Марко Безручко — Українець, який врятував Європу

Марко Безручко — Українець,
який врятував Європу

 

Українець врятував Європу і Польщу від совєтської окупації та від нацизму ще у 1920 році.
Вірніше, ІІ Світова війна була відтермінована на два десятка років і не почалась одразу по завершенню І Світової війни.
Зупинити такий розвиток подій зміг генерал-хорунжий Дієвої Армії УНР Марко Безручко...

«Сильна армія – це право на існування нації»
Марко Безручко

Марко Данилович Безручко народився 31 жовтня 1883 року в сучасному місті Токмак на Запорожжі. (тоді Великий Токмак Таврійська губернія).
Майбутній генерал в 1908 році закінчив Одеське військове училище, а в 1914 закінчив Миколаївську військову академію імперського Генерального штабу у Санкт-Петербурзі.
Кар'єру військового почав зі служби у штабах різних царських армій, де здобув досвід, що пізніше використає у відкритих боях.
На різних офіцерських посадах в россійсько-імперській армії воював і був пораненим в роки Першої Світової війни.

Коли большевікі визначили долю Россійської Імперії, разом з іншими товаришами по службі Марко Безручко перейшов на бік армії УНР. Офіцер займав керівні посади у штабах українського війська, але залишився непомітним у тогочасній воєнній хроніці.
Марко Безручко розпочав свою службу Україні як помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу УНР, пізніше – армії Української держави (Гетьманату). З грудня 1918 року він стає начальником персонального відділу Генштабу УНР, з березня наступного року – начальником штабу Окремої запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР, а з червня 1919-го перебуває на тій самій посаді в Корпусі Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця.
Доволі холодно та стримано зустріли галичани наддніпрянця Безручка, але скоро крига скресла: Січовики оцінили якості новачка і заговорили: «Скромний, поважний вояк із крові й кості, добрий психолог, знаменитий тактик, ввічливий, турботливий». Словом, наш земляк швидко "острільчився", бо виявився не підфарбованим, а справжнім запорожським козаком, навіть одержав поважне прізвисько "Старий".
Тандем Коновалець-Безручко зробив Корпус Січових Стрільців найміцнішим в Дієвій Армії УНР. Полковник Безручко, ніколи сам не розлучаючись із рушницею, водив Січовиків і на поляків, і на денікінців, брав участь у обороні Києва. Та передусім головною цариною Безручка була тактика і стратегія, тому здебільшого він не вів у бій, а планував бій, схилившись над мапами при світлі каганця.

Марко Безручко не став такою легендою для своїх вояків, як, наприклад, Петро Болбочан чи Всеволод Петрів, передусім тому, що, на відміну від останніх, служив переважно в штабах і був, так би мовити, у тіні. Такою є доля всіх штабістів – вони та їхня праця непомітні, їх мало хто зауважує, але саме від них залежать успішність проведення військових операцій і водночас життя та смерть товаришів-фронтовиків. Додатковим наслідком цього є те, що про штабістів нечасто почуєш у споминах сучасників. Постать генерала Безручка не стала винятком – дуже мало відомо про його роль у подіях 1917–1919 років – про нього за цей період майже немає згадок. Було б так і з 1920-м, якби не той факт, що під саму "завісу" подій визвольної боротьби доля дала йому можливість виступити справжнім полководцем, та й то в одній із переломних битв історії, наслідки якої визначили долю не тільки України, а й всієї Європи.

