Василь Кук
останній Головнокомандувач УПА

11 січня 1913 року народився Василь Кук — генерал-хорунжий, Головнокомандувач УПА з 1950 року, Голова Генерального Секретаріяту УГВР, діяч Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, голова Наукового відділу Братства ОУН-УПА.

Васи́ль Степа́нович Кук (псевдо: „Василь Коваль“, „Юрко Леміш“, „Ле“, „Медвідь“; 11 січня 1913, Красне, нині Буського району Львівської області — 9 вересня 2007, Київ) — генерал-хорунжий, Головнокомандувач УПА з 1950 (після загибелі Романа Шухевича). 1954 року взятий у полон військами МҐБ СССР та без вироку суду провів у в'язницях 6 років. Останні роки проживав у Києві.

Василь Кук — син простого бідного селянина, батько якого власною важкою працею вирвався зі злиднів і відкрив дорогу для своїх дітей, стане майбутнім українським революціонером-підпільником, провідником ОУН на українських землях й останнім Головним командиром УПА, якому доля судила дожити до наших днів.
Батько Степан Матвійович — залізничник, мати Парасковія Теодорівна — селянка.
Bci діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів. Двох братів Василя — Ілярія та Ілька — стратив польський окупаційний режим. За совєтського окупаційного режиму всі члени родини були засуджені до позбавлення волі, все майно батьків було конфісковано.
Василь Кук у 1923–1932 навчався в Золочівській клясичній гімназії товариства «Рідна школа»; з 1927 року належав до скаутської організації «Пласт» куреня імені Івана Богуна; у 1929 році став членом Юнацтва ОУН.
З 1947 року Василь Кук був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 року В.Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріяту Української Головної Визвольної Ради.

Василю Куку судилося прожити дуже довге життя, хоча майже всі, з ким він у середині ХХ століття намагався збудувати Українську Державу, померли рано або відсиділи багато років у сталінських таборах.
Але Кук попри свій високий статус у ієрархії українських націоналістів після звільнення з совєтських таборів зумів вижити за часів режиму совєтської окупації, тихо працюючи звичайним науковцем у Державному історичному архіві та Інституті історії АН УССР.

На шляху до боротьби.
Дитинство і юність Василя Кука

11 січня 1913 року за сорок кілометрів на схід від Львова в селі Красне Золочівського повіту на Тернопільщині (нині Бузький район Львівської області) у сім’ї Степана (1879—1959) та Парасковії (1888—1975) Куків народився син, якого 16 січня охрестили Василем.

Совєтська пропаґанда завжди змальовувала учасників українського національного збройного підпілля, а особливо його лідерів, як представників буржуазних прошарків суспільства, прагнучи підкреслити антисоціалістичну й "антинародну", опозиційну до комуністичного способу життя сутність ОУН і УПА.
Такий підхід добре вписувався в ідеологічні постулати "класової боротьби".
Однак родина Василя Кука, як і більшість родин учасників Руху Опору і Визвольних Змагань, була бідною селянською сім’єю. Злидні були настільки великими, що сім’я Кука не мала спершу навіть власного повноцінного житла. Не було й ані своєї худоби, ані господарства.

Степан Матвійович Кук — батько

Ще до свого весілля в 1908 році, батько Василя — Степан Матвійович Кук придбав половину хати в Тацьки Дубеняк, яка еміґрувала до Бразилії.

В іншій половині будинку мешкала бездітна сім’я рибалки Валентина та Ксеньки Когутів. Після смерті Валентина Степан взяв під опіку власницю другої половини хати Ксенію, за якою він доглядав і отримав від неї її частину хати у спадок.

Зі слів самого Василя Кука, це була звичайна селянська хата, крита соломою, яка ділилася на дві половини: з одного боку кімната, посередині — сіни, а з іншого боку — комора. У типовій для українських селян початку XX століття житловій кімнаті були піч, одне ліжко, стіл, припічок коло печі й лавиці під стінами. На печі спала літня жінка, на ліжку спали дорослі, а в ногах — малі діти, які, з часом дорослішання, тулилися на припічку, лавицях і підлозі.

