Євген Чикаленко

 
21 грудня 1861 року народився Євген Чикаленко — український громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист. Один із ініціаторів скликання Центральної Ради.
Євгена Чикаленка без перебільшення можна назвати впливовим конструктором українського національно-визвольного руху.

Про головного мецената українського національного усвідомлення початку ХХ століття докладно розповідає дослідниця українського консервативно-монархічного руху та історії Перших Визвольних Змагань в Україні, кандидатка історичних наук пані Тетяна Осташко.

Тетяна ОСТАШКО

Український громадський і культурний діяч, видавець, публіцист і меценат Євген Харлампович Чикаленко (1861—1929) належить до кращих представників української інтеліґенції, котрі присвятили себе самовідданому служінню справі національного відродження.
Подвижницька праця, спрямована на консолідацію українського громадянства, заповнила все життя цієї людини та всієї його родини.

Євгена Чикаленка без перебільшення можна назвати впливовим конструктором українського національно-визвольного руху, рупором якого в першому десятилітті ХХ століття стала газета «Рада» (у 1905—1906 роках — «Громадська думка»), ним заснована і яку він видавав.
Євген Чикаленко надавав також щедру фінансову підтримку часописам: «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада» та іншим, вкладав свої кошти у діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка, підтримував матеріально письменників — Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка та інших. Після смерті своєї маленької донечки гроші, які відкладалися на її майбутнє навчання, Євген Чикаленко призначив на премію за найкраще написану історію України та будівництво у Львові Академічного дому для студентів — вихідців із Великої України. Активний діяч київської «Старої Громади», ініціатор створення товариства «Просвіта» в Києві та Одесі, він став одним з організаторів Загальної української безпартійної організації, згодом — Товариства українських поступовців (ТУП, 1908—1917) і Союзу автономістів-федералістів (1917), Української демократичної партії (1904), Української радикально-демократичної партії (1905) та Української партії соціалістів-федералістів (1917). Засідання управ цих організацій і політичних партій часто відбувалися у київському помешканні Євгена Чикаленка.

В українській історії початку ХХ століття не було жодного національного свята, громадської справи, культурно-просвітницького заходу, що його він оминув би своєю увагою. Євген Чикаленко є яскравим представником української еліти, яка попри всі спроби россійсько-імперського самодержавно-поліцейського режиму, намагалася зберегти національну духовну традицію, показати світові національно-культурну самобутність Українців, зберегти для майбутніх поколінь пам’ять про історичне минуле, сприяти розвиткові літератури, мови та культури. Цілісність натури Євгена Чикаленка засвідчувалась тим, що національний духовний інтерес і господарювання на землі були для нього єдиним цілим. Нащадок козацького роду, міцно пов’язаного із землею, вихований у любові до рідного слова та історії, він черпав наснагу з традицій українського села, які поєднали високу духовність двох, здавалося б, непримиренних, "антагоністичних" соціумів: української шляхти і селянства.

Українське село, "яке спиралося на вироблені упродовж багатьох поколінь особливості матеріального і духовного існування", за справедливим визначенням сучасного вітчизняного історика Юрія Терещенка, було важливим чинником збереження в суспільній свідомості почуття власної окремішності. Українське село аж до часів панування окупаційного совєтського режиму фактично повністю зберігало притаманний йому спосіб життя і протиставило імперському централізму прив’язання до традиційних форм національного буття, зокрема характерні для українських селян попередніх поколінь взаємозв’язок і взаємопроникнення виробничої та духовної сфер діяльності. Будь-яка господарська праця українця супроводжувалась традиційними естетичними приписами і канонами, поряд з утилітарними завданнями вирішувала життєдайні мистецькі прояви.

