Михайло Дмитренко
— полтавський Мікелянджело

 
У 2018 році виповнюється 110 років від дня народин Михайла Дмитренка — відомого художника-монументаліста з діяспори, майстра церковного малярства. Він прожив надзвичайно цікаве творче життя… На жаль, цей неповторний художник, якого називають новітнім Мікелянджело і який прославив себе далеко за океаном, на Батьківщині відомий переважно обмеженому колу фахівців…

 

Михайло Сергійович Дмитренко народився 9 листопада 1908 року на Полтавщині у Лохвиці над річкою тієї ж назви.
В дитинстві маленький Михайлик роздивлявся вдома ескізи старого петербурзького маляра, що працював у соборі Різдва Богородиці і харчувався в будинку Дмитренків. Якось, заглянувши в невеличкий нотатник, який той маляр завжди носив при собі і в якому робив свої ескізи, хлопчина побачив намальований тонким олівцем образ Матері Божої, ніжні, тонкі нариси, щось на зразок Фра Філіппо Ліппі.

«Саме цей випадок, наче волею Провидіння, спрямував Михайла Дмитренка на шляхи мистецтва та визначив своєрідні особливості його творчости… Пізніше він і сам аж у Люрді звершить "українське чудо", малюючи образ Мадонни («Мати Божа з Дитятком», 1976, Люрд, Франція, Вівтар України), яка ще не раз трансформується в його просвітлених портретах українського жіноцтва. З-під його співучої палітри постануть нові шедеври. Своєю мистецькою вартістю вони компенсують усі гетьманські скарби, пограбовані чужими руками після полтавської поразки»
(Олекса Веретенченко. "Майстер співучої палітри". Вступна стаття до видання "Михайло Дмитренко", Детройт, Нью-Йорк. 1990)

Хлопчик не раз бував у соборі Різдва Богородиці, роздивлявся його вишукане декоративно-живописне вбрання, величний іконостас, виконаний відомим осташківським різьбярем Сисоєм Шалматовим (1720-1789) коштом останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського (1690-1803), робив тут замальовки. На жаль, дерев’яний собор, також збудований Петром Калнишевським, згорів від удару блискавки влітку 1797 року, але унікальний бароковий іконостас чудом вдалось тоді спасти і він прикрашав нову, муровану будівлю храму до початку 30-х років ХХ століття, доки його, як і інші лохвицькі церкви, не знищили місцеві войовничі атеїсти.

З 1916 по 1924 рік навчався у Лохвицькому реальному училищі. Перші вчителі, яким допомагав у роботах над церковними стінописами і які навчали хлопця малюванню, не радили йому йти на науку до вищих навчальних закладів.
Але на вибір життєвого шляху майбутнього майстра станкового та монументального живопису, на формування його національної свідомості та естетичних смаків, напевне, вплинули й дитячі враження митця, багате творче середовище старовинного містечка, створене тут унікальними пам’ятниками сакральної культури.
За козацької доби у Лохвиці зберігалася державна скарбниця гетьмана Івана Мазепи, було споруджено сім церков, славних своїми багатими іконостасами.
Тому Михайло не послухав і у 18-літньому віці вступив до Київської художньо-індустріальної школи (1924–1926), а після – до Київського художнього інституту (1926–1930).

У 1924 році, взявши у матері клунок з чорним хлібом та трохи сала, Михайло Дмитренко подався пішки на залізничну станцію, що знаходилася за шістнадцять кілометрів, щоб поїхати до Києва. Прибувши в столицю, Михайло оселяється у свого колишнього вчителя Журавльова, де винаймає у нього куток за два карбованці у місяць. Серед кімнати стояв довгий стіл під широким обрусом, «…на його нижньому покладі, вкритому соломою, і ночував зголоднілий Михайло» (Олекса Веретенченко. "Майстер співучої палітри")

Два роки, з 1924 по 1926 роки Михайло навчався в художньо-індустріальній профшколі. Взимку він ходив до лісу пиляти дрова, а також злазив на дахи десятиповерхових будинків і змітав лопатою сніг. Однаково добре володів лопатою і пензлем.
Після закінчення художньо-індустріальної школи молодий художник короткий час жив і працював на Донбасі, потім повернувся до Києва, де влаштувався на роботу в Театр робітничої молоді. Федір Кричевський, високо оцінюючи здібності свого обдарованого учня, запросив його до Київського художнього інституту спочатку як асистента, а потім і доцента.