У таких скромних умовах в часи дитинства та юності Василя мешкала вся багатодітна сім’я Куків. Сам господарський двір обмежувався лише коморою — не було ні стайні, ні хліва. Лише коли з’явилася корова, то для неї прибудували хлівець.

Батько Кука теж походив із бідної селянської родини. У спадок від свого батька Матвія він отримав лише ½ морґи землі (1 морґ — 0,6 га), а від матері Ксеньки — 1 морґ. Весною 1888 року, коли Степану було дев’ять років, — помер його батько, а восени того ж року пожежа повністю знищила все їхнє господарство включно з хатою.
Підрісши, хлопець одразу пішов на роботу на залізничну станцію в селі Красне. Його взяли звичайним робітником на некваліфіковану фізичну працю, потім спрямували в бригаду робітників, які ремонтували залізничну колію на відрізку Золочів—Красне.
Паралельно він постійно працював на сінокосах та на інших підробітках. Згодом, на залізниці, Степан отримує нову посаду — беґляйтера (Begleiter (німецькою) — провідник, помічник машиніста).
Посада вже вимагала знання німецької мови й відповідного навчання, яке він пройшов, склавши необхідні екзамени в місті Броди. Черговим його підвищенням стало призначення на візера (Vizier (нім.) — диспетчер) Краснянської залізничної станції. Для цього Степан Матвійович знову проходить навчання й захищає диплом візера австрійської залізниці.

Парасковія Теодорівна Кук — мати

Мати Василя — Парасковія Теодорівна Кук — була на 10 років молодшою за свого чоловіка й на плечах якої було домашнє господарство та виховання дітей, походила з дому Федора Постолюка (1846—1909) і Софії Ласки-Постолюк (1857—1941), що здавна мешкали в селі Красне. У Постолюків було одинадцятеро дітей — п’ятеро дівчат і шість хлопців.

Два брати Парасковії — Василь і Степан служили в австро-угорській армії й загинули на фронтах Першої Світової війни, а її наймолодший брат — Оксентій (1895—1943) входив до українського товариства "Сокіл", грав на клярнеті в краснянському сокільському оркестрі, служив в УСС та УГА, а з 1930—1940-х років став учасником ОУН.

Сім’я Степана й Парасковії Куків теж стала багатодітною, але з восьми народжених дітей, до свого повноліття дожили шестеро: Василь (1913—2007), Ілярій (1915—1938), донька Єва (1917—1946), Ілько (1919—1939), Филимон (1920—2003) та наймолодший Іван (1924—1984).

Перший син Филимон (1909 р.н.) помер ще немовлям, проживши менше трьох місяців, а донька Ганя народилася 1911 (1910) року і прожила всього вісім років.

Після початку Великої Війни австрійська влада евакуювала на захід, до Австрії, Степана Матвійовича як кадрового працівника залізниці. Відтоді відповідальність за всю сім’ю Куків лягла на матір Парасковію, яка була вимушена з усіма дітьми покинути домівку й пішки тікати від бойових дій в незачеплені війною села.

Вочевидь після того, як лінія фронту минула село, Парасковія Кук з дітьми повертається до своєї хати.
З особистих записів Василя Кука дізнаємося, що в 1915—1916 роках у селі Красне стояли частини россійської царської армії. Солдати зі сходу, зі слів Кука, ставилися до місцевих добре, оскільки вони "говорили по-нашому", тобто були мобілізованими Українцями.

У своїх мемуарах Василь Кук зберіг спогад, як солдати-Українці з россійської армії пригощали його цукром і чаєм. У 1916 році россійські війська під час відступу спалили в селі багато хат, ґуральню та панський маєток.

З дитячих спогадів Василя перед нами постає картина війни й розрухи. У 1918 році, вже під час польсько-української війни, в селі Красне неодноразово пробивалися польські війська, які встановили "кінну повинність" для селян та проводили реквізицію худоби.

