„Запорозька Січ“ Юхима Божка

 
1919 року у Різдвяному номері січеславського (катеринославського) часопису «Республіканець» з’явилося оголошення:
„Формується Запорожська Січ на історичних підвалинах, козаки приймаються тількі свідомі Українці, котрі бажають і мріють о самостійності Української Республіки і віддадуть усе своє життя на захист рідного краю і обездоленого і закутого в кайдани народу. Козаки повинні бути твердого розумного поводження. Полковник Божко.“
Автором об’яви був полковник Юхим Божко, який мешкав у Січеславі (Катеринославі — нині місто Дніпро) на вулиці Провіантський (нині Пастера) та мріяв відродити Запорожську Січ.
„Січ-Мати — серце Вільної України!“ — таким було улюблене гасло цього національного романтика. Ідея національного відродження України на основі козацьких традицій стала його життєвим імперативом…

 

Козацький романтик

Юхим Божко народився на Чернігівщині у 1885 році, проходив службу в россійсько-імперській армії, де здобув чин капітана Чугуївського полку.
У 1917 році Божко долучився до процесів українізації армії. Він володів ораторським хистом, тому його палкі патріотичні промови мали значний вплив на формування національної свідомості. Один із слухачів згадував про вплив божкових промов:
«Капітан Божко промовляв до нас своєю українською мовою. Від нього я вперше почув, хто ми, оті численні "малорóсси", що досі нас так називали, а іноді з презирством — "хохлáми". Виявилося, що наша правдива назва Українці, і що настав час для нашого народу пред’явити свої права на національне життя Українців, а не "малорóссів"…»

Під час першої української-совєтької війни 1917—1918 років, вже як сотник Армії Української Народньої Республіки, Юхим Божко брав участь в боях під Києвом. А навесні 1918 року у складі полку імеін Костя Гордієнка звільняв від ворога Крим та узбережжя "козацького моря". У роки Гетьманщини переїхав до Січеслава (Катеринослава), де став начальником охорони залізничного вузла Катеринослав-Синельниково Запорізької залізниці. У Січеславі Божко встановив тісні контакти з українською громадою міста, членами Вільного Козацтва. Будинок Божка на Провіантській був місцем єднання національних романтиків. Тут збиралися його однодумці, серед яких були такі відомі в місті постаті, як М.Горобець та П.Василюк.

Юхим Божко був завзятим прихильником будівництва армії на традиціях Запорожської Січі. Щиро вірив, що для кращої організації українського війська неодмінно потрібні справжні козацькі атрибути:
„Нашому дядькові треба вистригти оселедця, дати шлика й шаровари, підперезати червоним поясом, щоб він почував себе лицарем-оборонцем рідної землі, щоб слухався, для авторитету треба показати йому кошову булаву і прапор, а тоді вже можна воювати і за рідну землю…“

Реставрація Запорожської Січі

Для набору козаків Юхим Божко видрукував у січеславському часописі «Республіканець» оголошення:

„Формується Запорожська Січ на історичних підвалинах, козаки приймаються тількі свідомі Українці, котрі бажають і мріють о самостійності Української Республіки і віддадуть усе своє життя на захист рідного краю і обездоленого і закутого в кайдани народу. Козаки повинні бути твердого розумного поводження. Полковник Божко.“

Юхим Божко мав на меті зробити столицю України не в Києві, а десь на Хортиці чи на Микитинському Розі, де раніше були Запорожські Січі.
За Божковою програмою державні справи мала вирішувати традиційна Січова Рада, а не парлямент.

Першими на заклик отамана відновити січову військову організацію відгукнулися патріотично налаштовані січеславські студенти та члени місцевої залізничної варти. Для Божка було важливо, що відновлюватися Січ почала на Січеславщині, бо саме тут були витоки запорізької вольності. А за атрибутами він звернувся в музей Поля до Дмитра Яворницького, який мав багату колекцію козацьких артефактів. Як же директор музею поставився до пропозиції Божка? Петро Панч згадував, що під час однієї з екскурсій Дмитро Яворницький поскаржився їм, що отаман Божко вкрав у нього булаву. Крім того, історик козацтва критично поставився до експериментів новоявленого кошового, вважаючи, що той своїми вчинками "просто зганьбив священні слова Запорожська Січ".
З іншого боку, козаки Січі заперечують факт злодійства з боку отамана. Отож, свідчення суперечливі, однак те, що оригінальною булавою Божко користувався факт незаперечний.

„Запорозька Січ“ Юхима Божка відрізнялася своєрідним внутрішнім порядком та дисципліною. Свої накази й розпорядження отаман Божко підписував лише гусячим пером. Усі справи, навіть бойового характеру, вирішувалися “сходом”, щоправда, під головуванням отамана. Вживання горілки заборонялося, за різні провини карали канчуками. Не менш колоритним був однострій отамана Юхима Божка: червоний жупан та смушкова шапка з червоним верхом, зелений пояс і сині шаровари — за одними даними, а за іншими даними — синій жупан, смушкова шапка з чорним шликом, червоний пояс і сині шаровари.
(В цій публікації зібрані кольоризована світлина і малюнки як з червоним, так і з синім жупаном отамана Божка.)

Цікаво та неординарно виглядали й печатки „Запорозької Січі“.
Печатки українських військових частин доби Перший Визвольних Змагань 1917—1921 років зазвичай не вражають своїми сюжетами. В більшості випадків у центрі бачимо Тризуб України, або Тризуб Дієвої Армії УНР та абревіатури “УНР” (Українська Народня Республіка) або “УД” (Українська Держава). Зрідка їх доповнюють символи, що вказують на рід військ. Печатки частин Галицької Армії певний час прикрашав коронований лев, що спинається на скелю, якого згодом замінив той таки Тризуб. Зрештою, одноманітність для регулярного війська — природне явище.
Тим цікавішими виглядають печатка і кутовий штамп запасного куреня „Запорозької Січі“, відбитки яких виявлено на документах Центрального Державного Архіву вищих органів влади та управління України.

Печатка запасного куреня „Запорозької Січі“.
Матеріял: фіолетове чорнило.
Форма: кругла.
Розмір: 35 мм.
Сюжетне зображення: Стилізована гармата на колісному лафеті, розміщена на тлі схрещених списа та прямокутного прапора з прямим широкораменним хрестом. Під стволом гармати піраміда з ядер. Праворуч від гармати — Тризуб, супроводжений літерами “У” (над правим зубом), “Н” (знизу ліворуч) та “Р” (знизу по центру). Нижче — схрещені “козацька” шабля та рушниця.
Легенда: Запасний Курінь Запоріжської Січі. Текст розділено трьома зірочками (дві над одною).
Датування: 28 березня 1919 року.
Місце зберігання: ЦДАВО України. — Ф. 1401. — Оп. 1. — Спр. 319. — Арк. 73.

Документ, на якому містяться відбитки печатки та штампа, є листом помічника курінного отамана Федоріва до Подільського губерніяльного комісара від 28 березня 1919 року (ч. 26) з проханням допомоги у забезпеченні одягом куреня „Запорозька Січ“.

Як бачимо, центральна частина печатки насичена атрибутами, пов’язаними з Козацько-Гетьманським періодом історії України. Щоб мати змогу відтворити задуману композицію, Тризуб і абревіатуру “УНР” довелося посунути праворуч.

Не менш цікавим є кутовий штамп куреня „Запорозька Січ“. Матеріялом також виступає фіолетове чорнило, загальні розміри: висота – 67 мм, ширина — 50 мм. Штамп прикрашає зображення прапора у вигляді прямокутного полотнища з двома косицями, на якому прямий хрест із розбіжними кінцями (Козацький Хрест, Георгіївський хрест — Georgian Cross, цей же хрест нині є символікою ЗСУ). Вочевидь, саме так уявляли собі розробники штампа прапори часів Козаччини.