Загальна військово-політична ситуація
на початку 1920-х

Ситуація в Європі в ті часи нагадувала справжнє пекло.
Велика Війна, яка у 1914 році роздмухалась завдяки неабияким зусиллям Россійской Імпєріі (знайомими в наш час гібридними методами), за чотири роки перетворила Європу в суцільні руїни з десятками мільйонів загиблих. Імперії сипались немов карткові будинки, і у листопаді 1918 формально І Світова війна була завершена (ще два десятки років її будуть називати Велика Війна, наївно вважаючи, що повторення не буде). Але Велика війна не завершилась, а з-під уламків Россійської Імперії постав кривавий мутант, що прагнув вже нової імперії і нової великої війни: "Разжечь міровой пожар!"
Совєтська Россія прагнула не лише відновити кордони імперії, але й зазіхала на всю Європу, на увесь Світ, щоб всюди поширити ідеї большевізму-коммунізму.
Впевненості большевікам додавали успіхи в Україні, Білорусі та на Кавказі. Якщо не вдалось одразу повернути під контроль Петроґрада Фінляндію, країни Балтії, то з решту "утрачєнных тєрріторій" Совєтьска Россія змогла окупувати. Україну взагалі шматували з усіх боків "добрі сусіди", а кацапи нападали водночас як "красныє", так і "бєлыє". Замість того, щоб звільняти Росссію від большевізма, ВС Юґа Россіі йшло на Київ. Ну і ціла низка помилок українських політиків також призвели до втрати Першої Незалежності, хоча певну роль зіграла і позиція міжнародної спільноти, котрі не бачили Україну, як державу. Фактично у 1920 УНР вже була знищена, і сліду не лишилось від БНР. У Совєтів на фронтах з "бєлой ґвардієй" був неймовірний успіх, і до 1920 року ВС Юґа Россіі були фактично загнані на Кримський півострів, Кавказ вже майже був совєтський. Залишалось "вєрнуть" Польщу і відкрити шлях на Європу! Апетити і амбіції большевіков зростали і поверненя імперської території їм було замало, вони прагнули більше!
Кацапи захопились ідеєю "всємірной рєволюции пролєтаріата" і малювали у себе червоні глобуси.
"Впєрёд! На Запад! На Варшаву! На Берлин! Разжечь міровой пожар Рєволюции! На клінках прінєсті счастьє трудящімся Європы! Напоіть красных конєй в Сєнє! На Варшаву! На Бєрлін! На Паріж! Бєй буржуєв!" — верещав у своїх закликах картавий Вошьдь.
Совєтська окупація Польщі мала стати каталізатором революції в Німеччині, де вже товаріщі готували створення всіляких "Баварскіх ССР". Большевіки вже бачили Європу "красной"!

Той наступ "красной арміі" нічим не відрізнявся від ординської навали. І як завжди у Східній та Центральній Європі подекуди вирішувалася доля континенту.
"Красная" загроза нависла над усією Європою. За Польщею лежала Німеччина – розорена війною та інфляцією, принижена Версальським договором, держава була легкою мішенню для агресії ззовні під доволі привабливими для нижчих прошарків населення гаслами. Якби "красным коням" вдалося доскакати до берегів Рейну, знесиленій війною і розрухою Європі довелося б мати справу з тоталітарною диктатурою в самому своєму серці ще на початку 1920-х років, і соціал-большевізм швидко переріс би в соціал-націоналізм. Друга Світова війна розпочалася би одразу за Першою, тільки ще жорстокіше і ще з більшим розмахом. І те що відбувалось в Україні між двома світовими війнами цілком могло відбуватись по всій Європі. Тим паче, що у 1930-х роках Совєтам все ж вдалось роздмухати криваву війну в Іспанії.

Становлення Польщі теж відбулось.
Завершення І Світової, Брестський мир та революція 1918 року в Німеччині дозволили Польщі відродитися як державі.
Створивши перші державні інститути, Польща відразу ж вплуталася в збройні конфлікти із Німцями — за Познань та Верхню Сілезію, з Чехами — за Тешинську Сілезію, з Українцями — за Львів і всю Східну Галичину, з Литовцями — за Вільно, з Совєтами — за Білорусь. Поляки мріяли відродити "велику Речь Посполиту".

1920 року Симон Петлюра, наробивши купу помилок, зробив останню спробу відвоювати незалежність України. УНР була загнана в невеличкий куток і затиснута зі сходу Совєтами, із заходу Польщею. Це був наслідок недолугої політики соціалістів Винниченка і Петлюри, включно з безглуздою стратою легендарного полководця Болбочана...
Українці несли страшелезні втрати, кількість полеглих навіть не велась вже...

Марко Безручко на той час, як і багато хто з його побратимів, уже опинився в польських концтаборах для інтернованих після переходу кордону з Польщею у грудні 1919 року. Умови перебування в таборах були кепськими: вояки армії УНР жили в бараках, харчувалися тим, що виділяли їм інтенданти, одягом слугувало те, що принесли на собі з боїв. Права носити зброю в них, ясна річ, не було. До того ж, вирували хвороби та епідемії.
Ситуація для Марка Безручка кардинально змінилася в січні 1920 року. Саме тоді він, виконуючи завдання Головного отамана, розпочав формування 6-ї січової дивізії Дієвої армії УНР, командиром якої 8 лютого його призначили офіційно. Це призначення відбулось внаслідок започаткованих перемовин між Петлюрою і поляками.

