„Історичні прогульки по Запорожжю“

Звільнення Запорожжя від першої совєтської окупації
1918

 
Керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук, пан Юрій Щур і майданчик «Порохівниця» запрошують Вельмишановне Панство на „Історичні прогульки по Запорожжю“ — цикл публікацій про Визвольні Змагання на Запорожжі.

«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців» — збірка спогадів про події квітня 1918 року, коли у місто Запорожжя (Олександрівськ) увійшли бійці Запорізького Корпусу Армії Української Народньої Республіки під проводом полковника Болбочана та Леґіон Українських Січових Стрільців під проводом полковника Василя Вишиваного — Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа…
Найцікавіші епізоди тих історичних подій варто публікувати окремо.
Отже, Вельмишановне Панство, вирушаємо в чергову подорож у часі…

„Історичні прогульки по Запорожжю“: Звільнення Запорожжя від першої совєтської окупації у 1918 році.

 
Після потужних подій національного відродження у Олександрівську, що відбулися 1917 року, місто 2 січня 1918 року було загарбане прибулими загонами "красноґвардєйцев". Разом із тим, командувач совєтських окупаційних большевицьких військ владімір антонов-овсієнко відзначав, що Олександрівськ був "прочно занят (лишь) к 15 января".
На Запорожжя з Совєтськой Россіі (невизнане терористичне квазідержавне утворення РСФСР) прибув "1-й пєтроґрадскій отряд". У лютому 1918 року була заборонена діяльність церкви, було заборонено українську мову.
Розпочалися репресії й розстріли Українців…
Характерною ознакою першої совєтської окупації була відверта й дикунська аґресія по відношенню до всього українського, а зокрема, до постаті Тараса Шевченка. Невдоволення совєтсько-россійскіх окупантів викликала панахида за Тарасом Шевченком.

Мешканець Запорожжя Гаврило Гордієнко згадував про ті часи наступне:

„…тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою", як наприклад, Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка, а самі портрети його профанували, дерли, топтали їх…“

На тлі такої ситуації у Олександрівську виникла підпільна організація Вільного Козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник.
Через раптовий відступ большевиків з міста, повстання не відбулося.

У лютому 1918 року, після укладання Берестейського Миру між Українською Народньою Республікою та Центральними Державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії Української Народньої Республіки у боротьбі з большевиками. У складі австрійської армії перебував Леґіон Українських Січових Стрільців (УСС), який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув на Запорожжя.

У селі Нижнє Тарасівське селяни розповіли Січовим Стрільцям, що у сусідньому селі Біленьке знаходиться большевицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час большевики вже залишили населений пункт.
Стрілецькі сотні увійшли до Біленького під передзвін церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві мешканці та загін Вільних Козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна большевицька залога, в якій однак панував нéлад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командир Українських Січових Стрільців сотник Осип Микитка 13 квітня 1918 року прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб.
Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу (нині — Запорожжя-І). Один з учасників описуваних подій Мирон Заклинський місцем висадки Січових Стрільців у спогадах називає Канкринівку (передмістя Запорожжя у верхніх плавнях Великого Лугу).
Одна сотня УСС із відділом вільних козаків проводила успішну операцію на залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і декількох поранених.

Мирон Заклинський, підхорунжий, чотар Леґіону УСС, у своїх споминах „Наступ УСС-ів на Олександрівськ 1918-го…“ згадував той бій:

„Наступ УСС весною 1918 р. на Олександрівськ, це було доволі рисковне підприняття.
Невеличкий відділ УСС, що не знав ще способів партизанської війни, наважився захопити чимале промислове місто, сильно обсаджене, де була большевицька база з нагромадженим великим майном. Цей наступ, невдачний у висліді, міг був при сприятливіших умовах вдатися, але й міг був закінчитись дуже трагічно, бо загладою цілого куріня УСС…“