«Зовсім забув нині про те, що їв, де спав, у що одягався, але пам’ять про науку мого професора малярства Федора Григоровича Кричевського завжди зі мною! На його запрошення працював доцентом кафедри рисунка архітектурного факультету. Виставлявся у Києві, Харкові, Донецьку та інших містах.»
— Михайло Дмитренко — спогади

У 1926 році, витримавши великий конкурс (60 чоловік з 600), Дмитренко поступив до Київського художнього інституту. Здійснилася його мрія, до якої він так наполегливо прагнув.

Київський художній інститут було створено на базі Української Академії мистецтв, закладеної в кінці 1917 року урядом молодої Української Народньої Республіки, але вже у 1923 році перетвореної "урядом УССР" на інститут, бо Академію могла мати тільки Москва. До цього інституту перейшли колишні відомі професори Академії — Василь і Федір Кричевські, Михайло Бойчук і Микола Бурачек, які втримували в інституті навчання на рівні академічних вимог і передусім у зв’язку з багатими мистецькими традиціями України. Власне, переслідування цих традицій привело в кінці 30-х років до розстрілу "за національний формалізм" Михайла Бойчука, його дружини і учнів. Михайло Дмитренко навчався у колишнього професора Академії Федора Кричевського а згодом став його асистентом. Федору Кричевському вдалося оминути переслідувань; він був ув’язнений щойно по війні, після невдалої спроби вирватися на Захід, куди вже переїхав його брат Василь.

У 1939 році, коли совєтський режим, згідно з Берлінським договором, зайняв після розділу Польщі і Чехо-Словаччини українські землі, які були в складі тих держав, Дмитренко з кількома іншими митцями був офіційно висланий до Львова для створення місцевої організації "Союзу совєтських художників", а також перебудовувати "буржуазне" мистецтво на "соціалістичне".

Зараз важко сказати, чому Дмитренко дав згоду на переїзд до Львова. Можливо, через усвідомлення того, що радянська програма розвитку мистецтва не збігалася зі ставленням молодого художника до поняття соцреалізму, жорсткої цензури чи тої жахливої чистки, яку проводили каральні служби щодо решток вільнодумної інтеліґенції:

«На моїх очах нищили Михайла Бойчука і його школу. Я бачив трагедію всієї української культури, жахливий процес розстрілювання нашого національного відродження. Тяжко було самому. Тяжко було дивитися на Федора Кричевського, який страшенно змарнів, бо переживав трагедію сталінізму як особисте горе. Це все одно, що на очах батька убивати дітей. Усе, що плекав Кричевський до 1932 p., поступово і методично нищилося. Заступитися за знищувану культуру означало самому потрапити у м’ясорубку».
— Михайло Дмитренко — спогади

Михайло Дмитренко не хотів потрапити до "м`ясорубки", він любив і захоплювався давнім українським мистецтвом, сучасною собі школою Михайла Бойчука, боготворив свого вчителя — Федора Кричевського. Із такими переконаннями йому треба було якомога швидше тікати від соціалістичної дійсності й "соцрєалізма" СССР.

В час, коли ідеалом нового режиму став "соцрєалізм" і масово продукувалися монументальні за розміром портрети "вождєй", Дмитренко й інші його колеги намагалися створювати великоформатні композиції з українського народного побуту з його власним типажем і костюмами, які в східній Україні вже майже зникли і зберігалися хіба лише в театрі і музеях. Все це, разом з високою малярською культурою, якою визначався Київ, збагачувало вже й без того багате мистецтво Львова…

Німецька окупація Львова перешкодила Дмитренкові й іншим митцям повернутися до поруйнованих міст східної України. Вони залишилися у Львові і навіть у непевних воєнних роках не переставали творити. Прагнучи об’єднати національні творчі сили, Михайло Дмитренко став одним з організаторів «Спілки Українських Образотворчих Мистців», приймав участь у її художніх виставках. На одній з них на початку 1943 року, в якій брало участь 69 митців з понад 30 творами, Дмитренко виставив 16 своїх праць — у тому числі великоформатні фігурні композиції, портрети і проекти костюмів для Львівського театру опери і балету.

