Марко Безручко
Українець, який врятував Європу

 
Українець врятував Європу і Польщу від совєтської окупації та від нацизму ще у 1920 році.
Вірніше, ІІ Світова війна була відтермінована на два десятка років і не почалась одразу по завершенню І Світової війни.
Зупинити такий розвиток подій зміг генерал-хорунжий Дієвої Армії УНР Марко Безручко…

 
До 135-річчя з дня народин Марка Безручка

„Сильна армія — це право на існування нації“
— Марко Безручко

Марко Данилович Безручко народився 31 жовтня 1883 року в сучасному місті Токмак на Запорожжі. (у той час — Великий Токмак, Таврійська губернія).
Майбутній генерал Армії УНР в 1908 році закінчив Одеське військове училище, а в 1914 закінчив Миколаївську військову академію россійсько-імперського Генерального штабу у Санкт-Петербурґє.
Кар'єру військового почав зі служби у різних штабах царської россійсько-імперської армій, де здобув досвід, що пізніше використає у відкритих боях під час Першої Світової війни.
На різних офіцерських посадах в россійсько-імперській армії воював і був пораненим в роки Першої Світової війни.

Коли большевікі визначили долю Россійської Імперії, разом з іншими бойовими побратимами по службі Марко Безручко перейшов на бік армії Української Народньої Республіки. Офіцер займав керівні посади у штабах українського війська, але залишився непомітним у тогочасній воєнній хроніці.

Марко Безручко розпочав свою службу Україні як помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу УНР, пізніше — Армії Української Держави (Гетьманату). З грудня 1918 року він стає начальником персонального відділу Генштабу УНР, з березня наступного року — начальником штабу Окремої Запорожської бригади ім. Симона Петлюри Дієвої Армії УНР, а з червня 1919-го перебуває на тій самій посаді в Корпусі Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця.
Доволі холодно та стримано зустріли галичани наддніпрянця Безручка, але скоро крига скресла — Січовики оцінили якості нового начальника штабу Корпусу Січових Стрільців.

“Це був скромний, поважний вояк із крови й кости, добрий психолог, знаменитий тактик, не гординя з приводу свого військового ступеня, заслуг чи становища, а приязно ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво. Коли старшини чи стрільці називали його “старий”, то в цьому слові була і любов, і пошана, і респект”.

Саме таким згадував начальника штабу корпусу Січових Стрільців, генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка січовий стрілець Дмитро Герчанівський.
Словом, наш земляк швидко "острільчився", бо виявився не підфарбованим, а справжнім запорожським козаком, навіть одержав поважне прізвисько "Старий".

Тандем Коновалець—Безручко зробив Корпус Січових Стрільців найміцнішим в Дієвій Армії УНР.
Полковник Безручко, ніколи сам не розлучаючись із рушницею, водив Січовиків і на поляків, і на дєнікінцев , брав участь у обороні Києва. Та передусім головною цариною Безручка була тактика і стратегія, тому здебільшого він не вів у бій, а планував бій, схилившись над мапами при світлі каганця.

Марко Безручко не став такою легендою для своїх вояків, як, наприклад, Петро Болбочан чи Всеволод Петрів, передусім тому, що, на відміну від останніх, служив переважно в штабах і був, так би мовити, у тіні. Такою є доля всіх штабістів — вони та їхня праця непомітні, їх мало хто зауважує, але саме від них залежать успішність проведення військових операцій і водночас життя та смерть побратимів-фронтовиків. Додатковим наслідком цього є те, що про штабістів нечасто почуєш у споминах сучасників. Постать генерала Безручка не стала винятком — дуже мало відомо про його роль у подіях 1917—1919 років — про нього за цей період майже немає згадок. Було б так і з 1920-м, якби не той факт, що під саму "завісу" подій визвольної боротьби доля дала йому можливість виступити справжнім полководцем, та й то в одній із переломних битв історії, наслідки якої визначили долю не тільки України і сусідньої Польщі, а й всієї Європи!
 