Таким чином, печатка і кутовий штамп запасного куреня „Запорозької Січі“ є цікавим явищем української військової сфрагістики 1917—1921 років. Вони яскраво засвідчують характер „Запорозької Січі“ як нерегулярного повстанського формування та прагнення Юхима Божка культивувати дух і традиції козацької вольниці.

Під час протигетьманського повстання Юхим Божко підтримав Директорію УНР. На базі залізничної охоронної сотні сформував та очолив повстанське з'єднання „Запорозька Січ“, яке стало відомим, коли ввійшло до складу Армії УНР та боролось на різних фронтах. „Запорозька Січ“ під проводом Юхима Божка разом в отаманами Гулим-Гуленком, Самокишем і Саквою брало участь в боях за Січеслав з махновсько—большевицькими бандами наприкінці грудня 1918 року. Переформувалось в 2-гу піхотну дивізію. Сам Божко в цих сутичках дістав два поранення.

Підрозділ Божка бився з большевиками під Січеславом, але був змушений разом з іншими частинами Південно-Східної групи відступити на південь. Проте відхід отаман використав з користю для себе. У районі Балти відновив таки козацьку республіку — влада „Запорозької Січі“ поширювалася на територію кількох повітів Одещини та Брацлавщини — „Балтська Січ“.
Кожен вояк складав присягу, яка відрізнялася від загальноприйнятої в Армії УНР.

У вступі до присяги кошовим було зазначено:
„В районі колишньої Запорізької Січі організується відділ під назвою „Військо Запорізької Січі“. До цього війська приймаються тільки козаки і старшини національно свідомі. З бездоганною репутацією. Організація цього війська суміщає в собі щирий демократизм, а разом з тим і сувору дисципліну. Військо Запорізької Січі думає, що Українська Держава викупить землю, яка колись належала Запорізькій Січі і поверне Новій Січі, що тепер засновується. Це військо Запорізької січі тепер набрало значної сили.“

Присягою заборонялося картярство, пияцтво, грабунки, стосунки з жінками, бо "не час тепер займатися горілкою, жінкою та грошима". Перед Богом та всім українським народом козаки клялися бути дійсними запорожцями, лицарями, оборонцями рідного краю.

Відродження Січі викликало резонанс по Україні.
Завдяки цьому Юхим Божко став загальновідомим отаманом.
Командування Армії УНР поки поблажливо ставилося до діяльності Божка, тим більше, що його козаки вирізнялися хоробрістю.

Генерал-квартирмейстер Микола Капустянський спочатку писав про потуги отамана з цікавістю:
„Божко пробував воскресити всі звичаї Запорозької Січі у тому вигляді, який вона мала у XVI столітті. Отаман Божко сформував для особистої охорони бунчуковий курінь, вірно йому відданий. Усі справи обговорювалися прилюдно всім куренем під його головуванням. Божко підписував розпорядження тільки гусиним пером. За Божком носили булаву (він її взяв з музею ім. Поля в Катеринославі), і він творив силу різну чудасій…“

Всі козаки носили вуса та оселедці.
Цікавим фактом також є те, що Юхим Божко запровадив правило — йти в бій голими, адже козак повинен здобути собі одяг у ворога, а свій лишити молодикам, що вступали до Січі. Тобто, коли вони наступали на большевиків в рукопаш, то йшли в одних шароварах та з голими торсами (слідуючи старому закону запорожців коли ті йшли на половину роздягнуті на лави яничар, для здобуття одягу на ворогу), і це також мало й психологічний вплив на ворога.
„Від одного цього вигляду лави людей що бігла з криками та шомполами, червоних огортав жах!““ — згадували сучасники.

Петро Панч в своїх «Голубих ешелонах» писав:
„Січовий отаман Божко воював, гостро додержуючись стародавніх звичаїв запорозьких, і тому, коли в "Січі" знявся галас, що якийсь ворог наступає, отаман Божко, задравши голову так, ніби від цього йому стало все видно навкруги, запитав:
— А звідкіля?
— З ногайських степів, батьку отамане, — відказали йому. — Куди накажеш телефон волокти?
Божко с сановитістю, гідною самого гетьмана, закопилив губу й сказав:
— Спрашуєш! На чортового батька здалися мені ваші телефони? Запорожці ніколи їх не знали, а самих турків побивали. Ось мій телефон! — і затряс булавою, пограбованою в музеї.
Заткнувши її за червоний пояс, він подерся на занесену снігом клуню.
— Оце по-запорозькому буде. Де той ворог?
— Батьку отамане, — кричать йому знизу, — григор'євці вже он на тому кутку.
— А чому ж я не бачу їх, басурманів?
— Вони вже ось на вулиці!
— Уже! Дивись, кляті яничари, і розійтися не дали. Гукай на хлопців, щоб мені на Бендери скакали!“
© Петро Панч «Голубі ешелони»

Юхим Божко ввів у своїй частині однострій за козацьким звичаєм: висока смушкова шапка, жупан, шаровари та широкий пояс. У відозвах до населення божківці акцентували увагу на славній козацькій спадщині. За прикладом Сіркового послання турецькому султану сатирично листувалися з бійцями Таращанського полку Боженка, які також вважали себе нащадками українського козацтва.
З совєтськими окупантами також листувались в дусі "Запорожці пишуть листа турецькому султанові".
Наведемо уривок однієї з відповідей божківців "красноармєйцам":
„Ваш наказ ми уважно прочитали, крім дурниць нічого в ньому не знайшли і вам на нього цю відповідь склали. Яка ви в біса "робоче-селянська влада", коли ви тілько жидівський кагал. Які ви в дідька трудящієся. Ви коли і трудитеся над тим, щоб пограбувати український люд. Дурно часу не гайте, наказів своїх не висилайте, цупкіше штани підтягайте, та з України куди очі глядять утікайте. А папірець, на якому ви цей наказ друкували, коли є охота присилайте. Чистий, спробували й неначе нічогенький, м’ягкий, цупкий і не рветься для козацької потреби згодиться.“

Щоправда не всім було так весело у місцях дислокації відновленої Січі. Божко намагався чинити правосуддя за нормами козацького судочинства, використовуючи тілесні покарання, не дивлячись на вік чи соціальний статус.
Письменник Б.Антоненко-Давидович, учасник Перших Визвольних Змагань, згадував про небезпеку для населення, яке потрапило під норми права Божка:
„Треба було подумати про становище цивільної людності тих місць, де тимчасово перебувала Січ: адже, хоч-не-хоч, люди опинялися під юрисдикцією Божка і ніхто не був гарантований, що йому не всиплють шомполів, незважаючи ні на вік, ні на громадське становище…“

„Балтська Січ“ проіснувала до квітня 1919 року і була ліквідована після відступу вояків Юхима Божка до Румунії.

„Запорозька Січ“ Юхима Божка після переходу через Румунію. Заліщики, квітень 1919 року.
Світлина з книги Р. Коваля, „Батькам скажеш, що був чесним“.
(світлина надана спільнотою «Визвольні Змагання»)

В складі Армії УНР

У боях божківці вирізнялися авантюризмом та хоробрістю. Зокрема, у квітні 1919 року в умовах поразки та відступу військ Південно-Східної групи Армії УНР, Божко розробив план контрнаступу. Він прагнув прорватися на Запорожжя, відродити Січ й звідти очолити національно-визвольну боротьбу. Для цього на нараді командирів Січі "кошовий" проголосив себе "головнокомандуючим Південно-Східної української армії". Однак ця самочинна акція була ліквідована офіцерами Запорожського корпусу та полковником Є.Мішковським, які не визнавали "ні виборного, ні захватного порядку" керівних посад в Дієвій Армії Української Народньої Республіки.

