Гаврило Гордієнко
„Повстанський курінь “Чорна Хмара”“

 
До уваги Вельмишановного Панства огляд видань книжкової серії „Повернута спадщина“, укладачем якої є запорожський історик, кандидат історичних наук, керівник запорожського науково-дослідного центру „Спадщина“ пан Юрій Щур.
Унікальні свідчення про історичні події Української Революції та Перших Визвольних Змагань на Запорожжі.
Загальна промоція книжкової серії „Повернута Спадщина“ та перша презентація попередніх видань — за наведеними гіперлінками.
„Запорожський козак Гаврило Гордієнко в боротьбі за Вільну Україну“ — життєпис легендарного запорожця.
В цьому огляді — спомини козака Гаврила Гордієнка „Повстанський курінь “Чорна Хмара”“.

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

 

До 100-річчя Української Революції 1917–1921 років

У книзі подано спогади безпосереднього учасника подій Української Революції, уродженця та мешканця Запорожжя (тоді — Олександрівськ) Гаврила Гордієнка про життя у місті в другій половині 1920-го року та формування й боротьбу місцевого повстанського відділу «Чорна Хмара».
Представлені в книзі світлини з особистого архіву Гаврила Гордієнка. Ґречна подяка за надані світлини пану Олегу Богуславському.
Хронологічно ці спомини є продовженням попередніх споминів Гаврила Гордієнка „Вовнизький повстанський відділ“ .

Гаврило Максимович Гордієнко — український науковець-ботанік, журналіст, педагог, викладач УТГІ (Український Технічно-Господарський Інститут) в Мюнхені, чільний член УРДП (голова Партійного Суду), мемуарист, автор тритомних спогадів «Під щитом Марса», активний учасник Перших Визвольних Змагань на Запорожжі, вояк Запорожського корпусу Дієвої Армії Української Народньої Республіки, вояк запорожських повстанських загонів: «Лисогірський Повстанський Партизанській Курінь», «Вовнізький Повстаньский Відділ», «Український повстанський Хортицький курінь», бунчужний повстанського загону «Чорна Хмара».

Гаврило Максимович Гордієнко народився 1902 року в родині спадкових міщан у місті Олександрівську (нині Запоріжжя). У 1916 році закінчив вищу початкову школу.
Вступив до 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу Дієвої Армії УНР. Самокатна сотня проіснувала недовго. Після гетьманського перевороту, за небажання присягнути новому керманичу України, військовим міністром Рогозою вона була розформована, а старшини та козаки перейшли до інших військових частин. Сам же Гордієнко повернувся додому.
Весною 1919 року вступив у «Лисогірський Повстанський Партизанській Курінь», на чолі якого був отаман Олександр Чайковський, а його заступником Іван Марків (пізніший отаман Чорна Хмара), двоюрідний брат Гаврила Гордієнка. Навесні 1919 року Гордієнко разом із 27 побратимами було заарештований у Верхньому Рогачику (нині – Херсонська область). Дивом вдалося уникнути розстрілу та через три тижні втекти з Мелітопольської в'язниці. В серпні 1919 року Гордієнко повернувся до Олександрівська.
Наприкінці серпня 1920 року був сформований «Український повстанський Хортицький курінь» отамана Чорна Хмара у складі Катеринославського повстанського коша вільнокозачих військ, і Гордієнко вступає до нього. Бунчужним першої сотні повстанського загону «Чорна Хмара» був призначений Гаврило Гордієнко, який разом із відділом брав участь у спробі форсування Дніпра біля села Біленьке, де отримав поранення у груди.
У червні 1920 року Гаврило Гордієнко закінчив учительську семінарію в Олександрівську й отримав звання "Народний вчитель". Під час навчання у семінарії був активним учасником її «Юнацької Громади».
Наприкінці 1920 року еміґрував до Туреччини, згодом до Румунії. Від 1922 року на еміґрації у Чехо-Словаччині. У 1928 році закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах, Чехія. У 1928–1931 роках працював на кафедрі хліборобства Української господарчої академії.
Працював із 1931 року вчителем у селах Верхній Студений, Новоселиця, Синевир Волівської округи на Закарпатті. Був одним із організаторів «Карпатської Січі».
З 1939 році на еміґрації в Німеччині. Після захоплення Третім Райхом частини Польщі, Гаврило Гордієнко із порозумінням з Українським Центральним Комітетом, який організовував суспільно-політичне життя української громади в "Генерал-губернаторстві", влаштувався на педагогічну роботу на українських етнічних землях в околицях Перемишля. Тут же його застала звістка про початок війни між Третім Райхом і Совєтським Союзом.
У липні 1944 року, зважаючи на наступальні операції "красной арміі", Гаврило Гордієнко разом з дружиною Неонілою виїхали з Перемишля й відправилися до Німеччини.
З 1945 року — Гаврило Гордієнко з дружиною перебуває у таборі в Байройті.
З 1946 року Гаврило Гордієнко — доцент ботаніки в Українському технічно-господарському інституті (Реґенсбург, Німеччина). Був одним із засновників Української революційно-демократичної партії (УРДП), яку очолював відомий письменник Іван Багряний.
У 1949 році Гаврило Гордієнко разом з дружиною Неонілою еміґрують до США, де він продовжив наукову діяльність у Філадельфії. Дійсний член Української Вільної Академії Наук (УВАН).
Гаврило Максимович Гордієнко помер 29 серпня 1982 року в Філадельфії, похований на цвинтарі св. Андрія у Савт-Бавнд-Бруку.