Було зрозуміло, що самотня і знекровлена Дієва армія УНР не здолає хоч і кепсько організовану, але вельми численну й непогано озброєну за рахунок трофеїв "красную армію". Петлюра був загнаний в кут в усіх сенсах цього слова.
І ось "допомогу" великодушно запропонувала Польща, але за умови, що Петлюра зречеться Галичини і Волині. За умовами Варшавського договору, укладеного між Пілсудським і Петлюрою 26 квітня 1920 року, польська сторона зобов’язувалася надати українській армії воєнну допомогу. Не задарма – навзамін УНР зрікалася будь-яких прав на територію Західної України. Наслідком цього пакту став спільний українсько-польський похід на окуповану більшовиками Центральну та Східну Україну, що розпочався вже наприкінці квітня 1920 року. У об’єднаних збройних силах під командуванням Польщі було тільки три дивізії з інтернованих Українців, якими командували Марко Безручко і Олександр Удовиченко. На шляху до Києва до українських дивізій приєдналися учасники Першого зимового походу під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

7 травня 1920-го вояки Марка Безручка здобули Київ і спільно з поляками відкинули большевіков за Дніпро, але дуже швидко, рівно за місяць, 6 червня 1920 року, союзники полишили Київ та почали відступати. Відступали вперто, знаючи, що наступний шанс відвоювати власну державність випаде нескоро... Большевікі змушені були буквально вигризати знекровлених Українців з природніх перепон: ярів, балок. Поляки, звісно, відступили швидко і глибоко в тил. Попри впертий опір, на початку липня 1920-го "красная армія" прорвалася в районі Проскурова і фронт покотився далі на Захід. На його південному крилі Українці змогли частково стримати окупантів на Поділлі. Тим часом на півночі будьонівці через Рівне прорвалися до Львова, а основні сили "красной арміі" вже оперували на околицях Варшави. Падіння польської столиці було цілком реальною перспективою. Над незалежністю Польщі нависла загроза.

Що би сталось, якби Совєтам вдалось прорватися до Європи, вже зазначено вище.
Але цього не сталось. "Чудо над Віслою" надовго зупинило московітську жагу окупації Європи, принаймі, на років 20.
Згадуючи про події серпня – вересня 1920-го, часом забувають, що великі перемоги часто складаються з невеликих ударів, які можуть нести ключове значення. Одним із таких ударів був той, якого наша українська VI Січова Стрілецька дивізія під командуванням генерала Марка Безручка завдала під Замостям "1-ой конной арміі" Сємьона Будьонноґо. Якби не оборона Замостя, то "конніца Будьонноґо" змогла би прийти на допомогу Тухачєвскому і Варшаву вже б ніхто не врятував, а шлях на Німеччину був би відкритим. Варшава завдячує своїм порятунком не тільки Пілсудському, а й стійкості в Замості українських вояків та військовому стратегічному таланту Марка Безручка.

Оборона Замостя і зрада поляків

Саме полковник Армії УНР – Марко Безручко став на чолі оборони міста Замостя, його заступником був начальник штабу 6-ї дивізії – Всеволод Змієнко. Варто зауважити, що Замостя було українським містом, як і решта міст і сел Розточчя, Холмщини і решти Західних Теренів України, що опинились за так званою "лінією Керзона", Польща лише почала тут відчувати себе повновладними господарями. Проте, відповідальність за оборону міста переклали на Українців.

Польові укріплення, збудовані навколо Замостя, являли собою лінію стрілецьких осередків, кожен розрахований на пів взводу-взвод піхоти, без ходів сполучення між собою і тилом. Вся лінія була прикрита 1-2 рядами колючого дроту, спішно встановленого саперами української дивізії. Знову тактику і стратегію оборони розробляв Марко Безручко.

