Етнічна картина Світу
українською

Еспанія чи Іспанія? Сакартвело чи Грузія? Швайцарія чи Швейцарія?
Це такі ж питання, як "в Україні чи на Украінє?", "Білорусь чи Бєлоруссія?", "Третій Райх чи Трєтій Рєйх?", "Московія чи Россія?"
Коли «Порохівниця» поширює публікації про Еспанію, зокрема й в соцмережах у еспанських групах для Українців, то частина респондентів (часто "русскоґаварящіє") в першу чергу кидаються висміювати досовєтский усталений українськомовний топонім Еспанія. Марними є будь-які спроби пояснювати, що саме так в українському правописі та літературі й писалась назва Королівства Еспанія, аж доки не сталась совєтізація правопису під час Голодомору. Також не вірять, що новий український правопис 2019 року повернув норми досовєтського правопису, а відтак тепер знову правильно писати українською саме Еспанія, як і Атени замість "Афін", маратон замість "марафону", етер замість "ефіру" або міт замість "міфу". Хоча, ніхто не забороняє писати за звичкою. Зрозуміло, що на сприйняття потрібен час.

Допомогти розібратись у неточностях написання й зруйнувати совєтські міти щодо топоніміки та етимології допоможе український науковець, літературознавець і публіцист, керівник Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова пан Олег Баган.
„Неправильно чи неточно названий етнос — це неправильно й неадекватно зрозумілий і сприйнятий світ“, — вважає науковець.
Отже, до уваги Вельмишановного Панства — публіцистика про правильну етнічну картину світу.

Олег Баган — український літературознавець, публіцист, політолог, керівник Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова. Кандидат філологічних наук (2003), доцент кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.
Автор кількох збірників статей та монографій літературознавчого та політологічного змісту, зокрема: „Націоналізм і націоналістичний рух: історія та ідеї“, „Ідея і чин Ярослава Стецька“, „Іван Франко і теперішнє становище нації“, „Юрій Липа і Дмитро Донцов: змагання ідей чи особистостей?“, „Національні лідери Европи: ідеологічні портрети“.
Відповідальний редактор видань творів класиків української літератури і політичної думки: Івана Франка, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Зенона Коссака, Євгена Маланюка, Мирона Орлика і багатьох інших.

За правильну етнічну картину світу!

Олег Баган

Кожна нація формується і міцніє на основі своїх традицій — духовних, культурних, соціальних, інституційних, моральних, ідейних тощо. Однією з таких традицій є мовно-поняттєва. Залежно від того, як певна нація мовно означує зовнішній світ, тлумачить його, образно переосмислює його в своєму мовленні, так вона й утверджується в Світі.

Українська нація належить до таких тривало бездержавних народів, в яких через столітню зовнішню окупацію відбулися руйнування внутрішніх парадигм названих вище традицій. Це ставалося не випадково, а через спеціальну спрямованість імперських асиміляційних зусиль. Адже зруйнувати парадигму певної національної традиції — означає ослабити підневільну націю, зламати її живодайні інтенції.

Зрозуміло, що впродовж століть об’єктом спеціальних руйнацій була мовна традиція українства. Особливо дошкульними були дії неукраїнської влади в сталінську добу нашої історії (1925—1953 років). Саме тоді офіційна українська мовна політика, український правопис і масове суспільне мовлення піддалися вельми прицільній русифікації. Тож боротьба за повернення органічної української мови триває й, очевидно, триватиме ще довго.

Однією з важливих ланок української лінґвосистеми є номінація країн і народів. Правильне їх називання не тільки нормує систему назв чужих народів та етнічних просторів, а й правильно унормовує нашу загальну картину світу.
Неправильно чи неточно названий етнос — це неправильно й неадекватно зрозумілий і сприйнятий світ.

Саме в період совєтської окупації в українській етнономенклатурі утвердилися такі неправильні назви країн і народів, як Іспанія та іспанці, Грузія і грузини, Чечня і чеченці, Черкесія і черкеси, Осетія й осетини, Якутія і якути, Чукотка й чукчі, Росія і росіяни. Історично правильними й умотивованими їхніми відповідниками мали б бути наступні: Еспанія й Еспанці, Картвелія і Картвели, Ічкерія й Ічкери (варіант — Ічкерці), Адиґея й Адиги, Аланія й Алани, Саха і Сахалари, замість явно принизливого слова "чукчі" вартувало б уживати слово "Ораветлани" — самоназву цього прадавнього народу; Московія й московити (варіант — москалі, москвини).