У характері та способі світосприйняття Євгена Чикаленка національне й духовне тісно пов’язані з практичним і матеріальним. Сам себе жартома він називає "буржуєм, або навіть феодалом", однак всі свої статки жертвує для національної справи і наполегливо спонукає до цього інших заможних Українців. Зв’язок із землею формував і ставлення діяча до роботи на національній ниві. Філософія "малих справ", яку він сповідував, передбачала щоденну копітку працю заради блага України. Для нього як для хлібороба, котрий працював на землі, важило, аби проросло кожне зернятко і робота на землі не припинялася. Для цього він працював день у день. Так само в національній справі для Євгена Чикаленка важливим був кожен діяч і кожна, навіть, на перший погляд, невелика справа. Адже, на його думку, національний рух, як і природу, неможливо зупинити, можна лише пригальмувати, але він рано чи пізно розіллється широким потоком. У його щоденниках чимало роздумів і порівнянь на цю тему:

„…З практики, на протязі довгих років історії, ми знаємо, що можна зробити багато гаток, гребель насипати, можна спинити на якийсь час рух живої води, але навіки затамувати все-таки не можна — вода знайде якусь щілину, буде сльозити, а потім проробить ширший хід і все-таки буде текти…“

Якщо обставини змушували Євгена Чикаленка відійти від громадських справ, як, зокрема, в 1884—1889 роках, коли він перебував під домашнім арештом у рідних Перешорах, він працював на землі, розмірковуючи над впровадженням більш прогресивних форм господарювання на селі. Наслідком цього стала серія брошур під назвою „Розмови про сільське господарство“, які Євген Чикаленко написав на основі власного досвіду, розповівши про раціональні методи господарювання. Його практичні поради адресовані селянам. Діставши з великими труднощами дозвіл на їхню публікацію українською мовою, Євген Чикаленко опублікував свої „Розмови“ 1897 року в Одесі, згодом — у Петербурзі. Загалом їхній наклад сягав півмільйона примірників. Це була своєрідна енциклопедія сільського господарства, яка принесла авторові широку популярність серед селян. За успішне ведення свого господарства, опис якого він частково опублікував у своїх спогадах, Євген Чикаленко одержав нагороду від імперського міністерства хліборобства. У листі до В’ячеслава Липинського — відомого українського громадсько-політичного діяча, ідеолога модерного національного консерватизму, який перед війною вів власне господарство на Уманщині, Чикаленко зазначає: для нього дуже важило, що його „Розмови“ були видані рідною мовою для селян. Це давало користь не лише для сільського господарства, а й для національної справи. Разом з тим, він зізнавався: хоч "із книжечок своїх" і одержав "моральне задоволення, бо дістав уже за них дві великі срібні медалі", але видання газети «Рада» для нього важило значно більше. Попри те, що від видавничої справи "мав самі тільки клопоти, втрати, лайки всяких критиків і байдужість громадянства".

Автор портрету Євгена Чикаленка — Марина Соченко

«Рада» стала для Євгена Чикаленка справою всього життя.

„Часопис передплачують "тільки люди, які цікавляться українським національним рухом, і все завдання в тім, щоб число таких людей збільшувалось, щоб ширше розлилася ця свідомість серед усіх верств, станів, кляс людности…“

На думку Євгена Чикаленка, за умов, коли були відсутніми такі важливі чинники, як українська школа та широкий культурний рух, лише преса могла сприяти піднесенню національної свідомості. Разом з тим, він говорить про взаємозалежність існування преси від того, наскільки поширюється громадська зацікавленість в українських часописах, а боротьба за національні інтереси та українську школу, за його словами, можливі були лише за умови існування української преси.

„Хоч і поганенька “Рада”, але все-таки вона свідчить — ми живі як нація, ми ще не вмерли! Смерть такої газети від анемії — це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові…“

Розповсюджуючи «Раду» і переживаючи щорічну компанію збирання передплатників, Євген Чикаленко болісно реагував на байдужість суспільства до громадських справ.

