king-of-ukraine-1

„Справа Василя Вишиваного“

Український громадсько-політичний діяч Льонґин Цегельський у своїх споминах згадує один з найдраматичніших епізодів життя полковника Леґіону Українських Січових Стрільців Архікнязя Василя Вишиваного — Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа.
Після гетьманського перевороту через надмірну популярність в народі Василя Вишиваного, якого вже бачили Королем України, з остраху, що Архікнязь раптом забажає захопити владу (хоча, він і не плянував), було відкликано із Запорожжя Українських Січових Стрільців на чолі з Василем Вишиваним. Так почався шлях поневірянь великого патріота України…
Втім, як щирий патріот України, Василь Вишиваний продовжував служити милій серцю Україні вірою й правдою, боронячи Незалежність України на фронтах, потрапивши в "трикутник смерти" над Збручем, перехворівши на тиф, Ерцгерцоґ Австрійський все одно лишався вірним Україні…

передруковано мовою ориґіналу

„Справа Василя Вишиваного“

Льонґин Цегельський

Перед моїм виїздом на Велику Україну доручено мені полагодити ще одну „делікатну“ справу. А саме зявився був у Золочеві молодий Архикнязь Вільгельм Габсбурґ, що його між Січовими Стрільцями звали Василем Вишиваним.

Архикнязь Вільгельм, молодий, двадцятькілька-літній старшина, служив зразу при кінному австрійському полку, зложеному з Гуцулів, а опісля (1918 року, коли УССтрільці разом з австрійською армією пішли на Велику Україну), був командантом армійської групи, в склад якої входив легіон Українські Січові Стрільці. Майже від початку війни молодий Архикнязь цікавився Українцями, вивчив українську мову в слові й письмі та був у приязних взаєминах із деякими українськими політичними діячами. Як цісарем став Карло, з яким Архикнязь приятелював, він став посередником між цісарем і нашими політиками.

Коли Архикнязь стояв із кошем УССтрільців на Великій Україні (на Запорожжі), дехто зі стрілецьких старшин став висувати його кандидатуру чи то на короля чи на гетьмана України. Були одиниці серед придніпрянських Українців, які підтримували цю кандидатуру. Але, що в Києві був уже Гетьман (Павло Скоропадський), то це викликувало тільки непотрібний заколот. Тому УССтрільців та Вишиваного відкликано з України (в серпні 1918 р.) і перенесено їх на Буковину. Про це подбала німецька влада в Берліні, яка не бажала собі занадто сильної австрійської пенетрації в українські справи в Києві.

Не бажаючи собі поглиблювання заколоту в молодій Українській Державі та оцінюючи політичне й мілітарне положення Австрії і Центральних Держав як непевне вже літом 1918 р., Українська Парляментарна Репрезентація рішуче оспорювала згадані політичні задуми УССтрільців.

Переїхавши на Буковину, УССтрільці не покидали одначе своєї думки. В змінених умовинах, уже по Листопадовому Зриву, дехто з них почав думати про Василя Вишиваного, як про короля Галичини й Буковини. Це видалося нашому західньо-українському урядові політично нереальною і шкідливою справою. Вязатися з Габсбурґами в хвилині, коли одне тільки їх ім'я викликувало вияви ненависти й люті в опінії Антанти — було, очевидно, нерозумно. Тому ми безоглядно засуджували такі задуми.

А тут нам якраз дано знати, що Василь Вишиваний у Золочеві. Наш кабінет, що саме думав над висилкою д-ра Василя Панейка (державного секретаря закордонних справ) до Парижу для переговорів з Антантою і Вилсоном, рішив усунути все те, що могло утруднювати нашу політичну дію. Для того на нараді кабінету рішено однодушно, що Архикнязь Вільгельм має або покинути негайно нашу територію, або — якщо він не має куди подітись і бажає залишитись у Галичині — то має відійти від активної військової служби і має бути інтернований у манастирі ОО. Василіян у Краснопущі. Цей манастир вибрано задля його відлюдного положення. Місце побуту Архикнязя мало бути таємницею, а назверх мали пустити чутку, що він виїхав закордон. Для товариства Архикнязеві приділено йому його приятеля в особі сотника Остапа Луцького, що мав бути звязковим між Архикнязем і нашою владою. Сотника Луцького зроблено також відповідальним, що „інтернування“ буде виконуване в рукавичках, але все таки по думці інтенцій влади і добра нашої держави. Розуміється, ухвалено дати Архикнязеві на утримання платню отамана (майора).

