Історія державотворення формує громадян
Юрій Щур
Аксіоматично, підтверджено сучасною війною, що саме історія державотворення формує майбутніх громадян Держави.
Важливо доносити до підростаючого покоління тяглість боротьби за Незалежну і Соборну Україну.
Вже у перші дні повномасштабного вторгнення російських військ, на окупованих ворогом територіях, почала проявлятися важлива складова путінського гасла "денацифікації". Вона полягала у вилученні з бібліотек та навчальних закладів усієї літератури, яка не відповідала критеріям "дозволеної". Перш за все — історичних видань та шкільних підручників. Головними мішенями окупантів та колаборантів, поруч із учасниками бойових дій та активістами патріотичних партій й організацій, стали керівники закладів освіти й рядові вчителі. Логіка окупанта була чітка й зрозуміла: на окупованих територіях необхідно було максимально швидко вихолостити все, що мало відношення до українського. Ледь не в кожному населеному пункті, мов мантра повторювалося "Росія тут назавжди". Пропаганда й промивання мізків через освіту мали це підкріпити на ментальному рівні.
З окупантами ситуація зрозуміла. Разом із тим, виникає логічне питання: чим українська влада протидіє окупантам на цьому, не менш важливому, відтинку фронту? Нічим. До повномасштабного вторгнення шкільний курс історії України був зведений до небезпечного мінімуму годин, в результаті чого вчителі могли лише поверхнево висвітлювати окремі загальні епізоди. І, що найгірше, без жодних акцентів на регіональних особливостях того чи іншого періоду в історії. Таким чином, у здобувачів середньої освіти могла скластися враження, що події української історії — це Київ та Львів. І лиш епізодично й спорадично — південні та східні регіони. Тим самим, з’являвся благодатний ґрунт для "засівання" ідей "одного народу", "новоросії", "російської колонізації" тощо. Тим більш, що вчителів, які самі є ретрансляторами подібних ідей на території України, на превеликий жаль, вистачало (й вистачає, не дивлячись на війну). Очевидно, люстрації заслуговують не лише політики, але й вчителі шкіл та викладачі вишів.
У 1990-х роках в українській освіті було впроваджено новий шкільний курс, який не був скалькований із совєтського навчального процесу. Мова про «Історію рідного краю», яка якраз й була покликана заповнити лакуни у регіональних аспектах загальноукраїнських процесів. Користь від такого предмету у школі була очевидною — учні цілком усвідомлювали інтегрованість свого населеного пункту/району/області до тих процесів, які відбувалися в інших місцевостях України. Таким чином формувався соборницький погляд на історію та сучасність нашої Держави.
Однак «Історія рідного краю» потрапила під "оптимізацію" навчального процесу. До слова, схожа історія з навчальною дисципліною «Історія України» у закладах вищої освіти, де вона зведена до мінімуму аудиторних годин, а часто взагалі віднесена до дисциплін за вибором. Результати такого рішення чиновників від освіти не забарилися: у школі вивчають лише ті аспекти, які потрапляють на ЗНО, а у закладах вищої освіти — у кращому випадку вивчають, всього й потрошку. Головний засадничий момент курсу історії — державотворення — залишається на манівцях.
Аксіоматично, підтверджено сучасною війною, що саме історія державотворення формує майбутніх громадян Держави. Важливо доносити до підростаючого покоління тяглість боротьби за Незалежну і Соборну Україну. Учні старших класів — майбутнє України в короткотерміновій перспективі.
Щур Юрій Ігорович — кандидат історичних наук, старший викладач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, провідний науковий співробітник Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина».
Юрій Щур
© «Український Погляд»
інтернет-ресурс ОУН(б)