Загальна військово-політична ситуація
на початку 1920-х

Ситуація в Європі в ті часи нагадувала справжнє пекло.
Велика Війна, яка у 1914 році роздмухалась завдяки неабияким зусиллям Россійской Імпєріі — знайомими в наш час гібридними методами, і саме через острах втрати України Ніколай-ІІ роздмухав цю війну, яка за чотири роки перетворила Європу в суцільні руїни з десятками мільйонів загиблих... Імперії та монархії сипались немов карткові будинки, і 11 листопада 1918 року формально І Світова війна була завершена (ще два десятки років її будуть називати Велика Війна, наївно вважаючи, що повторення не буде).
Першими з-під уламків Россійської Імперії оголосили Незалежність Фінляндія і Україна.
Але Велика Війна не завершилась, радше, навпаки — Україна опинилась в епіцентрі Великої Війни, що спалахнула неабияким полум'ям саме на українських теренах...

З-під уламків Россійської Імперії постав кривавий мутант — ніким не визнане квазідержавне утворення "Совєтская Россія" з терористичним режимом большевіков, котрі прагнули вже нової імперії і нової великої війни: "Разжечь міровой пожар!"
Совєтська Россія прагнула не лише відновити кордони імперії, але й зазіхала на всю Європу, на увесь Світ, щоб всюди поширити ідеї большевізму-коммунізму.
Впевненості большевікам додавали їх успіхи в Україні, Білорусі та на Кавказі. Якщо не вдалось одразу повернути під контроль Петроґрада Фінляндію та країни Балтії, то решту "утрачєнных тєрріторій" Совєтьска Россія змогла поступово окупувати або прагнула довершити окупацію.

Україну взагалі шматували з усіх боків "добрі сусіди", а кацапи нападали водночас як "красныє", так і "бєлыє". Замість того, щоб звільняти Россію від большевізма, Вооружённиє Сіли Юґа Россіі на чолі з українофобом польського походження дєнікіним йшли на Київ. Столиця переходила з рук у руки, зрештою, залишки Армії УНР були загнані у Трикутник Смерті на Волині...
До втрати Першої Незалежності також привела й ціла низка помилок українських політиків, хоча певну роль зіграла і позиція міжнародної спільноти, котрі не бачили Україну, як державу. Чого лиш варта ганебна Паризька мирна конференція 1919 року , з якої дипломатичну делегацію вже визнаної дипломатично Української Народньої Республіки фактично виставили за двері, бо французькі політикани розмальовували мапу повоєнної Європи на свій розсуд і фаворитом у Версалі була Польща.
Фактично у 1920 УНР вже була знищена, і сліду не лишилось від БНР. У Совєтів на фронтах з "бєлой ґвардієй" був неймовірний успіх, і до 1920 року ВС Юґа Россіі були фактично загнані на Кримський півострів, Кавказ вже майже був совєтський. Залишалось "вєрнуть" Польщу і відкрити шлях на Європу! Апетити і амбіції большевіков зростали і поверненя імперської території їм було замало, вони прагнули більше!
Кацапи-большевікі захопились ідеєю "всємірной рєволюции пролєтаріата" і малювали у себе червоні глобуси.
"Впєрёд! На Запад! На Варшаву! На Берлин! Разжечь міровой пожар Рєволюции! На клінках прінєсті счастьє трудящімся Європы! Напоіть красных конєй в Сєнє! На Варшаву! На Бєрлін! На Паріж! Бєй буржуєв!" — верещав у своїх закликах картавий Вошьдь.
Совєтська окупація Польщі відкривала шлях на Німеччину, де вже "товаріщі" готували створення всіляких "Баварскіх ССР", і мала стати ще більш роздмухати німецьку "пролєтарскую рєволюцию" марксістів, щоб полум'я розгорілось по всій Європі. Комінтерн вже утворював всілякі квазіутворення, на кшталт "Вєнґєрской ССР", були навіть "Люксємбурґская ССР" і "Ельзасская ССР"!
Большевікі вже бачили Європу "красной"!