Після першого невеликого бою з большевиками на запорожському двірці Олександрівськ-Південний (Запорожжя-І), УСС-и почали бій за місто…

„Німецькі частини, що стояли напроти міста на правому дніпровому березі і на острові Хортиці, не згодилися наступати одночасно з нами, лише обіцяли перед нашим наступом обстрілювати місто артилерією з-за Дніпра. (Ба й цеї обіцянки не додержали). В нашім наступі мусіли заступити гарматний вогонь міномети.
Перші наші кроки на Лівобережу були важкі. Ми бродили серед темряви по піску у Великому Лузі і з трудом посувалися вперед. Мінометники втомились, несучи міномети і набої до них, ледви волікли ноги за собою…“

Перший бій за залізничну станцію, вщент забиту ешелонами з большевиками, УСС-и успішно провели вранці малими силами, змусивши переляканих окупантів тікати всюдибіч в сподньому!

„На стації було гамірно. Там маневрували поїзди: сопіли паровози, гуркотіли вагони, чути було вигуки…
Тепер черга за мінометами…
Гупнули серед ранньої тиші міномети і потрясло від вибухів землею. З одного міномета стріляв хорунжий Никифорук, біля другого поралися ми оба з Подубинським.
Вже перші міни попали в ціль. За ними безупину летіли дальші. Шматки заліза й дерева з вагонів летіли на всі сторони. Міни падали на тори, рили ями, розкидали фонтанами каміння. Червоноармійці пішли в розтіч. З військових поїздів, що стояли на стації, вискакували ще червоноармійці і втікали, в чім були. За ними стаційні урядовці.
Стація, перед хвилиною така гамірлива, опустіла.
Міномети припинили стрілянину, мінометники миттю розібрали їх на частини, взяли на плечі й рушили зі сотнею на стацію. Там був лиш один урядовець.
Саме від’їздив вантажний поїзд. Один стрілець вскочив на паровіз, кинув ручну гранату в огнище, вона вибухла і поїзд станув.
Урядовець заявив своє здивування, що ми з такими невеличкими силами зважились добувати стацію.
Дев’ять ешелонів було, повних війська…“

Під час бою большевики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні.
Січові Стрільці були змушені повернутися до Біленького.
Загиблого стрільця Ярему поховали неподалік від села Біленького, "на високій козацькій могилі". На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків „Заповіт“…
На наступний день наступ було продовжено силою цілого куреня.

Тим часом, попри успіх у бою із Січовими Стрільцями, большевицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини Кримської групи Запорожського корпусу Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня 1918 року.
До складу групи Петра Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього — понад 5 тисяч бійців).

Одним із бронепотягів, який брав участь у звільненні Олександрівська, командував майбутній генерал-поручник Павло Шандрук.
Большевицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення їх супротивниками Канкринівки й пошкодження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи.
До Олександрівська одночасно увійшли Запорожці Болбочана і Українські Січові Стрільці Василя Вишиваного — Ерцгерцоґа Австрійського Вільгельма фон Габсбурґа…

 

Укладач книги
«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя»
— керівник Запорожського науково-дослідного центру «Спадщина», кандидат історичних наук,
пан Юрій Щур

За підтримки ОУН(б), Фундації «Вільні Люди», проекту «Книги для Вільних» і Української видавничої спілки імені Юрія Липи.
 

«Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя
Спогади українських бійців»

Ця інтернет-публікація ілюстрована з власних джерел «Порохівниці» — інакше аніж книга «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців».
Ілюстрації історичних світлин з книги «На Запорожжі року 1918-го…»
(Оформлення: Дмитро Дзюба — «Порохівниця»)
Ілюстративні постери «Порохівниці» (Дмитро Дзюба) містять малюнки вояків І Визвольних Змагань авторства пана Богдана Піргача.
Укладач матеріялу — Дмитро Дзюба (Dem'än Dzüba)
© «Porohivnyçä»
2019.IV.17
 

✠ ✠ ✠
✠ ✠ ✠