У Заліщиках, після відступу і переходу через Румунію було проведено реорганізацію „Нової Запорозької Січі“. Командувачем кінноти замість Козир-Зірки було призначено Вербицького. “Він до своїх підлеглих, як до старшин, так і козаків, ставився дуже добре”, — свідчив Ларіон Криловецький. Добре враження на нього справив і заступник отамана Божка — галичанин Павло Василюк, який був у Січі від самого її заснування.

У Заліщиках на ґанку панського палацу, де розміщувався штаб, новий командний склад „Запорозької Січі“ сфотографувався 17 квітня 1919 року разом з отаманом Божком і письменником Осипом Маковеєм, директором місцевої гімназії — світлина ця збереглася.

Штаб „Запорозької Січі“ в Заліщиках на ґанку панського палацу, після переходу через Румунію, 17.IV.1919.
1 — полковник Армії УНР Марусевич
2 — отаман Юхим Божко
3 — ад'ютант Божка, сотник Дмитро Гонта
(автор спогадів «На панцернику „Хортиця“»)
4 — Осип Маковей
5 — поручник Хословський
6 — полковник Вербицький
7 — полковник Олександр Недзведзький
8 — хорунжий Гаєвський
9 — підполковник Пекарчук
10 — полковник Гойдаренко
11 — підполковник Сидоренко
12 — поручник Криловецький
На світлині козаки в жупанах Гордієнківського полку: праворуч у верхньому ряді, крайній;
в бурках Кінно-гірського дивізіону: Хословський (5), Вербицький (6), Недзведзький (7);
в особливому однострої „Запорозької Січі“: сам Божко і Хословський.

Штаб „Запорозької Січі“ в Заліщиках на ґанку панського палацу, після переходу через Румунію, 17.IV.1919
Кольоризація: © «Визвольні Змагання»

Ще сотник Криловецький писав у спогадах, що в Січі “панувала зразкова дисципліна”. Він став свідком покарання козака, який самовільно взяв у двох старшого віку галичан чисту пару білизни, а залишив брудну.
До уваги Вельмишановного Панства — спомин сотника Ларіона Криловецького:
„Для виявлення злочинця на майдані виладнано всі частини Січі, що в той не були зайняті службою. Отаман Божко наказав покривдженим обходити ряди й пізнавати того козака, що забрав білизну. Злочинця опізнано. Вивели його із лави на середину майдану й вчинили суд і розправу. Присутні козаки вимагали кари — 25 шомполів у задню частину тіла. Присуд отаман Божко схвалив, і кара відбулась тут же на майдані. Прохання покривджених помилувати — не помогли. На майдан принесено кілька кріселок. На кріселка положено злочинця. Тут же лежав шомпол. Охочі підходили по черзі, брали шомпола й били по одному разу лежачого. Були совісні удари, а були такі безсердечні, що розсікали тіло до крови. Після цього суду й кари злочинів більше не було…“

„Запорозька Січ“ Юхима Божка після переходу через Румунію. Заліщики, квітень 1919 року.
1 — Юхим Божко
2 — професор Осип Маковей
3 — полковник Армії У.Н.Р. Марусевич

У травні 1919 року „Запорозька Січ“ із Заліщиків рішучо посунула на Велику Україну.
Як зазначав Микола Капустянський:
„При форсуванні річки Збруч отаман Божко виявив мужність, підбадьорюючи власним прикладом козаків, що працювали під сильним гарматним і скорострільним обстрілом, улаштовуючи переправу…“

Юхим Божко
Малюнок: © Tаtiana Siniaeva

У червні 1919 року хребет Дієвої Армії Української Народньої Республіки становили: „Запорозька Січ“ Юхима Божка, Київські Січові Стрільці Євгена Коновальця, Запорожська група полковника Володимира Сальського, Волинська група полковника Всеволода Петріва та Ⅲ-я Стрілецька дивізія Олександра Удовиченка (Ⅲ-я Залізна дивізія після боїв за Вапнярку).
Запорожці чесно сповнювали свій обов’язок перед Батьківщиною, але на їхньому настрої негативно відбивались чутки про те, що 10.VI.1919 засуджено до страти Петра Болбочана — полководця, якого запорожці щиро шанували…
Юхим Божко мав свою принципову позицію і був прихильником полковника Петра Болбочана.

І все ж „Запорозька Січ“ отамана Божка разом із Ⅲ-ю Стрілецькою Дивізією Армії УНР далі розвивали наступ на Жмеринку, хоч у середині червня 1919 року совєтські окупанти перейшли в протинаступ на проскурівському напрямку.

У Копайгороді, де формувався бунчуковий курінь, із „Запорозькою Січчю“ "сполучився" відділ Юрка Тютюнника, колишнього начальника штабу Матвія Григор’єва, який зі Звенигородщини пробивався на з’єднання з Армією УНР. Божко запропонував Тютюнникові влити козацтво до його „Запорозької Січі“, а самому стати заступником кошового. Може Тютюнник і погодився би, та, почувши пропозицію Божка "послати невеликий отряд до Кам’янця, щоб прочистити Головний Штаб і Уряд" (вочевидь, реагуючи таким чином на вбивство полковника Болбочана), Юрко Тютюнник відмовився встрявати у конфлікт із командуванням Армії УНР, якому прагнув підпорядкуватися.

Отож Божко рушив далі — визволяти Жмеринку. Дорогою вимінювали у селян на сіль зброю та набої, а коли бачили копиці сіна — панцерник „Запорозька Січ“ ставав, з вагону-платформи стягувалася молотарка, захоплена в якомусь маєтку, й молотили пшеницю, яку потім насипали у мішки та складали до вагонів разом з немолоченими снопами вівса і ячменю.

Так „Запорозька Січ“ підсувалася до Жмеринки.
Вояк Гуцульського полку морської піхоти О. Ломацький згадував:
„Більшовики згрупували на залізничнім вузлі Жмеринці велику кількість броневиків із тяжкими гарматами. Ми були якраз в куті, що утворювався Проскурівською та Могилівською залізницями. Праворуч на Одеській залізниці наступала дивізія Удовиченка, а з боку Браїлова — Запорізька Січ…“

Головний Отаман Симон Петлюра

Влітку 1919 року Головний Отаман Симон Петлюра проводив рішучу боротьбу з отаманщиною, яка виявлялася у невиконанні наказів керівництва та бажанні кожного з них діяти на власну руку, не визнаючи жодного керівництва. Будь-які самочинні формування підлягали розпуску або мали злитися з регулярними частинами Армії УНР. Але "екзотичну бойову одиницю повстанського отамана Божка", який також "хворів на отаманщину", включили до складу Південної групи Армії УНР під назвою Ⅱ піхотна дивізія „Запорозька Січ“ Дієвої Армії УНР (1 тисяча козаків, 10 гармат, 50 кулеметів). Керівником групи був отаман Юрко Тютюнник.

Головний Отаман Симон Петлюра оглядає Ⅱ-гу піхотну дивізію „Запорозька Січ“.
Орієнтовно Заліщики, кінець квітня 1919 року.
Петлюра і Божко на задньому пляні світлини. Праворуч від Петлюри Юхим Божко (з кинджалом за поясом). Праворуч на світлині у сірій черкесці з хрестом на грудях ймовірно Юрій Горліс-Горський.