Той наступ "красной арміі" нічим не відрізнявся від ординської навали.
І як завжди у Східній та Центральній Європі подекуди вирішувалася доля континенту.
"Красная" загроза нависла над усією Європою. За Польщею лежала Німеччина — в хаосі "революції" люмпену, розорена війною та інфляцією, принижена Версальським договором, держава була легкою мішенню для аґресії ззовні під доволі привабливими для нижчих прошарків населення гаслами. Власне, несправедлива Версальська система та недолугість і недалекоглядність тогочасних європейських політиків і політиканів (насамперед, французьких) призвели до умов, в яких чудово зародились метастази большевізму по всій Європі! Якби "красным коням" вдалося доскакати до берегів Рейну, знесиленій війною і розрухою Європі довелося б мати справу з тоталітарною диктатурою в самому своєму серці ще на початку 1920-х років, і соціал-большевізм швидко переріс би в соціал-націоналізм. Друга Світова війна розпочалася би одразу за Першою, тільки ще жорстокіше і зі ще більшим розмахом. І "уставшая от войни" Європа не отримала б "золоту добу" Інтербеллум (Міжвоєння). І те що відбувалось в Україні між двома світовими війнами цілком могло відбуватись по всій Європі — кривавий "красний тєррор", суцільний грабунок, Голодомор…
Власне, вже у 1930-х роках Совєтам все ж вдалось роздмухати криваву війну в Еспанії — вони показали Європі на що здатні, втім, Європа відвернулась від Еспанії так само, як від України…

Вимушений союз з ворогом

Становлення Польщі теж відбулось.
Незалежність Польща отримала в день офіційного завершення Ⅰ Світової війни, 11.ХІ.1918 — на рік пізніше, аніж проголосила Незалежність Україна. При цьому, Фінляндія, Україна, Литва і Білорусь проголошували свої акти про Незалежність, а Польща сиділа й чекала, доки їм дадуть незалежність і до кінця війни вважала себе частиною вже неіснуючої Россійської Імперії. І хоча було проголошено створення Королівства Польського, проте, поляки все одно ще рік сиділи й чекали від Франції подарування "нєподлєжносці".
Створивши перші державні інститути, Польща відразу ж вплуталася в збройні конфлікти: із Німцями — за Познань та Верхню Сілезію, з Чехами — за Тешинську Сілезію, з Українцями — за Львів і всю Східну Галичину, з Литовцями — за Вільно, з Совєтами — за Білорусь. Поляки мріяли відродити "велику Речь Посполиту" в кордонах середньовіччя.

Українська Народня Республіка почала втрачати Державність ще у 1919-му…
1920 року Головний Отáман УНР Симон Петлюра, наробивши купу помилок, зробив останню спробу відвоювати Незалежність України. УНР була загнана в невеличкий куток і затиснута зі сходу Совєтами, із заходу Польщею. Це був наслідок недолугої політики соціялістів Винниченка і Петлюри, включно з безглуздою стратою легендарного полководця Болбочана...
Українці несли неймовірні втрати, кількість полеглих навіть не велась вже...
Верховний Отаман УНР Симон Петлюра був загнаний в глухий кут...

Марко Безручко на той час, як і багато хто з його побратимів, уже опинився в польських концтаборах для інтернованих після переходу кордону з Польщею у грудні 1919 року. Умови перебування в таборах були кепськими: вояки армії УНР жили в бараках, харчувалися тим, що виділяли їм інтенданти, одягом слугувало те, що принесли на собі з боїв. Права носити зброю в них, ясна річ, не було. До того ж, вирували хвороби та епідемії.

Ситуація для Марка Безручка кардинально змінилася в січні 1920 року. Саме тоді він, виконуючи завдання Головного Отамана УНР Симона Петлюри, розпочав формування VI Січової Дивізії Дієвої Армії УНР, командиром якої 8 лютого його призначили офіційно. Це призначення відбулось внаслідок започаткованих перемовин між Петлюрою і поляками.