Польсько-українське протистояння після Першої Світової війни не обмежувалось лише бойовими діями на фронті. У своїх рукописах Василь Кук зазначав, що одного разу в 1918 році якийсь польський жовнір хотів його, п’ятирічного хлопця, кинути в колодязь, а 1920 року жовніри побили наймита Куків нагайками.

В мемуарах Василь Кук зазначав:
„Ми тільки знали, що треба ховатись. Ховались в льоху, в підвалі, ну, війна була. То наступ був на Броди, туди, в напрямі на Львів. Тут були великі окопи, великі бої австрійсько-россійські. Ну, потому армія посунулась, потому армія вертала.
Ну, вже після війни, коли війна закінчилася, знову почалася зараз друга війна в дев'ятнадцятому році польсько-українська.
Приходили поляки, приходили Січові Стрільці, то пересувалися фронти […], потому була ще війна большевицько-польська, знову марширували большевицькі відділи туди на Львів, потому втікали назад […], то ми те все бачили і чули, як вже співають і "Канарейку" і як там забирають коні, і як по тому в нашій хаті був якийсь шпиталь, то всі ті перипетії лишили тільки одно: війна, війна… і все…“

Під час важких років війни в 1919 році найстарша донька Куків Ганя померла від запалення легень.

Після поразки Перших Визвольних Змагань (1917—1921), родина Куків повернулася до мирного життя в рідному селі, але вже під окупаційним режимом новоутвореної Польщі.

Стосунки між Українцями та поляками в міжвоєнній Польській державі після взаємного збройного конфлікту залишалися складними. Проте на місцевому рівні до певного часу зберігалися деякі особливості у спілкуванні між Українцями та поляками.

Зі слів Василя Кука, які записав дослідник визвольного руху Григорій Дем`ян, дізнаємося, що етнічні поляки та Українці на початку 1920-х років у їхньому селі не ворогували:
„Всі поляки говорили української мовою. Такі поляки, що вважали себе, що вони таки поляки, в тому полягало, що вони ходили до костелу, а Українці ходили до церкви. Як було свято польське Святвечір, батько ходив до сусіда поляка, а як було наше свято то той поляк приходив до нас і якоїсь ворожнечі зразу не було. Всі ті поляки, всі ходили до тої читальні "Просвіта", дружили, співали. […]
Але вже як повстала Польська Держава, щораз більше Українців почали обмежувати, відмовляти їм в праві на роботу […]. Якщо ти хочеш, щоб ти дістав роботу — запишися до костела […], вся та польськість заключалась в тому, щоб перенести метрику до костела […] змінив релігію і, ну ясно, ти вже ставав відступником, ставав вже поляком…“

Надалі протистояння між поляками та Українцями загострювалося. Перші, користуючись фактом існування власної національної держави й відчуваючи в себе за спиною підтримку влади, прагнули якнайшвидше полонізувати своїх сусідів Українців шляхом релігійної та національно-мовної асиміляції через церкву та систему освіти.

Українці ж, попри все, пручалися брутальному втручанню польської влади та польської католицької церкви в їхній національно-культурний простір.
Громада села чітко розділилася за національною ознакою на Українців — християн східного обряду та поляків-католиків. З першої половини 1920-х років почалося загострення обопільної антипатії між українцями та поляками, що на рівні села Красне виливалося в непоодинокі факти масових бійок.
У такому національно конфліктному середовищі пройшли роки дитинства та юності Василя Кука. Він на власні очі бачив нерозуміння й ворожнечу, які панували поміж націями, і цей факт, безумовно, прямо вплинув на його світобачення.

Щоб відновити зруйноване війною господарство, Степану Матвійовичу Куку довелося брати позику в кредитній касі. За кредитні гроші він добудував хату, почав розвивати сімейне аграрне господарство, скуповувати сільськогосподарську землю.
Завдяки наполегливій батьківській роботі на залізниці та важкій праці на землі, приблизно з 1920-х років матеріальний стан родини Куків став покращуватись. До кінця 1930-х років господарство Куків збільшилося до восьми морґів (майже п’ять гектарів). Куки звели нову стодолу, хлів, посадили сад і завели в ньому пасіку.