В Замості Українці прийняли на себе удар "1-ой конной арміі" Сємьона Будьонноґо. Остання не встигла на варшавський розгром армій Тухачєвскоґо і після невдалої спроби здобути Львів рушила північніше, у напрямку Замостя, розраховуючи обійти сили поляків та вирвати ініціативу з їхніх рук. Але 29 серпня наштовхнулася на оборону Замостської фортеці. Цього дня підлеглим Безручка довелося відбивати атаки спішених кіннотників. Наступного генералові не стало легше – будьонівці повели наступ зусібіч, маючи намір взяти захисників у кільце. Із заходу вони прорвали дротяні огорожі та, якби не зусилля сотні Українців, увірвалися б у містечко. У цих боях захисники втратили підтримку двох з трьох наявних у них бронепотягів.
1 вересня кіннота Будьонноґо спішно відступила разом із рештою "красных" військ, у зв'язку з наближенням з півдня піхотної дивізії Станіслава Галлера, яка йшла на підмогу захисникам Замостя. Цього ж дня, під Комаровим (неподалік Замостя) армія Буддьонноґо була атакована 1-ю Польською кавалерійською дивізією полковника Юліуша Руммеля і втративши вбитими і пораненими близько 4 тисячі бійців змушена була відступити в напрямку Володимира-Волинського. Після цих поразок "1-ой конная армія" Будьонноґо втратила свою здатність "молота, який весь час пробивав фронт Польської Армії".

За цю перемогу, Безручко і Змієнко отримали звання генерал-хорунжих армії УНР.
Генерал Безручко своїми діями остаточно поховав плани більшовицького командування взяти в кільце польські армії та прорватися на захід у Німеччину. Хоча основні сили червоних під командуванням Тухачєвскоґо були розгромлені на Віслі, червоний звір був сильний кількісно, та й зброї йому не бракувало навіть після шести років безперервної війни. Заодно генерал зламав один стереотип, поширений у військових колах: чомусь вважається, що зі штабістів виходять кепські польові командири, мовляв, тому що люблять тишу і без карти кроку не ступлять. Хоча робота штабного офіцера й справді дуже відрізняється від усталеного образу військового, це не означає, що штабіст не може командувати військами. Може, і часом просто блискуче, що й довів на власному прикладі Марко Безручко.

Після відбиття ворожої атаки на Замостя 6-та Січова дивізія пішла в контрнаступ, відомий під загальною назвою "Чудо над Віслою". Середня група військ Армії УНР під проводом Марка Безручка вела восени контрнаступ проти совєтських окупантів, зайняла Поділля по лінії Шаргород—Бар—Літин. За вересень – жовтень 1920 року українська та польська армії відвоювали Поділля і вийшли на Наддніпрянщину. Але тут генерала очікував несподіваний удар. Без консультації із українськими союзниками 12 жовтня 1920 року Польща несподівано підписує сепаратне перемир’я з Совєтськой Россієй.
Українська армія залишилася сам на сам...
Наслідки були очікуваними: у листопаді 1920-го її війська знову переходили на схід за Збруч. Цього разу вже востаннє. І той перехід видавався вже трагічним апофеозом усього попереднього: на переправі вояки УНР кидали зброю в річку, бувало, пошкоджували гвинтівки і кулемети, щоб уже ніхто не мав із них користі...
В березні 1921 року Польща і Совєтська Россія підписують сепаратний "Ріжскій мірный доґовор", наслідком чого стало пошматування України, Литви і Білорусі між Польщею і Совєтами...

Так Польща "віддячила" Українців за те, що ціною своїх життів знесилена і знекровлена Армія УНР врятувала Польщу від совєтської окупації. Ляхи вкотре довели (і ще не раз доведуть), що вони є найбільш підступним та брехливим сусідом, гірше хіба що кацапи. Втім, за свою жадібність вже через два десятки років ляхи будуть покарані — заграваючи водночас і з Совєтами і з Третім Райхом в надії отримати ще шматочки земель від пошматованих сусідніх країн, Польща сама стане жертвою показового розділу між двома кривавими імперіями — большевістським Совєтським Союзом і нацистським Третім Райхом.

