від австрійської окупації" Боснії-Герцеґовини (війська введені сюди з 1878 року) та об'єднання з Сербією.
Члени організації "Мла́да Бо́сна" підтримували зв'язок із сербським урядом і співпрацювали з членами таємної організації "Чорна рука", яка зародилася в сербській армії. Різниця між "Младою Босною" і "Чорною рукою" полягала в тому, що перша дотримувалася республіканських і атеїстичних ідей та прагнула об'єднати балканські народи під егідою "південно-слов'янства", а в останню входили ті, що прагнули створити велику пансербську державу. Серед членів "Чорної руки" були деякі вищі офіцери сербської армії, а також група російських солдатів.
Найбільш впливовим членом і головним ідеологом "Мла́да Бо́сна", був Владімір Ґачіновіч (1890 –1917). Будучи студентом в Женеві і Лозанні, він познайомився з россійськими еміґрантами, а вже через них – з ідеями Бакуніна, Кропоткіна та російських революціонерів-народників. Він також став другом таких россійських революціонерів, як Віктор Серж, Марк Натансон, Мартов і навіть Троцький (!). За версією Ло Буздяка Владімір Ґачіновіч був отруєний в результаті спільної спецоперації австрійських, сербських і французьких спецслужб у серпні 1917 року.
Після вбивства Франца Фердинанда організацію "Мла́да Бо́сна" заборонили.

[5]. Даніло Іліч (Danilo Ilić, сербська кирилиця: Данило Илић, 1891 – 3.ІІ.1915 року) був боснійським сербом, що народився в Боснії-Герцеґовині. Він відвідував Державний педагогічний коледж в Сараєво і деякий час викладав у школі в Боснії. У 1913 році Іліч перебрався до Бєлґрада, де став журналістом і членом організації "Чорна рука". Іліч повернувся в Сараєво в 1914 році, де працював редактором місцевої сербської газети. Він став членом "Млада Босна" і залучив Ґавріла Прінципа, Неділько Чабріновіча, Васо Чубріловіча, Тріфко Грабєжа, Мухамеда Мехмедбашіча і Цвєтко Поповіча, щоб убити Ерцгерцоґа Франца Фердинанда з Австрії.
Даніло Іліч і Ґавріло Прінцип були близькими друзями.
За вироком суду Даніло Іліч повішений 3.ІІ.1915.

[6]. І́штван Ти́са (Tisza István, 22 квітня 1861, Пешт – 31 жовтня 1918, Будапешт) – угорський політичний діяч, двічі прем'єр-міністр Угорського королівства (1903–1905, 1913–1917), граф.
Народився у кальвіністській дворянській родині з Трансильванії. Син Кальмана Тиси, угорського прем'єр-міністра в 1875–1890 роках.
Вивчав правознавство у Берліні, Гейдельберзі та Будапешті. Здобув докторський ступінь з політології у Оксфордському університеті. Кумиром для Тиси був Отто фон Бісмарк, що справило вплив на його подальші політичні погляди.
Іштван Тиса був прихильником союзу з Німеччиною і противником антисемітизму. Виступав за економічні реформи та індустріалізацію. У 1897 році отримав титул графа.
У 1914 році Іштван Тиса виступив проти війни з Сербією, адже вважав, що збільшення кількості слов'янських народів у імперії неминуче призведе до руйнації дуалістичної системи. Після отримання гарантій від Австрії щодо неприєднання сербських територій, 7 липня Тиса заявив про необхідність збройного виступу проти Сербії.

[7]. "Велика Сербія" ("Велика Србіја") – націоналістична ідея пансербізму сербських радикалів-ірредентистів, а також частини сербської інтелігенції і православного духовенства.
Спочатку ідею Великої Сербії виношував сербський політичний клас, який сподівався за допомогою Россії отримати незалежність від Османської імперії.
У 1808 році Іван Югович, міністр в уряді Караґєорґія, створив проект майбутньої сербської держави, яка на додаток до повсталої Сербії включала в себе "Стару Сербію" (сьогодні Косово), Чорногорію, Боснію і Герцеговину. Однак в Россії цей проект відкинули і визнали передчасним.
Більш чітко великосербська ідея була сформульована в 1844 році в "Очерках" Ільї Ґарашаніна, таємній політичній програмі Сербського князівства. В основу "Очерков" ліг план Франтішека Заха, згідно з яким Сербія повинна завершити свою "священну історичну місію", розпочату царем Душаном в XIV столітті, і об'єднати всіх сербів. Однак дослідники вказують на розбіжності в планах Заха і Ґарашаніна. Якщо Зах бачив Сербію як ядро ​​майбутньої югославської імперії, де хорватам будуть надані рівні права, то Ґарашанін бачив тільки Сербську державу. "Очерки" лягли в основу зовнішньої політики багатьох сербських державних діячів, в тому числі Алєксандра Караґєорґієвіча, Міхаіла Обрєновіча, Ніколи Пашича та інших.