Зліва праворуч: польський генерал Лістовський, Верховний Отаман УНР Симон Петлюра, українські полковники Сальський і Безручко. Бердичів, квітень 1920.

Було зрозуміло, що самотня і знекровлена Дієва армія УНР не здолає хоч і кепсько організовану, але вельми численну й непогано озброєну за рахунок трофеїв "красную армію". Петлюра був загнаний в кут в усіх сенсах цього слова.
І ось "допомогу" великодушно запропонувала Польща, але за умови, що Петлюра зречеться Галичини й Волині!
Ворог, котрий ще вчора шматував Західну Україну, запропонував військовий союз, і іншого виходу, схоже, не було.
Це був вимушений союз з ворогом проти ще більш сильнішого ворога...
За умовами Варшавського договору, укладеного між Пілсудським і Петлюрою 26 квітня 1920 року, польська сторона зобов’язувалася надати українській армії воєнну допомогу.
Не задарма — навзамін УНР зрікалася будь-яких прав на територію Західної України!
Наслідком цього пакту став спільний українсько-польський похід на окуповану большевікамі Центральну та Східну Україну, що розпочався вже наприкінці квітня 1920 року. У об’єднаних збройних силах під командуванням Польщі було тільки три дивізії з інтернованих Українців, якими командували Марко Безручко і Олександр Удовиченко . На шляху до Києва до українських дивізій приєдналися учасники Першого Зимового Походу під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

Головний Отáман Симон Петлюра і генерал-хорунжий Марко Безручко (справа наліво на передньому плані) приймають парад українсько-польських військ у Києві 8.V.1920.

7 травня 1920-го вояки Марка Безручка здобули Київ і спільно з поляками відкинули большевіков за Дніпро, але дуже швидко, рівно за місяць, 6 червня 1920 року, союзники полишили Київ та почали відступати. Відступали вперто, знаючи, що наступний шанс відвоювати власну державність випаде нескоро... Большевікі змушені були буквально вигризати знекровлених Українців з природніх перепон: ярів, балок. Поляки, звісно, відступили швидко і глибоко в тил. Попри впертий опір, на початку липня 1920-го "красная армія" прорвалася в районі Проскурова і фронт покотився далі на Захід. На його південному крилі Українці змогли частково стримати окупантів на Поділлі. Тим часом на півночі "будьоновци" через Рівне прорвалися до Львова, а основні сили "красной арміі" вже оперували на околицях Варшави. Падіння польської столиці було цілком реальною перспективою. Над незалежністю Польщі нависла загроза.

Що би сталось, якби Совєтам вдалось прорватися до Європи, вже зазначено вище. Але цього не сталось.
"Диво над Віслою" надовго зупинило московітську жагу окупації Європи, принаймі, на 20 років.
Згадуючи про події серпня—вересня 1920-го, часом забувають, що великі перемоги часто складаються з невеликих ударів, які можуть нéсти ключове значення. Одним із таких ударів був той, якого наша VI Січова Стрілецька Дивізія Дієвої Армії Української Народньої Республіки під командуванням генерала Марка Безручка завдала під Замостям "1-ой конной арміі" сємьона будьонноґо. Якби не оборона Замостя, то "конніца будьонноґо" змогла би прийти на допомогу товаріщу тухачєвскому і Варшаву вже б ніхто не врятував, а шлях на Німеччину був би відкритим. Варшава завдячує своїм порятунком не тільки Пілсудському, а й стійкості в Замості українських вояків та військовому стратегічному таланту Марка Безручка.
 

Оборона Замостя і зрада поляків

Саме полковник Армії УНР – Марко Безручко став на чолі оборони міста Замостя, його заступником був начальник штабу 6-ї дивізії – Всеволод Змієнко. Варто зауважити, що Замостя було українським містом, як і решта міст і сел Розточчя, Холмщини і решти Західних Теренів України, що опинились за так званою "лінією Керзона", Польща лише почала тут відчувати себе повновладними господарями. Проте, відповідальність за оборону міста переклали на Українців.