«Особливо пам’ятна третя виставка, яка, хоч і проходила під гул гармат 1942 р., але мала суто український характер: без політики, без пропагандистських вивісок. Виставка проходила під егідою Спілки українських образотворчих мистців і присвячувалася 25-річчю утворення Української академії мистецтв у Києві. Наслідком виставок було те, що і східняки, і західняки переконувалися, як багато у нас спільного – в ідеалах, в духовності, у прагненні жити гуманно (яке у нас постійно хтось відбира), у стилях і манерах. Саме у Львові ясно відчув, як важливо не тільки зробити добрий твір, а й уміти його показати людям, показати без умисного нав’язування чужої думки, без усякої пропаганди: нехай дивляться і самі думають. Добра мистецька річ скаже голові і серцю більше і краще за будь-які слова».
— Михайло Дмитренко — спогади

За дорученням митрополита Андрія Шептицького, Михайло Дмитренко виконав проекти розпису церкви Благовіщення в Городку Яґайлонському, що неподалік Львова. Із усіх 34-х проектів Михайло Дмитренко виконав темперою 17 композицій: «Розп’яття», «Надгробний плач», «Хрещення в Йордані», «Янголи з символом Христа» та інші. Уже в цих перших творах він виявив себе як непересічний художник-монументаліст на терені церковного малярства. На жаль, війна завадила реалізації цих цінних проектів.

Короткий львівський період творчості Дмитренка отримав ще один, надзвичайно важливий напрямок:

«Спонукою для нового осмислення Кричевського стала моя праця в галузі іконографії: створення іконостасів для українських православних і католицьких церков, змалювання для них ікон, а найважливіше – розмалювання стін і склепінь… У пошуках своєї іконописної манери я звернувся до спадщини мого учителя Федора Кричевського. Так, він був цілковито світським мистцем, але у його творах, незалежно від тематики, зоріє врочиста нота монументалізму, яка, в моєму розумінні, властива також молитві, текстам Святого Письма, співам Божественної Літургії. Візантинізм мені не підходив (як, скажімо, Петрові Холодному молодшому), але у творчості Кричевського я побачив відсвічення і гармонійного мистецтва ренесансу, і сповненого урочистості мистецтва бароко. Ще у Львові на прохання митрополита Андрія Шептицького я разом з Василем Дядинюком розмалював темперою Благовіщенську церкву в Городку».
— Михайло Дмитренко — спогади

Перед відступом нацистів зі Львова, "не бажаючи жити під сонцем сталінської конституції", Михайло Дмитренко разом з іншими галицькими художниками з великими труднощами добрався до Німеччини, де йому приходилось переїжджати з міста в місто, жити в таборах переміщених осіб. Не маючи там умов для мистецької праці, художник швидко перейшов на приватне мешкання в Мюнхені, заробляючи на прожиток портретами, на які завжди знаходилися замовники. Тут одним з перших своїх завдань він вважав відновити мистецьку організацію, де він став одним з найактивніших членів.