У наведених прикладах ми маємо три різні варіанти мотивацій, через які в українську мову потрапили неправильні назви країн і народів.

Перший варіант — Іспанія й іспанці — це приклад поспішних змін в річищі стрімкої і насильницької русифікації українського правопису, яка тривала в 1930-ті роки, внаслідок чого були викинуті з української мови традиційні, усталені й логічно виправдані слова Еспанія та Еспанці, які мали вже й тривалу літературну традицію.
Другий приклад — це запозичені від "россіян" зневажливі назви різних народів, яких вони покорили: Грузія і грузини, Чечня і чеченці, Черкесія і черкеси, Осетія й осетини, Якутія і якути, Чукотка і чукчі. Вони ведуть своє походження з хаотичного народного російського слововжитку XVІІІ – ХІХ ст., відповідно, не мають жодного лінгвістичного підґрунтя і логіки етнічної номенклатури. Часто це різноманітні прозвиська названих народів, невідомо ким уведені й застосовувані. Всі вони використовувалися "россіянами" для зневажливої характеристики цих підкорених народів. Друга їхня мета — це позбавлення підкорених народів етнічної традиції: відібравши від них історично й етнічно правильні назви — Картвелія, Ічкерія, Адиґея, Аланія, Саха — москвини позбавляли їх відчуття власної етнічної і культурної пам’яті. Наслідком мали стати процеси денаціоналізації цих народів.
Московія в одну мить стала спадкоємцем всіх духовних, культурних, моральних, державницьких, суспільних традицій, які розвивалися на землях Русі-України від ІХ століття.

І третій приклад — "Россія і россіяни". Це зразок, коли одна нація (а в даному випадку це взагалі не нація і не народ а штучна субетнічна суміш недорозвинутих фіно-угорських племен \примітка — «Порохівниця»\) — москвини — перебрали собі духовну, культурну, ідейну (ідеологічну), історичну традиції підкореного народу (Українців), і тому через уподібнення власного свого нового етноніму до давнього українського — Русь і русини — здійснює це явно по-злодійськи. Назвавши себе у 1721 році "Россією", а московський народ — "россіянами", Московія в одну мить стала спадкоємцем всіх духовних, культурних, моральних, державницьких, суспільних традицій, які розвивалися на землях Русі-України від ІХ століття.

Якщо у випадку зі словом "Іспанія" псується українська орфоепія й культурна традиція („Ти була — Еспанія, Ти була — Еллада…“ — Євген Маланюк), у випадку зі словами "Грузія", "Чечня", "Черкесія", "Осетія", "Якутія" і "чукчі" (назва півострова Чукотка, — мабуть, має залишитися як надто засвоєний неправильний варіант) в українську мову вводиться системна плутанина в сфері нашої етнонімії і затуманюється етнічна картина світу, то у випадку зі словом "Россія" у всю українську гуманітаристику — мовознавство, історіографію, літературознавство, культурологію, етнопсихологію, соціологію, філософію тощо — вноситься глобальна плутанина через затрудненість розрізнення і плутанину понять "Русь" і "Россія", "Русини" й "россіяни", "руський" і "русскій, россійскій", тощо. А це означає, що постійної поняттєвої руйнації зазнають всі галузі української науки, не кажучи вже про публіцистику. Скажімо, коли усі культурні, духовно-церковні, історичні, політичні, ідейні явища, які ставалися на території історичної Московії протягом ХІІ – ХХ століть, будуть називатися в українській науці "московськими", а не "руськими", як є зараз, то це зніме величезну кількість логічних плутанин, поняттєвих помилок, неправильних інтерпретацій.

Отже, ми нікого не образимо, повернувши в сучасний український мововжиток слова "Еспанія" й "Еспанці", "Картвелія" і "Картвели", та решту втрачених питомо українських топонімів і назв іноземних країн і народів, а натомість також повернути питомо українські терміни "Московія" і "москвини". Як кожна вільна нація у своїй вільній державі, ми, Українці, маємо цілковите право й моральну потребу правильно унормувати нашу мову і мовлення. Тож закликаємо до обговорення цієї проблеми академічну спільноту України, українські культурні й політичні середовища, зокрема мовознавців та істориків, які найбільше і найглибше введені тематично в цю проблематику.