❃ Катерина Білокур ❃

7 грудня 1900 року народилась Катерина Білокур (1900—1961) — справжня Чарівниця Українського Всесвіту, видатна українська художниця, майстриня декоративного живопису з трагічною й сумною долею…
Батьки Катерини забороняли їй малювати, палили її дитячі малюнки. Після її спроби втопитися в річці, батько з прокльонами погодився на заняття доньки малюванням. Її не приймали нікуди вчитись через відсутність документа про закінчення семирічки. Над нею сміялись односельчани, але у холодній хаті із земляною долівкою, без світла та їжі, під каганцем Катерина все одно творила й писала неймовірної краси полотна, відтворюючи Чарівний Український Всесвіт…

Катерина Білокур народилася 24 листопада (7 грудня) 1900 року, на свято Великомучениці Катерини, у селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині це Яготинський район Київської області, на межі з Полтавською і Черкаською).
Мабуть, сам день народження визначив долю майбутньої художниці.
„Я все життя невимовно страждала…“ — згадує у своїх листах, що тепер стали видатною епістолярною спадщиною, насиченою великою мудрістю і силою тендітної жінки.

Згодом у листах до друзів Катерина згадає, що як була малою, то мати несла її на руках, а вона дуже плакала. Так плакала, що навіть обличчя неньки не пам’ятала. Зате запам’ятала, як мати зупинилась в саду якоїсь дівчини і серед зеленої трави та дівчина зірвала зелених листочків, а серед них була маленька синя квіточка. Коли ту квіточку подали дитині, то все єство її ніби затріпотіло від радощів, і вона перестала плакати. Так почалась любов Катерини до квітів. Малюючи, не зривала жодної рослини, бо вважала, що так втрачається природна краса.
Катерина казала: „Зірвана квітка, що зламана жіноча доля…“.
Про це вона знала як ніхто інший…

Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було вісім, батько привіз з Яготина "Буквар", і Катря самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Їй залишилось з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою.

„Я зразу і не зрозуміла, що воно таке. Але мені так радісно стало від того дарунку, що я на печі підскочила. Грамота мені так легко далася! В тім букварі спершу були букви, потім склади, а тоді маленькі оповіданнячка й вірші. За тиждень я все це зучила майже напам'ять. З приводу цього дід та батько порадились, що нащо ж тоді Катрю віддавати в школу, як вона сама і без школи тієї грамоти учиться. Не буде вона драти чобіт, човгаючи ними по мерзлій землі та снігу, а буде сидіти вдома, помалу на веретено прястиме. І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта. Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу вчителя…“

З дитинства Катрю тягнуло до пензля і фарб. Однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися.
Батьки хотіли виростити з доньки хатню господиню й вдало видати заміж. А дівчину з 6 років тягнуло до малювання.
Якось вирвала листок зі шкільного зошиту молодшого брата Грицька, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі.
— Ох ти, стерво! — кричав батько.
Зошит порвали на шматки! Відтоді не давали малій ні паперу, ні олівців…
Якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б "мазилкою", і жоден парубок не захотів би сватати "ненормальну".

Про свої перші кроки у мистецтві художниця згадувала:
„…Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… "Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!…" Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…
Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!…“

У родини Білокурів була велика господарка. Батько Катерини Василь отримав землю біля обійстя діда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох з братом батько Катерини мав пару коней і величезну клуню в кінці саду. Сам же володів 2,5 десятинами землі. Ні вдома, ні у полі нікому не бракувало роботи. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. Дівчина виявляла здібності до шиття і вишивки — могла не зайву копійчину до хати надбати. Коли їй виповнилось двадцять, батько швейну машинку подарував.
Та душа дівчини лежала до іншого…

Душа Катерини лежала до малювання! Не могла контролювати того потягу до пензля і фарб, до природи і краси.
Часто й сама була тому не рада, бо багато діставалось їй від батьків і криків, і обрáз, і побоїв.
Поки її ровесниці ходили на вечорниці, створювали сім’ї, Катерина ставала все більш відлюдькуватою. Одягалась у темне, ніби хотіла, щоб її не помічали, ховалась у клуні і нишком малювала…
Катря крала у тата шматки фанери, у мами полотно, малювала вугіллям, потім вчиться робити собі пензлики. До гілочки вишні чи верби прив’язувала кілька волосинок шерсті котика, тхора чи молодого лошати та й малювала нишком…
Часом пензлі мали по кілька волосин, наче голка, проте лише такими могла тонко вимальовувати кожну деталь. Такими саморобними пензлями Катерина користувалась все життя.
Фарби Катерина також виготовляла самотужки — з бузини, калини, трав…
Перші олійні фарби Катерина побачить у 24 роки…