Брат Филимон Кук (1920—2003)

У родині Куків завжди особливу увагу приділяли освіті дітей.
Найстаршого сина Василя в 1921 році віддали до сільської чотирилітньої школи.
Хоча, як згадував сам Василь Кук, його родина жила тоді настільки бідно, що діти ходили до школи, а згодом і до гімназії, босоніж.
З цього приводу батьку Василя рідний дядько дорікав, що той забагато витрачає на освіту для своїх дітей.

Однак Степан Матвійович наголошував:
„Ну що я вам дам, діти? Ніякого поля нема, треба якісь знання добути і десь щось… чи знання діставати якимсь там рахівником, хоч писарем, навчися добре писати, щоб десь якусь роботу дістав…“

Краснянська сільська чотирилітня школа була заснована ще в часи Австро-Угорщини й першопочатково була українською. Але за польський окупаційний режим поставив керувати школою в селі директора-поляка, який почав впроваджувати польську мову. Та оскільки учні не розуміли польської, навіть учительці-польці довелося викладати для селянських дітей українською мовою.
Школа давала базові знання з арифметики, письма й читання. Окремо вивчався катехізис, який викладав священик. У школі діяла типова в ті часи "палочна дисципліна". Тож народна сільська школа не могла підготувати школяра для вступу до гуманітарної гімназії.

Тому батько найняв для Василя вчителя для факультативної підготовки. Це був односельчанин Іван Лада, колишній ветеран УСС із вищою освітою австрійських часів. Саме він навчав Василя Кука латини, необхідної для вступу до класичної гімназії.

Неабиякий вплив на Василя Кука мало українське культурно-просвітницьке товариство „Просвіта“. Адже саме ця організація стала одним із основних фундаментів українського національного відродження у Східній Галичині з останньої чверті XIX століття. Залишалася „Просвіта“ важливим джерелом розвитку української культури й мистецького життя і в XX столітті.
Саме через подібні організації відбувався прямий контакт української національно свідомої інтелігенції з широкими українськими селянськими масами.

Зі спогадів Василя Кука, в його селі також діяло представництво „Просвіти“. При ньому функціонувала бібліотека, куди Василь Кук, ще дитиною приходив по книжки та літературу:
„…була ще читальня "Просвіти", і там вже через читальню "Просвіти" перші книжки, перші казки, то вже звідти брав, звідти читав, вже такий інтерес до книжки…“

На початку 1920-х років у Золочеві відкрилася Золочівська приватна клясична гімназія Українського педагогічного товариства „Рідна школа“. Туди в 1923 році після двох років навчання в сільській школі вступив Василь Кук.
Через його юний вік перший рік навчання в гімназії став підготовчим. Фактичне ж навчання розпочалося в 1924 році й тривало до 1932-го. Освіта в гімназії давалася Василю нелегко, бо він не мав власного житла безпосередньо в Золочеві, а мусив щодня добиратися до гімназії 20 кілометрів залізницею і назад.
Згодом до нього в гімназії долучився молодший брат Ілярій.

Сестра Єва Кук (1917—1946)

Сестра Єва пішла навчатись у професійну школу у Львові, Филимон здобував освіту у львівській Малій гімназії, наймолодший Іван вступив до Львівської торговельної гімназії, і лише сину Ільку батьки планували передати своє господарство в селі.

Навчання в Золочівській гімназії справило великий вплив на формування особистості Василя Кука.
Саме в таких установах, окрім здобуття класичної європейської освіти, відбувалося становлення молодих людей на все життя і прищеплювалися основні ідейно-моральні принципи.

Ректором Золочівської української приватної класичної гімназії був священик о. Микола Хмільовський, колишній капелан УГА, який у 1940-х роках очолить підпільну греко-католицьку церкву на Галичині, а в 1948 році стане членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

Серед викладачів гімназії було багато старшин УСС (Леґіону Українських Січових Стрільців), УГА (Української Галицької Армії) й Армії УНР. У короткій автобіографії Василь Кук зазначав, що особливо великий вплив на виховання національно-патріотичної свідомості учнів мали такі вчителі, як викладач історії Микола Величко, вчитель латинської мови і староста класу Іван Винар, вчитель німецької мови й літератури Дмитро Бурко, історик Михайло Гева, викладач української мови та літератури Михайло Логінський, вчитель катехізису отець Федір Побігушка та ряд інших.