Без сумніву, з такою творчою біографією Михайло Дмитренко аж ніяк не міг залишатися у Львові після відходу німецьких військ влітку 1944 року:

«Хуртовина Другої світової війни занесла мене до Баварії. У таборах для переміщених осіб виявилося багато мистців, які вже мали імена. Тільки у замку Нойбоєрн біля підніжжя Альп, куди доля закинула і мене, жили Михайло Мороз, Степан Луцик та інші. Поблизу примістилися Едвард Козак і Сергій Литвиненко. В Австрії жив Святослав Гординський, у Мюнхені – Григорій Крук, Северин Борачок, Яків Гніздовський».
— Михайло Дмитренко — спогади

Ініціативна група українських образотворчих митців зібралася в Мюнхені і в 1946 році організувала й оформила український відділ мистецької «Виставки переміщених осіб», в які взяли участь: Микола Анастазієвький, Северин Борачок, Олекса Булавицький, Микола Бутович, Яків Гніздовський, Святослав Гординський, Михайло Дмитренко, Іван Кейван, Едвард Козак, Григор Крук, Сергій Литвиненнко, Галина Мазепа, Марія Гарасовська-Дачишин, Антін Малюца, Михайло Мороз, Антін Павлось, Мирослав Радиш, Юрій Соловій та інші.

Наслідком цієї мистецької акції постала нова організація УСОМ — «Українська Спілка Образотворчих Мистців». В січні 1947 року в Мюнхені було скликано Перший з’їзд українських митців з американської, англійської та французької окупаційних зон (50 осіб). УСОМ став свого роду продовженням львівської СУОМ, поклавши в основу суто професійні принципи й об’єднавши митців різних стилів і напрямків. Практично незмінними були і резолюції, проголошені новоствореною Спілкою: репрезентація української образотворчої культури (але з позначкою – перед чужинцями), збереження форми та суті національного мистецтва, внесення в європейську культуру своїх власних надбань та ін. Організація не могла існувати довго, адже суспільно-політична ситуація у Європі складалася так, що більша частина українських втікачів була вимушена емігрувати за океан.

На з’їзді було обрано Управу УСОМ у такому складі: Едвард Козак – голова, Северин Борачок – заступник, Михайло Дмитренко – секретар, Степан Луцик і Яків Гніздовський – члени Управи. З’їзд ухвалив 10 пунктів резолюцій історичного значення, що відображали тодішню картину мистецьких процесів в еміграції. У першому пункті цих рішень зазначено: “На українських мистців, що знаходяться в сучасну пору на еміграції, лягає важливе й відповідальне завдання: з одного боку – зберігати і продовжувати ті форми українського національного мистецтва, що сьогодні не можуть бути розвивані в Україні; з другого – репрезентувати українську культуру перед чужинцями. Українські мистці, знайшовшись силою обставин на чужині, вважають своїм обов’язком не тільки далі вивчати великі досягнення європейського мистецтва, але й вносити в те європейське мистецтво свої власні, оригінальні надбання. Це буде можливе тільки тоді, коли українські митці зберігатимуть національну суть свого мистецтва, проте в творчій практиці українське мистецтво має розмовляти тією самою образотворчою мовою, що й мистецтво світове, і українське мистецтво при всій своїй відмінності повинне формально ставити і розв’язувати ті самі образотворчі проблеми”.

Перші післявоєнні роки Дмитренко працював у УСОМ, але, у зв`язку із тими подіями, які відбувалися у Європі, зокрема – у Німеччині, прийняв рішення про переїзд за океан.

Михайло Дмитренко був також ініціатором і головним організатором одного з найкращих національних видань на Заході, журналу «Українське мистецтво», багато ілюстрованого з кліше, виконаними одним з найкращих графічних закладів Німеччини — Ф. Брукмана в Мюнхені. На жаль через скорий виїзд багатьох митців до обох Америк, було випущено лише два випуски цього журналу, але його ідеї були продовжені уже в США журналом «Нотатки з мистецтва», який у 1963 році з’являється в Філадельфії. У складі редакції цього журналу, очоленої Петром Мегиком, був і Михайло Дмитренко.

У 1951 році Михайло Дмитренко з Мюнхена переїжджає до Торонто, де разом з Володимиром Балясом та Іваном Кубарським розмальовує православний собор Св.Володимира, а також у 1954 року організовує З’їзд канадських і північноамериканських митців з окремою великою виставкою в павільйоні Канадської національної вистави. З того часу такі виставки в Детройті, Нью-Йорку, в Торонто та в інших містах стали проводитись регулярно. Вони допомагали талановитій українській молоді реалізувати свої творчі можливості, приймати активну участь у творчому процесі на американському континенті.