Тоді ж вкотре свариться з батьками. Хотіла вступити до технікуму художньої кераміки в Миргороді. Батько спересердя спалює майже всі малюнки, переламує пензлі. Катерина втікає з дому, бере з собою дві вцілілі картини – "копію з якоїсь картинки і начерк дідівської хати з натури". У технікумі на них навіть не дивляться: без атестата про середню освіту прийняти на навчання не можна.
Катерина залишає малюнки під огорожею закладу і йде додому пішки – 130 км…

1928 року ситуація повториться, коли Катерина дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішить спробувати свої сили. Але їй знову відмовляють з тієї ж причини…

— Наказав же нас Господь! — скаржаться сусідам її батьки.
За спинами батьків односельчани уже лиховісно перемовлялися. Пізніше, коли прийде колективізація, батько відмовиться вступати у колгосп і у сім’ї відберуть коней. "Впрягай свою дочку-мазилку, хай тобі оре!" — сміятиметься голова колгоспу.

У селі Катерину вважають "чуднóю". На вечорниці не ходить. На городі порається вночі, щоб день присвячувати малюванню. Але красуня, тож парубки сватаються. Відмовляє всім. Один залицяльник дарує букет квітів.
— Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе? — відповіла Катерина.
Сім років сватається один хлопець. Катерина йому відмовляє. Той хлопець часто співав: "Та любив тебе дівчиною, й любитиму молодицею, а ще сім літ не женитимусь — чи не станеш удовицею".
— Ну добре, — каже Катерина, — Та тільки дайте слово, що як я буду вашою дружиною, то дозволите мені малювати.
— Катерино Василівно! — зіскакує на ноги той, — Де це ви цей дур знайшли? Жінок-художників немає, а є лише мазілки. Це діло велике. Чоловіки не всі в силі підняти його своїм розумом. Та ви ж посміх із себе на всю Україну зробите.
— Якщо я від вас дурніша, то не буду вашою дружиною! — відповіла Катерина.

Дівчину тричі сватали найзавидніші парубки, бо була гарна та працьовита.
У кожного питала: "Чи дозволите мені малювати, коли стану вашою дружиною?"
У всіх це питання викликало лють. Так і залишилась самотньою до кінця життя… Усю жіночу ніжність Катерина вкладала у свої роботи, пестила їх, захищала ще не завершені від чужого ока і "споряджала в люди"…
Картини стали її дітьми…

Коли Катрі було двадцять чотири, у Богданівку приїхало подружжя молодих вчителів — Іван і Ніна Калити. Вони зацікавились долею самотньої дівчини із Загреблі (закуток села, де жила родина Білокурів). Саме у них Катря вперше побачила книги, справжні картини справжніх художників — у книжці репродукцій Третьяковської галереї.
Калити як могли допомагали відкритись таланту Катерини: подарували їй олійні фарби і дозволили приходити до них малювати (бо ж "вдома батько вб’ють"). Вони відкрили у селі народний театр, куди Катерина не тільки готувала всі декорації, а й часто брала участь у постановках, бо знала усі ролі з усіх п’єс назубок. Ніна Калита ознайомила Катерину Білокур з творчістю Тараса Шевченка і подарувала їй «Кобзаря». Він і зараз стоїть у домі-музеї художниці — у кутку під іконою Божої Матері. Шевченко став їй духовним батьком, порадником. Зверталась до нього як до живого: і плакала, і просила поради, і вірила, що якби їм випало жити в один час, то він би обов’язково допоміг.
„…Ніщо не вдіяло такого враження, як «Кобзар». Як взяла його в руки, наче хто дання дав: засіло на все життя те велике слово — Художник…“

І коли настав найважчий момент у житті, після відмови ще одному залицяльнику, який сказав, що "не потерпить ганьби — дружини, яка малює", — Катря прийняла рішення: поїхати на могилу до Кобзаря і висповідатись йому у своєму горі. Сім кілометрів біжить вона вночі по грудневому морозу до найближчої залізничної станції, ночує у незнайомих людей у Києві і аж над ранок третього дня добирається до Шевченкової могили, де виливає йому весь свій біль і розпач.
Катерина довго сидить на могилі Кобзаря і плаче…

— Якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були-то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких живу, не розуміють мене, і я між ними, як чужа…
Клянеться малювати все життя…