Саме в такому українському патріотичному й інтелігентному середовищі ветеранів Перших Визвольних Змагань проходило навчання та формування особистості Василя Кука.

Василь Кук в останніх клясах гімназії

Зовсім не дивно, що при гімназії діяла українська патріотична скаутська організація «Пласт», в яку Василь Кук вступив у 1927 році (22-й курінь імені Івана Богуна). Саме «Пласт», за спогадами Василя Кука, став тим важливим перехідним етапом між дитинством і юністю, помітним кроком до дорослого життя:
„…І тоді я записався до «Пласту». Тоді той «Пласт» зачав мене вчити уму-розуму, що треба, якщо ти хочеш щось здобути, ти мусиш мати сильну волю. […] А по тому ще прийшло — то пізнати свою країну. І тоді пішло вивчати топографічні карти, всякі, і військові карти і в зв’язку…“

Варто окремо наголосити на важливій ролі української пластової організації у вихованні молодих українських пасіонаріїв, які згодом стануть провідниками українського руху опору середини XX ст. Насамперед, «Пласт» за своєю природою та спрямуванням міг навчити того, чого не давала школа чи класична освіта в гімназії.

Наприклад, практичним навичкам орієнтування за компасом і зірками на пересіченій місцевості, топографії, базовим знанням прикладних професій (коваля, шевця, тесляра), організації піших та велосипедних маршів на десятки кілометрів до Карпат та інших країв, облаштуванню табору або місця для сну посеред лісу з підручних матеріалів тощо.

Особливе місце посідав спорт: біг, плавання, футбол, атлетика та багато іншого необхідного для фізичного розвитку молодих людей, що прищеплювало їм дух здорового змагання.

Веломандрівка з пластунами на гору Маківка, 1936 рік.
Василь Кук стоїть у центрі, тримаючись за велосипед.

Для багатьох активних молодих людей участь у «Пласті» стала першим вишколом і досвідом командної й організаційної роботи, який вельми згодився в майбутній підпільній і військовій діяльності. Цілком закономірно, що саме через пластову організацію в Золочівській клясичній гімназії Василь Кук дізнався про діяльність підпільної Української Військової Організації (УВО) полковника Євгена Коновальця.

Сталося це, з його спогадів, коли: „син одного Січового Стрільця дав мені „Сурму“, я пішов на стрих, сів там, де було сіно, щоб ніхто не бачив, що я читаю, прочитав, і з того я довідався, що є така УВО. І коли від друзів „Пласту“ я довідався, що є така ОУН, то сказав тоді — "я не хочу до ОУН, я хочу до УВО…“

Сином УСУСа, що дав йому газету, як свідчив сам Василь Кук на своєму допиті в КҐБ через 27 років, був його гімназійний товариш Ярослав Лех.
Газета „Сурма“ була друкованим органом УВО, який видавався з 1927 в Берліні, а з 1928 по 1934 році — в Каунасі (тодішній столиці незалежної Литви, з якою УВО і ОУН на початку 1930-х років налагодили союзні стосунки).
За зберігання та розповсюдження газети „Сурма“, чи інших інформаційно-пропаґандиських матеріялів УВО в тодішній Польщі передбачалася кримінальна відповідальність.

„Сурма“ — друкований орган УВО

У 1928/29 гімназійному навчальному році Василь Кук став членом Юнацтва ОУН — молодіжного крила українських націоналістів (оскільки сам був ще неповнолітнім).
Уже в 1930 році Кук стає членом Золочівської повітової Екзекутиви (Проводу) ОУН.

Так, у 17 років, починається новий етап життя Василя Степановича Кука. Син простого бідного селянина, батько якого власною важкою працею вирвався зі злиднів й відкрив дорогу для своїх дітей, стане майбутнім українським революціонером-підпільником, провідником ОУН на українських землях й останнім Головним командиром УПА, якому доля судила дожити до наших днів і стати живим зв’язком між нашою сучасністю та поколінням борців українського національно-визвольного руху XX століття.