Присутність отамана Божка в Армії УНР, у той час, коли більшість отаманів залишили її або перебували під арештом, пояснюється симпатією Симона Петлюри до ватажків, які розуміли козацьку душу краще за кадрових офіцерів. Саме до таких на думку Головного Отамана і належав Божко. А от стосунки з командуванням у Божка не склалися. Він вперто залишався противником структури регулярної армії, мав своєрідні погляди на підпорядкування та субординацію. Наприклад, у своїй частині Юхим вів досить сувору дисципліну, однак сам далеко не завжди виконував накази штабу Армії УНР.
Симону Петлюрі Юхим Божко заявив:
„Тобі підлягати буду, а штабів твоїх не визнаю!“
Божко постійно наголошував на необхідності ліквідації регулярного війська.
Полковник Олександр Удовиченко — командир Ⅲ-ї Залізної дивізії, однієї з найбоєздатніших в Армії УНР, згадував, як Божко дорікав йому:
„Ось ви, пане отамане, запровадили в себе регулярщину, а що ж вона варта? Зрадять вони… Ось побачите. Треба відродити дух Запорозької Січі. Вся армія повинна бути Запорозькою Січчю… З регулярщиною ми ніколи не переможемо кацапів…“

Олександр УДОВИЧЕНКО
Серія „Військова еліта Української Революції 1917—1921“

Наскільки „Запорозька Січ“, як іррегулярне формування, було малокерованим з'єднанням, чудово унаочнює спогад того ж таки полковника Олександра Удовиченка:
„Ще в м. Оринів несподівано прибули до нашої групи дві невеликі частини з тих, що входили до складу Південно-східньої групи, яка перейшла в березні 1919 р. на румунську територію з м. Терасполя. Одною з тих невеличких частин була сотня (біля 60 козаків) „Запорізької Січі“ отамана Божка, що невідомо чому відбилася від своєї Січі. Назовні ця сотня виглядала досить мальовничо й театрально: жупани різноманітного покрою й кольору, смушкові чорні, або сині, шапки, з невеликими шликами, жупани оперезані червоними, або зеленими поясами, деякі з козаків мали шаблі при боці. Матеріал жупанів зраджував його походження: канапи, оббивка і тому подібне… Кожний з цих опереткових "запорожців" намагався підкреслити своєю поведінкою й войовничою поставою, що вони належать "до особливого війська запорізького" й тому ставилися до таки досить обдертих вояків нашої групи скептично і з погордою. Особливо яскраво демонстрували "запорожці" цю свою поставу тоді, коли вони зауважили, що в нашій групі козаки віддають пошану старшині і взагалі дотримуються військової дисципліни. Коли розпочався наш наступ із Ориніва, прийшло донесення про те, що невеликий кінний відділ ворога пробирався уздовж р. Жванець, у запілля групи. Щоб забезпечити наш тил від несподіваного нападу, вислано в тому напрямку цю запорізьку сотню. Пославшися на те, що сотня не належала до складу нашої групи, "вільні запорожці" відмовилися виконувати мій наказ. Після "дебатів" і рішучої погрози обеззброєння, сотня таки зрушила з місця. За короткий час, із яру дійсно вискочила колона кінноти. Замість того, щоб за атакувати її, "запорожці" спішно повернули й почали тікати назад. Полк. Чижевський погалопував, щоб спинити їх, але без успіху, бо сотня почала й собі галопувати… Я був змушений взяти особисто участь у приведенні сотні "особливого війська" до порядку з револьвером у руці. Врешті-решт, сотня відкрила по червоних вогонь і ворожа кіннота вмить зникла. Після цього інциденту, що викликав був чимало жартів серед наших вояків, "войовнича" сотня десь зникла. Фактично, були це славні хлопці й добрі патріоти і не їхньою виною було, що отаман Божко виховав їх, як це вони самі підкреслювали, "на старинних правах Запорізької Січі"… Пізніше Третій дивізії не раз приходилося співдіяти з „Запорізькою Січчю“ отамана Божка, але завжди невдало…“
«Третя Залізна Дивізія»
О. Удовиченко, Генерального Штабу Генерал Полковник

Протягом всього періоду національно-визвольних змагань Юхим Божко був противником кадрових старшин, які прагнули встановлення суворої дисципліни у війську. В свою чергу вони звинувачували отамана в анархічності та некерованості.
Зокрема, один з кращих штабістів Армії УНР Микола Капустянський, який спочатку з цікавістю і захопленням відгукувався про Юхима Божка, з плином часу вже не так схвально писав:
„Божко — типовий отаманчик, авантурник високої марки, до того ж не цілком нормальний, який мріє про гетьманство, звичайно ж для себе… у справах військових отаман Божко не дуже визнавався, однак відзначався особистою хоробрістю та відвагою… Тому штаб армії домагався розформування цієї екзотичної бойової одиниці або призначення до неї відповідного начальника. Проте наказний отаман Оcецький з дозволу Петлюри дозволив назвати „Запорозьку Січ“ 2-ю піхотною дивізією, а її начальником залишив отамана Божко…“

Під час наступу на Київ влітку 1919 року „Запорозька Січ“ брала участь у визволенні Волковиська, Проскурова, Жмеринки, Бара, відзначившись активністю і хоробрістю.
Хоча в цілому штаб українського війська був незадоволений Божком, оскільки той не завжди вдало взаємодіяв з сусідніми частинами під час військових операцій.
Наведемо витяг одного з військових звітів:
„Отаман Божко був поганим партнером для 6-ї і 3-ї дивізій. Він робив силу похибок, без потреби марнував свою мало організовану, але хоробру дивізію, що, безумовно, несприятливо позначилося на наших операціях…“

В липні 1919 року Головний Отаман Симон Петлюра все-таки віддав наказ про усунення Божка з посади, однак той не допустив цього, зустрівши конкурента словами:
— З чим приїхав, з тим повертай назад; наказів ані Осецького, ані Тютюнника не визнаю!
На запитання Капустянського Божкові, чи приїхав до нього начальник штабу, про якого той просив, почув:
— Ще не приїхав, але як буде кацап, чи такий як Мішковський, то повішу. Тут прислали з Третьої дивізії Генштабу, та я його завтра на викидайло!

Треба сказати, що для своїх козаків Божко незаперечним авторитетом. Тому вони виступили проти спроб замінити їх командира, про що листом повідомили Петлюру:
„Штаб Дієвої Армії покушається на старинні права „Запорозької Січі“ і замість любимого Батька Січі Божка, нас зорганізувавшего і нами вибраного — призначає нам в отамани яку-то невідому людину… Ми, Запорожці, ніколи не зможемо згодитись на те, щоби нами командувала людина, призначена, а не вибрана по Запорізькому звичаю…“
Крім аргументів лист до Петлюри містив погрози:
„Ми, козаки „Запорозької Січі“, заявляємо, що усунення від нас нашого Батька потягне за собою дуже небажані наслідки, особливо тепер, коли наступаємо, а через те просимо Вас, Батьку Головний Отамане, негайно розглянути нашу справу і не допустити до порушення прав Запорозької Січі…“

Під їх тиском Петлюра був змушений скасувати свій наказ. Але невдовзі знову наказав розформувати „Запорозьку Січ“. Увесь персональний склад, а також і майно мусили перейти до повстанської групи Юрка Тютюнника. Це викликало обурення серед оточення отамана. Божко погрожував "збройно оборонити свої права". У розпал наступу на Київ він оголосив справжню війну… штабу Армії УНР, погрожуючи його членам розправою… Коли становище Армії покращилося, Божка з боєм заарештувавали. У сутичці Василь Тютюнник пострілом з револьверу вибив отаману око…
„Запорозьку Січ“ було розформовано… Частина бійців увійшла до складу 2-ї Волинської дивізії першого формування, а "бунчуковий курінь" – до Київської групи Юрка Тютюнника.
Панцернику „Запорозька Січ“, який використовували божківці, дали більш нейтральну назву „Хортиця“.
На цьому існування „Запорозької Січі“ як окремої військового підрозділу припинилося…

Панцерник „Запорозька Січ“ — „Хортиця“ восени 1919 року

Трагічний фінал
"Любарська катастрофа"

Проте значні втрати на фронті восени 1919 року змусили Головного Отамана Симона Петлюру повертати до війська не надто дисциплінованих, але хоробрих та патріотичних ватажків. Тому, коли Божко одужав, отримав дозвіл від Петлюри на повернення до лав Армії УНР.