У 1957 році Дмитренко отримав канадське громадянство, але незабаром виявилось, що він, як майстер монументального малярства, пов’язаного з церквами, більше потрібний у США. Його творчістю зацікавилися американські фірми декоративного мистецтва, які стали запрошувати його до проектування і виконання різних релігійних мистецьких комплексів — настінного малярства, вітражів, мозаїк тощо.

«У Канаді і США мені довелося продовжити церковне малярство. Я проникся особливою пошаною до мистецтва незрушимого. Тому я полюбив церковне малярство, бо воно виконується на стіні. Те, що зробиш на стіні, там воно й залишиться назавжди: в тій самій архітектурній позиції, при тому ж освітленні і температурі. Звичайний твір можна поставити скрізь – і в світлій, і в темній, у вогкій чи сухій кімнаті, з часом він потроху зміниться. Всі ці міркування спонукали мене полюбити настінне малярство, а українське настінне малярство тепер є лише в церквах».
— Михайло Дмитренко — спогади

Оскільки малярство в готичному та класично-академічному стилі давно перетворилося на шаблони, то новий сучасний стиль Михайла Дмитренка, близький добі конструктивізму, набув популярності. Це дозволило Дмитренкові влитися в загальноамериканське мистецьке життя і згодом працювати самостійно.

В царині церковного мистецтва Михайло Дмитренко залишив по собі велику кількість робіт в галузі стінописів й іконописі: у 1950-х роках оздоблює собор Св.Володимира у Торонто, базиліки Св.Колумба в Янґстауні та Св.Антонія у Саут Бенді; у 1960-1965 роках оздоблює своїми настінними малюнками й іконостасом український католицький собор Пресвятої Богородиці у Гемтреку (Мічіган); у 1976 — церкви Св.Михайла в Саут Чікаго та папи Євгенія в Бедфорді (Огайо); у 1972-1977 оздобив церкву Св.Константина і Єлени у Міннеаполісі; 1977-1989 — собор Св.Юра у Нью-Йорку…
Твори на сакральну тематику в Канаді та Америці увійшли в історію церковної культури ХХ століття цих країн, ними пишаються, захоплюються.

Напіврелігійний мотив має скомпонована Дмитренком велика мозаїка в автовокзалі компанії Ґрейґаунд у Детройті, з гармонійним поєднанням форм реальних з геометричними. Художник зобразив епізоди з життя отця Габрієля Річарда, в яких відображено багатогранну діяльність місіонера, що діяв на терені Детройту. Своїм художнім рішенням ця робота близька до традицій українських монументалістів школи Михайла Бойчука, Але Дмитренко виконав її у цілком самостійному стилі. На жаль, Дмитренко був незадоволений роботою виконавця контрактора-ремісника, котрий замість смальти вжив скло, від чого кольори стали брудними й нечіткими. Парадокс у тому, що ця та деякі інші його праці, які можна причислити до найвидатніших творів американського сучасного мистецтва, навіть не вважаються його творами: художник виконав їх працюючи у великих декоративних фірмах Америки, які, як контрактори, забрали собі всю мистецьку славу цих творів.

Серед відомих творів Михайла Дмитренка — ікона «Св.Ольга, княгиня Руси-України» (1969) з музею інституту Св.Климентія в Римі та чудова ікона «Мати Божа з дитятком» (1976) з храму міста Люрда у Франції.

Але Михайло Дмитренко прославив себе не лише як майстер церковного малярства. Велику мистецьку вартість мають його портрети, що вирізняються глибоким психологізмом, незрівняною майстерністю рисунку та живописного колориту. Його «Портрет дружини», «Портрет Марусі Бек», «Зірка Козак», «Жінка в тюрбані», «Мартуся», «Оля Серединська», «Бандурист Богдан Коссак» та багато інших належать до найкращих зразків сучасного портретного живопису.