Історія Василя Кука та його родини є багато в чому показовою, адже згодом його брати й сестра теж долучаться до українського визвольного руху.
Загалом, усі діти Степана Матвійовича й Парасковії Федорівни Куків були членами або симпатиками ОУН.
1934 року Василь Кук був засуджений польським "судом" за революційну діяльність до двох років позбавлення волі.
Ілька, підпільника ОУН, розстріляли польські окупанти у вересні 1939 року на Волині в околиці міста Дубно.
Филимон та Іван належали до юнацтва ОУН й обидва в 1940 році совєтським окупаційним режимом були заарештовані й засуджені до 8 років виправно-трудових таборів.
Молодший брат Василя Кука — Ілярій за приналежність і діяльність в ОУН був страчений польським окупаційним режимом ще в 1938 році.
У 1943 році Івана мобілізували до "красной арміі", в артилерію. Він дійшов до Берліна, після війни повернувся в рідне село, де жив із дружиною і трьома дітьми. А в 1949 році за переховування сина Василя — Юрія був знову заарештований і засуджений совєтським "судом" на 10 років таборів ҐУЛаґ.
Того ж 1943 року Оксентій Постолюк, молодший брат матері Василя Кука, разом зі своїм 20-річним сином Ярославом були замордовані польськими партизанами за активну українську громадянську позицію та співпрацю з ОУН.
Сестра Єва вийшла заміж за члена ОУН Медведя, який загинув у 1945 році на Стрийщині. Сама Єва, довголітній член ОУН, померла від хвороби серця в 1946 році.
У 1954 році потрапив у полон до совєтських окупантів і сам Василь Кук.

Загалом, польський, нацистський та совєтський окупаційні режими репресували всю велику родину Куків та Постолюків, не шкодуючи навіть старих батьків.
Такі ситуації постійного протиборства створюють умови для діяльності самостійницьких організацій, як УВО й ОУН. До них і приходять молоді пасіонарії такі, як Василь Кук.

Василь Кук — повстанець УПА
(Фото з архіву ЦДВР)

Останній Головнокомандувач УПА

З 1932 року Василь Кук — член Золочівської повітової Екзекутиви (Проводу) ОУН.

Після закінчення гімназії навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні. Під час студій організував і очолив студентську групу членів ОУН.

У 1932–1934 роках Василь Кук виконував доручення Крайової Екзекутиви ОУН і як зв'язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу, зброю.
За революційну діяльність його неодноразово заарештовувала польська поліція. В 1934 був засуджений польським "судом" за революційну діяльність до двох років позбавлення волі. В 1936 вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий Провід ОУН.

Травень 1937 — як золочівський повітовий провідник ОУН Василь Кук організував напад на польських поміщиків — подружжя Ясінських. Під час нападу, всупереч плану дій ОУНівців, Ясінські загинули від рук брата В.Кука — Іларія. Деяких учасників акції заарештувала польська поліція, і в березні 1938 у Золочеві відбувся судовий процес над ними. Василь Кук у травні 1937 перейшов у підпілля.
Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени 1937 переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню крайової екзекутиви (КЕ) ОУН «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939.

Василь Кук і провідниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова. Краків, 1940 рік.

1940 року Кук проходив у Кракові старшинський вишкіл і організовував нелегальні переходи кур'єрів через новий "кордон" між СССР і Третім Райхом.
У той час він працював разом із Романом Шухевичем.

Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН Степан Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). В той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.

Навесні 1941 року Василь Кук організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу У східні області України, включно з Кримом і Кубанню.
В червні 1941 року очолив Львівську провідну похідну групу (близько 20 членів), яка прибула 30 червня до Львова й організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави.

В липні-серпні 1941 року Василь Кук організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (близько 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення Української Державності в Києві. 31 серпня в місті Василькові частина членів групи, в тому числі Василь Кук, були заарештовані німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у Луцьку В.Куку разом із Дмитром Мироном та зв'язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти й добратися до Львова.

