Навіть не мріяли, що з’явиться ціла бригада імені генерала Марка Безручка

 
31.Ⅹ.2023 — 140 років із дня народження генерал-хорунжого Армії Української Народньої Республіки Марка Безручка — командира Ⅵ Січової стрілецької дивізії. Він уславився героїчною обороною фортеці Замостя в серпні 1920 року від червоної кінноти будьонноґо, чим фактично врятував Польщу, а разом із нею — і всю Східну Європу від більшовицької навали й совєтської окупації…
Історик Ярослав Тинченко публікує надзвичайно цікавий матеріял…

✠ До 140-річчя з дня народин Марка Безручка

· Ярослав Тинченко

Після відновлення Незалежності України про генерала Марка Безручка писалося багато як в українській літературі, так і в польській та європейській. Завдяки його особистим документам, які збереглися в архівах, біографія генерала нині широко відома. Ба більше, останнім часом в архівах і приватних зібраннях вдалося відшукати чимало фотографій цього воєначальника та його вояків з Ⅵ Січової стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР.

2022 року ім’я генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка було присвоєно новосформованій 110 окремій механізованій бригаді Збройних Сил України. Нині ця бригада на слуху, оскільки ось уже понад рік героїчно боронить Авдіївку на Донеччині. А реактивно-артилерійський дивізіон бригади, який першим закінчив формування, устиг узяти участь в епічному розгромі колон російської військової техніки на переправі річки Сіверський Донець під Білогорівкою у травні 2022 року.

Фактично сьогодні 110 окрема механізована бригада ЗСУ під Авдіївкою не лише повторює, а й значно перевершує подвиг українських військ під фортецею Замостя 1920 року.

Відзнаки командира бригади 110 окремої механізованої бригади ім. генерал-хорунжого Марка Безручка: “За розгром понтонної переправи, с. Білогорівка” та “За оборону Авдіївки”, 2022 рік

Генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко
ілюстрація з книги Олександра Вишнівського „Повстанський рух і отаманія“

„Я воював за Україну, а не за Польщу!“
— генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко

Про генерала Марка Безручка відомо не лише з книжок та історичних документів, а й від його прийомної доньки Галини Змієнко-Синишин, яка впродовж 1990-х років багато разів приїздила з Канади до України.

Перша сторінка реєстраційної карти Марка Безручка з біографічними даними (ЦДВАО)

Подружжя Марка Безручка було бездітним, і тому взяли на виховання маленьку донечку генерала Всеволода Змієнка — бойового побратима по Ⅵ Січовій стрілецькій дивізії, начальника штабу цього з’єднання. Доля Галини спочатку була складною. Разом із двома братами й мамою вона залишалася в Одесі, тоді як батько наприкінці 1920 року в складі Армії УНР мав відступити на територію Польщі. Незабаром мама померла, і родичам удалося перевезти до Польщі Галину, а також одного з її братів. Так чотирирічна дівчинка опинилася спочатку в батька, а оскільки він не міг займатися вихованням двох дітей, потім вона потрапила до Безручків.

Клавдія Олексіївна Безручко піклувалася про дівчинку як про рідну дитину, а Марко Данилович ніколи не шкодував на потреби Галини грошей.
Подружжя Безручків забезпечили дівчині гідну освіту й оплатили весілля, яке відбулося 1942 року, коли Галині було 24 роки. Відтоді дівчина взяла собі подвійне прізвище Змієнко-Сенишин (за батьком і чоловіком).

Генерал Марко Безручко помер 10 лютого 1944 року у Варшаві та був похований на Вольському цвинтарі… Його могила збереглась і донині… Похований він поруч зі своїм побратимом Всеволодом Змієнком, який помер за кілька років до того…

Галині Змієнко-Сенишин разом із чоловіком удалося спочатку евакуюватися до Німеччини, а 1948 року еміґрувати до Канади. Але багато років вона зберігала теплі почуття до своєї рідної та прийомної родини, а також цікавилась усім, що пов’язано з Україною. До кінця свого життя Галина Змієнко-Сенишин лишалася великою патріоткою України, і коли її батьківщина відновила Незалежність, однією з перших у діаспорі приїхала до Києва. Потому аж до самої смерті 2003 року Галина Змієнко-Сенишин неодноразово бувала в Києві та Одесі, а також привозила свого сина, щоб той подивився на батьківщину пращурів.

1995 року видали мою першу книжку “Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921 роки” про воєначальників Армії УНР. У ній були вміщені історичні нариси про Всеволода Змієнка та Марка Безручка.
Галина Змієнко-Сенишин дізналася про це в Канаді й була приємно вражена, що в Україні почали з’являтися дослідження, у яких розповідається не лише про загальнополітичні події минувщини, а й про військову історію, зокрема — Армію УНР та її воєначальників. Із власної ініціативи Галина Змієнко-Сенишин написала кілька статей та оголошень для видань діаспори, у яких розповідала про мою книжку й закликала еміґрантів старшого покоління надсилати свої спогади, документи та матеріали. Особисто ми з нею познайомилися лише через півроку, коли пані Галина приїхала до Києва. Вона з теплотою розповіла про своїх прийомних батьків і сказала, що дуже пишається тим, що ім’я генерала Марка Безручка відтепер буде на скрижалях української військової історії. Надалі пані Галина надсилала мені листи й іноді передавала невеличкі кошти на дослідження.