Здавалося час конфліктів та непорозумінь минув…
Проте невдовзі Божко долучився до акції "отаманського безголів’я", за влучним висловом прем’єр-міністра УНР Ісаака Мазепи, яка виявила неспроможність Директорії подолати отаманщину…
Мова йде про "Любарську катастрофу" в листопаді 1919 року, у якій Божко хоча й відіграв другорядну роль, але все-таки підтримав антидержавні кроки зрадників Омеляна Волоха та Дениса Данченка. Достеменно не відомо, що ж власне спонукало Юхима Божка відділитися від Армії УНР…

Зрадник України і фаворит Петлюри Омелян Волох

28 листопада 1919 року більшість членів уряду Директорії прибула до Любара. Саме тут Симон Петлюра видав так звану "Любарську відозву", у якій було заявлено про перехід на інші методи боротьби за Державність. Втративши надію на успіх, Петлюра виїхав до Польщі, призначивши замість себе Головним Отаманом військ УНР свого фаворита Омеляна Волоха (того самого, завдяки чиїм інтриґам було вбито полковника Петра Болбочана).
Волох 1.ХІІ.1919 в Любарі зробив спробу вчинити повстання проти Директорії УНР.
Волох разом з отаманами Денисом Данченком і Юхимом Божком захопили державну скарбницю УНР, втекли до Чуднова і приєдналися до большевиків. 6.ХІІ.1919 на військовій нараді у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити уцілілою частиною стрілецького війська партизанський рейд тилами дєнікіна, який увійшов в історію як Перший Зимовий похід. Загальне командування Першим Зимовим походом здійснював генерал Михайло Омелянович-Павленко, помічником його був Юрко Тютюнник.

Історик Павло Гай-Нижник твердить, що Юхим Божко відібрав разом з отаманами Волохом і Данченком державну скарбницю УНР у Головного отамана Петлюри, який мав тікати на еміґрацію. Проте, Гай-Нижнику заперечує інший сучасний історик, Роман Коваль, спираючись на свідчення урядовця Директорії Андрія Бондаренка:
„Коли ж Кам’янець зайняли поляки, то Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. “Приїхали ми в Любар, — згадував він, — от тут “патріотів” було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох – командир якихось окремих гайдамаків; Божко – командир матері Січі Запорозької і Данченко – командир так званих українських радянських частин.
Омелян Волох ультимативно зажадав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не дармуючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці УНР, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: “З-за грошей ми битися не будемо…“

Відомо, що напередодні бунту Юхим Божко особисто приходив попередити прем’єр-міністра УНР Ісаака Мазепу про те, що Волох і Данченко готують збройний виступ, і що він, Божко, до нього ніякого стосунку не має. Як би там не було, захопивши державну скарбницю, вони разом зі своїми частинами оголосили себе "армією Української Совєтської Республіки" й почали шукати контакту з українською "партією боротьбистів".
Можливо, покинувши Любар разом з Волохом і Данченком, Божко не полишав надії привести до тями зрадників, і саме це призвело його до трагічного фіналу…
Юхим Божко загинув у віці 34 років при загадкових обставинах на початку грудня 1919 року (за іншими даними — на початку січня 1920 року)…
Офіційна версія смерті – “нещасливий випадок”. Ніби-то “Джура Чайківський чистив отаманового пістоля і раптом стався постріл”…
Куля, якій призначено було зупинити нарешті гарячковий танок Юхима Божка, своє зробила…

В українській історіографії домінує думка, що юного джуру підкупив Волох.
За іншою версією джуру дав Божкові на якийсь час сам Волох.
А прем’єр Мазепа писав так:
„Божко ще по дорозі з Любара до Чуднова був "випадково" убитий одним зі своїх козаків…“ На іншій сторінці спогадів Мазепа вже змінює версію: „Волох застрілив от. Божка…“

Прямих доказів цим твердженням, більше схожих на припущення, немає (бо свідків трагедії не було), але практично всі історики підхопили цю версію… За мотив вбивства генерал-поручник Олександр Вишнівський подав те, що Волох “вважав Божка небезпечним для себе конкурентом”. Зараз вже ніхто не доведе, хто саме вбив отамана „Запорозької Січі“…

Юхима Божка закопали в землю там, де він і загинув, у селі з символічною назвою — Красносільці. Тепер воно належить до Чуднівського району Житомирської області…

Пізніше Волох вихвалявся, що "знищив одноокого націоналіста Божка"…
Волох зі вкраденою скарбницею УНР перейшов до большевиків у січні 1920 року, командував "Червоною армією України", після розформування цієї квазі-армії займав керівні посади в квазіутворенні "УССР", заарештований ҐПУ в 1933-му, розстріляний "за украінскій буржуазный националізм" в 1937 році.
Зраднику не вдалось врятувати свою шкуру!
 

---

Спогади про Юхима Божка і „Запорожську Січ“
від сучасників

Отаман Божко
генерал Армії УНР Олександр Вишнівський „Повстанський рух і отаманія“

Отаман Божко був з тих кадрових старшин російської армії, які в 1917–1918 роках стали в обороні української державности. За часів Гетьманату працював в охороні залізничних шляхів України в ранзі підполковника. Під час боїв із загонами Махна за Катеринослав сформував військовий відділ і назвав його „Запорізька Січ“. Знаходився під впливом нав’язливої ідеї відновлення старожитної Запорізької Січі з її давніми звичаями, традиціями й зовнішнім виглядом. Власне тому саме й назвав свій відділ „Запорізька Січ“. При відділі був окремий „бунчуковий“ курінь для його особистої охорони. Мріяв про булаву.

Нав’язлива ідея й амбітництво перетворили його в „отамана-маніяка“. Включившися в українську армію, відрізнявся від інших частин своєю химерною організацією. Усі справи, навіть бойові завдання, вирішувалися сходом. Одержує, наприклад, отаман „Січі“ бойовий наказ Головної Команди армії. Прочитавши його, „батько“ (так називали його козаки) збирає в коло „Матір Січ“. Посередині кола – вибрана старшина (в „Січі“ обов’язково виборне начало). Урочисто з’являється „батько-отаман“ з осавулом. У руках „батька“ булава (він забрав її з музею в Січеславі). Отаман кланяється на всі чотири боки. Старшина й козаки мовчки скидають шапки з шликами, віддають уклін і знову надягають шапки.
– Отже, – починає „батько-отаман“, – панове старшина й панове братчики! Дістав я ось такий наказ (на знак рукою осавул читає наказ).
– Як порадите, панове, виконувати його чи ні?
Дискусії не буває. Традиційно старшина знову скидає шапки, кланяється й відповідає:
– Що наші дурні голови в порівнянні з твоєю, батьку! Як накажеш, так і буде.
Братчики (козаки) в цьому випадку голосу не забирають. Мовчить якусь хвилину „батько-отаман“. Намислюється. Нарешті підносить вгору булаву:
– Отож, панове, я вирішив цю справу ось так і так…
Не завжди рішення „батька“ означає згоду на виконання наказу. Іноді виконання його ставиться в залежність від згоди Головної Команди на певні передумови „батька-маніяка“. Якщо „Мати-Січ“ з наказу отамана переходить в наступ, то здебільшого атакує добре й особливо тоді, коли „батько“ обіцяє поділити здобич. Одначе, деколи „панове братчики“, не повідомляючи своїх сусідів про фронту, чкурнуть собі з фронту десь так, що потрібно було кілька днів, щоб наново нав’язати з „Запорізькою Січчю“ контакт.