Навесні 1942 року Василь Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д.Мирона в липні 1942 року та арешту його заступника П.Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Навесні 1943 року очолив УПА-Південь.

На ІІІ-тій конференції ОУН (лютий 1943) Василь Кук підтримав Михайла Степаняка, що пропонував обмежити повстанську боротьбу лише антинімецьким, а не і антисовєтським (як уважав Р.Шухевич і ін. впливові діячі ОУН) фронтом.

В квітні 1944 року Василь Кук керував найбільшим боєм УПА під Гурбами.
Василь Кук був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.

Василь Кук у 1947 році.

З 1947 року був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах.
Після загибелі Провідника Романа Шухевича 5 березня 1950 року Василя Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріяту Української Головної Визвольної Ради.

Совєтський полон і окупація

23 травня 1954 року Василя Кука заарештували чєкісти КҐБ СССР за допомогою завербованого колишнього підпільника "Чумака" (Микола Примас), якого Кук добре знав особисто. Перебував у слідчих в'язницях Києва і Москви до 1960 року. Звільнений у зв'язку з новим курсом політики ґєнсєка Нікіти Хрущова.
У в'язниці проходив під номером 300.

Виходу з в'язниці посприяв так званий "Відкритий Лист В.Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!", у якому визнавав "совєтську владу" в Україні, "зрікався та засуджував" засади й методи боротьби ОУН та УПА, а також "закликав" екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та "визнання СССР".

Цей лист, написаний 1960 року, а також той факт, що Кук більше не піддавався помітним репресіям з боку совєтського окупаційного режиму, дав підстави запідозрити останнього Головнокомандувача УПА у співпраці з КҐБ, однак ці підозри так ніколи і не підтвердилися.
Можливо, що це був вимушений крок з боку Василя Кука, зроблений під тиском КҐБ СРСР, що не відображав справжньої позиції в питанні визнання квазіреспубліки УССР і квазідержавного утворення СССР.
Варто зауважити, що в заручниках у Совєтів знаходився неповнолітній син Василя Кука — Юрій Кук. Органи МҐБ СССР відібрали у дружини Василя Кука сина Юрія у 3-річному віці та віддали у дитячий будинок у Маріуполь під ім'ям Юрій Чоботар, де хлопчик пробув аж до 7 класу. Кожного літа дітей вивозили в дитячий табір у село Юр'ївка під нинішній Мангуш на Озівське узбережжя. І лише після того як Василь Кук написав того самого "листа", чєкісти повернули повернули реабілітованій сім'ї сина Юрія у 13-річному віці.
На початку 2000-х років, в кулуарах чергового Збору КУН, будучи запитаний членом КУН С.Павчаком, підписував він особисто чи ні вказаний "лист", Василь Кук відповів йому (приватно), мовляв, "а що ви не знаєте, як тоді за Совєтів підписувались подібні документи?!" — без всяких подальших детальніших пояснень. Таким чином рік (1960) підписання "Відкритого Листа" В.Кука можна уважати за умовну дату формального закінчення підпільного збройного опору ОУН-УПА, оскільки він був останнім повноважним Головним Командиром УПА.

Василь Кук із дружиною Уляною і сином Юрієм. 1971 рік

Після звільнення Василь Кук проживав у Києві, займався науковою роботою в Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії Наук УССР.
Після розпаду СССР і відновлення Незалежності України Василь Кук опублікував низку робіт, присвячених історії УПА.

Василь Степанович Кук помер 9 вересня 2007 року на 95 році життя.
Згідно заповіту Василя Кука поховали у рідному селищі Красне. А через три роки, 12 вересня на батьківщині останнього Головнокомандувача УПА був урочисто відкритий пам'ятник Василю Куку.

Люди прощаються з останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком у соборі Святого Юра у Львові, 11 вересня 2007

Пластуни біля могили останнього Головнокомандувача УПА генерала-хорунжого Василя Кука під час похоронів, в селі Красне (Львівська обл.), 11 вересня 2007