✠ “СІЧ” ✠
есеї Українських Січових Стрільців
у першу українську часóпись Запорожжя
1918

 
Перша українська газета на Запорожжі — “Січ” — народжена у вирі Української Революції та Перших Визвольних Змагань.
Перша і єдина українськомовна часóпись Запорожжя вийшла з друку 1.Ⅴ.1918, друге число часóписі “Січ” вийшло 5 травня 1918 року…
Через 100 років в архіві її знайде запорожський історик, кандидат історичних наук, керівник запорожського науково-дослідного центру „Спадщина“ пан Юрій Щур (Yuriy Shchur​). На сторінках запорожського видання «Depo.UA» історик гортає для нас шпальти унікальної першої української і єдиної українськомовної газети Запорожжя 1918 року…
Вітання з Великóднем, есеїстика Українських Січових Стрільців, які перебували на Запорожжі разом із Василем Вишиваним навесні 1918-го, повідомлення про Берестейський Мир та місцеві новини визвольного травня 1918 року — у №2 часóписі “Січ”.

Боротьба за Незалежність:
Про що писали в запорожську часóпись “Січ”
Українські Січові Стрільці

Юрій Щур

Українська Революція 1917—1921 років — бурхлива п’ятирічка, під час якої у різних формах утверджувалася національна Українська Держава. Попри поразку, Українська Революція стала потужним імпульсом, підхопленим поколіннями борців за Самостійність, який зрештою призвів до становлення Незалежної України.

Газета “Січ” в Запорожжі побачила світ за два тижні після звільнення міста від большевиків з-під першої совєтської окупації. Враховуючи, що це була перша місцева україномовна газета, у її засновників, вочевидь, були дуже амбітні плани зі створення українського інформаційного простору в місті та повіті.
При початках видання були як місцеві активісти, так і Січові Стрільці, що тоді перебували в місті.

Перший випуск газети “Січ” побачив світ у середу, 1 травня 1918 року.
Загалом віднайти вдалося лише 8 номерів, тож кожний — неабияка цінність!
На сьогодні відомо про вісім випусків, з яких шість — №№1-2, 4-6 та 8 — збереглися у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника. Згадки про “Січ” містяться у мемуарах українських бійців, які перебували на території Запорозького краю під час Української Революції, серед них — Січових Стрільців. Зокрема, появу першого числа часóписі (номеру газети) занотував у щоденникових записах ад’ютант Вільгельма фон Габсбурґа (Василя Вишиваного) Остап Луцький, який також перебував у той час на Запорожжі разом з Василем Вишиваним (у випуску книжкової серії “Повернута Спадщина” “На Запорожжі року 1918-го” містяться спомини Остапа Луцького). У щоденнику 1 травня 1918 року він записав, що вийшло друком число №1 “Січі” з такими обставинами:
„Появилось тут 1 число укр. Січі. Жид[івські] складачі не хотіли зразу складати її. Поїхали фіри до Катеринослава по інших, тоді згодились. Гемпель хоче закрити моск. "Друг народа", бо в’їдає на Україну…“
[вочевидь, Омелян Гемпель — тимчасовий комендант Олександрівська, підполковник армії УНР]

Повна назва нової запорожського часóпису — “Січ: Надпартійна демократична часопись українських організацій м. Олександрівську та його повіту”. Коштував один випуск 50 шагів (25 копійок). У восьмому числі часопису вже була вказана ціна в 60 шагів (30 копійок).
[Шаг пропонувався у якості монети: 100 шагів = 1 гривня]
Редакція розташовувалася за адресою: Земська управа (зараз — будівля Запорізького обласного краєзнавчого музею, вулиця Троїцька, 29), 3-й поверх. Працювала редакція з 11-ї до 14-ї години та, після перерви, з 17-ї до 20-ї.

Видавець — Комітет українських організацій. Місце друку — Запорожжя (на той час імперська назва Олександрівськ), друкарня школи глухонімих.
Із такими вихідними даними побачила світ у 1918 році народжена Українською Революцією газета “Січ” — перша і на той час єдина україномовна газета Запорожжя.

Друге число (№2) запорожського часóпису “Січ”, 5 травня 1918 року

Друге число запорожського часóпису “Січ” був у дечому особливим, оскільки побачив світ прямо на Великдень (5 травня 1918 року). І саме темі Воскресіння як Божого, так і України, була присвячена передовиця авторства січового стрільця М. Кметя.