Особисто Божко був відважний вояк і командир, який по своєму любив Україну, уявляючи її собі гетьманською, з ним на чолі, за його життя, але без „регулярщини“ (він ставився презирливо до регулярної армії). Тому саме, наслідуючи гетьманів XVI століття, Божко підписував свої накази виключно гусячим пером.
Тому що наша армія не була численна, вона не була в стані належно обсадити військом фронт. Це й була та причина, чому саме Головний Отаман толерував дивовижну „Запорізьку Січ“. Наказний отаман ген. Осецький, за згодою Головного Отамана, розгорнув її в Другу Пішу Дивізію, залишивши Божка на чолі її, хоч у Головній Команді й дивилися на „Запорізьку Січ“ як на частину, що на неї не можна було покладатися.
Під час зустрічі отамана Божка з командиром Третьої Стрілецької Дивізії в кінці червня 1919 року Божко лаяв штаб Армії УНР, Уряд і окремих осіб, обвинувачуючи їх у зраді, незаразності й „окацапленні“. З запалом і переконанням він твердив, що всі, крім нього, „нічого не варті“. Між іншим, він казав:
„– Ось Ви, пане отамане, запровадили в себе „регулярщину“, а що ж вона варта! Зрадять вони, с… с… Ось побачите! Треба відродити дух Запорізької Січі. Вся армія повинна бути Запорізькою Січчю. З „регулярщиною“ ми ніколи не переможемо кацапів…“
(Ген. Удовиченко: «Третя Залізна Дивізія». Розд. XVI).
Коли різні вибрики Божка й невиконання ним бойових наказів продовжувались, терпець у Головного Отамана урвався і він, усунувши Божка наказом, призначив на його місце отамана Добрянського. Новопризначений начальник Другої Пішої Дивізії хотів перейняти від Божка дивізію, але той відповів йому:
„– З чим приїхав, з тим повертай назад. Наказів ані Осецького, ані Тютюнника не визнаю.“
На запитання тодішнього полк. Капустянського, чи приїхав до нього просимий ним начальник штабу Другої дивізії, отаман Божко відповів:
„– Ще не приїхав, але як буде кацап, чи такий Мішковський, я повішу. Тут прислали з 3-ої Дивізії ген. штабу, та я його теж на викидайло…“
(Ген. штабу генерал-хорунжий М. Капустянський: «Похід українських армій», Ч.І).

Штаб Дієвої армії УНР мав нарешті досить отаманії запамороченого своєю нав’язливою ідеєю Божка. У серпні 1919 року він видав наказ про розформування „Запорізької Січі“ (Другої дивізії). Божко відмовився виконати наказ. Під час арешту він боронився і при цьому йому вибито одно око.
Пізніше звільнений отаман Божко формує наново свій „бунчуковий курінь“ і, опинившись у „Трикутнику Смерти“, разом з опозиційними отаманами Волохом і Данченком творить ворожий до уряду УНР „тріюмвірат“. На тлі непорозумінь з „батьком“ Волохом, який вважав Божка небезпечним для себе конкурентом, підкупник Волоха – джура Божка – підступно вбив свого отамана. Данченкові пощастило зникнути й тому Волох попростував на ласку комуністичної Москви без решти „тріюмвірату“.
Подібно до інших отаманів Божко, мавши всі дані стати вдатно в пригоді Україні, що кривавилася в обороні своєї державности, безславно гине як жертва отаманії, що звела нанівець усі його позитивні прикмети…

— Олександр Вишнівський „Повстанський рух і отаманія“ (США, Детройт, 1973)

Спогади про Юхима Божка і „Запорожську Січ“
залишив Михайло Середа, полковник Армії УНР

Михайло Середа, полковник Армії УНР

Полковник Армії УНР Михайло Середа у спогадах про отамана Козир-Зірку згадує Юхима Божка. До уваги Вельмишановного Панства — мовою ориґіналу:

„…В тій метушні, яка повстала в армії в наслідок несподіваної евакуації, Козир-Зірка почув себе, ніби риба у воді. Знайшлися його люди, коні і зброя і, як колись, на чолі кінно-партизанського полку він відступав в напрямку Одеси. На ст. Бірзулі його стрінув отаман Божко з дзвонами в літаври і з булавою в руках. Божко пильно обміряв його своїми гострими очима з голови до ніг і запитав:
— Якої ти думки про Мати-Січ та про мою бойову працю?
Козир-Зірка добре розумів, на що натякав Божко і знав, як відповісти:
— Шаную Січ за її запорожські звичаї і лицарські вчинки. Вірую у тебе, яко славетного репрезентанта колишніх козацьких героїв Сагайдачного та Сірка.
Відповідь Козиря-Зірки сподобалася Божкові:
— Бачу, що від серця ти сказав, товаришу. Українська Армія потрощена і розпорошена завдяки тому, що не трималась нашого уставу. Зі своїми товаришами надумав я зібрати рештки армії Петлюри під Січові прапори, під якими поведу її на звільнення Запоріжжя від ворожої навали.
Сказав і призначив Козиря-Зірку на команданта кінноти при Запоріжській Січи.

Божко не жартував, згадуючи про рештки армії Петлюри: військові ешелони, що мали нещастя зупинитися на ст. Бірзулі, він роззброював і прилучав до Запоріжської Січи. Козир-Зірка йому допомагав, роззброюючи кінні відділи. Не завше ешелони були слухняними і траплялося, що їх команданти не виконували розпоряджень отаманів. З подібними протестантами Козир-Зірка полагоджував при допомозі козиної ніжки, кажучи:
— Я караю вас бичем, а позаду мене чекає на вас отаман, котрий почастує вас скорпіонами.
Коли начальник постачання Запоріжського корпусу полковник Мум одержав від отаманів наказ про здачу для Січи биків та коней, він так сказав післанцеві:
— Не знаю і не бачив ваших отаманів. Однако маєш їм переказати: хай вони поцілують мене в с…
Післанець був людиною пунктуальною і переказав Божкові дослівно, що чув від полковника Мума. Божко поглянув на Козиря, Козир на Божка: обом від здивовання і від гніву відібрало язика.
— Чув? — нарешті вицідив зі себе Божко.
— На жаль, бо маю вуха, — пожалкував Козир-Зірка.
Не пройшло й години, як Мум був представлений на очі Божка.
— Довідався я, — спокійно, як то розмовляють лікарі з пацієнтами — казав Божко полковникові — що ти маєш армянську хворобу. Отож я приписав тобі ліки, що твойому здоровлю не пошкодять, а розум твій збільшать.

Повертався полковник з передбаченої гостини рачки. Бог знає, на чому скінчилось би таке переформування Української Армії, тільки наскочили большевики і Запоріжська Січ примушена була в Тирасполь пересунутися, де мала перейти через Дністер на румунський беріг. На горе Румуни призначили командантом залізничого мосту через Дністер полковника Аркаса. Козир-Зірка і Божко мали перед полковником свої провини. Отамани мали тепер розвязати складне питання: по-перше перебратись якось через міст, по друге уникнути зустрічі з Аркасом. Мент вимагав щось видумати: Божко переодягнувся на взірець Тараса Бульби, коли він з жидом заїхав до варшавської цитаделі; Козир-Зірка надягнув бриль і свитину, нагадуючи своїм виглядом тих, хто ярмаркував по чужих кишенях. Перейшли вони через міст щасливо…“

Михайло Середа. «Отаман Козир-Зірка» // «Літопис Червоної Калини». — Львів. — 1930. — Ч. 11.