„Свідомих людей у нас мало, у всякому разі, не більш двох тисяч душ, і вони не дисципліновані так, як це бувало в інших націй під час відродження…“

Для Євгена Чикаленка було важливо, щоби «Рада» об’єднала інтеліґенцію різних напрямків, він дуже шкодував, що українські "есдеки" та "есери" не сприяють виданню газети, "бо вони іншого світогляду". Він приходить до цілком слушного висновку, що розшарування за партійним принципом відтягувало українську інтеліґенцію від загальнонаціональної справи.

Питання, чи продовжуватиметься видання «Ради», яке кожен рік наражалося на нестачу фінансів і забезпечення передплатників, було його постійною турботою.
„Всякий вважає мене за страшенно грошовиту людину, всякий при потребі звертається до мене, а я тепер рішучо не можу нічим запомогти, а люди не вірять, що у мене нема грошей. Всякий думає, що коли я трачу на «Раду» тисячі, то, певне, у мене є мільйони…“ — пише Євген Чикаленко. Він щиро зізнавався: щоби „не дати померти газеті“, змушений був „систематично відривати від себе, від дітей, обрізути свої видатки до крайності“. Його маєтки були заставлені в банку, і він щорічно сплачував великі відсотки, не маючи можливості повністю заплатити заставу. Він вважав „обов’язковим передати землею дітям стільки, скільки... дістав від своїх батьків“. Все ж придбане „зі спокійною совістю“ віддавав на національну справу. За підрахунками Євгена Чикаленка, до 1909 року він витратив майже сто тисяч карбованців на різні громадські заходи.
„Одним словом, майже все, що я придбав — витрачено…“ — пише діяч у своєму «Щоденнику». „Я заприсягся що до кінця днів моїх, до останньої десятини землі моєї буду тягнути газету з останнього, відстоюючи, як каже Сенат, "устройство Малорусскаго края на автономныхъ, національно-территоріальныхъ началах"…“

Євген Чикаленко з піднесенням зустрів Лютневу революцію. Саме в нього на квартирі у перші березневі дні 1917 року відбувалися збори української інтеліґенції, де обговорювалися питання її організації й було попередньо сформульовано ідею утворення об’єднавчого центру, трансформованого через декілька днів в Українську Центральну Раду. Як член Ради Товариства українських поступовців Євген Чикаленко 8 березня 1917 року підписав відозву "до українського громадянства" із закликом підтримувати новий революційний уряд, українську пресу, організовуватися, створити український національний фонд, відкривати школи, розвивати товариство «Просвіта». Від перших революційних днів доклав великих зусиль до відновлення газети «Рада»: клопотався про дозвіл у влади, шукав друкарню, кошти, підбирав редакцію. На його думку, газета мусила мати позапартійний характер, де могли б висловлювалися представники різних партій.
Євген Чикаленко вважав, що „газета «Рада» має бути найперше українська національна, щоб вона об’єднувала всіх Українців, які домагаються автономії, свого сейму…“

Перше число «Нової ради» вийшло 25 березня 1917 року. Часопис було надруковано вже без Євгена Чикаленка. Одразу після участі в І Українському кооперативному з’їзді (14—16 березня 1917) він виїхав у рідне село Перешори на Херсонщині. З’їзд справив на нього дуже сильне враження. Після того як хор заспівав «Ще не вмерла Україна», Євген Харлампійович страшенно рознервувався, „…не зміг здержати голосного ридання і благословляв долю, що дожив до такої довгожданої миті…“

Центральна Рада України — ґрафіка Миколи Битинського

Досі не вдалося віднайти жодної інформації про те, чому кандидатуру Євгена Чикаленка було 20 березня 1917 року провалено на виборах до Центральної Ради. Його обрали до її складу лише на Всеукраїнському національному конґресі. Він також усунувся від роботи в Раді Товариства українських поступовців, неформальним лідером якого був у дореволюційний час. Імовірно, перші зустрічі на публічних зібраннях з Михайлом Грушевським, який повернувся до Києва із заслання, гострий тон і натяки на "буржуазність" Євгена Чикаленка переконали його в тому, що він має поступитися місцем діячам соціалістичного табору.