В один з останніх приїздів до Києва пані Галина привезла картину відомого на еміґрації українського художника-баталіста Леоніда Перфецького “6-та Січова дивізія у Станіславові”. На полотні змальовані Марко Безручко, Всеволод Змієнко, а також начальник оперативного відділу штабу дивізії Юрій Отмарштейн.

Ориґінал картини Леоніда Перфецького “6-та Січова дивізія у Станіславові”

Пані Галина Змієнко-Сенишин мала твердий намір подарувати картину одному з українських музеїв, але не знала, якому саме. Ми з нею розмовляли про це, і я переконував пані Галину, що місце картини – у музеях Збройних Сил України, які, на мою думку, рано чи пізно мали звернутися до традицій Армії УНР.
Пані Галина підтримала мою пропозицію, але тоді, наприкінці 1990-х років, ми навіть не могли подумати, що через понад 20 років у Збройних Силах України з’явиться ціла бригада імені генерала Марка Безручка.
Якби пані Галина Змієнко-Сенишин дожила до цього часу, то щиро тішилася б.

Світлина 1920 року з генералом Марком Безручком і його оточенням,
з якої малювалася картина Леоніда Перфецького.

Разом з картиною до музею ЗСУ пані Галина передала й копію фотографії, з якої вона була намальована. Але копія не зовсім якісна, а головне — неправильно підписана. Саме через це трапляються публікації картини Леоніда Перфецького, у підписах до яких зазначено, що це 1919 рік.

Невдовзі у вітчизняних архівах удалося виявити серію ориґінальних фотографій Ⅵ стрілецької дивізії, причому з підписами, зробленими, вочевидь, кимось зі старшин її штабу. Є серед них і світлина, з якої Леонід Перфецький писав свою картину. Вона підписана так: “Штаб 6-ї Січової дивізії влітку 1920 р. біля міста Станіславова в Галичині. Зліва направо: полковники В. Змієнко, М. Безручко, Р. Сушко”.

У підписі до фото зазначено точне датування, а також місце зйомки. Водночас не зрозуміло, чому згадується командир 16 бригади Ⅵ стрілецької дивізії полковник Роман Сушко, якщо поруч з Марком Безручком однозначно Юрій Отмарштейн? Детальніше вивчення фото й картини дало змогу зробити висновок, що на них зображені не три, а чотири історичних постаті: попереду — Всеволод Змієнко, Марко Безручко та Юрій Отмарштейн, а позаду останнього — Роман Сушко. На інших фотографіях, віднайдених в архіві, фігурують серед інших вояків Ⅵ стрілецької дивізії герой оборони Замостя, командир гарматного куреня Віктор Филипович і надалі один з ветеранів-довгожителів Армії УНР — Петро Самутин.

Парад вояків Ⅵ Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Бердичів, 4−5.Ⅴ.1920.

Унікальною знахідкою стала серія ориґінальних фотографій великого розміру (формату А4) — з огляду на вручення прапора Ⅵ стрілецькій дивізії в Бердичеві Симоном Петлюрою 4–5 травня 1920 року. За словами продавця антикваріату, який їх першим виявив, багато років ці зображення зберігались у родині польського фотографа, що їх зробив, і вже нащадки за досить великі гроші продали їх скупникам старовини. Так у 2000-ні ці фото опинилися на колекційному базарі в Києві, і викупили їх за гігантську на той час суму. Нині ці фотографії, як і картина Леоніда Перфецького, передані до Національного військово-історичного музею України.

Командувач Ⅲ польської армії генерал Антоній Лістовський, Головний Отáман УНР Симон Петлюра, військовий міністр Володимир Сальський і командир Ⅵ Січової дивізії Марко Безручко.
Бердичів, 4−5.Ⅴ.1920.
(ориґінал фото зберігається в експозиції Національного військово-історичного музею України).

На цій серії світлин ми бачимо не лише парад Ⅵ Січової стрілецької дивізії Армії УНР та момент вручення їй прапора в Бердичеві, а й виступ Головного Отáмана Симона Петлюри перед козаками та його зустріч із командувачем Ⅲ польської армії генералом Антонієм Лістовським, військового міністра УНР Володимира Сальського, який обговорює якісь справи з Марком Безручком, полковників Всеволода Змієнка та Олександра Доценка й багатьох інших військових діячів.

1920 року Незалежній Україні надала допомогу, причому лише на короткий час, тільки Польща. Сьогодні нашій Державі допомагає багато країн Світу.
І цілком закономірно, що в Збройних Силах України що далі, то більше звертаються до традицій боротьби за Незалежність України 100-літньої давнини.

© Ярослав Тинченко
військовий історик, кандидат історичних наук,
заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України
© «Український Тиждень»