Додому повертається повна сил. Переступивши поріг рідної хати, рішуче заявляє батькові, що буде малювати. Той, розуміючи, що нічого не вдіє, — дає свій дозвіл. Але не благословення. Одну з кімнат у домі відвели Катрі під майстерню, куди нікого не пускала. Малюючи у полі, платила місцевим дітлахам солодощами, щоб ті стерегли роботу від чужих очей. Нарешті має омріяне право — малювати. Але може це робити лише в неділю після обіду, бо у будні багато справ.
Та мати і далі незадоволена заняттям дочки. Вона і того єдиного дня в тижні проклинає Катерину, каже, що краще б та була калікою, аніж такою.
– Мамо, простіть мені. Може, я й сама не рада, що така, але я не можу бути іншою. Якби я калікою вродилась, ви б же не вигнали мене з дому.
– Краще б ти калікою вродилась, як маєш соромити нас на все село! Іди геть з моїх очей.
Катерина не витримує, боса вибігає з хати, у безтямі спускається городом до невеликої, але глибокої річки Чумгак і повільно заходить у воду. Катерина сподівалась, що мати вийде з хати, покличе її назад. Цього не сталось. Коли ж молодший брат Павло побачив, що сестра у воді, хоч вона насправді і не збиралась топитися, то здійняв крик, на який прийшла Якилина. Вона довго стояла на березі, чекаючи, поки дочка повністю не зануриться у воду, поки її голова не зникне під крижаною поверхнею — тоді окликнула Катерину і благословила на малювання. Цей випадок назавжди залишив слід у долі художниці — з одного боку, він відкрив їй дорогу до мрії, а з іншого — зробив інвалідом: Катерина важко застудила ноги…
Відтоді мала поліартрит, стала інвалідом другої групи.
Далеко ходити вже не могла…

Якось одного разу Катерина пішла у сусіднє село до подружжя Калит за порадою. Ще з порога почула по радіо, яке було чи не єдине у селі, пісню „Ой чи я в лузі не калина була“ у виконанні Оксани Петрусенко, що здалась наче списаною з її ж долі. Катерина малює на сірому полотні пучок калини, пише листа до співачки й надсилає, адресуючи його: „Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко“. Катерина не знала, як розставляти розділові знаки, дуже соромилась того — то намалювала в листі до Оксани також кошик, і в ньому — коми, крапки та іншими розділові знаки, тому просить пробачення, що не знає, куди їх ставити і попросила розставити їх в тексті на свій розсуд. Жодного знака не було у жодному її посланні.
Цей лист настільки розчулює оперну виконавицю, що вона, порадившись з Павлом Тичиною, звертається у центр народної творчості, а звідти в область, де збирають делегацію, щоб познайомитись з художницею. Життя Катерини Білокур кардинально змінюється.

У 1940 році у Полтаві відкривається перша персональна виставка і здійснюється мрія всього життя — Катерину Білокур називають Художницею! Одинадцять полотен, які на той час були готові для показу, вражають публіку своєю натуральністю. Квіти на них химерно переплетені чи то пензлем майстра, чи то самою природою.
Згодом до цих робіт стоятимуть черги — щоб на власні очі побачити неймовірні картини…
Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей.
„…Куди мені бути художницею? Я – ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене!…“ – скромно промовляла Катерина, вражена мистецтвом інших художників.

Катерина Білокур знайомиться з відомими митцями, заводить листування.
У майстрині з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та інші.
У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Катерина Білокур — „Півонії“ — 1958

Поету Павлу Тичині дарує Катерина свою картину „Півонії“.
Через кілька років відвідає його квартиру. Картина їй здається тьмяною.
„…Мені зробилось заразом і холодно, і жарко, і соромно, і стидно перед такими людьми за свою роботу, – згадує. – Господи, яка ж вона одноманітна і бездарна. Синє-синє одноманітне поле, а на йому такі ж одноманітні квітки. Тільки й того, що великі, як решето, а художньої тієї чарівної краси немає на макове зерня. Мені зробилось соромно за мою роботу, що я за неї нічого не могла сказати тим добрим людям. А треба б було сказати, попросити Павла Григоровича, щоб вони її з стіни зняли і де-небідь у хижі заховали, аж поки я другую намалюю і віддам їм, а ту, невдалу, заберу…“
Через кілька років Катерина привозить нову картину. Але міліціонер у дворі не впускає її до помешкання Тичини: мовляв, якась сільська баба знову до поета з проханням прийшла.

Катерина Білокур — автопортрети

Над окремими творами Катерина Білокур могла працювати декілька років. Володіла винятковим чуттям кольору та форми, за натурою могла мандрувати десятки кілометрів, щоби в лісі чи на лузі побачити потрібну квітку.

На п’ятдесят четвертому році життя і боротьби за право творити роботи Катерини Білокур відправляють на міжнародну виставку у Париж, де живописом Катерини Білокур захоплюється сам Пікассо:

„Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий Світ!“

Катерина Білокур — „Колгоспне поле“ — 1947—1949

Катерина Білокур — „Цар-колос“ — 1949

Катерина Білокур — „Берізка“ — 1934 (лишилось тільки фото)

З Парижу, на жаль, картини Катерини Білокур не повертаються…
Дві картини Катерини Білокур зникли з Лувру! Й досі про подальшу долю картин „Цар-колос“, „Берізка“ та „Колгоспне поле“ ніхто нічого не знає. Полотна просто викрали прямо на виставці! Чи то совєтські представники просто продали якимось колекціонерам, чи хто інший викрав, але доля картин невідома.
– Мы, коммунисты, знаем, что делаем. Повезем самые лучшие работы по народному искусству и докажем, какие мы, советские! — говорив перед виставкою "голова Комітету у справах культурно-освітніх установ" Яков Сірєнко.