Польові укріплення, збудовані навколо Замостя, являли собою лінію стрілецьких осередків, кожен розрахований на пів взводу-взвод піхоти, без ходів сполучення між собою і тилом. Вся лінія була прикрита 1-2 рядами колючого дроту, спішно встановленого саперами української дивізії.
Знову тактику і стратегію оборони розробляв Марко Безручко.

В Замості Українці прийняли на себе удар "1-ой конной арміі" сємьона будьонноґо. Остання не встигла доскакати на варшавський розгром товаріща тухачєвскоґо і, після невдалої спроби здобути Львів, рушила північніше, у напрямку Замостя, розраховуючи обійти сили поляків та вирвати ініціативу з їхніх рук. Але 29 серпня наштовхнулася на оборону Замостської фортеці. Цього дня підлеглим Безручка довелося відбивати атаки спішених кіннотників. Наступного генералові не стало легше – "будьоновцы" повели наступ зусібіч, маючи намір взяти захисників у кільце. Із заходу вони прорвали дротяні огорожі та, якби не зусилля сотні Українців, увірвалися б у місто Замостя. У цих боях захисники втратили підтримку двох з трьох наявних у них бронепотягів.
1 вересня кіннота будьонноґо спішно відступила разом із рештою "красных" військ, у зв'язку з наближенням з півдня піхотної дивізії Станіслава Галлера, яка йшла на підмогу захисникам Замостя. Цього ж дня, під Комаровим (неподалік Замостя) армія будьонноґо була атакована 1-ю Польською кавалерійською дивізією полковника Юліуша Руммеля і втративши вбитими і пораненими близько 4 тисячі бійців змушена була відступити в напрямку Володимира-Волинського. Після цих поразок "конная армія" будьонноґо втратила свою здатність "молота, пробівающєґо фронт Польскої Армії".

Відзнака VI Січової Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР

За цю перемогу, Безручко і Змієнко отримали звання генерал-хорунжих Армії Української Народньої Республіки.
Генерал Безручко своїми діями остаточно поховав плани командування большевіков взяти в кільце польські армії та прорватися на захід у Німеччину, до якої лишався один кінний марш-кидок.
Хоча основні сили "красных" під командуванням тухачєвскоґо були розгромлені на Віслі, "красный" звір був сильний кількісно, та й зброї Совєтам не бракувало навіть після шести років безперервної війни.
Проте, генерал Безручко зламав один стереотип, поширений у військових колах: чомусь вважається, що зі штабістів виходять кепські польові командири, мовляв, тому що люблять тишу і без мапи кроку не ступлять. І хоч робота штабного офіцера й справді дуже відрізняється від усталеного образу військового, це не означає, що штабіст не може командувати військами. Може, і часом просто блискуче, що й довів на власному прикладі Марко Безручко!

Після відбиття ворожої атаки на Замостя VI Січова Дивізія пішла в контрнаступ, відомий під загальною назвою "Диво над Віслою". Середня група військ Армії УНР під проводом Марка Безручка вела восени контрнаступ проти совєтських окупантів, звільнила Поділля по лінії Шаргород—Бар—Літин. За вересень–жовтень 1920 року українська та польська армії відвоювали Поділля і вийшли на Наддніпрянщину. Ще трохи, й Київ...
Але тут Армію УНР очікував несподіваний удар...