Уродженець Західної України Кметь потрапив у москальський полон ще до початку Української Революції і мешкав у Запорожжі (Олександрівську). Активіст місцевого українського руху згадував про нього як про "окрасу" місцевого товариства “Просвіта” через його українську мову й вимову.
У обдарованості, красномовності, вишуканості й кольоритності української мови Січового Стрільця Кметя немає сумнівів:

Есей (нарис) Січового Стрільця М.Кметя

“З Великóдніх настроїв”

„Торішній Великдень згадую.
Ми були тоді у лісі, на краю його і були наші окопи. Сюди прийшли ми з початком марта, а скоро після нашого приходу вибухнула у Росіі революція. І всі ми наче завмерли у вижиданню. В душі кождого з нас товклося питання: "Що принесе революція Україні?" Інше друге більш важке: "Чому у нас нема змоги станути поруч братів до борьби за волю?" Всіх зір і слух звертався по той бік позиціі в вижиданню подіі, що дали б нам відповідь на всі питання, які томили нас в день і в ночі.

Така подія не приходила. А тим-часом весна зближалась скорим кроком. Стелила в лісі зелені килими і серпанком зеленим верхи дерев вкривала. В нóчі неслись таємні згуки по лісі, хтось шептав казку про краще життє на відновленій землі. А там у горі безодня весняного неба, вкрита ясними зірками.

На позиціі тихо. Хто спить втомлений важкою денною працею, другому приходиться сторожити, а ще інший і так заснути не може. Творяться гуртки в окопах, піддаються чарам весняноі ночі, війну забувають. З просторів замислення надходить, зі сумерку туга підкрадається. Хтось тихо затягає пісню, іі підхоплює гурт і тужні звуки у ніч несуться.

Та цить! Що се? за річкою, за дротяними перегородами та сама пісня лунає. "Українці! Українці!" — несеться в наших окопах. Зворушення огортає кождого і хочеться вирватись туди, кинутись собі взаімно в обійми, співати і плакати з радости, що віднайшли друг друга.

Ось так ми опізнались.
І так доходили до нас вістки з близької і далекої України…
А потім жах: "Що буде, як одна воююча сторона захоче наступати?… Що тоді?…"
Довгими ночами і днями непокоіла нас страшна думка…
Нас скоро забрали з окопів…

Хотів би бути нині у рідніму селі. Не тому, щоб тут чув себе чужим між людьми. І тут і там село одно, у вінку зелених ланів пишним цвітом заквітчалось. І одна мова гомонить, і одна пісня ллється. Я хотівби лиш у рідні сторони радісну вістку нести. Оттак ранком на Великдень людей стрічаю: "Україна воскресла!" — вітаю кождого, старих дідів, що панщину тямлять; і тих, що в високих Альпах кров проливали, а тепер пощастилось ім провести Великдень у себе дома; і тих, що з війни каліками до дому вернулись; вітаю жінок, дівчат і малих діток.

"Україна воскресла!" кажу ім це і бачу в іх очах сльози радости і гомін юрби чую. "Недаремно ми кров пролили, недаремно кости синів наших і братів розсіяні від Рену аж по границі Персіі. Кров наша і кости братів наших — дорогий посів, та ще дорожший є плід, що зійшов з посіву.
Во істину Україна возкресла!"
Ось чому хотівби бути нині у себе дома…“

М.Кметь
Січовий Стрілець
Олександрівськ.
май 1918

Великóдню радість підтримав й анонімний Січовий Стрілець, який доволі оптимістично був налаштований відносно майбутнього України та Української Нації, яка навесні 1918-го вступила до нової фази свого державотворення:
„Ти, Український народе, спокійно будеш працювати на своїй ниві в своєму рідному краю, будеш розпоряджатися, станеш у своїй хаті, "в сім’ї вольній, новій", привітаєш дні Твоєї Весни…“

Цілком логічна у цьому номері публікація про Берестейський Мир — документу, який і визначав становище України того часу:
“Мирний договір між Українською Республікою з одної і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони”

Текст мирної угоди Берестейського Миру

Та, вочевидь, найбільш цікавими і для тодішніх мешканців міста, і для нинішніх запорожців є публікації з описом тогочасних подій весни 1918-го, які відбувалися безпосередньо у місті або на Запорожжі. Зокрема, тих, що були реакцією на доволі серйозні події, котрі починали розгортатися на рівні Держави, тобто Української Народньої Республіки. Серед таких реакцій – публікація про з’їзд Олександрівської Повітової Селянської Спілки, що відбувся 28-29.Ⅳ.1918 під головуванням Иванченка.