Втім, про Юхима Божка і його „Запорозьку Січ“ полковник Армії УНР Михайло Середа лишив більш широкий спогад. До уваги Вельмишановного Панства — мовою ориґіналу:

„…Тої ночи, коли Петлюра простував з Київа на Білу Церкву, замислившись над проектом протигетьманського повстання, в Катеринославі, на Провіянтській вулиці, в будинку під числом 10 начальник охорони залізничого вузла Катеринослав — Сінельниково підполковник [Юхим] Божко, старшина бувшого російського 31-го Олексієвського полку, — радився зі своїми підлеглими козаками про відродження Запорожської Січи, Козаки Горобець, Швачка, Шило, Ріг, Чуприна, Василюк, Окатий, Бульба і бунчужний Сила заприсяглись йому Капулієвськими могилами, що будуть боронити нову Січ і будуть жити по завітам і традиціям давніх Запорожців. То були перші піоніри Запорожської Січи Божка. Закоханий до ентузіазму в лицарські події колишніх січовиків, зі світоглядом, у якому ідеалізація старовини і романтичні настрої перемогли здоровий розум, — Божко дійсно думав про таку визволену Україну, якою вона була до II-ої половини XVII-го століття. І коли до Катеринослава дійшла чутка про повстанння Директорії, отаман Божко написав гусячим пером, як колись писали запорожці, листа до професора Яворницького, директора музею ім. Поля, з проханням, аби той надіслав йому запорожське євангеліє та інші запорожські реліквії. Певно, що євангелія проф. Яворницький не надіслав; проте Божко Січ сформував. Вона Складалася: з пішого куріня, який був доручений Курінному отаманові Векличу, кінного куріня на чолі з отаманом Оболенським, гарматного з отаманом Максименком і кулеметної сотні зі сотником Савчуком. Божко мріяв розташувати Січ десь за порогами, коли несподівано на Різдвяні Свята Катеринослав заатакували залоги Пятакова і Махна. Отамани Гулий—Гуленко, Самокиш і Божко боронили місто зі всім завзяттям запорожської вдачі, алеж мусіли нарешті відступити на північ, Божко скерував свою Січ на Київ. На ст.Знаменка він зупинив свої ешелони, чекаючи на дозвіл з Київа прямувати на Фастів.

То був мент, коли в районі ст.Знаменка селяни з Цибулевої та Михайлівки повстали проти Директорії. Комісар Знаменки Вірко об'єднав повставших селян під радянським прапором, загрожуючи Божкові полоном або погромом. Божко не знав, що діяти; надіслав делегацію до Вірка, котра так йому сказала:
— Робіть своє діло, ми перешкоджати вам не будем. Просимо і нас не турбувати: ми приїхали на відпочинок.

Вірко погодився, але ж запропонував їм пересунутись на ст.Крюково. На ст.Крюково Божка стрінула нова несподіванка: отаман Гайдамацького полку Волох, що перебував під цей час в Кременчузі, наказав Божкові прибути до нього за інструкціями. Божко запросив до себе отамана Гарматного куріня Максименка, якому сказав:
— Я вирушаю зараз в Кременчуг. Ряба шельма, Волох, гадаю, має щось вдіяти, так ти того… не проморгай.

І дійсно: в Кременчузі Божка і його ад'ютанта Черневича арештували. Максименко цього менту не проморгав і сипнув на Кременчуг такий гураґанний гарматний вогонь, що Волох примушений був Божка і Черневича звільнити.

— Не Українці, а харцизи якісь, прости Господи, — казав Божко, повернувшись зпід арешту, свойому начальникові штабу Бульбі:
— Немає на що тут чекати, виряжай ешелон на Балту!

В глибокому запіллю Божко відпочав душею і остаточно склав той церемонійний ритуал, якому мусіла підпорядковуватись старшина і козаки Січи. Що дня, по обіді, з паланки отамана виносили на січовий майдан „наказ по Січі“, булаву, гусине перо і каламар з чорнилами. Сурмачі подавали сигнал, на який збігалися дута оркестра, старшини і козаки. З паланки виходив поважно Божко, сідав за стіл, брав у ліву руку булаву, а правою під мелодійні згуки запорожського маршу підписував гусячим пером наказ, який прочитували всім присутнім. Вживати горівку на Січі заборонялося і козакам і старшині. Одного разу зайшов Божко в мешкання полковника Садовського, інтенданта південно-східнього фронту, який мав нещастя бути тимчасово прилученим до Січі. Під ліжком, на якому спав інтендант, примітив Божко пів пляшки самогону. Він ані слова не сказав Садовському, повернувся до паланки і звелів сурмачеві подати сигнал.
На січовому майдані зібралися старшина і козаки. Божко забрав слово:
— Шановне товариство! — почав він: — Наш статут забороняє піяцтво; про те товариш Садовський міркує, що статут не про нього писаний і дме самогон, як гусак воду. Що маємо з ним робити?
— Канчуків йому! — голосно загуло на майдані:
— Двацять пять? —запитав отаман.
— Двацять пять! — радо погодилася Січ.
Ясно, що Садовського відчухрали з тим натхненням, з яким він колись розважав себе самогоном. Треба додати, що в Січі шанувався такий звичай: кожен, кого карали канчуками, мусів підібравши як слід штани, подякувати отаманові:
— Дякую, пане отамане, що навчили мене, дурня, поважати статут. — Певно, що Садовський був засмучений своєю недолею: забув про цю традицію і одержав декільки канчуків додаткових.

Статут забороняв гостро і гру в карти. Ця заборона відносилась і до населення, серед якого перебувала Січ. В м.Бар Божкові донесли, що в місцевому клюбі урядовці грають в карти.
— Ото харцизи! — розгнівався отаман.
Звелів вартовій сотні оточити в ночі помешкання клюбу. Урядовців арештували. Тутже, в клюбі, кожному з них, скинувши з нього наперед штани, всипали на цей раз з ласки отамана не 25 а 15 канчуків.
— Бaгато з них не візьмеш, — сказав отаман: — не військові.
Спартанський режім запорожського життя був до вподоби і старшині і козакам: навколо Січи, в інших частинах, шаліла анархія, козаки терпіли голод і холод, а в Січі, як у зразковому господарстві, всього було досить і на всіх вистачало. Погано такому інтендантові, у якого Божко знаходив безладдя з харчами. Трапилося було комендантові штабу Січи Мяновському спізнитись з роздачею хліба козакам. Божко зараз же надіслав йому коротеньку алеж змістовну записку: „скидай штани і готуй собачий сину сраку“. Від страху у Мяновського волосся полізло до гори, як у їжака щетина. Властиво спізнився не Мяновський, а жиди, що випікали хліб.

Деж тут було шукати правди, коли перед очима Мяновського шугали вже канчуки. Якраз на це нещастя наїхав до пекарні якийсь дідич на самоході. У мить навантажили на цей самохід хліб і, що було духу, чкурнули на майдан. Спізнилися на 22 хвилини, за які Мяновський і одержав 22 канчуки; Невідомо, як довго Запорожська Січ гостила би у Балті, коли б не налетів на неї отаман Заболотний з великою ордою червоноармійців. Січовики билися, як подобав лицарям, алеж знемогли і мали відступити. Вирятував справу Божко. Був на Січі капельмейстер Іван Головко, боягуз, якому другого подібного на грішній землі не знайти; проте він мав велику здібність: як той сомнабулік, ще на передодні передбачав лютий бій з ворогом. І коли Головко охав і скаржився на свою печінку, виряжаючись до шпиталю, козаки казали:
— Погана, хлопці, справа, у Головка печінка болить, Готуйтесь до бою.
У критичний мент перемоги Заболотного отаман Божко гукнув на джур:
— Подати мені Головка!
Головка розшукали десь в буряні; лежав і охав, хапаючись за серце. Поставили його перед отаманом.
— Зараз же візьми свій корнет-а-пистон, — гримнув на нього отаман: — біжи у лаву і грай гимн.
Наказ треба було виконати Правда, до лави ноги його не донесли, а зупинився він приблизно на пів кільометра від бою. І ось ніби з неба полялись над полем бою згуки гимну. Це дійсно був істеричний стогін переповненої нелюдським жахом і горем душі Головка. Всеж таки музика ця надала козакам такої відваги, що решта людей Заболотного покинула безславно поле бою. Заболотний був ластівкою; за ним насунулися совітські війська. Запорожська Січ перенеслася на Бірзул. У Бірзулі Божка наздігнали отамани Годило-Годлевський і Аркас.
— А де ваші люде? — запитав їх отаман Божко.
— Там, десь позаду, — відповіли отамани: — відбиваються від большевків.
— Добра мені справа: ваші частини на фронті, а ви чогось в Бірзулі.
Наказав сурмачеві скликати Січ, якій він оповів про поведінку Аркаса і Годило-Годлевського.
— 25? — спитав ляконічно Божко.
— 25, — як завше, погодилася Січ…

З Бірзули Січ евакувалася в Тирасполь, з Тирасполя у Галичину (через Румунію).