[8]. Нікола П. Пашич (серб. Нікола П. Пашіћ, 18.ХІІ.1845 Голям Ізвор (Великі Ізвор), Сербія – 10.І.1926) – сербський і югославський політик і дипломат, найбільш впливовий із сербських політиків в кінці XIX – початку XX століття, ідеолог "Великої Сербії". Двічі обіймав посаду мера Бєлґрада (1890-1891 і 1897), кілька разів – прем'єр-міністра Сербії (1891-92, 1904-1905, 1906-1908, 1909-1911, 1912-1918) і прем'єр-міністра Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (1918, 1921-1924, 1924-1926).
Пашичу належить фраза: "Серби – маленький народ, але більш великого від Константинополя до Відня немає".

[9]. Далі Тєплов недвозначно натякає, що змовники згвалтували мертву Королеву!

[10]. У Россійській імперії Апіс ретельно приховував свою причетність до царевбивства.

[11]. Фра́нц Йо́сиф I (Franz Joseph I; 18.VIII.1830 — 21.ХІ.1916, Відень) — Цісар Австрійської Імперії і Король Богемії з 2.ХІІ.1848 року, апостольний Король Угорщини з 2.ХІІ.1848 по 14.ІV.1849 року (1-й раз) та з 13.VIII.1849 року (2-й раз); Король Галіції та Лодимерії; Великий Герцоґ Буковини; з 15 березня 1867 року — Цісар Австро-Угорської Імперії — двоєдиної дуалістичної держави.

[12]. Оскар Потіорек (Oskar Potiorek; 20.ХІ.1853, Бад-Бляйберґ — 17.ХІІ.1933, Клагенфурт) — австро-угорський генерал (фельдцехмейстер) словенського походження. Генерал-губернатор Боснії-Герцеґовини у 1911—1914 роках, учасник Першої Світової війни.
З 1910 року Потіорек – інспектор армії в Сараєво, в 1911 году був призначений генерал-губернатором Боснії-Герцеґовини. У 1913 році Потіорек запросив Ерцгерцоґа Франца Фердинанда взяти участь у військових навчаннях, які мали відбутись 26-27 червня 1914 року. 28 червня 1914 року Потіорек перебував в одній машині з Францом Фердинандом та його дружиною Софією Хотек і став свідком їх убивства. Пізніше на суді Ґавріло Прінцип заявив, що куля, яка влучила у Софію Хотек, призначалась для Потіорека.

[13]. Воіслав Танкосіч (Руклада, 20.ІХ.1880 – Трстєнік, 2.ХІ.1915).

[14]. Неділько Чабріновіч (серб. Nedeljko Čabrinović, Недељко Чабриновић, 1895–1916), народився в Сараєво в родині з середнім достатком. Його батько був власником невеликого кафе і, за словами Чабріновіча, "займався ганебною діяльністю поліцейського донощика". Соромлячись свого батька, Неділько рано покинув будинок і школу і почав працювати. Пізніше він став графічним редактором в сараєвській друкарні. Дуже рано він почав читати безліч книг, і, якщо вірити його товаришам, був одним з найосвіченіших людей в їх середовищі. На відміну від більшості членів "Млада Босна", він встав на шлях не національної, а соціальної революції.
Під час суду Неділько Чабріновіч оголосив, що основною причиною його участі в замаху на Франца Фердинанда послужили його анархістські переконання. Він помер в ув'язненні, від недоїдання і психічного захворювання.