За спинами знесиленої Армії УНР, без консультацій з українськими союзниками, 12 жовтня 1920 року Польща несподівано підписує сепаратне перемир’я з терористичним квазідержавним утворенням "Совєтская Россія".
Українська Армія залишилася сам на сам…

Наслідки були очікуваними: у листопаді 1920-го змучена, знесилена й знекровлена Армія УНР знову переходила на захід за Збруч. Цього разу вже востаннє…
І той перехід видавався вже трагічним апофеозом усього попереднього: на переправі вояки УНР кидали зброю в річку, бувало, пошкоджували гвинтівки і кулемети, щоб уже ніхто не мав із них користі…
Всеволод Петрів зламав навпіл свою різну шаблю, щоби не дісталась ляхам!
За Збручем, на окупованих поляками теренах України, Українці потрапляли в "дружні" концтабори інтернованих…
Такою була "вдячність" від ляхів…

В березні 1921 року Польща і Совєтська Россія підписують сепаратний "Ріжскій мірный доґовор", наслідком чого стало пошматування України, Литви і Білорусі між Польщею й Совєтами...
Це була також кривава згода Антанти проти України...

…В березні 1921 року Польща і квазідержавне утворення "Совєтская Россія" підписують сепаратний "Ріжскій мір", наслідком чого стало пошматування України, Литви і Білорусі між Польщею й Совєтами…
Це була також кривава згода Антанти проти України…

Так Польща "віддячила" Українців за те, що ціною своїх життів знесилена і знекровлена Армія УНР врятувала Польщу від совєтської окупації. Ляхи вкотре довéли (і ще не раз доведýть), що вони є найбільш підступним та брехливим сусідом, гірше хіба що кацапи. Втім, за свою жадібність вже через два десятки років ляхи будуть покарані — заграючи водночас і з Совєтами і з Третім Райхом в надії отримати ще шматочки земель від пошматованих сусідніх країн, союзниця двох кривавих тиранів Польща сама стане жертвою показового розділу між двома кривавими імперіями — большевістським Совєтським Союзом і нацистським Третім Райхом.
Але це вже інша історія…
 

Марко Безручко на чужині

Невідомо, що вчинив зі своєю зброєю Безручко. Але він був не з тих, хто втрачає надію.
Після польсько-совєтської війни генерал-хорунжий Марко Безручко проживав у Варшаві. Голова УГКЦ Андрей Шептицький запрошував його перебратися до Галичини. Однак поляки категорично заборонили рятівнику Польщі переїзд на Галичину, адже боялися, що Безручко організує масштабний антипольський рух.
Марко Безручко турбувався про українських військових, що проживали у важких умовах в польських таборах для інтернованих.
В еміґрації генерал продовжував активну діяльність. З травня по серпень 1921 року — військовий міністр оборони в уряді УНР в екзилі. Згодом пішов у відставку з цієї посади на знак протесту проти урядової політики. Втім, у 1927-му повернувся до активної діяльності за фахом, ставши членом таємного 29-особового Генерального штабу військового міністра УНР в екзилі генерала Володимира Сальського. Водночас він вів активну громадську та наукову діяльність, був головою Українського Клюбу, у 1931–1935 роках очолював Українське військово-історичне товариство у Варшаві, редагував і видавав військово-історичний мемуарний збірник «За Державу», написав книжку «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині».

Окрім громадської діяльності треба було на щось жити. Генералові пощастило працювати за фахом у польському військовому картографічному інституті у Варшаві.

Під час святкування 20-річчя відродження Речі Посполитої польська влада нагородила Марка Безручка вищим орденом „Vіrtutі Міlіtarі“, але бойовий генерал-хорунжий України відмовився від найвищої польської нагороди:

«Я воював за Україну, а не за Польщу!»
Марко Безручко

У Варшаві, місті, яке Марко Безручко фактично врятував своєю відвагою, минули останні 20 років його життя. Особливо важкими були останні роки — з 1939-го Варшава опинилася під окупацією Третього Райху і виявилася одним з тих міст, де нацистський режим був особливо жахливим.
Повсякденною реальністю стали тотальне зубожіння, брак найнеобхіднішого, зокрема їжі, терор окупантів. Навіть у цих умовах Українці продовжували власну працю — після смерті військового міністра уряду УНР в екзилі Сальського цю посаду обійняв Марко Безручко, перебуваючи на ній аж до своєї смерті 10 лютого 1944 року.
На цій посаді генералові не довелося послати в бій уже жодної армії чи навіть бійця, хоча в той час у Європі лютувала найжорстокіша за всю її історію війна...