„Говорю правду, а не годую цукерками!“

Євген Чикаленко належав до старшого покоління українських національних діячів, які внаслідок свого ліберально-демократичного світогляду скептично ставилися до масового захоплення соціалістичними й радикальними ідеями і тому відійшли на другий план навесні 1917 року. Власне, про Є. Чикаленка та близьких йому по духу Л. Житецького, В. Леонтовича, П. Стебницького, О. Лотоцького та інших писав у своїх спогадах Д. Антонович. Він, зокрема, зазначав, що невдовзі після установчих зборів Української Центральної Ради „Чикаленко і всі інші відпоручники ТУП, почуваючи відразу до демагогії, перестали ходити на її засідання…“

„Хочете соціалістичну революцію — отримаєте безкінечну Росію…“

Євген Чикаленко, займаючись господарством на селі, не залишався без інформації про становлення влади в Україні. Він регулярно отримував листи від В. Винниченка, С. Єфремова та А. Ніковського. Можливо, найціннішу інформацію передавали йому сини — Левко й Петро, які працювали в апараті Центральної Ради. Листування із П. Стебницьким, який був офіційним представником УЦР у Петрограді, надавало йому інформацію про ставлення Тимчасового уряду до українського руху. Судячи з листування Є. Чикаленка, частина українських діячів були розчаровані курсом Центральної Ради і не сприймали непослідовності й загравання з радикально налаштованими політичними силами, необдуманості її рішень.
Один із близьких приятелів Чикаленка — Петро Стебницький писав, що йому „за київські справи боязно“:
„…Знизу стихія, яка правда розбурхалася, але без доброго керівництва сама нічого не здобуде, а згори — організоване представництво трьох політичних напрямків: соціалісти, белетристи та гімназисти. З такою спілкою трудно вести добру політику, і зостається покладати надію… на українського Бозю…“
Не менш критичним був у своїх коментарях щодо тогочасного українського проводу й А. Ніковський, який відверто глузував з низької культури молодих українських політиків:
„Качество наше мале, говорити не вміємо, культура отакесенька. Будемо ще при кориті, не розбитому правда, але кориті“. Очевидно, що вони бачили в Євгенові Чикаленку противагу Михайлу Грушевському, який „тепер помолодшав і йде вкупі з молодшими; так само як він робив і в 1905 — 1907 роках.“
Але здоров’я Чикаленка навесні 1917 року значно погіршилося, він відчував, що не має „ні сили, ні охоти входити в конфлікти, в суперечки“. Крім того, він вважав своє перебування у Києві в якості великого земельного власника непотрібним.

Палко люблячи Україну, її народ, культуру, Євген Чикаленко мав доволі тверезий погляд на українське селянство. Він бачив, що селянина в революції найбільше цікавило розв’язання аграрної проблеми, тому наполягав на найтіснішому поєднанні національно-державної розбудови із земельним питанням.
Євген Чикаленко був певен:

„Україну треба будувати на середньому землевласникові, котрий має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент на селі.“

Також очікування Чикаленка були пов’язані із середнім класом, як найбільш зацікавленим у соціальній стабільності, національній державності і найнадійнішим елементом села.

Як землевласник та водночас досвідчена людина, він не сприймав закону про соціалізацію землі, який прагнула реалізувати в Україні Українська партія соціалістів-революціонерів. Натомість він вважав, що для України вкрай необхідно було проведення земельної реформи, яка встановлювала б максимальні норми землеволодіння і передбачала б парцеляцію великих господарств через їх розпродаж. На його думку, залежно від географічних умов місцевості, цей максимум мав перебувати в межах 150—250 десятин землі. Така реформа була вигідною і для держави, і для селян. Варто наголосити, що досвід і обізнаність Чикаленка визнавали всі, з ким йому доводилося співпрацювати і хто знав його ще з дореволюційних часів. Тож недивно, що напередодні й після гетьманського перевороту політичні діячі різної орієнтації — від українських "есерів" до українських хліборобів-демократів — пропонували йому очолити Міністерство земельних справ.