[15]. Тріфун "Тріфко" Ґрабєж (серб. Trifko Grabež, Трифко Грабеж; Пале, 28.VІ.1895 – 21.Х.1916, Терезієнштат).
Його батько Джордже Ґрабєж (Đorđe Grabež) був сербським православним священиком. У віці 17 років Грабеж був виключений зі школи за те, що вдарив одного зі своїх вчителів. Трифко пішов з дому і перебрався до Бєлґрада, який в той час був частиною Королівства Сербії. Крім продовження навчання, він приєднався до таємної організації "Чорна рука". Протягом наступних двох років він провів більшу частину свого вільного часу з іншими націоналістами, які виступали за союз між Боснією-Герцеґовиною та Сербією.
Оскільки згідно австро-угорському законодавству смертна кара не може застосовуватися до осіб, яким на момент вчинення злочину не виповнилося 20 років, Тріфун Ґрабєж був засуджений до тюремного ув’язнення на 20-річний термін. Помер від туберкульозу.

[16]. Зброю – чотири пістолета і декілька невеликих бомб із сербського військового арсеналу – Мілан Сіґановіч отримав із сербського військового арсеналу і надіслав їх Ілічу у квітні 1914 року.

[17]. Мілан Сіґановіч (Боснія-Герцеґовина, 1888 – Бєлґрад, 1927), радикальний сербський націоналіст, працівник національної залізниці Сербії. Член організації "Чорна рука". Брав участь у балканських війнах.

[18]. «Кто "заказал" Франца Фердинанда?» // Скляренко В. М., Рудычева И., Сядро В. В. "50 знаменитых загадок истории XX века". С. 18-19.

[19]. Сім'я Франца Фердинанда проживала в австрійському замку Гогенберґ і в замку Конопіште, в Чехії. У Франца Фердинанда і Софії була одна дочка Софія і два сина – Максиміліан і Ернст. Вони носили прізвище Есте і титул князів Гогенберґа.

[20]. Так званий "Кіѣвлянинъ" — россійсько-імперська приватна газета консервативно-монархічного, українофобського спрямування російською мовою газета, писала у листопаді 1911 року (перекладено українською):
"Український рух є для Росії більш небезпечний, ніж усі інші національні рухи, взяті разом… Мазепинське питання б'є Росію в саму основу їі великодержавности. Мазепинський рух намагається зруйнувати національну, культурну, політичну єдність русского народу, намагається зруйнувати великодержавність Росії. От де наша найбільша небезпека. Мазепинський рух росте. Мазепинство з своєї галицької бази розлазиться по цілій південній Росії. В Галичині готується небезпечний антирусский осередок, полум'я якого може перекинутись по всій Малоросії…"

[21]. Арутюнов А. А. "Досье Ленина без ретуши. Документы. Факты. Свидетельства". — М.: "Вече", 1999.


Вельмишановне Панство!
«Порохівниця» також готує оглядовий довгопис, в якому буде укладено головні докази причетності Россійської Імперії до роздмухування Великої Війни.
Століття поспіль всіх нас переконують, що Россійська Імперія є "жертвою", тоді як насправді саме Ніколай-ІІ роздмухав Велику Війну через острах втратити "малороссію — столп імпєріі"!
Ця Велика Війна почалась в 1914-му, не в останню чергу через острах москви втратити "малороссію — столп імпєріі"! Бо Ерцгерцоґ Австрійський Франц Фердинанд майже довершив концепцію реформи Австро-Угорської Імперії в таку собі Європейську Унію королівств під австрійським скіпетром, і передбачалось утворення Королівства Україна. Цього Россійская Імпєрія ніяк не могла допустити! "Малороссія — дєло прінципа!" — все повторював Ніколай-ІІ. І "дєло прінципа" реалізувалось через сербського бойовика Ґаврілу Прінципа, котрий вбив Франца Фердинанда!
Рівно через 100 років історія повторилась, і теж через прагнення України рухатись до Європи москва роздмухала чергову війну…
Століття точиться ця Велика Війна, і в епіцентрі її Україна!…
Наступна публікація буде саме про це!
Відроджуємо справжню історію!

1 коментар до “Сараєво-1914: ХТО направляв руку Ґавріли Прінципа

  1. Сповіщення: Сараєвське вбивство 1914 — початок Великої Війни – ПОРОХІВНИЦЯ

Коментарі закриті.