У роботі з’їзду брали участь 94 делегати, які представляли 32 волості повіту.
В оприлюдненій у газеті резолюції зібрання відчувалися тривожні нотки з приводу втручання у внутрішні справи УНР союзницького німецького командування. Делегати, вважаючи, що такі дії призведуть "до дикої анархії", підтримали рішення про створення у селах загонів вільного козацтва, які мали обороняти законні органи влади. Одразу ж була поставлена вимога заборонити вступ до вільного козацтва усіх, хто був пов’язаний із царським режимом або ж большевиками.
У резолюції йшлося:
„Негайно організувати по всіх волостях повіту вільне козацтво, котре буде організовано волосними селянськими громадами, куди не пройшли б люде з червоної гвардії, бувших поліцейських жандармів, других причників царського уряду…“

Крім того, вимагалося українізувати адміністративний апарат у повітовому центрі. Також делегати вимагали від представників української повітової влади вжиття різноманітних заходів, щоб попередити втручання Німеччини в суверенні справи України. Сама ж селянська спілка планувала розширювати свою мережу по усіх населених пунктах. Зазначалося, що у роботі цієї селянської організації дозволено брати участь й інтеліґенції.

Резолюція з’їзду Олександрівської Повітової Селянської Спілки

Не позбавлена цікавості (й актуальності) ще одна публікація “Січі” під назвою “Слова без змісту”. Автор В.Степовий нарікає на російськомовні катеринославські газети "Рабочая борьба" та "Мысль", котрі „не пропускають ні одного дня, щоб не сповістити своїх читачів про те, яке велике злочинство вробила Центральна Рада і які непевні люди ті українці. Самостійність — це цілком погана річ і порядному чоловікові про це й думати не личить. Чому? Тому, що це — шовінізм, і той, хто одстуює інтереси українського трудового народу, інтереси української демократії, той шовініст…“ — обурюється автор.

У цій же публікації Степовий нагадує, що спочатку російські більшовики, тепер російські меншовики і есери оплакують гірку долю і загибель України через здобуття самостійності. „Дякуємо їм за ласку, за тепле слово, шкода тільки, що справки недалекого минулого щось інше кажуть…“ — іронізує над цими "приятелями" України автор.

Нарис “Слова без змісту” — В.Степовий

“Січ”, окрім висвітлення суспільно-політичних подій, на своїх шпальтах публікувала матеріяли про розвиток освіти та культурне життя Запорожжя; про конкретні кроки з наповнення українським змістом юридично оформленої української території.

Серед іншого, “Січ” пише про урочисте свято у першій українській народній школі міста Запорожжя, яке відбулося 28.Ⅳ.1918 і було присвячене пам’яті Тараса Шевченка. У присутності батьків та запрошених гостей: представників військової та цивільної влади, просвітніх товариств, учительських українських та російських організацій, соціялістичних партій та Українських Січових Стрільців — дітьми було показано літературно-вокальну програму. Виконувалися також вірші Шевченка.

Того ж дня відбулися загальні збори Вчительської спілки. На ній, як пише “Січ”, ухвалили відкриття з 14.Ⅴ.1918 курсів української мови та відправлення делегатів на Ⅰ З’їзд Всеукраїнської учительської спілки у Києві. На цих же зборах постановили делегувати по одному представникові до Шкільної комісії міської Думи та Шкільного комітету повітового Земства. В дусі часу збиралися організувати комісію для перекладів з російської мови на українську.

Не залишалося осторонь освітніх процесів і повітове Земство. На одному із зібрань було прийнято рішення скликати 10.Ⅴ.1918 Шкільний комітет, який мав обговорити питання про організацію курсів для вчителів початкових класів. Кількох відомих педагогів планувалося відправити на спеціальні лекторські курси, організовані Центральною Радою. На цих курсах, які мали відбутися у різних містах України, мали викладатися такі дисципліни як українознавство та викладання української мови в початковій школі.

Таким поставало життя Запорожського краю навесні буремного й звитяжного революційного 1918 року зі шпальт першої україномовної часóписі Запорожжя “Січ”.

Деякі рядки з пожовклих сторінок запорожської газети 103-річної давнини приголомшують своєю актуальністю. Тут і обрáза через те, що проукраїнські настрої оголошують "шовіністичними", і згадки про "щиру любов" до України з боку північного сусіда, і тривога через втручання іншої іноземної країни, Німеччини, в українські справи…
Історія йде по колу, й події 100-річної давнини вельми схожі…

© Юрій Щур
„Спадщина“ Запорожжя
© «Depo.UA»
Титульний постер:
© Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2021.Ⅶ.7