Світлина з книги „На Запорожжі року 1918-го“…

Коли прийшло до того, хто має говорити про це з Василем Вишиваним, ніхто з кабінету не спішився брати цю немилу задачу на себе. Д-р Мирон Здерковський вийшов із думкою, що „найкраще виконає це д-р Цегельський“. Я не думав викручуватися, бо розумів, що державний інтерес вимагає, щоб Вишиваний зник наразі з овиду. Я вірив, що він зрозуміє це, коли йому виясниться положення і наші мотиви. Отже я згодився і приготовився на стрічу з Архикнязем.

Ми зустрілись у ресторані, де я вияснив йому політичну неможливість його кандидатури та шкідливість самих слухів про неї для нашої молодої держави. Запевнив я його про нашу особисту симпатію до нього і що ми його не виганяємо. Навпаки — ми дамо йому азиль, охорону і поміч. Але він мусить на час кількох місяців зникнути з овиду. Опісля — якщо він схоче — може прийняти наше громадянство та вернутися до військової служби в нашій армії. А як обставини зміняться, як повіє в Европі іншим вітром і як він здобуде симпатії нашого народу, то з часом може й вирине знову питання його кандидатури на нашого короля.

Архикнязь згодився з моїми виводами і запевнив мене, що рішенню влади льояльно піддається, бо вважає себе громадянином західньо-української держави. Спитав, де йому призначено жити? Я розповів, що в Краснопущі, та додав, що там є гарна бібліотека та що він може свобідно в лісах полювати, коби лиш загал не знав, хто він такий. Дуже зрадів, коли я йому сказав, що сотник Луцький буде його товаришем. Ми розпрощались найліпшими приятелями. Наступного дня отаман Вишиваний і сотник Луцький виїхали до Краснопущі з письмом нашої влади до о. ігумена манастиря, з проханням, щоб манастир прийняв їх гостинно та держав особу Архикнязя в тайні. Так і сталося.

Не знаю наскільки це правда, але мені оповідали потім, що Архикнязь мав переїхати на весну 1919 року, за згодою уряду — до Станиславова і запропонував свої услуги на фронті проти большевиків, який саме творено на Збручі. Поставлено там 20,000 мужа, а Вишиваному віддали команду над ними з ранґою полковника. Опісля з Галицькою Армією пішов він за Збруч, був у поході на Київ, знайшовся в „чотирокутнику смерти“, перележав на пятнистий тиф у безпамяті на підлозі двірця, мабуть, у Жмеринці серед соток наших хворих вояків. Видужав, а коли армія розпалася, перекрався на Буковину та жив там перебраний за леґіня серед Гуцулів, поки Румуни не заарештували і не інтернували його. Ходили тоді слухи, що його сватають з дочкою румунського короля, Ілеаною. За деякий час Архикнязь опинився у Відні, а потому у Парижі.

Я стрічав його на вигнанні в обох цих містах. Говорив він по-українськи дуже добре, хата в нього обвішана українськими килимами та гуцульськими виробами, служба в нього українська, розговірна мова українська і страви на столі були українські. Ориґінальна поява — Габсбурґ, що вважав себе Українцем. І не можна відмовити йому права зватись Українцем! Служив Україні, боровся за її волю, майже вмирав під час тієї служби, тинявся і блукав задля свого українства.

В кожному разі був він непересічним епізодом, звязаним з нашими державницькими змаганнями. Тому й треба було про нього розповісти.

Льонґин Цегельський — „Bід легенди до правди“ (спогади)

Довідка:
✠ Льонґин Цегельський — — український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець, урядовець Української Національної Ради (тимчасового парламенту ЗУНР і ЗО УНР). Був одним із організаторів Листопадового Чину та перейняття Українцями влади у Львові, першим державним секретарем (міністром) внутрішніх справ ЗУНР. Уповноважений делегат на підписання Акту Злуки українських земель від ЗУНР.