Авторитет Євгена Чикаленка як поміркованого національного діяча, а також зв’язки, зокрема через зятя О. Скоропис-Йолтуховського, з німецьким військовим командуванням спричинилися до пропозиції від окупаційної влади очолити уряд і навести лад в Україні. Але Євген Чикаленко не наважився взяти "владу з рук німців", бо це означало "стати проти всіх шарів громадянства і народу".
„Я визнаю, що треба це зробити, але у мене для цього замало духу, не хватить сміливості... Я великоземельний власник і аграрну реформу буду робить (по думці всіх) в інтересах свого класу“, — писав він. Крім того, він не відчував у собі знатності до публічної роботи.
Зрештою, він так визначив свій вибір:
„…Як прадіди наші казали — "до булави — треба праці й голови", а я свою голову не вважаю до того здатною і ненавиджу боротьбу, а люблю спокій, мир і тишу…“

Після приходу до влади Павла Скоропадського в Україні ширилися антиурядові настрої, підігрівані пропагандою українських соціалістів та більшовиків. Євген Чикаленко був занепокоєний відсутністю консолідації в середовищі української поміркованої еліти, яка мала б цілеспрямовану та випробувану програму. Його надзвичайно турбувала її неспроможність об’єднатися навколо ідеї побудови національної державності в Україні. У несприятливих зовнішньополітичних умовах українська інтеліґенція обрала шлях взаємного політичного поборювання і не прагнула віднайти компроміс.

На зібраннях він не раз був учасником обговорення питання формування національного уряду при Гетьманові Скоропадському, оскільки кабінет Федіра Лизогуба, на думку більшості української національно-демократичної інтеліґенції, дискредитував себе нібито проросійською політикою. Обговорювався й механізм його зміни: поступове витіснення проросійських міністрів або відставка чинного уряду і заміна його українськими міністрами. В останньому варіанті Чикаленко бачив небезпеку державного перевороту, яка могла спричинитися до повної втрати національної Державності. На самому початку гетьманування Павла Скоропадського він сприймав його виключно як проросійський проект, який нібито реалізовували колишні "старорежимники", "свідомі вороги української ідеї, які вславились на Україні своєю обрусительскою, антидемократичною діяльністю" тощо. Але попри це Чикаленко постійно розмірковує над тим, як використати ситуацію, що склалася, і фахівців в урядових установах на користь Україні. Уже влітку Чикаленко переконався, що урядовці, попри всі звинувачення їх в антиукраїнстві, працюють на майбутнє України, і навіть розмірковує над можливістю входження представників українських партій до кабінету, який міг би очолити І. Кістяківський. Такий варіант, на його думку, мав би для України великі перспективи.
У жовтні 1918 року Євген Чикаленко знову одержав запрошення очолити уряд, створення якого виявилося результатом перемовин між Українським національним союзом із Гетьманом Павлом Скоропадським. Але й у цьому разі він не вважав для себе можливим очолити кабінет.

„Не сотворений я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої не великі…“

Євген Чикаленко — кольоризована світлина

„Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені.“
— Євген Чикаленко

Євген Чикаленко ще в дореволюційний час не приховував свого "германофільства". У своєму щоденнику й листах він пише про те, що Німці зі своєю організованістю, дисциплінованістю, ставленням до праці можуть сприяти консолідації та вихованню української нації. Приклади цього він бачив у Чехії та країнах Балтики. Тому цілком позитивно сприйняв прихід в Україну німецьких військ 1918 року. Німці, на його думку, могли не лише навести лад в Україні, населення якої було розбещене соціалістичними обіцянками та безладдям і не сприймало дій української влади.

„Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним…“

„Українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на свойому ми, зі своєї недисциплінованості, не об'єднаємося, неомиримося, а знову тільки якийсь варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде зі своєю гвардією, привезе своїх, а не московських фахівців, чи спеців, і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії.“

Попри досить скептичне ставлення до особи Павла Скоропадського, Євген Чикаленко вважав, що падіння його режиму призведе до втрати Незалежності України. Він закликáв представників українських національно-демократичних партій до співпраці з гетьманським урядом та його підтримки, що могло б нейтралізувати негативний вплив проросійських сил і зняти політичну напруженість в Україні.
Євген Чикаленко був категоричним противником організації антигетьманського повстання і не очікував позитивних наслідків від дій Директорії, які ускладнювалися зовнішньополітичними чинниками.
Після виходу військ Центральних Держав із України її територія опинялася під загрозою совєтської окупації. (що, власне, й відбулось)…

З початком 1919 року розпочинається період життя Євгена Чикаленка на еміґрації.
„Така вже доля наша: налетів циклон, розвіяв нас, як листочки, по всьому світові, навіть повиривав дерева з корінням, до яких причислюю і себе з Вами, бо ми сиділи на землі, здається, глибоко запустивши коріння: зосталася на місці тільки гнучка лоза та бур’яни…“ — писав Євген Чикаленко у листі до В’ячеслава Липинського

Євген Чикаленко вважав, що Українці виявилися неготовими до вирішення свого історичного завдання у 1917 році, а їхні розпорошеність, розбрат та неорганізованість мали для України фатальні наслідки. Але попри це, на думку Чикаленка, „не треба марнувати час, а треба працювати над фундаментом для своєї державности“.
Найбільше він мав нарікань до української інтеліґенції, яка „проявила за цей час багато всякого паскудства, анальфабетизму, що свідчить про її політичне дитинство“. На його думку, вона ще не мала „жодних устоїв, навіть моральних“.
„Я не раз кажу, що аж тоді збудується Українська Державність, коли повиростають діти отих наших соціялістів, які, будучи міністрами, понакрадали мільйони, і таким робом витворять свою буржуазію, якої у нас досі майже не було…“ — писав 21 січня 1920 року Євген Чикаленко у листі до В’ячеслава Липинського.

Левову частину свого часу в еміграції Чикаленко присвятив підготовці до друку та публікації своїх мемуарів, які стали справжньою енциклопедією українського національного відродження.

„Колись Україна таки буде самостійною. Не пропадуть дурно отсих майже два роки самостійного існування, не пропаде марно ота кров, яку проливають тепер українці, не минеться безслідно оте обдирання народу московськими большевиками; свідомість національна серед українського народу за цих два роки зросла безмірно більше, ніж за останніх 200 років, і тепер вже ніякі заходи наших сусідів-ворогів не зможуть викреслити, витерти з життя нашого народу отої свідомости.“

Євген Чикаленко завжди відзначався влучністю висловлювання та яскравою образністю мислення. Це виразно простежується в багатьох місцях його щоденників. Прикладом може бути зроблене ним порівняння перебігу національного відродження в Україні з будівництвом дзвіниці Києво-Печерської лаври. За словами Є. Чикаленка, „і діди, і батьки тогочасних українських громадських діячів з року в рік працювали на національній ниві подібно до будівничих монастирської дзвіниці, чия праця, зроблена вдень, „вночі впірнала в землю“. Так і національно-освідомлююча праця пращурів „впірнала в глибину народних мас... Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ, як Києво-Печерська дзвіниця із надр землі“.

В наші дні, коли кияни з 2018 року обговорюють, чи має бути в Києві площа чи вулиця, названа на честь великого українського діяча, видавця і мецената, їм варто знати, що копітка щоденна праця Євгена Чикаленка, газета «Рада», яку він видавав; діяльність Товариства українських поступовців, одним із засновників якого він був, стали справжньою предтечею багатотисячного національного руху в Україні, який 1917 році розлився широким потоком по її містах і селах.

Тетяна ОСТАШКО, кандидат історичних наук
Матеріяли з відкритих джерел:
© «День» © «День»