Михайло Дмитренко був також чудовим ілюстратором і графіком, мав свій власний стиль, що базувався передусім на творчості Георгія Нарбута і Федора Кричевського. Його графічні твори за технікою виконання близькі до творів майстрів старої української гравюри доби козацького барокко. Дмитренко оформив ряд українських видань в еміґрації: обкладинки до книжок, журналів, каталоги мистецьких виставок, плакати, створив багато цікавих емблем, видавничих знаків, заставок та ілюстрацій.

Його графічні праці, такі як оформлення твору Теодосія Осьмачки «Поет», Василя Барки «Білий світ», розділи «Світання», «Рідні душі», «Правда і кривда», «Ясність», «Голубиний міст», «Дума мандрівника», «Цареборець» та «Вірші віри» вважаються найкращими здобутками оформлення української книги новітніх часів. Його ілюстрації до дитячого журналу «Веселка», такі як «Заповіт гетьмана», «Погоня», «Конотіп», «Божі діти», «Зайчик» та інші, піднесли мистецьку вартість цього журналу. Чудовими є також ілюстрації до читанки Марії Овчаренко «Золоті ворота».

Михайло Дмитренко цікавився також історією мистецтва, написав ряд вдумливих статей.

Невтомну й багатогранну творчість Михайла Дмитренка часто порівнюють з творчістю титанів епохи Відродження. Адже його праця художника-монументаліста дійсно потребувала чималих не лише духовних, а й фізичних зусиль, до того ж, подібно до художників доби Ренесансу, він проявив себе в кількох ділянках мистецтва. Сьогодні з впевненістю можна сказати, що творчість Михайла Дмитренка збагатила національне мистецтво творами високої вартості, якими будуть довго захоплюватися як сучасники, так і майбутні покоління.

На жаль, Михайло Дмитренко зміг реалізувати свій неповторний талант художника сакрального мистецтва лише далеко за межами України, оскільки в умовах совєтського окупаційного режиму штучно, а часом й репресивними методами в Україні був зупинений процес безперервного культурного розвитку від часів Київької Руси до початку ХХ століття, а тому й втрачено цілий пласт культури.

Працюючи на океаном, художник отримав заслужене визнання.

«Храмове мистецтво стало основною творчістю за останні три десятиліття. Але я не залишив і позацерковного малярства, особливо портретного, а це десятки і десятки портретів. І тут мистецтво Федора Кричевського допомогло підібрати ключ до звеличення вільної, гідної, духовно піднесеної і фізично гарної людини. Природу і дух ми не можемо наслідувати, бо вони досконалі, і ніхто не може здобутися на їх вичерпну інтерпретацію. Наше завдання – піднести цю досконалість, оспівати її в піснях і барвах, тобто знайти найстисліший і найсоковитіший спосіб вираження».
— Михайло Дмитренко — спогади

Михайло Дмитренко – український художник ХХ сторіччя, творами якого захоплюються у всьому світі. Він отримав прекрасну освіту в стінах Київського художнього інституту, усе життя згадував та рівнявся на свого учителя Ф.Кричевського; у 1930-х роках зробив свій вибір щодо напрямків образотворчості, та після знайомства з митрополитом Андреєм (Шептицьким) та глибшим ознайомленням із давнім українським мистецтвом, яке відбулося у Львові, більшу частину творчої діяльності присвятив сакральному мистецтву, яке увійшло в історію не тільки української, але й світової культури.

Михайло Сергійович Дмитренко відійшов у Засвіти в 1997 році у Детройті на 89-му році життя. Похований на українському цвинтарі у Саут-Баунд-Брук.

Матеріял укладено з відкритих джерел:
© «ZBRUČ» — „Михайло Дмитренко: у пошуках досконалості“ — Ірина Гах
© «Новини Полтавщини» — „Михайло Дмитренко: новітній Мікеланджело з Полтавщини“ Євгенія Погребняк
© «Новини Полтавщини» — „У Лохвиці, на батьківщині художника, Михайла Дмитренка, відкрито експозицію з нагоди його 110-річчя“