Письменник Микола Кагарлицький у книжці „Катерина Білокур очима сучасників“ пише:
„Одні подейкують, що картини за велику суму продали якомусь колекціонерові, а грішми поділилися — і кінці в воду. Другі кажуть, що їх безборонно викрали з музею, а совєтські представники свідомо не надавали розголосу крадіжці, навіть поліцію не викликали. Треті взагалі твердять, що то хтось із совєтських представників у Парижі під "викрадення" привласнив собі полотна Білокур“.
Адміністрація Лувру обіцяла: якщо протягом півроку роботи не знайдуть, то художниці відшкодують їхню вартість. Не відшкодували. Просила надіслати фотографії – щоб намалювати заново. Не надіслали…

Катерина спробувала відтворити „Цар-колос“ по пам'яті, але хіба можливі дві однакові картини з натури, якщо сама матінка природа ніколи не повторюється у своїх творіннях?! Катерина благала організаторів прислати їй хоча б фото, але не отримує навіть відповіді…

Як не отримали відповіді і прохання її друзів до влади покращити Катерині житлові умови. Після війни та смерті батька художниця живе зі старою матір’ю у холодній сільській хаті із земляною долівкою, де тече дах, нема дров і мерзнуть ноги.
Але Катерина не скаржиться. Усі зароблені гроші віддає братові і його дітям, залишаючи лише на фарби і самостійно виготовляючи собі пензлі.
„…Ой люди добрі, ой, співчувайте, а хоч почуйте моє горенько велике! Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитись, як від того, що коли мені нема часу малювати!…“

Катерина Білокур мріє про квартиру, як у Тичини — з електричним освітленням і газовою плитою. Але не може покинути хвору матір.
„…Я коло печі сиджу в кожушанці — зігнулася в три погибелі. У Лєрмонтова сосні снилось, що десь є світла країна, де росте красива пальма, а я сиджу і думаю, що є світлі, теплі і людні хати, вдень їх освітлюють великі світлі вікна, а вночі — електрика. І тепло в тих хатах, і не чадно. О, як у таких хатах можна багато і радісно працювати і в холодну зиму і з хворими ногами!…“

У 1955 році, в переддень "відлиги", "голова Ради міністрів УРСР" М. Гречуха на прохання митців допомогти талановитій художниці переїхати до Києва кинув промовисту фразу: "Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур не буде".
„…Не маю зла на того чоловіка. Але бодай йому хоть раз у страшному сні приснилося б те, як я живу, — вовком завив би від горя і розпачу…“ — писала пізніше художниця.

М.Маленко — „Катерина Білокур“ —1977

Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки.
Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а в богданівській аптеці немає необхідних ліків.
На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Одразу ж по тому Катерину Білокур з саркомою шлунка забирають до Яготинської районної лікарні.
9, за іншими даними 10 червня 1961 року Катерині Білокур роблять операцію, яка нічим не допомагає. Того ж дня художниця помирає…

Похована Катерина Білокур в у рідному селі Богданівка.
Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.

Селянка Катерина Білокур пережила Голодомор 1932—1933 років, Другу Світову війну, Голодомор 1947 року, злидні і знущання сільської і столичної влади, кпини рідних і прокльони батьків, проте, наперекір злій долі, таки стала художницею.
Все життя Катерина Білокур у простій сільській хаті із земляною долівкою, без світла і тепла, доглядала матір, яка померла від раку лише на тиждень раніше від неї самої.
Катерина Білокур лише на п’ять днів пережила власну матір, яку до кінця життя доглядала та берегла, хоч та так і не змирилась з життєвим вибором доньки…
Більшість творів Катерини було знищено — злими батьками, у вирі війни…
Лишилась тільки сотня картин Катерини Білокур, які можна побачити у Яготинській картинній галереї та в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві.
Уславилася Катерина Білокур не лише живописом, а й своїми листами, які вже не раз було видано.

Слова, знайдені на клаптику паперу посеред книг уже після смерті художниці, написані рукою Катерини Білокур:
„…Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети, але сміливих не злякає ніщо. Вони зі стиснутими вустами сміливо, уперто і гордо ідуть до наміченої мети, крок за кроком все вперед і вперед. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва…“

До 120-річчя народин Катерини Білокур Google цього дня встановив Google-doodle для України на честь художниці, також на честь майстрині присвятив композицію художник Олег Шупляк.

Олег Шупляк — „Катерина Білокур“