Могила Марка Безручка, на щастя, не згоріла в полум’ї одного з боїв тієї війни – Варшавського повстання, яке розпочалося за півроку після його смерті.
Марко Безручко похований у православній частині міського цвинтаря „Воля“ у Варшаві поруч із могилою свого бойового побратима генерала Всеволода Змієнка. Тут же поховано близько сотні видатних полководців та державних діячів Української Народньої Республіки...

В окупованому Польщею українському місті Замостя, яке врятували Українці, жодна вулиця не названа на честь українських захисників міста чи на честь Марка Безручка. Натомість, вулиці названі на честь польських військових злочинців, вбивць та мародерів з усіляких "батальйонєв хлопськєх", котрі влаштували геноцид Українців 1933-1947 років на окупованих Західних Теренах України.
 

Вшанування Марка Безручка в рідному місті

В місті Токмак на Запорожжі за часів совєтської окупації будь-які згадки про славетного уродженця міста були ретельно витерті. Всі рідні Марка Безручка змушені були зректись близької людини, щоб вижити, і лише пошепки між собою говорили "Марко воював за НАШИХ". Тільки після відновлення Незалежності України нащадки Марка Безручка нарешті змогли говорити про свого славетного предка вголос.
Втім, за чверть століття з часу відновлення Незалежності жодна місцева влада так і не спромоглась вшанувати пам'ять Марка Даниловича бодай меморіяльною дошкою, не те щоб назвати його іменем вулицю.
Адже з набуттям Незалежності України всі совєтсько-партійні функціонери залишались при владі "на мєстах" : стара совєтська пліснява навіки приростала до ісполкомовскіх крєсєл, помираючи в них, а на їх місце приходила "молодая смєна" престарілих комсомольців з числа синів, братів, кумів, сватів і всідались в ці самі крісла, навіть не відшкарябуючи дохлу совєтську плєсєнь попередників, і теж там помирали. Зверху всідались вже "бойкіє комсомольцы і крєпкіє хозяйствєннікі" з числа рєґіоналов та понаїхавших з РФ кацапів, котрих зрештою взяв "под крыло" клан пшонки.
Після Майдану пшонні окупанти нікуди не поділись і все ще керують містом і районом.
Відповідно, вся ця антидержавна українофобна пліснява активно опиралась десовєтізації та декомунізації.
Звісно ж, назвати на честь народженого в місті Токмак легендарного генерала УНР Марка Безручка вулицю українофоби не були згодні. Адже історична постать такого масштабу має бути вшанована у назві однієї з центральних вулиць! Ну не перейменовувати ж уліцу лєніна? Провладні коллабораціоністи міста почали вдаватись до хитрощів, граючись з фейковими перейменуваннями: "рєволюционная пусть будєть нє в чєсть октябрьской, а в чєсть всєх рєволюций", "володарскоґо на волОдарского", тощо. Але Київ вимагав декомунізації і вшанування українських історичних постатей.
Зрештою, наказом зі столиці було перейменовано низку вулиць в місті. Найдовшу вулицю Європи, що перетинає все місто, Київ назвав на честь Василя Вишиваного.