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠

 

Гаврило Гордієнко в 1922 році

„Врангелівці здобули місто Олександрівськ 8-го вересня й пробули в ньому до 23-го жовтня 1920 року.
Від Вовнізького порогу вертався я додому мабуть 10-го вересня. Вертався я не сам, бо над порогом зустрів Івана Горобця, який походив з родини активних українських діячів з року 1918 Горобців, які мали тоді клопоти з австрійською окупаційною владою в Катеринославі і яких тоді своїм впливом визволив від вірної загибелі Ярослав Чиж, пізніший сотник Київських Січових Стрільців, як про це я довідався вже пізніше, на еміграції.
Оповідав мені тоді Іван Горобець, що їх у війську позаписували, як Воробьйов, але з початком революції вони, всі брати, рішуче повернули своє прізвище на українське Горобець. Який прекрасний приклад усім тим, які й досі носяться з своїми прізвищами не в українському звучанню! Є їх досить і тут довкола мене в місті писання оцих споминів!…“

„…Дома мене зустріли прихильно, бо всяка влада краща від большевицької й прихід врангелівців до міста не вважався за зле, а моя протибольшевицька активність хоч трохи тому сприяла. А батько, як я вже згадав, хвалився своїм трофеєм — рушницею…“

„…Ця сотня була славна тим, що це вона на одному із баштанів біля Оріхова переколола багнетами всіх до одного червоних курсантів. Ані одна, ані друга сторона не виявили бажання піддаватися й мовчки, тільки сопіли, кололи один одного, поки з червоних курсантів нікого не лишилося в живих. Перемога була по боці білих, бо їх було більше і вже не було кого далі колоти. Коли б червоних курсантів було більше, ніж білих, тоді перемога була б на боці червоних!
Мабуть і тут на обох сторонах були й українці, які й кололи брат брата, не за українські, інтереси! На боці червоних курсантів українців могло бути менше, якщо й узагалі які там були, бо тоді червоні війська були переважно з далеких московських та сибірських областей…“

„…Та й узагалі сотні були старшинські. І подумав я про них, що це значить кожна куля, яка влучить в них, то влучить таки тільки в старшину! Вояків не було, або майже не було. Вояки зникли на межі років 1919 і 1920. Старшинам не було куди діватися й вони самі майже усвідомлювали увесь трагізм їхньої безнадійної боротьби…“

„…В нашому місті активніші старшини українці звернулися до комендатури в справі дозволу організувати український військовий відділ. Дозвіл вони одержали й приміщення для постою. Це був дім Бадовського на Соборній вулиці, який традиційно був пов'язаний з українським військом ще з 1917 року. Як тільки рознеслася вістка, що в домі Бадовського організується українське військо, так і повалили туди хлопці з усіх кінців міста й околиць його…“

„…Військовий відділ «Чорна Хмара» так скоро організувався, що в організації його я вже й не мав коли прийняти більшої участи. Коли я вперше появився в домі Бадовського, то мене відразу зустріли вісткою, що отаманом Відділу є Хмара (Іван Марків), командантом першої бойової сотні є Іван Горобець, а бунчужним ніхто інший, а Гаврило Гордієнко!…“

„…Майже всі були вже більш, чи менш обкурені пороховим димом. Був серед них і Петро Ляшко, якого я щойно торік на Лисій Горі вчив, як треба стріляти! Та йому тепер було вже не між 15 і 16, а трохи більше, бо вже між 16 і 17 літ!…“

„…Рік 1920-й це ще був рік революції, коли всі ритуали були знищені, все, що було ліпшого, традиційного з минулих славних днів воєнної слави, було затоптано в багно буденщини. Тому ми перебували на території зайнятій фактично російською армією, а не почуваючи себе тісно з нею зв’язаними, хотіли свою окремішність підкреслити українським прапором, під яким ми радо пішли б у бій…“