У кінці травня 1919 року український уряд і армія опинилися в трагічному положенню; з одного боку українська територія була захоплена большевиками, а від Тернополя насовувався корпус Галлєра. У короткому відтинку, між Тернополем і Волочиськами, стояли один за одним, хвостом, десятки ешелонів з урядом і решткою армії. Виходу не було, чекали на якесь то чудо. Одні козаки почували себе бадьоро — склали пісню:
"Гей висока Директорія!
Під вагоном твоя теріторія!"

І сталося диво: ніби зпід землі виплинув отаман Божко, смілою атакою звільнив Волочиська і подався далі на Чорний Острів, гонючи перед собою погромлених большевиків. Проскурів, Жмеринка, Козятин перейшли до Українців. Штаб Дієвої Армії перенісся на Жмеринку. Петлюра надіслав Божкові подяку за відвагу і блескучі події. Божко відповів так: "Тебе буду слухати, а штаби твої зневажаю і вважаю їх зрадниками". Штаб Дієвої Армії замислився: дійсно, самостійні бойові операції Божка нищили на нівець стратегічну працю Командарма. Штаб армії добився таки свого: Головний Отаман погодився переформувати Січ у дивізію і звільнити Божка. На його місце був призначений отаман Добрянський. Бог знає, де набрався відваги Добрянський, тільки одного часу зупинився він перед паланкою Божка, аби перебрати від нього Січ.

— Бачили нового батька, якого іменував вам штаб армії? — запитав козаків Божко, вказуючи на Добрянського.
— Го-го-го! — зареготала юрба. У цьому сміху відчувалася і загроза! — Ясно, що Добрянський накивав пятами, покинувши на завше думку, колинебудь вернути до Січи.

Штаб армії не мав під рукою збройної сили, аби примусити Божка виконати наказ; залишилося одно — чекати на щасливий збіг обставин. Такий збіг внедовзі найшовся: Божко, проїздом зі Січю на Вапнярський фронт зупинився з ешелоном на ст. Жмеринка. Штаб армії запросив його до мешкання Штабу за одержанням деяких директив. Божко інтуїтивно відчував, що справа, як-то кажуть, смердить ладаном: категорично відмовився від запрошення. Штаб вдруге післав до нього сотників Миколаєнка, пізніш персонального ад'ютанта у генерала Омеляновича-Павленка, і контррозвідника Козієнка. Сотники, молоді спритні люде, знали, як вплинути на отамана: над вечір Божко був в штабі армії. Начальник штабу отаман Василь Тютюнник запропонував йому обрати одне з двох: або податись до димісії, або бути арештованим. Божко метнувся до кобури за револьвером. Тютюнник його випередив: стрілом з нагана тяжко ранив його у голову і вибив йому око. Його Січ оточив курінь польової варти сотника Редетюка, розброївши старшин і козаків.

Коли Божко видужав, під Жмеринкою стояли Денікінці. Головний Отаман і Штаб Дієвої Армії перебралися до Проскурова; туди подався і він. В Проскурові Петлюра сказав Божкові:
— Бог буде судити, хто з нас порушив правду, а зараз знову формуй Січ і рятуй справу.
— Так буде — відповів Божко: я ласкаво прошу про одну милость: коли звільнимо Україну від ворога, уряд мусить подарувати во власність моєї Січи землі за порогами, які належали колись Запоріжцям.
Петлюра обіцяв.

З Проскурова уряд подався до Любаря, поганенького міста на Волині. За ним надійшли і недобитки Української Армії, 6-7 тисяч чоловік. То була передсмертна агонія, початок кінця тої ще недавно великої армії, на яку тільки спромоглася Україна.

Та не тратили надії три отамани: Волох з гайдамаками, Божко зі січовиками і Данченко Денис з запорожцями. Кожний з них силувався залучити решту армії під свою високу руку. Аби позбавитися від такого небезпечного конкурента, як отаман Божко, отаман Волох намовив джуру Божка козака Чайківського забити свого отамана. У початку грудня 1919 року сонний Божко упокоївся на віки від кулі з власного його нагана, що її пустив у нього козак Чайківський
Так загинув останний з могикан Запорожської Січи, вірний її духу і традиціям.
Загинув український Дон Кіхот, що спізнився жити на 200 років…“

Михайло Середа. «Отаман Божко» // «Літопис Червоної Калини», січень 1930 р. Ч. 1.

Отаман Юхим Божко — „True Heroes Never Die“
Поранений в око отаман змальовайний немов Термінатор.
Малюнок Богдана Піргача, 2013 рік

Першоджерело матеріялу:
© «Визвольні Змагання»
© «Визвольні Змагання» © Максим Новак
© Юрій Митрофаненко © «Тиждень»
© «Українське Військо»
© ЦДАВОУ — Центральний державний архів вищих органів влади та управління України
Малюнки: © Богдан Піргач, © Тетяна Синяєва
Історичні світлини з відкритих джерел.
Ґречна вдячність:
— пану Максиму Новаку, власнику спільноти «Визвольні Змагання», за надані історичні світлини високої якості;
— пану Юрію Щуру (запорожський історико-дослідницький центр «Спадщина»)
Укладач публікації на «Порохівниці», титульний постер:
℗ Dem'än Dzüba
© «Porohivnyçä»
2019.VII.28

Джерела:
© «WikipediA» — Юхим Божко
— Ярослав Тинченко. „Офіцерський корпус Армії Української Народньої Республіки (1917—1921)“. Книга I. — Київ “Темпора”, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
— Бойко О.Д. „Божко Юхим“ // „Енциклопедія історії України“: у 10 т. / В.А.Смолій; Інститут історії України НАН України. — Київ „Наукова думка“, 2003 — Т.1: А—В — с.688: іл. — с.323.
— Коваленко Сергій. „Божко Юхим“ / „Чорні запорожці: історія полку“. — Київ: Видавництво “Стікс”, 2015
— Роман Коваль. „Багряні жнива Української Революції“. – Київ: “Діокор”, 2006. – с.97–98
— Роман Коваль. „Божко Юхим“ // „Енциклопедія сучасної України“ / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Координац. бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — Редкол. І.М. Дзюба (співголова), А. І. Жуковський (співголова) (та ін.). — Київ 2004 — ISBN 966-02-2682-9. — с.176—177.
— Юрій Митрофаненко. „Останній кошовий: від романтики до трагедії“
— Демещук А.В. „Трагедія славного отамана Юхима Божка“
— Михайло Середа. «Отаман Козир-Зірка» // «Літопис Червоної Калини». — Львів. — 1930. — Ч. 11.
— Михайло Середа. «Отаман Божко» // «Літопис Червоної Калини», січень 1930 р. Ч. 1.
— Олександр Вишнівський „Повстанський рух і отаманія“ (США, Детройт, 1973)