Марко Безручко на чужині

Невідомо, що вчинив зі своєю зброєю Безручко. Але він був не з тих, хто втрачає надію.
Після польсько-совєтської війни генерал-хорунжий Марко Безручко проживав у Варшаві. Голова УГКЦ Андрей Шептицький запрошував його перебратися до Галичини. Однак поляки категорично заборонили переїзд на Галичину, адже боялися, що Безручко організує масштабний антипольський рух.
Марко Безручко турбувався про українських військових, що проживали у важких умовах в польських таборах для інтернованих.
В еміграції генерал продовжував активну діяльність. З травня по серпень 1921 року – військовий міністр в уряді УНР. Згодом пішов у відставку з цієї посади на знак протесту проти урядової політики. Втім, у 1927-му повернувся до активної діяльності за фахом, ставши членом таємного 29-особового Генерального штабу військового міністра УНР в екзилі генерала Володимира Сальського. Водночас він вів активну громадську та наукову діяльність, був головою Українського клубу, у 1931–1935 роках очолював Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві, редагував і видавав військово-історичний мемуарний збірник «За Державу», написав книжку «Українські Січові Мтрільці на службі Батьківщині».

Окрім громадської діяльності треба було на щось жити. Генералові пощастило працювати за фахом у польському військовому картографічному інституті у Варшаві.

Під час святкування 20-річчя відродження Речі Посполитої польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом «Vіrtutі Міlіtarі», але: «Я воював за Україну, а не за Польщу,» – заявив бойовий генерал-хорунжий України і відмовився від найвищої польської нагороди.

«Я воював за Україну, а не за Польщу!»
Марко Безручко

У Варшаві, місті, яке Марко Безручко фактично врятував своєю відвагою, минули останні 20 років його життя. Особливо важкими були останні роки – з 1939-го Варшава опинилася під окупацією Третього Райху і виявилася одним з тих міст, де нацистський режим був особливо жахливим.
Повсякденною реальністю стали тотальне зубожіння, брак найнеобхіднішого, зокрема їжі, терор окупантів. Навіть у цих умовах Українці продовжували власну працю – після смерті військового міністра уряду УНР в екзилі Сальського цю посаду обійняв Марко Безручко, перебуваючи на ній аж до своєї смерті 10 лютого 1944 року.
На цій посаді генералові не довелося послати в бій уже жодної армії чи навіть бійця, хоча в той час у Європі лютувала найжорстокіша за всю її історію війна. Могила Марка Безручка, на щастя, не згоріла в полум’ї одного з боїв тієї війни – Варшавського повстання, яке розпочалося за півроку після його смерті.
Марко Безручко похований у православній частині міського цвинтаря «Воля» у Варшаві поруч із могилою свого побратима генерала Всеволода Змієнка. Тут же поховано близько сотні видатних полководців та державних діячів УНР.

В окупованому Польщею українському місті Замостя, яке врятували Українці, жодна вулиця не названа на честь українських захисників міста чи на честь Марка Безручка. Натомість, вулиці названі на честь польських військових злочинців, вбивць та мародерів з усіляких "батальйонєв хлопськєх", котрі влаштували геноцид Українців 1933-1947 років на окупованих Західних Теренах України.

Вшанування Марка Безручка в рідному місті

В місті Токмак на Запорожжі за часів совєтської окупації будь-які згадки про славетного уродженця міста були ретельно витерті. Всі рідні Марка Безручка змушені були зректись близької людини, щоб вижити, і лише пошепки між собою говорили "Марко воював за НАШИХ". Тільки після відновлення Незалежності України нащадки Марка Безручка нарешті змогли говорити про свого славетного предка вголос.
Втім, за чверть століття з часу відновлення Незалежності жодна місцева влада так і не спромоглась вшанувати пам'ять Марка Даниловича бодай меморіяльною дошкою, не те щоб назвати його іменем вулицю.
Адже з набуттям Незалежності України всі совєтсько-партійні функціонери залишались при владі "на мєстах": стара совєтська пліснява навіки приростала до ісполкомовскіх крєсєл, помираючи в них, а на їх місце приходила "молодая смєна" престарілих комсомольців з числа синів, братів, кумів, сватів і всідались в ці самі крісла, навіть не відшкарябуючи дохлу совєтську плєсєнь попередників, і теж там помирали. Зверху всідались вже "бойкіє комсомольцы і крєпкіє хозяйствєннікі" з числа рєґіоналов та понаїхавших з РФ кацапів, котрих зрештою взяв "под крыло" клан пшонки.
Після Майдану пшонні окупанти нікуди не поділись і все ще керують містом і районом.
Відповідно, вся ця антидержавна українофобна пліснява активно опиралась десовєтізації та декомунізації.
Звісно ж, назвати на честь народженого в місті Токмак легендарного генерала УНР Марка Безручка вулицю українофоби не були згодні. Адже історична постать такого масштабу має бути вшанована у назві однієї з центральних вулиць! Ну не перейменовувати ж уліцу лєніна? Провладні коллабораціоністи міста почали вдаватись до хитрощів, граючись з фейковими перейменуваннями: "рєволюционная пусть будєть нє в чєсть октябрьской, а в чєсть всєх рєволюций", "володарскоґо на волОдарского", тощо. Але Київ вимагав декомунізації і вшанування українських історичних постатей.
Зрештою, наказом зі столиці було перейменовано низку вулиць в місті. Найдовшу вулицю Європи, що перетинає все місто, Київ назвав на честь Василя Вишиваного.