„…Щоб пошити новий український прапор у той час не було ані мови! Тому, коли хтось із нас витяг десь із горища прихований і запорошений український жовтоблакитний прапор з нашитим написом «Хай живе автономна Україна» і приніс його нам, як прапор першої нашої бойової сотні, то ми його радо прийняли! Відпороли "автономна", але тому, що прапор вилинялий, то слово "автономна" й лишило свій слід на прапорі. Ми тим багато не переймалися, посміялися з такої давнини, як вимога автономної України, бож ми на той час були вже безсумнівними самостійниками!
Прийняли ми той прапор за свій і під ним вимаршували з дому Бадовського й аж до Південного двірця, а це далеченько, по головній Соборцій вулиці, у бій!…“

„…На чолі нашого походу прапор в асисті двох вояків, за ними отаман Хмара з осавулом, прізвища не пам’ятаю. За ними сотенний Іван Горобець веде чоту за чотою по 30 вояків. А за всім тим вояцтвом, як порядний господар, ішов і пильнував порядку бунчужний бойової сотні «Чорної Хмари» Гаврило Гордієнко, також з рушницею, але і з шаблею середнього розміру кавалерійською, російської кавалерії.
На хідниках було багато народу, бо давно вже не бачили війська під українським прапором! Сотня марширувала досить добре, як це я сам бачив, і як потім мені оповідали сторонні глядачі. А сестра моя в листі після більш як по півстоліттю ще згадує той момент, який був вартий уваги й подиву.
А коли з перспективи півстоліття й більше пригадати той марш нашої бойової сотні, то він став історичним, навіки незабутнім, бо це за ввесь час нашої визвольної боротьби 1917-1920-их років був останній марш військової одиниці в місті Олександрівську під українським жовтоблакитним прапором!…“

„…В Кічкасі врангелівці перейшли Дніпро й поволі посувалися на південь. Перша бойова сотня «Чорної Хмари» одержала бойове завдання, як на бойове хрещення, то таки досить поважне завдання: форсувати Дніпро в напрямі села Біленького по півночі перед 21-им вересня (точної дати не можу установити!), вдарити в большевицькі сили, які перебували в селі Біленькому, й тим уможливити просування врангелівських військ далі на південь. Напередодні увечорі наша сотня прибула на берег Дніпра й отаборилася між кущами верболозу, який рясно закріпив піски повздовж Дніпра…“

„…Біленьке ми здобули, але якою ціною? При першій же атаці на ворожі позиції, сотенний нашої сотні Іван Горобець дістав аж чотири кулі в груди й поляг на полі бою! Мій "учень" у стрілянню Петро Ляшко також зірвався в атаку й ворожа куля в перенісся поклала його на місці! Були ще й інші жертви, як поляглими, – вічна їм пам'ять, так і раненими…“

„…Настав розгром. Треба було не тільки човнами, але і вплав рятуватися через Дніпро. Комусь пощастило може переховатися, бож це все були свої рідні околиці, якісь не переплили Дніпра й загинули у його хвилях, бож кінчався вересень! Але значна частина і врятувалася! Прибережні селяни сяк-так помогли одягнутися й обутися…“

„…На правому березі Дніпра большевики активізувалися, напевно прибули до них підкріплення. З-поза Хортиці вони почали обстрілювати з гармат місто. Били по центрові міста, по залізницях і по дорогах, які вели на південь…“

„…Вийти з міста на південь до Великої Катеринівки, це значить іти стало перед очима ворога, який не поминув би нас обстріляти гарматнім вогнем, тому ми вийшли із міста попри млин Нібура перед залізничним двірцем на Камишеваський шлях, з якого потім і звернули поза містом на південь…“

„…Я ще встиг змотатися додому, розпрощатися. Дома була лише мати. Розпрощався з нею з тим, що на весну повернуся в переможному поході! Це було таке самозрозуміле, що в цьому ніхто й не сумнівався!…“

„…Розпрощався я з матір’ю й погнав скоренько через річку на Той Бік, все вгору та вгору, стало оглядаючись назад на Калантирівку, яка мальовничо розкинулася на прирічній терасі. Майже в центрі краєвиду червоніла черепицею моя рідна хата, яку я все бачив і бачив при кожних дальших огляданнях назад…“

„…Була розкішна сонячна днина, синіло бездонне небо, а в ньому мов на параді, ключ за ключем пливли журавлі й курликали: "На південь, на південь"!…
…Ніхто тоді нам не прозрадив, що не всі журавлі вертаються із вирію. А ми самі не хотіли й не могли про це думати! Бо така думка напросто була поза сферами нашої спроможности думати…“

