Президент України Віктор Ющенко
…в пам’ять жертв Голодомору…
28.Ⅺ.2020 в День Пам’яті жертв Голодомору Президент України Віктор Ющенко вшанував глибоким і пронизливим текстом пам’ять жертв Голодомору…
Віктор Ющенко
Вони вже тут.
Вони довго йшли…
Мільйони… Мільйони наших бабусь, дідів, батьків, братів і сестер…
Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого — того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа.
87 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях — три, п'ять, сім, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, вимерлих сіл, невідспіваних душ, закатованих, замордованих, непохованих доль…
Вони хочуть додому…
Вони бачать ці вогники…
Вони вірять нам….
Бо ми — це їхнє непрожите життя…
У моїй долоні — колосок пшениці…
Якби я міг простягти цей колосок маленькому хлопчику, який помер від голоду 33-го року біля поля у селі Крути на Чернігівщині… Маленькій дівчинці в селі Віленька на Житомирщині… Жінці в селі Красногірка на Одещині… Чоловікові в селі Теплівка на Полтавщині…
До болю і до щему в серці я хотів би цей колосок подати і своєму дідові Іванові, який помер від великого голоду разом зі своєю великою родиною в 1932 році…
Дорогий український народе!
Ми — разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають вшанування 87-х роковин найстрашнішої катастрофи — Голодомору 1932-1933 років.
Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика…
Досі не знаємо всього масштабу цієї трагедії…
Поволі — з пам'яті людей, з тих таємних архівів, з тих диявольських "окремих папок" — з'являється її смертельний лик.
"Я це все пам'ятаю, я опухла від голоду, братик ще більше. Він вмирав, з його опухлого тіла точилася рідина. Я сиділа поруч, він скрипів зубами і просив огірочок. Він помер. Його завернули в ковдру, колір цієї ковдри досі у моїй пам'яті".
Це — спогад Ганни Неласої, народженої в Луганській області. Ця жінка переборола страх і залишила своє свідчення.
"Конфіскаторів ніщо не зупинило — ні біль дітей, ні їхня кількість. Приходили ще і ще, все забирали. Гірше фашистів".
Це — Нонна Червева з Горлівки.
З листа Реви Миколи Антоновича з Хилівки Полтавської області до Йосифа Сталіна: "Сотни тысяч людей умерло от голода и все на глазах коммунистов, которые ездили через наши трупы и нагло хваля жизнь".
Миколу Реву засудили до 6 років ув'язнення за цей лист.
З листа каґановіча до cталіна: "Я целиком и полностью согласен с вашей оценкой положения дел на Украине. Теория, что мы, украинцы, невинно пострадавшие, создает солидарность и гнилую круговую поруку. Я считаю, что наступил момент призвать организацию к решительному перелому".
Переламати хотіли всіх!
Проти нас ішло зло. Його ймення — геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації.
Його організатор і виконавець — тоталітарний комуністичний режим. Це — головний убивця. Звиродніла зграя не мала жалю до жодного народу, кожну поневолену націю залили криваві ріки…
На нашій землі сталін — за добре продуманим планом — обрав жертвою українське селянство як ядро, як основу, як опору народу.
"Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский".
У цій фразі сталіна — відповідь на те, чому померли мільйони Українців.
Терор був розгорнутий планомірно і послідовно.
У 1932—1933 роках у Кремлі відбулося 69 засідань "Політбюро ЦК", на яких тільки по прямій постановці розглянуто 270 питань про Україну. Вони працювали "не покладаючи рук".
У пік Голодомору в Україні щодоби помирало 25 тисяч людей…
Ми маємо знати кожен факт, кожен наказ, кожне ім'я — від жертви до вбивць. Пошук правди не спинити, він не зупиниться.
Спочатку конфіскували продовольство. Потім військами оточили територію України і Кубані. Третину наших сіл занесли на "чорні дошки", їх перетворили на гетто голоду — задовго до Гітлера. Увесь урожай масово йшов за кордон, зерно, яке могло врятувати мільйони, переробляли на горілку. Шансу не було. Люди почали їсти трупи…
Голодомор — не просто біль і рана. Це — чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й будь-яку найменшу надію на життя.
Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх.
Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 100 років тому проголосив і утвердив Незалежність. Вони стали першою жертвою. З 800 членів Центральної Ради ліквідовані майже всі…
Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе… На цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце…
Я згадую Твою національну творчу, наукову, медичну і технічну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті…
Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі і її віри…
Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край…
Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв'язок — історичний зв'язок поколінь, духу, пам'яті, нашої ментальності, культури і нашої мови…
Посеред пошматованого і, по суті, підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо і досі.
Звідси, від цього безконечного страху походять наші нинішні політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш важкий і складний шлях один до одного, до порозуміння і, власне кажучи, до єднання.
Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа — одна: людиноненависництво.
Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо — ваші спроби приречені, виправдання не має і не буде, покайтеся за свій гріх! Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
Наша трагедія — це застереження для всіх націй світу.
Я дякую всім парламентаріям та урядам, які підтримали нас. Це — вияв солідарності, який Україна ніколи не забуде.
Історична справедливість, безумовно,настане.
Моє сьогоднішнє слово — не реквієм.
Моє слово — це славень українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть.
Супроти загрози тотального знищення — ми вистояли. Український народ переміг, бо перемогла його державність, постала його держава.
Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, але й будували її своєю великою і щоденною працею.
Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма — Донецьком і Львовом, Луганськом і Ужгородом, Севастополем і Одесою, Харковом і Тернополем, Полтавою і Луцьком, Дніпром та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
Ми перемогли у вирішальній битві зі злом.
Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі — повернути Україні саму себе.
Наша найвища місія — відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри.
Це — не поминальна хода.
Це — воскресіння нашої пам'яті, очищення від лжі і скверни. Це — чиста і чесна праця, тільки вона допоможе навести справедливий національний і життєвий лад в Україні.
Ми мусимо ретельно віднайти і зберегти знання про кожну жертву Великого Голодомору.
Ми маємо утвердити великий суспільний діалог пам'яті і, водночас, діалог перспективи — бо треба йти вперед, жити повноцінним життям великої сучасної європейської держави, діяти і прагнути до справжнього порозуміння.
Так ми утвердимо своє майбутнє, свій новий демократичний Основний закон, свою свободу, своє право, свою любов одне до одного, до рідної мови, рідної землі і нашої соборної долі.
Я висловлюю вдячність усім державам, які законодавчо і політично визнали Голодомор актом геноциду проти українства.
Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
Вони дуже довго йшли…
Мільйони, мільйони, мільйони нас…
Це — не сльози…
Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
Мене обпікає цей колосок пшениці. Крізь час я відчуваю, як тягнуться до нього душі наших братів і сестер. Я відчуваю тепло цього доторку.
Не бійтесь. Вже нічого не бійтесь… За вами, убієнними в Голодоморах, сьогодні постав увесь ваш народ і ваша Держава.
Ми зупиняємо час на мить.
І в цю мить вас слухає Господь.
Наталка Діденко:
„Завжди буду вдячна Віктору Ющенку за його людський подвиг — зсунути цей страшний камінь забуття з мільйонів загиблих Україців…“
© Наталка Діденко
Ярина Винницька:
„Пам'ятаю, як дитиною я внутрішньо опиралася, коли бабця починала згадувати Голодомор (хоча вона і сама не дуже охоче ділилась цими спогадами). Як інстинктивно хотіла відсахнутись, не чути, не знати. Бо це природньо — відсмикнути руку, коли торкаєшся пекельного.
Але людьми ми стаємо тільки там, де виходимо за межі природнього. Коли свідомо йдемо на Голгофу всупереч інстинкту самозбереження. Коли свідомо йдемо у свій страх і біль.
І в цей день я хочу подякувати людині, яка першою не побоялася взяти свічку і піти у наше колективне "тіло болю" — туди, де так чорно і страшно, як у пеклі. Дякую, Вікторе Андрійовичу…
Історія — це наука про майбутнє.
І якщо ви не бачите взаємозв'язку між вашим минулим і теперішнім, то це не значить, що його не існує — закони карми і генетики вічні, як сам Бог. Ми приречені бути нацією жертв, допоки не виплачемо усі наші невиплакані сльози, не викричимо усю їхню невикричану лють. І тільки там, на самому дні цієї священної рани, ховається наша сила і наш ресурс до трансформації.
11 заповідь Божа — "не бійся"…не бійся іти туди, де страшно і боляче. Запали Свічку Пам'яті…“
© Ярина Винницька
Світлини: © Віктор Попіль