А ось іменем Марка Безручка місцева влада таки встигла назвати одну з вулиць до наказу зі столиці.
Ні, не головну Революційну назвали на честь легендарного генерала, що врятував Європу — вона тепер Центральна вулиця — це вважай вулиця без назви. Хоча можна було якраз і головну вулицю назвати іменем славетного земляка Марка Безручка.
Ні, це вулиця зовсім не в центрі. Це загублена у нетрях приватного сектору вуличка, яку не всі мешканці міста можуть і знайти, раніше називалась іменем Островскоґо.
Щоправда, подейкують, що хтось з мешканців вулиці зробив свій вибір на честь славетного земляка, коли пропонувались до обговорення варіянти назв. Може це рідні Марка Даниловича? Що ж, принаймі хоч цей факт тішить — в місті є свідомі Українці, які не піддались метастазам совєтської пропаґанди та скацаплення.
Звісно, вулиця має тепер пишатись таким іменем, хоч вона і виглядає як звичайний ґрунтовий провулок, без асфальту і тротуарів. І хоча мешканці вулиці більш-менш охайно утримують свою вулицю, все ж, тепер місцевій владі не завадило би привести до ладу вулицю з таким іменем. Встановити меморіяльну табличку на початку вулиці, встановити вказівники, бо знайти її навіть місцеві не в змозі... Та чи варто чекати такого кроку від НЕукраїнської влади міста? Навряд чи...
Коллаборантська влада навмисне зробила все, аби іменем Марка Безручка було названо вуличку десь глибоко в нетрях приватного сектору, "подальше от ґлаз" — а перейменовувати наново вже ніхто не буде!
Якщо вже ім'я легендарного генерала, який врятував Європу, вшановано в топоніміці міста, нехай хоч так, то може все ж варто хоча б яку меморіяльну дошку і в центрі міста встановити? Є ще площі зі старими совєтськими назвами, про які забули, площа Дружби Народів на перетині Центральної і Гоголя, центральний майдан міста безіменний (як тепер і Центральна вулиця).
Та знову ж, годі чекати якогось проукраїнського рішення від окупантської влади пшонних коллабораціоністів.
Вони навіть не вшановують Захисників України, що загинули в зоні АТО, а це 5 хлопців з міста Токмак! Їх в місті поіменно мало хто назвати в змозі... Навіть меморіяльної дошки немає. Зате під совєтським танком місцеві ватніки регулярно збираються на поклонєнія...

Схоже, ще довго чекати, доки в Україні належним чином будуть вшановуватись Герої і Захисники України...

А поки що Захисників України і Героїв Визвольних Змагань належним чином вшановує лише Український Інститут Національної Пам'яті та група небайдужих свідомих Українців, які сьогодні намагаються змінити Україну.
Наприклад, пан Віталій Гайдукевич шанує свого земляка Марка Безручка, адже обидва з Токмака. Втім, пан Гайдукевич однаково шанує всіх героїв Визвольного Руху і робить все можливе, щоби їх постаті відродились в сучасному ідеологічно-патріотичному вихованні Збройних Сил України. Тому як результат спільної роботи УІНП і ініціятора відродження українського однострою — експозиція на Майдані в столиці до Дня Захисника України 14 жовтня 2017 року.
Серед видатних Українців доби Визвольних Змагань — Марко Безручко!
Українець, який врятував Європу.

2 коментарі до “Марко Безручко — Українець, який врятував Європу

  1. Сповіщення: 100 років кривавих Совєтів – ПОРОХІВНИЦЯ

  2. Сповіщення: «Порохівниця» — 2017 – ПОРОХІВНИЦЯ

Коментувати не дозволено.