А ось іменем Марка Безручка місцева влада таки встигла назвати одну з вулиць до наказу зі столиці.
Ні, не головну Революційну назвали на честь легендарного генерала, що врятував Європу — вона тепер Центральна вулиця — це вважайте вулиця без назви. Хоча можна було якраз і головну вулицю міста назвати іменем славетного земляка Марка Безручка. Або одну з вулиць в центрі міста.
Ні, це вулиця зовсім не в центрі. Це загублена у нетрях приватного сектору вуличка, яку не всі мешканці міста можуть і знайти, раніше називалась іменем Островскоґо.
Щоправда, подейкують, ніби хтось з мешканців вулиці зробив свій вибір на честь славетного земляка, коли пропонувались до обговорення варіянти назв на перейменування вулички. Можливо це рідні Марка Даниловича? Що ж, принаймі хоч цей факт тішить — в місті є свідомі Українці, які не піддались метастазам совєтської пропаґанди та скацаплення.
Звісно, вулиця має тепер пишатись таким іменем, хоч вона і виглядає як звичайний ґрунтовий провулок, без асфальту і тротуарів. І хоча мешканці вулиці більш-менш охайно утримують свою вулицю, все ж, тепер місцевій владі не завадило би привести до ладу вулицю з таким іменем. Встановити меморіяльну табличку на початку вулиці, встановити вказівники, бо знайти її навіть місцеві не в змозі... Та чи варто чекати такого кроку від НЕукраїнської влади міста? Навряд чи...
Якщо вже ім'я легендарного генерала, який врятував Європу, вшановано в топоніміці міста, нехай хоч так, то може все ж варто хоча б яку меморіяльну дошку і в центрі міста встановити? Є ще площі зі старими совєтськими назвами, про які забули, площа Дружби Народів на перетині Центральної і Гоголя, центральний майдан міста безіменний (як тепер і Центральна вулиця).
Та знову ж, годі чекати якогось проукраїнського рішення від окупантської влади пшонних коллабораціоністів.
Коллаборантська влада навмисне зробила все, аби іменем Марка Безручка було названо вуличку десь глибоко в нетрях приватного сектору, "подальше от ґлаз" — а перейменовувати наново вже ніхто не буде!
Вони навіть не вшановують Захисників України, що загинули в зоні АТО, а це 5 хлопців з міста Токмак! Їх в місті поіменно мало хто назвати в змозі... Навіть меморіяльної дошки немає. Зате під совєтським танком місцеві ватніки регулярно збираються на поклонєнія і крокодилячими сльозами заливалися, коли раптом залізяку зняли "на реконструкцію" на завод сєпара боґуслаєва, а повернули інший схожий танк під іншим номером. Для більшості місцевих совєтський танк є тотемом, а імен українських Героїв вони навіть і не знають.

Звісно ж, ніде в місті Токмак немає ані меморіяльної дошки на честь легендарного земляка, ані тим паче пам'ятника...
Сьогодні, в день 135-річчя з дня народин Марка Безручка в рідному місті про славетного земляка згадають хіба що одиниці свідомих Українців, включно з автором цієї публікації...
Жодних заходів на честь легендарного земляка міська влада не проводить і навіть не згадує про легендарного земляка. Бо в місті при владі знаходяться не Українці.

Схоже, ще довго чекати, доки в Україні належним чином будуть вшановуватись Герої і Захисники України...
А поки що Захисників України і Героїв Визвольних Змагань належним чином вшановує лише Український Інститут Національної Пам'яті та група небайдужих свідомих Українців, які сьогодні намагаються змінити Україну.
Чудово вшанував пам'ять земляка запорожський художник Михайло Дяченко — Марко Безручко є одним з 12 видатних військових доби Визвольних Змагань в арт-серії „Військова еліта Української революції 1917—1921“, яку до Дня Захисника України презентував Український Інститут Національної Пам'яті.
Серед видатних Українців доби Визвольних Змагань — Марко Безручко!
Українець, який врятував Європу!..

Марко Безручко
„Військова еліта Української революції 1917—1921“
© Михайло Дяченко © УІНП

 

Матеріял укладено з відкритих джерел.
Публікацію перевидано з минулорічної із доповненнями.
Світлини для публікації зібрано з відкритих інтернет-джерел.
Титульний постер містить роботу художника Михайла Дяченка з арт-серії „Військова еліта Української Революції 1917—1921“.
© Михайло Дяченко © УІНП © «Експертний Корпус»
Титульний постер створено для ілюстрації цієї публікації без мети комерційного використання.
Велика вдячність Михайлу Дяченку за вшанування земляка.

Укладач матеріялу і постерів:
© Dem'än Dzüba — місто Токмак, Запорожжя
2018.Х.31
© «Porohivnyçä»