„…Кажуть, що в очах людини перед її смертю залишається навіки той образ, який вона востаннє побачила! Може, не знаю! Але я певний, що в моїх очах навіки відбився образ: соняшний день, червона черепиця на моїй рідній хаті, в яку я збираюся повернутися!…“

„…З Великої Катеринівки ми рушили похідним порядком до Василівки – Михайлівки – Малої Білозерки – Веселого – на південь від Мелітополя перейшли ми залізницю Харків-Севастополь і далі попростували в напрямку на Генічеськ…“

Книга із спогадами Гаврила Гордієнка про повстанський курінь «Чорна Хмара» побачила світ завдяки підтримці небайдужих шанувальників історії Української Революції.
В книзі представлено кілька десятків світлин з особистого архіву Гаврила Гордієнка. Ґречна подяка за надані світлини пану Олегу Богуславському.
Висловлюємо свою щиру подяку:
— Літературному клубу «СвітоГЛЯД» (м. Дніпро);
— пані Ірині Терлецькій;
— пані Аллі Кліщ;
— пані Ользі Савчук;
— пану Олександру Зайцеву;
— пану Валерію Погуляю;
— пану Артуру Кільченку;
— пану Миколі Свидраню;
— пану Ігорю Коваленку та жертводавцям, які, на жаль, залишилися анонімними.

Спомини козака Гаврила Гордієнка „Повстанський курінь “Чорна Хмара”“ вийшли з друку 1.IX.2019.
Хронологічно ці спомини є продовженням попередніх споминів Гаврила Гордієнка „Вовнизький повстанський відділ“ .
Пан Юрій Щур приймає заявки на отримання книг і розсилає замовникам.
Наклад спогадів Гаврило Гордієнко „Вовнизький повстанський відділ“ ще є в наявності станом на серпень 2019-го. Втім, завжди можна надрукувати наново наклад, якщо буде запит і попит.
Пан Юрій Щур залюбки розгляне Ваші запити, Вельмишановне Панство, і у разі потреби буде знову організовано спільнокошт на повторне видання того чи іншого випуску серії, наклад якого вичерпався.

СПІЛЬНОКОШТ. Як це працює? Все просто: оголошується СПІЛЬНОКОШТ, всі учасники спільнокошту гарантовано отримують примірники книжок. Тобто, іншими словами, за відсутності державної підтримки і фінансування, ми, свідомі Українці, спільно й самостійно складаємося на друк історико-освітньої літератури для самих себе, ще й Захисникам України частину відправимо!
Підтримавши видання книжкової серії „Повернута спадщина“ Ви підтримуєте відродження справжньої історії України! Крок за кроком, рік за роком! Адже на Ваших книжних полицях з'являться цікаві книги і цінні історичні знання отримає вся родина!

Цілком можливо, з дозволу пана Юрія Щура, історико-освітній майданчик «Порохівниця» згодом почне викладати в електронному варіянті книжкову серію „Повернута спадщина“. Принаймі ті випуски, макети яких вже створені й чекають своєї публікації на історико-освітньому майданчику «Порохівниця».

Також є мрія створити й видати всю серію „Повернута спадщина“ однією великою книгою.

Щоб не відбувалось навколо — а нам своє робить!
Спільно відроджуємо справжню Історію України!
Свої для своїх про своє!

Гаврило Гордієнко „Повстанський курінь “Чорна Хмара”“
книжкова серія „Повернута спадщина“ — випуск 10
© Запорожський науково-дослідний центр „Спадщина“
© Юрій ЩУР
2019

Укладачі ґречно дякують за можливість видання цих брошур однодумцям:
— Літературному клубу «СвітоГЛЯД» (місто Дніпро-Січеслав);
— видання друковане завдяки спільнокошту, висловлюється щира подяка:
— пані Ірині Терлецькій;
— пані Аллі Кліщ;
— пані Ользі Савчук;
— пану Олександру Зайцеву;
— пану Валерію Погуляю;
— пану Артуру Кільченку;
— пану Миколі Свидраню;
— пану Ігорю Коваленку та жертводавцям, які, на жаль, залишилися анонімними.
— ґречна подяка за надані світлини пану Олегу Богуславському;
— Андрій Лісняк (Дніпро-Січеслав) — вдячність за допомогу з верстанням.
Макет і верстка — Андрій Лісняк і Дмитро Дзюба (Токмак на Запорожжі).
Дизайн обкладинки — Дмитро Дзюба.

© «Porohivnyçä»
2019